Філософсько-правові роздуми щодо статусу громадянського суспільства в умовах застосування державою екстраординарних повноважень

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософсько-правові роздуми щодо статусу громадянського суспільства в умовах застосування державою екстраординарних повноважень

Олександр Васильович Стовпець, доктор філософських наук, доцент Одеського національного морського університету

Резюме

Стовпець О.В. Філософсько-правові роздуми щодо статусу громадянського суспільства в умовах застосування державою екстраординарних повноважень.

Нинішня цивілізація, безвідносно до того, про який би політичний лад ми не говорили, засвоїла певні універсальні кон- структи ліберально-демократичної природи, сутність котрих розкривається через наративи прав людини, різноманітних свобод, спільних та персональних благ, автономії особистості, самоорганізації, громадянського суспільства, національних інтересів, нарешті, через наратив «народу» як джерела влади і носія суверенітету. Усі ці конструкти вважаються ідеалами соціальної реальності, до них прагнуть країни, що розвиваються, і такі самі соціальні цінності оберігаються (принаймні, на декларативному рівні) країнами, які вже пройшли солідний шлях й досягли вершин демократії, побудували відкрите суспільство, соціальну і правову державу.

Та на цьому райдужному фоні доволі різко контрастує проблематика екстраординарних повноважень держави в умовах екзистенціальних загроз, при наявності підстав для запровадження особливого порядку, надзвичайного стану, включаючи т.зв. політику обмежень, спрямовану на протидію поширенню коронавірусної інфекції. У статті робиться спроба переосмислення реального статусу і можливостей громадянського суспільства впливати на політику держави, на тлі ситуації з пандемією та інших глобальних загроз сучасності. Крім того, ми пропонуємо піддати філософсько-правовому аналізу тезу про фіктивність категорії «народ» і про втрату ним політичної суб'єктності в соціокультурних реаліях нашого часу.

Ключові слова: народ, громадянин, політика, держава, громадянське суспільство, суб'єкт політичного процесу, влада, інжиніринг суспільної згоди.

Резюме

Стовпець А.В. Философско-правовые размышления о статусе гражданского общества в условиях применения государством экстраординарных полномочий.

Современная цивилизация, безотносительно к тому, о каком политическом строе мы бы ни говорили, усвоила некие универсальные конструкты либерально-демократической природы, сущность которых раскрывается в нарративах прав человека, всевозможных свобод, общих и персональных благ, автономии личности, самоорганизации, гражданского общества, национальных интересов, наконец, в нарративе «народа» как источника власти и носителя суверенитета. Все эти конструкты считаются идеалами социальной реальности, к ним стремятся развивающиеся страны, и эти же социальные ценности оберегаются (по крайней мере, на декларативном уровне) в странах, которые уже прошли солидный путь и достигли вершин демократии, построили открытое общество, социальное и правовое государство.

Но на этом благостном фоне довольно резко контрастирует проблематика экстраординарных полномочий государства в условиях экзистенциальных угроз, при наличии оснований для введения особого порядка, чрезвычайного положения, включая т.н. политику ограничений, направленную на противодействие распространению коронавирусной инфекции. В статье делается попытка переосмысления реального статуса и возможностей гражданского общества влиять на политику государства на фоне ситуации с пандемией и иных глобальных угроз современности. Кроме того, мы предлагаем подвергнуть философско-правовому анализу тезис о фиктивности категории «народ» и об утрате им политической субъектности в социокультурных реалиях нашего времени.

Ключевые слова: народ, гражданин, политика, государство, гражданское общество, субъект политического процесса, власть, инжиниринг общественного согласия.

Summary

Oleksandr Stovpets. Legal-philosophic reflections on the status of Civil Society in the context of extraordinary powers implemented by the State.

Modem civilization, regardless of what political system we may talk about, has adopted certain universal constructs of a liberal- democratic nature, the essence of which is revealed within the narratives of human rights, all kinds of freedoms, common and personal benefits, individual autonomy, self-organization, civil society, national interests, and finally in the narrative of the «people» as a source of power, authority, and a bearer of sovereignty. All these constructs are considered as the ideals of social reality: developing countries strive for them, and the same social values are protected (at least at a declarative level) in countries that have already passed a hard path and reached the heights of democracy, have built an open society, a social and legal state.

But against this blissful background, the problem of the state's extraordinary powers in conditions of existential threats, when there's a reason for introducing a special order, or a state of emergency, contrasts quite sharply. Including some features of the so-called `restrictions policy' aimed at countering the spread of coronavirus infection. In the article, we make an attempt to rethink the real status and opportunities of civil society to influence upon the policy of the state, taking into account the pandemic situation and other global threats of our time. In addition, we try to perform a legal-philosophic analysis for the thesis about the fictitiousness of the category «the People», i.e. the problem of its loss of political subjectivity in contemporary socio-cultural realities.

The article, using the example of Ukraine, contains a brief juridical analysis of how the activation of state mechanisms for restricting rights and freedoms in an open society may happen in order to secure and protect the life and health of the population, while there's a serious crisis (such as the current pandemic). At the same time, attention is drawn to the possible excess of its powers by the state, due to the substitution of the concepts such as «state of emergency» and «emergency situation», which are not identical in their content and legal consequences.

In search of answers to the question «who is the sovereign» we turn to the ideas of C. Schmitt and G. Agamben. We do not ignore the problem of manipulating public opinion, which was developed by W. Lippmann and E. Bernays. The engineering of public consent plays an important role in the explanatory model of the modern political process in a democratic state. Also, some attention is paid to the problem of voluntary refusal of the masses from responsibility and shifting too many expectations onto the state, as mentioned by J. Ortega y Gasset and other thinkers.

The general conclusion is made that the modern «Leviathan» has not lost the ability to expand, therefore the infantilization of civil society, and the primacy of the values of socio-economic comfort eventually provoke the sovereign to usurp political rights of the society. Today's ruling elites use democratic rhetoric successfully, as well as the engineering of public consent technologies, to pursue their goals as if under the aegis of «the people» and for the sake of «national interests». And when today (even in the most liberal societies) we appeal to the «People», to the «People's will», to civil liberties, it may quite turn out that this subject, called «the People» simply no longer exists.

Key words: the people, citizen, policy, state, civil society, subject of the political process, authority, engineering of public consent.

Постановка проблеми

Нинішні суспільно-політичні та філософсько-правові дискусії щодо суб'єк- тності людини, її прав і свобод, співвідношення статусів держави, громадянського суспільства й особистості та інші пов'язані питання не втрачають своєї актуальності як в українському, так і в західному інтелектуальному просторі. Необхідність радикальних обмежень, ось вже рік як викликана пандемією коронавірусу SARS-CoV-2, тільки підсилила інтенсивність цих дискусій.

Деякі сучасні мислителі, на яких будемо посилатися в даному дослідженні, позначають тенденцію до поступової деградації «громадянина» як суб'єкта, який володіє політичним впливом, і зникнення «народу» як певної сили, що приймає колективне рішення. Якщо «народ» - це політичний союз громадян (в даному випадку ми ігноруємо етнокультурну складову, а говоримо лише про політико-юридичну сторону питання), а «громадяни» - це апріорно всі, у кого є відповідний паспорт, однак ні до кого не пред'являється ніяких моральних та інтелектуальних вимог, - тоді (кажуть окремі мислителі) політичний потенціал умовного «народу», його реальна здатність впливати на «Левіафана»¹ (тобто на державу, в метафорі Т. Гоббса) поступового піддається деконструкції. І коли (навіть у найбільш ліберальних суспільствах) ми апелюємо до «народу», до народного волевиявлення, до громадянських свобод, то цілком може так виявитися, що цього суб'єкта під назвою «народ» просто немає, він фіктивний.

Мета статті

З огляду на сформульовану вище доволі дискусійну точку зору головною метою даної статті вбачається філософсько-правове осмислення сучасного стану справ в Україні та інших країнах відносно повноважень держави в умовах екзистенційних загроз, за наявності підстав для введення особливого порядку, надзвичайного стану, включаючи т.зв. політику обмежень, спрямовану на протидію розповсюдженню коронавірусної інфекції. Зокрема, робиться спроба переосмислення реального статусу й можливостей громадянського суспільства впливати на політику держави на тлі ситуації з пандемією. Остання не є предметом нашого дослідження, але слугує радше в якості ілюстрації, в ролі передумови для виявлення реальної суб'єктності людини, громадянина, «народу». Обмовимося, що дана публікація не має наміру піддавати будь-яким сумнівам небезпечність нинішньої пандемії та необхідність коронавірусної профілактики. У фокусі уваги - сам механізм прийняття обмежувальних рішень у різних країнах та філософсько-правовий аналіз громадського сприймання подібних рішень.

Виклад основного матеріалу

Загальновідомий наратив про права і свободи людини, включаючи й невід'ємне право на свободу руху, свободу займатися законною діяльністю (можливість працювати) тощо, до моменту глобальної коронавірусної кризи не піддавався жодним сумнівам. Однак із настанням цієї неперед- бачуваної обставини переважна більшість держав вдалася до адміністративних заходів, які безпрецедентно обмежили чимало з цих звичних свобод. При тому відбулося це обмеження без якихось ґрунтовних суспільних дискусій чи консультацій і в терміновому порядку.

Однак ці події не скасовують того факту, що, з соціально-антропологічної точки зору, для людей як істот хоч і одухотворених, але все-таки приматів, завжди важливим є питання статусу, зокрема, питання про те, хто «суверен»? хто кому підпорядковується? І ця ситуація з обмеженнями, в якій ми всі опинилися, цілком однозначно може бути витлумачена як нав'язана нам воля: певні сили нав'язали нам всім дуже серйозні обмеження у житті, тобто приблизно з початку 2020 р. люди в різних країнах світу, в більшому або меншому ступені, знаходяться в ситуації очевидного підпорядкування. Усьому соціуму наполегливо запропоновано підкорятися цим новим правилам, і різні держави використовують різноманітні комбінації з соціально-економічних, адміністративних, організаційно-правових, медико-санітарних, політичних, інформаційних інструментів. Але тут відразу виникає питання філософсько-правової властивості: а хто конкретно ті інші суб'єкти, котрі усі ці правила сформулювали в такій категоричній формі? Який у них мандат? Хто їх уповноважив?

Для більшої ясності проведемо стислий юридичний аналіз того, як відбувається в умовах серйозної кризи (такої, як нинішня пандемія) активізація механізмів обмеження прав і свобод у відкритому суспільстві за мотивами безпеки, з метою охорони життя і здоров'я населення. Візьмемо найбільш актуальний для нас приклад України.

Насамперед доречно зауважити, що необхідно чітко розрізняти правові поняття «надзвичайний стан» і «надзвичайна ситуація», і що обмежувальні заходи, впроваджувані урядом та Президентом України для попередження і протидії розповсюдженню коронавірусної інфекції СОУГО-19, - заходи, які суттєво обмежують конституційні права і свободи людини і громадянина, - все ж запроваджуються не в порядку надзвичайного або воєнного стану, а тому вони не цілком конституційні з формально-юридичної точки зору. Водночас більшість цих заходів необхідні з точки зору епідеміології.

Чим відрізняється «надзвичайний стан» від «надзвичайної ситуації»? Передусім - ступенем серйозності підстав для введення того або іншого режиму. Відповідно до п. 24 ст. 2 Кодексу цивільного захисту України² надзвичайна ситуація - це обстановка на окремій території чи суб'єкті господарювання (на ній або водному об'єкті), яка характеризується порушенням нормальних умов життєдіяльності населення, спричинена катастрофою, аварією, пожежею, стихійним лихом, епідемією, епізоотією, епіфітотією, застосуванням засобів ураження або іншою небезпечною подією, що призвела (чи може призвести) до виникнення загрози життю або здоров'ю населення, великої кількості загиблих і постраждалих, завдання значних матеріальних збитків, а також до неможливості проживання населення на такій території чи об'єкті, провадження на ній господарської діяльності. Інший сенс вкладається в поняття «надзвичайний стан».

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану»³ під надзвичайним станом необхідно розуміти особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства. Ця ж стаття передбачає можливість надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування деяких екстраординарних повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасові, зумовлені загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, із зазначенням строку дії цих обмежень.

З вищезазначеного зрозуміло, що режим надзвичайного стану має не тільки більш вагомі підстави для застосування, а й набагато серйозніші наслідки у разі його введення, аніж режим надзвичайної ситуації.

Окрім того, відрізняється й правовий механізм встановлення обох. Так, у ст. 14 Кодексу цивільного захисту України² сказано, що у випадку виникнення надзвичайної ситуації відповідний режим встановлюється за рішенням Кабінету Міністрів України (для системи цивільного захисту населення всієї України) або за рішенням Ради міністрів АР Крим, за рішеннями облдержадміністрацій (на окремих територіях України). Власне, саме цей механізм й спрацював, коли було прийнято постанову КМУ № 1236 від 9 грудня 2020 р. (в чинній редакції від 6 березня 2021 р.)⁴. Саме це рішення й запровадило основну масу обмежень прав і свобод для фізичних та юридичних осіб на період чергового спалаху коронавірусної інфекції. Крім того, було внесено зміни до Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»⁵ й до низки пов'язаних нормативних актів.

Разом із тим згідно зі ст. 15 Кодексу² режим надзвичайного стану для єдиної державної системи цивільного захисту в повному обсязі або частково (для окремих її територіальних підсистем) може бути тимчасово встановлений відповідно до Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану». І якщо рішення про введення режиму надзвичайної ситуації приймається урядом, то для запровадження режиму надзвичайного стану передбачено інший правовий порядок: відповідно до ст. 5 зазначеного Закону³, а також з урахуванням норм ч. 3 ст. 83, п. 31 ст. 85, п. 21 ст. 106 Конституції України⁶, надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента України, що підлягає затвердженню Верховною Радою України упродовж двох днів з моменту звернення Президента України. Серед підстав для введення даного режиму Закон³ називає особливо тяжкі надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру (стихійні лиха, катастрофи, особливо великі пожежі, застосування засобів ураження, пандемії, панзоотії тощо), які створюють загрозу життю і здоров'ю значних груп населення, й усунення яких іншими способами не представляється можливим. На щастя, поки що в Україні держава обходиться інструментом надзвичайної ситуації, на відміну від багатьох інших країн.

З огляду на нашу некомпетентність у питаннях охорони здоров'я, медицини, мікробіології, вірусології, епідеміології, ми не ставимо тут під сумнів адекватність таких заходів, як тотальний карантин, локдаун та інші подібні превентивні й обмежувальні заходи, що мають місце і у нас, і в країнах як на захід, так і на схід від України. Ми ж тепер звернемося до філософсько-правової сторони питання, особливо щодо ситуації в тих країнах, у яких держава все-таки запровадила режим надзвичайного стану або де-юре, або ж де-факто, коли знаходять застосування такі жорсткі обмеження прав і свобод, як комендантський час, політика «stay- at-home», стеження за громадянами через спеціальні додатки у смартфонах, лімітування дистанцій допустимого пересування (від свого помешкання до найближчого магазину), не кажучи вже про закриті кордони між державами, анулювання віз, примусове повернення до своїх країн. Окремі зі згадуваних заходів практикуються не тільки у Китаї, а й у країнах традиційно ліберальних. громадянське суспільство держава екзистенціальна загроза

Ймовірно, у подібних життєвих ситуаціях виникає проблематика прямого народовладдя і, можливо, були б доречними інструменти референдуму чи інші форми народного волевиявлення, тому що політика обмежень зачіпає усіх. І ось тут постає ключове питання: а чи є взагалі «народ» як деякий колективний суб 'єкт влади, до якого так часто прийнято апелювати? Ми повертаємося до питання «хто є суверен», хто ж насправді має владу і волю до її реалізації?

На таке важливе питання - «Хто править? Хто є справжній суверен?» - було свого часу запропоновано відповідь, що особливо яскраво актуалізувалося саме в умовах нинішньої пандемії: править той, хто здатний запроваджувати надзвичайний стан, а також той, хто має владу його скасувати!

Цей дискурс було ґрунтовно розроблено К. Шміттом та пізніше Дж. Агамбеном. Так, у своїй програмній роботі 1922 р. під назвою «Політична теологія»⁷ К. Шмітт стверджував, що в основі сучасних політичних концептів (таких як «суверенітет», «права», «представництво», «рівність перед законом», «політична реальність», «компроміс», «легальність і легітимність», «гарант конституції» тощо) лежать секуляризовані теологічні поняття. Держава, на його думку, існує як суверен, що підтримує власну цілісність з опорою на прерогативу влади (принцип верховенства), і має бути здатна забезпечити порядок у суспільстві за часів криз. Однією з заслуг власне К. Шмітта можна вважати акцент його уваги на монополії держави приймати суверенне рішення щодо обсягу прав і свобод «народу», незважаючи на декларування ліберально-демократичних цінностей та розміщені на фасаді багатьох держав офіційний плюралізм, парламентаризм і конституційність, які в сукупності створюють видимість народного волевиявлення (маскуючи тим самим справжню владу «Левіафана»).

Ідеї К. Шмітта істотно розвиває наш сучасник Дж. Агамбен, доволі радикально трактуючи внутрішню сторону суверенітету держави. Він описує сучасні ліберальні демократії як завуальоване втілення авторитарної суверенної держави. В якості найбільш очевидних проявів авторитаризму називається тенденція у деяких західних державах використовувати інститут «надзвичайного стану» в якості юридичної підстави й моральної передумови для введення екстраординарного порядку і реалізації виняткових заходів, коли державі це необхідно. В умовах надзвичайного стану, що може бути впроваджений під загрозою нових терактів, або на тлі епідемічного спалаху, або в умовах гострої політичної нестабільності, стандартні законні правила і процедури призупиняються, а можливості «народного самоврядування» перехоплюються виконавчою владою, причому нерідко цей алгоритм закладений у конституційні закони.

Дж. Агамбен звертає увагу на ту особливість, що принципи верховенства права і рівності всіх сторін перед законом мають обмежене застосування: вони діють тільки тоді, коли в державі немає надзвичайної ситуації та її існуванню, на думку правлячої політичної еліти, нема екзистенціальної загрози. В одній зі своїх відомих праць під назвою «Homo Sacer» Дж. Агамбен висвітлює і проблематику надзвичайного стану (the state of emergency), реконструюючи генеалогію даної доктрини, що сягає ще часів Римської республіки. Зокрема, вказується, що надзвичайний стан давав змогу римському диктаторові цілком легітимно мати необмежені повноваження під час війни або внутрішньої смути, і що подібний принцип зберігається в багатьох сучасних конституціях. Іншими словами, десь у центрі конституційної законності як і раніше «переховується» абсолютний суверен, який контролює застосування або відмову від вживання норми права, а парламентська демократія і ліберальний порядок є «маскою Левіафана»⁸. У цьому сенсі характер дій деяких держав Європи та Азії, інших частин світу в умовах нинішньої пандемії в черговий раз нагадує про сказане Дж. Агамбеном.

Інертність громадянського суспільства дає державі індульгенцію на неадекватний прояв компетенцій суверена. Та у державах (навіть у найбільш ліберальних) завжди зберігаються ризики, що «Левіафан» може вийти з-під громадського контролю та (часом навіть неявно) узурпувати права знесиленого громадянського суспільства. Тобто, за К. Шміттом і Дж. Агамбеном, насправді в реальності править той, хто вводить надзвичайний стан, під час якого дію законів може бути призупинено та встановлюється особливий порядок. При цьому правлячі еліти, звичайно, можуть конструювати ілюзію політичних процесів, нібито узгоджених із «народом», однак саме у питаннях надзвичайного стану проявляється те, чим реально є система управління в тому або іншому суспільстві. Виходячи зі сказаного, справжнім суб'єктом влади є той, хто приймає настільки радикальні та обов'язкові для всіх рішення, наділяючи себе екстраординарними владними повноваженнями.

Усі ми звикли чути: «народ визначив свою політичну долю», «народ зробив революцію», «народ вийшов на площу», або афірмації на кшталт «народ вимагає...», «народ знає як...», «народові краще видно...», «до думки народу потрібно прислухатися.» і таке ін. Та водночас, щоб сформувати цю думку, практично у кожній розвиненій країні сучасного світу активно використовуються методи і техніки «інженерії суспільної згоди».

Е. Бернейс ще в 1955 р. опублікував роботу «The Engineering of Consent»⁹, у якій, поміж іншого, він каже: в сучасних умовах політичної реклами і маніпуляцій суспільною свідомістю стало можливим говорити про штучне моделювання консенсусу зусиллями елітних PR-експертів та професійних політиків; «згоду», сформовану в такий спосіб у відкритих демократичних суспільствах, важко якось суттєво відрізнити від тієї «згоди», якою користуються сучасні інформаційні автократи. Тобто Е. Бернейс тут недвозначно натякає на успіхи того різновиду інформаційної обробки масової свідомості (у всякому разі, в питаннях політики), яка в суспільствах недемократичних іменується терміном «пропаганда», і вона ж має назву «public relations» у суспільствах ліберально-демократичних.

Соціумом управляють стереотипи. У Ліппман, який і запровадив у широкий науковий обіг цей термін, також виклав оригінальне трактування феномена суспільної думки і проблематизував можливість функціонування демократії в складних сучасних суспільствах. У його книгах «Суспільна думка»¹⁰ та «Примара Громадськості» Lippmann W., MacClay W.M. The Phantom Public. London: Routledge, Taylor & Francis Group, 2017. 195 pages.

¹² Bernays E.L. Propaganda. New York: Ig, 2005. 168 pages.

¹³ Ortega y Gasset J. The Revolt of the Masses / authorized translation from the Spanish `Rebelion de las masas'. New York ; London: Norton, 1964. 190 pages.

¹⁴ Стовпець О. В. Суперечності системи охорони права інтелектуальної власності в умовах глобалізації. Часопис Київ-ського університету права (Law Review of Kyiv University of Law, ISSN 2219-5521). 2011. № 2. С. 180-184.

¹⁵ Стовпець О.В. Філософсько-правові проблеми державної політики у сфері формування інформаційного суспільства. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. 2012. Т. 129. С. 84-88. можна знайти чимало ідей, актуальних для нинішнього дня, хоча на момент публікації зазначених робіт медійні технології в світі були розвинені набагато гірше, аніж сьогодні.

Суспільна думка являє собою образ реальності, відповідно до якого діють ті або інші групи людей, чи публічні індивіди, що виступають від імені груп (наприклад, державні діячі). Але в умовах демократії пряма диктатура неприйнятна. Саме тому, як стверджував Е. Бернейс у своїй роботі «Пропаганда»¹², важливим елементом інженерії згоди у просторі демократичного суспільства є свідоме наукове маніпулювання звичками та думками широких мас, у т.ч. через проведення громадських кампаній, заснованих на маніпуляціях підсвідомими почуттями та імпульсами. Серед найбільш ефективних прийомів у процесі «інжинірингу згоди» й налагодження «зв'язків із громадськістю» Е. Бернейс вважав маніпулювання суспільною думкою через використання авторитетів, а також великих мас-медіа. З огляду на те, що інформаційну картину реальності формують всілякі ЗМІ, Бернейс висловлював ідею, що саме новини, а не реклама, - найкращий засіб для донесення маніпулятивного повідомлення «народові», який нічого не підозрює.

Серед можливих причин втрати політичної суб'єктності «народом» - заохочення інфантилізації мас з боку правлячих еліт. Х. Ортега-і-Гассет ще в 1930 р. опублікував свій відомий твір «Повстання мас»¹³, у окремій главі якого обговорюється тема опікуючої держави як «найгіршої з небезпек». Зокрема, Ортега-і- Гассет там пише, що «масова людина» пишається державою і знає, що саме ця інституція нібито гарантує всім благополучне життя. І якщо завтра у житті країни виникнуть будь-які серйозні проблеми, масова людина постарається, щоб влада негайно втрутилася й узяла всю турботу на себе, вживаючи задля цього усі свої необмежені засоби. Небезпека ж криється у «повному одержавленні життя», тобто в експансії влади та в поглинанні державою всякої соціальної самостійності. Виникає згубна масова залежність від держави і, як наслідок, надмірна лояльність суспільства до «Левіафану» (до державної машини).

Х. Ортега-і-Гассет виявився на диво прозорливий в цьому відношенні. Громадяни (особливо у багатих і процвітаючих країнах) виявляють свою лояльність, оскільки вони давно вже звикли покладати на державну владу різні надії соціально-економічної природи. Пандемія коронавірусу ще сильніше загострює всі ці сподівання. Держава непомітно узурпує права і свободи громадянського суспільства у обмін на «безпеку». Тепер «народ» як спільнота громадян, політично активних та відповідальних, - це вже далеко не аксіома. Це твердження знов стає теоремою, істинність якої знову потребує доведення.

Потрібно, втім, мати на увазі й специфіку кожного конкретного суспільства в нинішній історичний момент, з поправками на ментальність, на історичний досвід, на соціокультурні характеристики різних суспільств. Деякі дослідження на цей рахунок ми проводили раніше¹⁴*¹⁵*¹⁶*¹⁷. Однак говорячи узагальнено, сьогодні доволі складно констатувати наявність «народу» як політичного суб'єкта: існує певна кількість різних людей - атомізований соціум, у якому нема єдиних інтересів та універсальних позицій. Тоді чи можна всіх поєднувати у понятті «народ», якщо даний конструкт більше не виконує ніякої політично-концептуальної функції? Мабуть, у такому випадку слід говорити не стільки про народ, скільки про громадян?

Громадянин - особливе поняття, семантика якого змінювалася у різні часи. Переосмислення категорії «громадянин» вимагає окремого дослідження. А тут ми схильні підтримати тезу про те, що сучасний громадянин - це політичний статист, котрий раз на 4-5 років імітує участь в обранні влади. Громадянин тепер потрібен радше для юридичної легітимації політичного процесу. Головне, щоб він прийшов і проголосував, нехай навіть весь інший час він взагалі не цікавиться ніякою політикою. Звісно, в інтересах «Левіафана» (тобто держави, реального і єдиного суверена) - всіляко сакралізувати «громадянина», наділяти його виборчими та іншими умовними правами, вкладати в «народ» усілякі найвищі чесноти, моральні та ментальні якості¹⁸.

Чи вважати подібні твердження об'єктивними, або ж розцінювати їх як надто суб'єктивні, залежатиме від панівної суспільної ідеології, від культурно-історичної й правової традиції, якою визначається життєвий устрій різних суспільств. Однак сучасна роль (у різних країнах) громадянських суспільств, статус яких очевидно похитнувся з початку 2020 р., скоріш викликає сьогодні занепокоєння, аніж оптимізм.

Висновки

Можна в цілому відзначити тенденцію, що громадянське суспільство повсюдно (навіть на Заході) поступається позиціями державі, й державний патерналізм здійснює експансію, заповнюючи соціально-політичний вакуум. Всупереч прогнозам про кінець «суверенних національних держав» і тріумф корпорацій, останні події показують, що ці твердження поки що передчасні, а корпорації виявилися не настільки сильними. Національні держави як і раніше - в непоганій формі, а державні еліти, як завжди, не соромляться маніпулювати суспільною свідомістю (у т.ч. експлуатуючи категорії «народ», «національні інтереси», «безпека», «зовнішня загроза», «спільне благо», «національна гідність» та інші абстрактні матерії).

Громадяни, сукупна маса яких утворює «народ» (у політичному сенсі даного поняття) - важливі для сучасного Левіафана з фіскальної точки зору, тобто як платники податків (адже громадяни годують Левіафа- на-державу), та з юридичної точки зору, тобто як легітиматори рішень, прийнятих правлячими елітами, як вважається, в спільних інтересах. Проте декларований статус «народу» як «носія суверенітету і єдиного джерела державної влади» на сьогоднішній день є, на нашу думку, все ж сумнівним, з урахуванням того, як приймаються різні загальнообов'язкові рішення в більшості країн світу. Ситуація з пандемією зіграла в даному питанні лише ілюстративну роль. Та в чому причина втрати «народом» суб'єктності у політичних питаннях, чи є така втрата остаточною, яким є потенціал для реституції статусу «народу» й відновлення впливовості громадянського суспільства, та за яких умов - усе це питання відкриті і такі, що вочевидь потребують подальших філософсько-правових пошуків.

Література

Lippmann W., MacClay W.M. The Phantom Public. London: Routledge, Taylor & Francis Group, 2017. 195 pages.

¹² Bernays E.L. Propaganda. New York: Ig, 2005. 168 pages.

¹³ Ortega y Gasset J. The Revolt of the Masses / authorized translation from the Spanish `Rebelion de las masas'. New York ; London: Norton, 1964. 190 pages.

¹⁴ Стовпець О. В. Суперечності системи охорони права інтелектуальної власності в умовах глобалізації. Часопис Київського університету права (Law Review of Kyiv University of Law, ISSN 2219-5521). 2011. № 2. С. 180-184.

¹⁵ Стовпець О.В. Філософсько-правові проблеми державної політики у сфері формування інформаційного суспільства. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. 2012. Т. 129. С. 84-88.

Hobbes T. Leviathan: Or the Matter, Forme, and Power of a Common-Wealth Ecclesiasticall and Civill / Ed. by Ian Shapiro. New Haven: Yale University Press, 2010. 583 p.

² Кодекс цивільного захисту України : Закон України від 2.10.2012 р. № 5403-VI. Відомості Верховної Ради України. 2013. № 34-35. Ст. 458 (в чинній редакції від 17.03.2021 р.).

³ Про правовий режим надзвичайного стану: Закон України від 16.03.2000 р. № 1550-Ш. Відомості Верховної Ради України. 2000. № 23. Ст. 176 (в чинній редакції від 28.12.2015 р.).

⁴ Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 : постанова Кабінету Міністрів України від 9.12.2020 р. № 1236. Урядовий кур'єр. 2020. 12 грудня. № 243 (в чинній редакції від 6.03.2021 р.).

⁵ Про внесення змін до Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» щодо запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) : Закон України від 17.12.2020 р. № 1113-IX. Голос України. 2021. 13 січня. № 4 (набув чинності 14.01.2021 р.).

⁶ Конституція України : Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141 (в чинній редакції від 1.01.2020 р.).

⁷ Schmitt C. Political Theology: four chapters on the concept of sovereignty (Originally published: Cambridge, Mass.: MIT Press, 1985, in series: Studies in contemporary German social thought, translation of `Politische Theologie'), reprint: Chicago: University of Chicago Press, 2008. 70 pages.

⁸ Agamben G. Homo Sacer: Sovereign Power and Bare Life / translated by D. Heller-Roazen. Stanford, California: Stanford University Press, 1998. 199 pages.

⁹ Bernays E.L., Cutler H.W. The engineering of consent. Norman: University of Oklahoma Press, 1969. 246 pages.

¹⁰ LippmannW. Public opinion (Originally published: New York: Macmillan, 1922), reprint: USA: CPSIA, 2019. 375 pages.

¹⁶ Stovpets O.V. Chinese legal-philosophic syncretism and its influence to value orientations of the Chinese society. Skhid (Схщ, ISSN 1728-9343). 2019. № 1(159). P. 55-60. DOI: https://doi.org/10.21847/1728-9343.2019.1(159).157856

¹⁷ Stovpets O. Sinitic civilization's worldview features and their system-forming role in the complex of social relations in modern China. Interdisciplinary Studies of Complex Systems (ISSN 2415-3761; 2307-4515). 2020. Vol. 17. P. 59-72. DOI: https://doi.org/ 10.31392/iscs.2020.17.059

¹⁸ Баумейстер А.О. Кто вставит кольцо в ноздри Левиафана? «Население» вместо «народа», «безопасность» вместо «свободы»...: дискуссия от 19 марта 2021 г. на YouTube-канале Andrii Baumeister. URL: https://www.youtube.com/watch?v=kIwvv 7Br1k4&t=2748s

Размещено на Allbest.ru