Філософські аспекти соціальних досліджень

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософські аспекти соціальних досліджень

Абизова Л.В.,

канд. філос. наук, доц. кафедри філософії, історії та соціально-гуманітарних дисциплін

Ємельяненко Г.Д.,

док. філос. наук, проф. кафедри філософії, історії та соціально-гуманітарних дисциплін

Єщенко К.,

студентка І курсу магістратури спеціальності «011-Освітні, педагогічні науки»

Анотація

У статті здійснено аналіз специфіки та особливостей пізнання соціальних процесів. Наголошено на необхідно стізваженого і коректного використання гуманітарного знання в коригуванні соціальних процесів сучасності. Зроблено висновок про те, що герменевтична інтерпретація є домінуючим методологічним підходом у сфері соціальних досліджень.

Ключові слова: герменевтика, гносеологія, соціальне пізнання, інтерпретація, осмислення, розуміння.

Основна частина

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Сучасна тенденція соціологізації знань призводить до радикального переосмислення понять і проблем традиційної теорії пізнання, побудови соціокультурної схеми дійсності, яка в ході гносеологічного аналізу з часом уточняється і наповнюється конкретним когнітивним змістом. Соціальне пізнання постає не лише процесом відображення реальності і дослідженням об'єктивного світу, а також сукупністю форм і способів людської діяльності, спрямованої на конструювання об'єктів, «занурених» у систему соціальних зав'язків як вираження горизонту буття особистості. Виключність суб'єкта в предмет соціального пізнання надає цьому предмету - «культурно-значимій індивідуальній дійсності» (за М. Вебером) - виключну складність[1]. Досягнення істини відбувається у переплетенні різноманітних цінностей, що вказують на людське, культурне значення певних явищ дійсності. Розуміння і оцінка минулого, осмислення перспектив майбутнього нашої держави обумовлює актуальність дослідження специфіки соціального пізнання.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми, на які спирається автор; виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується стаття. Соціальні та антропологічні аспекти пізнавального процесу досліджувалися у фундаментальних працях В. Дільтея, В. Віндельбанда, Г. Ріккерта, М. Вебера, М. Хайдеггера, Х.Г. Гадамера Дж. Коллінгвуда, К. Поппера, А. Грамші, М. Фуко. Будь-яке пізнання апріорі соціальне, оскільки воно вплетене у систему суспільних відносин і детерміноване соціально-культурними чинниками, проте в межах гносеології існує проблема розмежування соціально-гуманітарного та природничого знання. Підґрунтя цього розмежування окреслили представники баденської школи неокантіанства В. Віндельбанд та Г. Ріккерт, сформулювавши тезу про наявність двох типів наук: наук про культуру (ідеографічних), які описували індивідуальні, неповторні ситуації і події та наук про природу (номотетичних), які фіксували загальне, повторювальне, абстрагуючись від несуттєвого індивідуального. При цьому зазначили, що предметом соціально - гуманітарного знання є культура з усім спектром цінностей, а предметом природничого знання - природа, загальне і абстрактне, об'єктивні закони, не співвідносні з жодними цінностями. За переконанням сучасного американського філософа Р. Рорті, герменевтичне розуміння пристосоване до «духу» (до наук про людину), в той час як «методи об'єктивації» (тобто методи природничих, «позитивних» наук) до пізнання природи.

Протиставляючи соціальне пізнання природничому Г. Ріккерт сформулював тезу про те, що історична наука і наука, яка формулює закони, взаємовиключають одна одну. Будучи під сильним впливом неокантіанців, німецький соціолог, історик, економіст М. Вебер наполягав на тому, що природознавство, досліджуючи навколишній світ, не те що не вирішує смислових питань, воно їх навіть не ставить, тому, на його думку, абсолютно доцільно говорити про своєрідність і особливість досліджень у сфері наук про культуру. Представник неогегельянської філософії Дж. Коллінгвуд переконував, що історія може і повинна навчити людей спрямовувати суспільство, подібно до того як природничі науки навчили їх керувати силами природи.

Проблема соціального пізнання ставилася також у вітчизняному філософському дискурсі М. Грушевським, Д. Донцовим, Г. Винниченко та провідними сучасними філософами, серед яких М. Попович, А. Бичко, М. Михальченко та ін. Проте, філософська специфіка соціального пізнання і використання його результатів у формуванні механізмів оновлення українського суспільства потребує подальшого дослідження.

Формулювання мети статті (постановка завдання). Завданням статті є дослідження специфіки та особливостей пізнання соціальних процесів, інтерпретації фактів соціальної дійсності з метою з'ясування меж об'єктивності суб'єкта пізнавальної діяльності та аналізу соціокультурних вимірів пізнавального процесу.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Умови національного ренесансу актуалізують інтерпретацію та використання традицій, соціального досвіду, історичних надбань, перемог і невдач. Культурологічні та історичні знання часто досить вільно і упереджено використовуються політичними силами, що, по суті, являється основою маніпулювання гуманітарним знанням та суспільною свідомістю з метою досягнення політичних цілей. На думку М. Розумного, реальним кроком розбудови сильної України «має бути узгодження основних «акторів» політики і соціальних груп стосовно критеріїв оцінювання тих чи інших факторів національного розвитку» [4, с. 58].

Будь-яке наукове дослідження починається зі збору, систематизації, узагальнення та інтерпретації фактів. Але, що ми називаємо фактом і чому дещо для одних дослідників є безсумнівним фактом, в той час як для інших являється сумнівним, а то і взагалі не фактом.

Специфікою фактів соціального пізнання є їх історичність, зануреність в контекст епохи, зв'язок з цінностями та вибором того, що єдино важливе для даного вченого на даний час, який інтерпретуючи пояснює, а звідси - складнощі узагальнення і генералізації у цій сфері. У гуманітарному дослідженні, на відміну від природничого, факти не мають лише констатованого емпіричного характеру, у їх викладенні вже міститься деяка доля витлумачення, обумовлена світоглядом дослідника. Особливої ваги при цьому набуває розуміння фактів, а не їх пояснення, як спосіб осягнення соціальних явищ і процесів. Результат розуміння є неостаточним результатом дослідження, а лише гіпотезою в системі соціального знання, яка в ідеалі мала б бути верифікована об'єктивними науковими методами. В соціально - гносеологічних схемах політична і соціокультурна реальність постає не в просторово-часових параметрах, а як носій смислу, символ людського прояву, який підлягає поясненню і витлумаченню, оскільки осмислення, за М. Хайдеггером, дещо більше ніж просто пізнання [3]. Фундаментальною ознакою пізнання і людського мислення німецький філософ вважає «історичність», визначеність місцем, часом, конкретною ситуацією, в якій опиняється людина.

За безумовним обов'язком дослідника оперувати лише достовірними фактами (приймемо це як аксіому) значний інтерес викликає проблема витлумачення факту. Кожен дослідник має право на власне розуміння фактів, розташування їх у ланцюгу подій, застосування детерміністського або феноменологічного принципу пізнання, тобто право на інтерпретацію факту. Але проблема в тому, де межі цієї інтерпретації, де вона ще походить від факту, ґрунтується на ньому і де інтерпретація замінюється вимислом і врешті-решт фальсифікацією?

Герменевтична інтерпретація - поширений методологічний підхід у сфері гуманітарних досліджень, процес осмислення і процедура розуміння. Інтерпретативні ресурси представляють собою основний канал наповнення позаемпіричним (соціальним) змістом процесу пізнавальної діяльності. Інтерпретація - це особистісний підхід, суб'єктивне розуміння інтерпретатора, проте, не дивлячись на всі індивідуальні особливості дослідників, існує «самість» інтерпретації в межах наукової логіки і чесності дослідника, певне поза особистісне підґрунтя інтерпретації. Г. Гадамер використовує впроваджені у філософську лексику М. Хайдеггером поняття «переддумка» та «передрозум», демонструючи можливу упередженість гносеологічної спрямованості дій дослідника-інтерпретатора. За Г. Гадамером, необхідною умовою інтерпретації фактів минулого є «герменевтично вихована» свідомість інтерпретатора. У значній кількості інтерпретацій, особливо історичних, інтерпретатор буквально «вбудовує» свої перед міркування, свій перед розум у минуле, в історію, в традицію, своє теперішнє бачення приписує давнині, демонструючи герменевтично невиховану свідомість. Врешті-решт порушується культура інтерпретування і частіше за все це зумовлюється надмірним політичним радикалізмом інтерпретатора. Доцільно припустити, що інтерпретація поєднує особистісну позицію дослідника і сформовану в науці аксіологічну значимість того чи іншого факту. Можливі межі інтерпретації задані самим фактом та іманентні йому. Інтерпретація виступає як описування і пояснення факту, а не як додумування, домислення і підміна його змісту.

Події багатовікової або багаторічної давнини, за умов принципової наукової позиції, не можна пояснювати логікою політичної боротьби, тим більше, вони не повинні обслуговувати пристрасті цієї боротьби. Межі наукового факту закінчуються там, де має місце професійна некомпетентність, науковий підхід змінюється політичним, а культурний зміст події підмінюється ідеологічним. Факти, окрім притаманного їм предметного змісту, набувають іншого значення, яке формується внаслідок накладання на предметність ангажованих стандартів соціальності. Наприклад, Т. Воропаєва, аналізуючи зростання наукового інтересу до цивілізаційної проблематики в сучасній соціогуманітаристиці, констатує неадекватність викладення цивілізаційної тематики у працях багатьох сучасних українських дослідників, які стверджують, що «існує «українська цивілізація», «козацька цивілізація», «етнічна цивілізація»… «чорноморська цивілізація», «скіфська цивілізація», «слов'янська цивілізація», «хозарська цивілізація», «східнослов'янська цивілізація» [2, с. 79]. При цьому автор справедливо наголошує на необхідності розробки адекватних теоретико-методологічних засад дослідження українства в цивілізаційному просторі, які сприятимуть серйозному науковому обґрунтуванню проблематики.

У державах несталої демократії, які тяжіють до прихованого авторитаризму, ідеологія претендує на остаточну систематизацію результатів інтерпретацій у сфері гуманітарних знань. Проте, ці претензії не можуть реалізуватися повністю, тому, що, по-перше, множина конкуруючих наукових шкіл може працювати з одними фактами, пропонуючи різні інтерпретації; подруге, час панування будь-якої ідеології обмежений, після її краху або відходу з активних соціальних позицій, факти історії та культури набувають певної самостійності до їхнього подальшого використання.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у цьому напрямі. Гра фактами минулого в інтересах різних політичних сил, досить свавільна і безвідповідальна інтерпретація історії на потребу дня, не проходить дарма. Необхідно вивчати національну історію, усувати «білі плями» в минулому, але завжди слід пам'ятати ту делікатність вченого про яку писав М. Вебер в статті «Наука як покликання і професія»: «Вчений не повинен бути політиком, у всякому разі тоді, коли проводить дослідження» [1, с. 4]. Методологічний арсенал соціального пізнання все активніше зсувається у бік герменевтичних, феноменологічних, етнометодологічних і культурологічних способів пізнання, а прояв релятивізму та суб'єктивізму в результатах досліджень інколи ставить під сумнів існування стандартів наукової раціональності. Відсутність загальновизнаних парадигм у вітчизняній історії означає неминучість «теоретичного анархізму» в гуманітарних науках. В Україні роль слова, позиція гуманітарія залишається вагомою. Людина постійно шукає в минулому відповіді на питання сьогодення і тому постійно змішує часи та епохи у своїй свідомості. «Наявність низки ідеологем серед політиків та науковців… ускладнює пошук оптимальної державної стратегії за сучасних умов» [5, с. 86]. Множина конкуруючих концептуально-теоретичних схем соціальної реальності і можливість вільного вибору науковцем будь-якої з них - це норма, а не аномалія.

Список використаних джерел

соціальний філософський пізнання герменевтичний

1. Воропаєва Т. Українство в європейському цивілізаційному просторі: теоретико-методологічні засади дослідження. Українознавчий альманах. Випуск 11. К., 2013. с. 79 - 83.

2. Розумний М. Інституційні, конституційні, та інтеграційні аспекти проекти модернізації: висновки для України. Українознавчий альманах. Випуск 11. К., 2013. с. 55 -58.

3. Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. Політичні студії. Вип.2. К.: Фонд «Українська перспектива», 1995. 103 с.

Размещено на Allbest.ru