Розвиток вищої освіти в умовах конфлікту: еволюція від суспільства знань до суспільства порозуміння

Актуальність теми

Сучасна цивілізація глибоко вражена кризою непорозуміння. Про це свідчить значна кількість соціальних конфліктів, які впродовж останніх десятиліть вирують у різноманітних точках земної кулі. У той час як найбільш розвинені країни світу готуються до початку 2020 року із амбіційними економічними планами на майбутнє, у таких країнах як Колумбія, Сирія, Туреччина, Україна, Індія, Пакистан, Ізраїль, Палестина, Лівія досі продовжуються військові протистояння, що призводять до систематичної загибелі місцевого населення.

На перший погляд може бути неочевидним зв'язок між вищою освітою та військовими протистояннями, що обумовлені соціальними конфліктами, оскільки традиційно освітня галузь виконує функції, які пов'язані з розвитком інтелектуального потенціалу людини. В умовах будь-яких соціальних негараздів, спричинених війною, освіта зазвичай сприймається як дещо другорядне, адже своєрідну першість у цьому плані посідає безпека членів суспільства, що, у випадку зовнішньої агресії, досягається за рахунок боєздатності місцевих військових підрозділів. Однак, на цю проблему можна подивитися й під іншим кутом зору.

Постановка проблеми

Якщо зброя може забезпечити примирення шляхом вбивства сотень або тисяч людей, то університет сприяє стабілізації миру без кровопролиття, шляхом науково-обґрунтованого аналізу причин того чи іншого конфлікту, а також фахового визначення потенційних шляхів його нівелювання. У першому випадку конфлікт може знову бути відтворений через певний період часу, знову забравши чималу кількість людських життів, в другому - це апріорі неможливо, оскільки вплив здійснюється на корінь проблеми, а не на його “паростки”. Ще більш вагомою є місія університетів у процесах миробудівництва - переході від нестійких та тимчасових домовленостей про припинення вогню між конфліктними сторонами до дійсного і стабільного порозуміння. Виходячи з цього, дана стаття переслідує наступну мету - визначити певні аксіологічні орієнтири стратегії розвитку вищої освіти як інструменту миробудівництва на основі існуючих наукових концепцій, що присвячені гармонійному розвитку індивіда в умовах нестабільної економічної та соціокультурної реальності сьогодення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Серед провідних закордонних фахівців, які займаються вивченням проблематики миробудівництва у сфері вищої освіти, не можна оминути доробок К. Макліна, М. Зембіласа та З. Бекермана, а саме їх колективну монографію “Освіта миру в конфліктних та постконфліктних суспільствах: порівняльні перспективи” (2009) [15]. Не менш ґрунтовним у даному контексті видається зміст докторської дисертації І.Ф. Пачеко “Конфлікт, постконфлікт та функції університету: уроки Колумбії та інших збройних конфліктів” (2014) [16], а також зміст наукової праці Дж.П. Ледерака “Розбудова миру. Стале примирення в розділених суспільствах” (2019) [5]. В науковому просторі України даний дослідницький напрямок на даний час перебуває на стадії зародження, зважаючи на незначну кількість існуючих публікацій в яких висвітлюється саме проблематика миробудівництва як такого.

Окремо слід зазначати, що авторами даної роботи, попередньо було підготовлено ряд інших наукових праць у яких було досліджено суміжні проблеми розвитку вищої освіти в контексті миробудівництва, що у певній мірі лягли в основу написання рукопису цієї статті [8, 9, 13, 19]. Частина з цих робіт була сформована у вигляді тез та успішно апробована на низці міжнародних наукових конференцій, що відбувалися впродовж 2019 року. У кожній з них були проаналізовані певні аспекти, що у сукупності складають єдиний алгоритм функціонування вищої освіти у її безпосередньому відношенні до миробудівництва. Однак, у жодній з них не йшла мова про суспільство знань - його переваги і недоліки у перспективі розв'язання конфліктів.

Постановка завдання

Основним завданням даної роботи є обґрунтування переваг та недоліків концепції “суспільства знань” з позиції філософського аналізу, співставлення цієї концепції з феноменом “суспільства порозуміння” на основі застосування методології контент-аналізу, оперування експериментально-індуктивним і аналітико-інтерпретативним методами дослідження, що наближають нас до цілісного розуміння проблеми розвитку освіти в умовах конфлікту.

Виклад основного матеріалу

Переходячи до викладу основного матеріалу даного дослідження, у якості цитати хотілося б навести вислів професора філософії та соціології Паризького університету Е.Морена: “Навчати розумінню математики або іншій подібній дисципліні - це одне, а навчати людському розумінню - зовсім інше. У цьому полягає власне духовна місія освіти: навчити розумінню між людьми як умові та гармонії інтелектуальної і моральної солідарності людського роду” [6, с. 78]. Вчений досить чітко підкреслив, що місія освіти в національному та глобальному контекстах не може вичерпуватися лише поширенням знань від вчителя до учня або ж від викладача до студента. Її роль є набагато глибшою, адже саме соціальний інститут освіти має повноваження для гармонізації сучасного суспільства, що потерпає від перманентного насилля, відчуження, нетерпимості. Причини подібних явищ варто шукати у вимірі сприйняття людиною навколишнього світу, розуміння або нерозуміння нею усіх тих явищ, які відбуваються навколо.

Як зазначає український вчений, філософ В.Кремень: “Людство дуже багато знає, проте багато чого вже не в змозі зрозуміти. Трагедія полягає в тому, що ми не усвідомлюємо, не розуміємо світ, що змінюється. На сьогодні розуміння - це складний процес міжособистісної взаємодії в світі, в якому вирішальна сила належить інформації та знанням. Інформація, якщо вона належним чином концептуалізована і передана, несе зрозумілість, але цього недостатньо для розуміння. Існує два типи розуміння: інтелектуальне (об'єктивне) і людське інтерсуб'єктивне розуміння. Інтелектуальне розуміння здійснюється через зрозумілість інформації та її пояснення. Останнє є необхідним для розуміння, але недостатнім. Розуміння завжди інтерсуб'єктивне, оскільки передбачає пізнання суб'єктом іншого суб'єкта. Розуміння обов'язково охоплює процес емпатії, ототожнення себе з іншим, вимагає відкритості, поваги та уважності” [4, с. 15].

Тож на основі наведених роздумів стає очевидним, що у більшості випадків причинами конфліктів є не лише жага до влади чи збагачення, відсутність соціальної справедливості, низький рівень толерантності до

Іншого, як було вказано у попередніх роботах, а в перше чергу - відсутність цілісного розуміння закономірностей багатоманітних процесів навколишньої реальності та, на основі цього, відсутність порозуміння з людьми. У той час як велика кількість дослідників з різних країн світу розтлумачує сучасну добу як “суспільство знань”, людство продовжує потерпати від насилля, значних гуманітарних втрат, відвертого чи завуальованого геноциду. У зв'язку із цим варто з'ясувати дійсні переваги та недоліки даної концепції зважаючи на поточні реалії сучасного суспільства.

В українському науковому дискурсі концепція суспільства знань уже давно є популярною та водночас дискусійною. Її обговорюють як на академічному, так і на політичному рівні. Зокрема, відділ гуманітарної політики Національного інституту стратегічних досліджень дає таку характеристику цьому поняттю: “Суспільство знань, яке виникає як нова суспільно-економічна формація держави у XXI сторіччі, тісно пов'язане з особливою роллю знання у сучасному цивілізаційному розвитку. На відміну від інформаційного суспільства, що визначається досягненнями технологій, поняття “суспільство знання” передбачає більш розлогі соціальні, етичні і політичні параметри” [7].

Концепція “суспільства знань” - це, по суті, ще одна реінкарнація головної ідеї Просвітництва, а саме величності людського розуму, святої віри в безповоротне благо загальнолюдської освіченості та наявності будь-яких знань. Але, водночас, поряд з загальними тенденціями минулого в ціннісній структурі теорії “суспільства знань” існують і новоутворення, що не мали своїх аналогів раніше. Зокрема цінність знань відтепер не є субстанційною - вони цінні завдяки практичним можливостям, які можуть потенційно бути досягнені в результаті їх здобуття. Саме тому, концепцію “суспільства знань” можна умовно назвати концепцією прагматичного неопросвітництва”, в якому знання починають існувати не інакше, як у практичному проектуванні, плануванні та стратегіях.

Безвідносна цінність гуманітарного знання Античності та Нового часу в сучасну епоху заміщується відносною цінністю, яка прив'язана до прагматичної епістемології. Це особливо виразно прослідковується на сучасних адміністративних реформах у Європейському освітньому просторі, де акцент ідеалістичної свободи вищої освіти та науки зміщується в бік інструментальної “свободи для”. Як відзначає сучасний грецький дослідник А. Казаміас: “Дискурс ЄС щодо освіти та професійної підготовки пройнятий інструменталістським етосом, який розглядає знання і культуру як засіб досягнення економічних цілей...” [13, с. 32]. Саме на таких конкретних прагматичних засадах, що розглядають гуманітарні науки як пізнавально-виробничий інструмент, і ґрунтується сучасний ідеал європейської освітньої політики, амбіційно іменований “суспільством знань”.

Серед сучасних прихильників концепції “суспільства знань”, що популярні за кордоном проте мало відомі в Україні, варто виділити шведських дослідників С. Сьорлінга та Г. Вессурі. Відомі професори з університету в Стокгольмі тісно співпрацюють з організацією ЮНЕСКО і наразі є одними з головних теоретиків цієї ідеї. На їх думку, головними труднощами втілення відповідної концепції суспільного блага є на сьогодні наявна суперечність між “економікою знань” та “суспільством знань”. Перше розглядає знання як товар, який має досить потужний попит та потенціал, друге вбачає у знаннях спосіб досягнення суспільного блага [18].

З одного боку, економічна цінність знань дає можливість привернути до них небачену раніше увагу, залучити додаткові кошти та політичні зусилля, а з іншого, це може стати наслідком радикальної втрати певних важливих аспектів науки, які виявилися економічно невигідними та недоцільними. Усе це пов'язано, в тому числі, з глобалізацією, яка несе ще один виклик у вигляді транскордонної експлуатації інтелектуальних та навчальних ресурсів. Капіталістична глобалізація викликає лібералізацію і приватизацію економіки та суспільних благ, в тому числі й освіти та науки. Таким чином, це ідеологія, яка прагне нав'язати неоліберальну дисципліну вищій освіті, це система значень, яка впливає на всі аспекти академічного підприємництва, в тому числі навчання, дослідження та обслуговування.

Найбільше прихильників концепції “суспільства знань” належать до американського наукового співтовариства. Вони здебільшого вважають, що максимальне збільшення практичної складової знань сприяє збільшенню капіталовкладень в освіту, а отже, підвищує її якісний рівень. Як зазначає з цього приводу американський дослідник голландського походження Т. Вірт: “Масове поширення ІКТ та Інтернету, здається, сприяють розвитку нових знань і нового ставлення до знання. Концепція знань розширена із суто теоретичного знання (“старі знання”), в бік знань, які водночас є більш орієнтованими на практику (“нові знання”)” [21, с. 17].

На противагу цьому О. Зінов'єв вважає, що технологізація та фальсифікація знань у сучасному, насамперед, західному світі призвела до втрати так званого “фактору розуміння” - особливої здатності розвинутого інтелекту бачити сенс загальної картини знань, їх необхідності та головної цінності. “Лінія західноєвропейської цивілізації, розпочата мислителями минулих століть, виявилася просто обірваною як один із визначальних факторів соціальної еволюції. З еволюційного процесу людства випадає його значна частина. Безглуздість еволюції полягає в тому, що зараз легше підготувати тисячі фахівців у найрізноманітніших сферах науки, ніж одного єдиного, справді вільного від пересудів у розумінні основ пізнання світобудови і здатного розвинути досить високі результати своїх досліджень” [3, с. 508].

Сучасна ситуація в інтелектуальній сфері буття є схожою на екологічну - вона забруднена та понівечена, але, на відміну від останньої, проблеми інтелекту людства залишаються на периферії - ніхто не помічає її катастрофічного стану. Суспільство знань, яке пропонується західними політиками, це не більше ніж суспільство технічного споживання інформації, яке не зробить людство розумнішим.

Нове суспільство нині кваліфікується не лише як “суспільство знань”, інформації, послуг, а й як “суспільство ризику”, несподіваних викликів, страху, небезпеки війни. Зокрема, У. Бек висловлює нове розуміння ризику, носієм якого є не людина, яка ризикує, а соціальна дійсність, створена новою епістемологічною та інтелектуальною культурою. Ризики тепер стають непідвладні людині, вони більше не залежать від її сміливості або недбалості. Ризикам підлягають усі соціальні групи та категорії людей. Вони кардинально руйнують основи життя та загрожують цивілізації самознищенням. Крім того, відбувається “виснаження” наявної інтелектуальної культури, яку заступає система нових за змістом і смислом ідей, моральних та інтелектуальних імперативів. Тобто людство почало усвідомлювати, що опинилося в “пастці” власної могутності: розвиток науки породив загрозу термоядерного, нейтронного знищення, антична “любов до мудрості” була підмінена “цинізмом знання”, позбавленого моральних критеріїв [2].

У 2000 році ЮНЕСКО в рамках програми “Освіта для всіх” створила для себе список цілей на 15 років, що станом на 2015 рік досягнуті лише частково. У позиційному листі “Освіта після 2015” на освіту покладається важлива роль індикатора справедливого світового розвитку, а також одного із засобів ліквідації конфліктів. “В умовах стурбованості соціальною нерівністю та нерівною участю людей у світовому розвитку, зі збереженням внутрішніх і міжнаціональних конфліктів та соціальної напруженості підвищена увага приділяється центральній ролі освіти у зміцненні миру та соціальної згуртованості. З цієї позиції освіченість у принципах “глобального” співтовариства, участь у громадянському суспільстві, а також навчання жити разом вийшли на перший план у якості ключових завдань соціального виховання.

На думку вчених, для запобігання насильства та збереження миру варто запроваджувати так звану миротворчу освіту у всіх країнах. Миротворча освіта - це основні знання, настанови та цінності, що прагнуть трансформувати такі способи мислення, настанови та поведінки людей, що створюють або поглиблюють насильницькі конфлікти. Вона спрямована на виховання культури миру - усвідомлення цінності й значущості ненасильницьких практик поведінки на індивідуальному рівні та недопущення війни як засобу врегулювання міжнародних суперечок.

Освіта для миру бере свій початок у США у 50-х рр. XX ст., коли два американських вчителя й активіста-миротворця Г.К. Абрамс та Ф. Шмідт заснували міжнародну неурядову організацію - фундацію освіти для миру. Її гаслом є наступний вираз: “Руки - для того, щоб допомагати, а не завдавати болю” [19]. Свою головну місію члени цієї організації вбачали у тому, щоб навчати дітей і дорослих розумінню динаміки конфлікту та поширенню миротворчих навичок у сім'ях, школах, громадах і в усьому світі. Фундація освіти для миру є лідером у сфері розроблення навчальної програми “вирішення конфліктів” та викладання цього курсу. Працівники організації пишуть і публікують матеріали, які сьогодні використовують у більш ніж 20 тис. навчальних закладах усього світу. Програма передбачає вивчення таких нагальних питань: попередження насильства, соціальне емоційне навчання, шляхи вирішення конфліктів, навички співпраці і взаємодії в колективі, виховання характеру і цінностей, попередження буллінгу.

Наприклад, І. Гарріс виокремлює такі типи освіти для миру: інтернаціональне виховання, освіта щодо розвитку, освіта щодо прав людини та освіта щодо вирішення конфліктів. Ці типи відрізняються різними аспектами, але всі вони мають спільну основу: вони визнають відмінності у переконаннях як реальність людського суспільства. Базуючись на цьому, вони пояснюють коріння насильства, його різні форми та шукають альтернативи насильству [11]. Необхідно зазначати, що є багато інших типів освіти для миру, сформованих історичними, соціальними та культурними контекстами країн.

Демократична громадянська освіта є однією з найбільш популярних моделей освіти для миру. Її головна мета - виховати критично мислячих громадян за допомогою дебатів, активного навчання та командної праці. Це вимагає нових педагогічних підходів для того, щоб учні могли вільно обговорювати гострі, суперечливі питання. Так, палестинські та ізраїльські учні під час вивчення курсу освіти для миру обговорюють конфлікт у Північній Ірландії, країні, далекій від Середнього Сходу, і тому здатні зрозуміти протилежні погляди. Такий підхід є ефективним, тому що учні не мають прямого емоційного залучення в конфлікт, а отже можуть аналізувати його динаміку більш об'єктивно.

Інший тип моделі освіти для миру, що широко застосовується у постконфліктних країнах сьогодні - це міжгрупова діяльність. Такий різновид діяльності спрямований на розвиток довіри між особистостями, а також різними соціальними групами. Він має на меті виховання емпатії за допомогою міжлюдських контактів. Такий підхід до освіти для миру базується на принципі, який Дж. Пейдж називає “етика піклування” і наголошує, що “відносини людей є більш важливими, ніж принципи” [17]. Згідно з етикою піклування, вихователі прагнуть створити середовище, де діти навчаються плекати людські відносини, що ґрунтуються на довірі та піклуванні.

Освіта для миру у закладах вищої освіти - це академічна дисципліна, що базується на політичних науках, соціології, історії, теології, психології та філософії. Основними цілями вивчення освіти для миру у закладах вищої освіти є: виховання студентської молоді, розуміння причин збройних конфліктів, розвиток шляхів їх попередження і подолання, створення мирного і справедливого суспільства. Як відомо, в університеті Толедо в Іспанії існує бакалаврська програма з вивчення проблем миру і онлайн-програма освіти для миру. Ці навчальні програми спрямовані на дослідження питань, пов'язаних з філософськими, соціологічними та психологічними аспектами вивчення проблеми зменшення та викорінення насильства у світі.

Університет Нотр-Дам видає диплом магістра з глобальних прав, для тих, хто прагне побудувати мир, зацікавлений у політичних змінах у суспільстві, лідерстві, аналізі конфліктів та боротьбі за права людини. В університеті Мічігану реалізуються програми, присвячені проблемам боротьби з насильством і дискримінацією, а також програми з питань соціальної справедливості. В Університеті Кабіанги 21 вересня 2017 р. було оголошено Днем миру, студенти обговорювали питання миру і гармонійного співіснування людей, садили дерева, брали участь у мирній ході. Гасло цього заходу - “Разом до миру, поваги, безпеки та гідності для всіх” [11]. Збільшення уваги до освіти у дусі миру збоку вищих навчальних закладів свідчить про усвідомлення світовою академічною спільнотою потреби щодо підготовки сучасного фахівця до життєдіяльності в умовах конфліктів, економічних та соціальних криз, духовного занепаду людства.

Як зазначає В. Андрущенко, освіта є потужним засобом формування неконфліктної свідомості, миролюбного світогляду, що дозволяє у подальшому його носіям реалізовувати принцип миру у політичній, державній, професійній діяльності. Навчання розв'язанню конфліктів сконцентроване на соціально-поведінкових проявах конфліктів. Така освіта зорієнтована на формування умінь вирішення міжособистісних конфліктів техніками переговорів та посередництва, а також на вироблення вмінь налагодження комунікацій шляхом активного слухання, визначення потреб, розділення фактів та емоційних висновків [1]. На основі цього стає очевидним, що філософія освіти у дусі миру має пронизувати у вищому навчальному закладі кожний напрям підготовки, кожну спеціальність - від вчителя і до дипломата. Такі принципи як демократія та гуманізм мають бути не лише проговорені, але й відтворені у навчальному процесі вищої школи.

У серпні 2015 року рішенням японського уряду гуманітарні факультети були ліквідовані в більшості національних вишів. Політики пояснюють таке рішенням тим, що ці підрозділи є “непотрібними” для розвитку країни. Японська система освіти досить давно прийняла американський патерн освіти для економічного розвитку. Часткова ліквідація гуманітаристики зі структури освітньої системи є, по суті, радикальним способом прискорення процесу прагматизації освіти, її відповідності міжнародному зразку. Адже гуманітарна освіта і наука, яка надто повільно реагує на зовнішні перетворення, виявляється своєрідним “баластом” руху інновацій.

Питання реформації університету натрапляє на давню освітню проблему сформовану Аристотелем: чи є знання самоцінним, чи знання потрібно отримувати лише з розрахунку на здійснення персональної діяльності? Слід навчати філософа чи функціонера? В цьому векторі розвивається основна полеміка сучасної вищої школи у багатьох країнах.

Відповісти на дане запитання однозначно - означає знехтувати тими чи іншими компонентами - чи то аксіологічними, чи то праксеологічними, які у сукупності становлять фундамент вищої освіти у її класичному розумінні. Якщо для реалізації концепції суспільства знань ключовим є засвоєння фаху через набуття практично значущих компетентностей випускниками вищих навчальних закладів, то для суспільства порозуміння пріоритетним є засвоєння гуманістичних цінностей, відношення до людини як до кінцевої мети, а не як до засобу у досягненні певних цілей. Мова йде не про те, щоб відмовитися від вивчення прикладних наук, відсторонитися від переваг сучасних технологій. Скоріше йдеться про діалектику гуманітарної освіти та точних наук, що надасть змогу університетами, з одного боку, бути фінансово забезпеченими, а з іншого - залишатися гарантами національної безпеки держави.

Висновки з даного наукового дослідження та перспективи подальших наукових пошуків

Проект під назвою “суспільство порозуміння” - це не просто часткова трансформація концепції суспільства знань з акцентом на пріоритетність абсолютних цінностей над практичними. Насправді це багатоаспектний і перспективний напрямок розвитку сучасної цивілізації, який передбачає синтез класичних традицій та передових технологій заради досягнення блага людського індивіда. Лише тоді, коли людина прагнутиме до порядку, а не хаосу через пізнання Бога у дусі Середньовіччя, коли гармонійний розвиток особистості буде підкріплений спонуканнями совісті у дусі Відродження, а прагнення до свободи та справедливості буде об'єднувати більше ніж жага до самоствердження у дусі Просвітництва, відбудуться якісні фундаментальні зсуви у цьому напрямку.

освіта миробудівництво порозуміння знання

Список використаних джерел

1. Андрущенко В.П., 2019. `Цивілізаційна цінність миру в освітньому контексті', Освіта для миру: збірник наукових праць, Т.1., К.: Юрка Любченка, С. 47

2. Бек У., 2000. `Общество риска. На пути к другому модерну', М.: Прогрес, 384 с.

3. Зиновьев А., 2006, `Фактор понимания', М.: Алгоритм, С. 508.

4. Кремень В.Г., 2019. `Освіта як запорука миру: шлях до людини', Освіта для миру: збірник наукових праць, Т.1., С. 15

5. Ледерак Дж., 2019. `Розбудова миру. Стале примирення в розділених суспільствах', К.: Дух і Літера, 256 с.

6. Морен Э., 2007. `Образование в будущем: семь неотложных задач', М.: Прогрес, С. 78.

7. Національний інститут стратегічних досліджень, 2019. `Програмні заходи розбудови суспільства знань: світовий досвід для України', Інформаційний портал Національного інституту стратегічних досліджень.

8. Терепищий С.О., 2015. `Критика концепції "Суспільства знань" в контексті проблем інформаційної епохи', Гілея. Історичні науки. Філософські науки. Політичні науки: Науковий вісник: Зб. наук. праць, Вип. 97 (6), Київ: НПУ імені М.П. Драгоманова, С. 192-196.