Енкратія як складова духовно-ціннісного самоставновлення

Размещено на http://www.allbest.ru/

КВНЗ «Дніпровська академія неперервної освіти»

ЕНКРАТІЯ ЯК СКЛАДОВА ДУХОВНО-ЦІННІСНОГО САМОСТАНОВЛЕННЯ

Рогова Олена Георгіївна

професор кафедри філософії

Summary

Rogova E. G. Professor, Department of Philosophy MHEI “Dniprovska Academy of Continuing Education””

THE ENCRACY AS A COMPONENT OF THE SPIRITUAL VALUES SELF-DEVELOPMENT

In this article are considered the philosophical-educational problems of the formation and the values and world-view foundation of the personal strong motivated ability to the voluntary self-restraint as a component of the anti-crisis consumer social and economic models. Is offered the definition of the encracy that is based on the interpretation of the texts of the Christian spiritual heritage. The encracy is defined as a stable personal spiritual quality that motivates a person to the self-rule and self-restraint on the basis of the assimilation to the expediency of the religious axiosphere. Are proposed some philosophical-educational directions for the forming of the encracy on the internal-personal and external-activity level. Is revealed the possibility of its perfection at the spiritual transcendental level.

Keywords: spirituality, personality, temperance, self-restraint, religious education.

Анотація

енкратія філософський ціннісний світоглядний

В статті розглядається філософсько-освітня проблематика формування та ціннісно-світоглядного обґрунтування особистісної здатності до добровільної та вмотивованої стриманості як складової антикризових споживацьких соціально-економічних моделей. На підставі тлумачення текстів християнської духовної спадщини запропоновано визначення поняття енкратії, як стійкої особистісної духовної якості, що мотивує людину до самокерування та самообмеження на підґрунті засвоєння доцільності аксіос- фери релігійного світогляду та світосприйняття. Накреслені окремі філософсько-освітні напрямки формування чесноти енкратії на внутрішньо-особистісному і зовнішньо-діяльнісному рівні, розкрита можливість її удосконалення на духовно-трансцендентному рівні.

Ключові слова: духовність, особистість, помірність, стриманість, релігійна освіта.

Постановка проблеми

Невпинний процес розвитку науки, технологій і задоволення потреб продовжує впливати на зростання споживчих запитів. Наслідком руху світової цивілізації даним шляхом стали різноманітні кризові стани, підґрунтям яких є подолання рубікону між задоволенням потреб і задоволенням примх. Це і світова екологічна криза (виснаження енергетичних, водних ресурсів, скорочення орних земель; забруднення повітряного басейну, парниковий ефект тощо); і гострі соціально- економічні конфлікти з майже ритуальною боротьбою за престижність споживчої корзини, що стає безглуздою карикатурою на принцип здорової конкуренції; і руйнівна непомірність в забезпеченні себе фізичними задоволеннями (харчові розлади, алкоголізм, наркоманія тощо). Дані процеси вже давно викликали необхідність осмислення шляху, по якому йде людство і приступити до вироблення коригуючих програм оздоровлення з метою зниження темпів зростання кризових станів. Європейська філософська і соціальна думка вже глибоко проаналізувала, що таке споживання в його нинішньому вигляді. Так, робота одного з європейських дослідників феномена споживання Жана Бодрійяра «Суспільство споживання: його міфи і структури» [1] з'явилася ще в 1970 році. Свою увагу дослідженню цього питання приділяли також Е. Фромм, Х. Ортега-і- Гасет, З. Бауман, Р. Барт, Ф. Фукуяма, М. Фезерстоун, С. Жижек та багато інших зарубіжних науковців. Результат упертої гонитви за все новими придбаннями американські автори Т.Х. Нейлор, Дж. де Грааф і Д. Ванн у фундаментальній праці «Споживацтво. Хвороба, що загрожує світові» визначають, як «хворобливий, заразливий, такий, що передається усередині суспільства стан пересичення, перевантаженості боргами, тривоги і спустошеності [4].

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Серед останніх публікацій антимодернізаційні небезпеки суспільства споживання досліджує О. Ільїн [8]. Про необхідність самообмеження у міжособистісних стосунках наголошує Г. Ковалдо [7]. Соціо- культурні чинники формування ідеологічних засад суспільства споживання аналізує О. Сінькевич [14]. Соціально-філософський аналіз витоків суспільства споживання проводить О. Сердюк [11]. Розглянуто особливості соціальних практик споживання, і типових рис суспільства споживання у соціальних практиках споживання Я. Зоською [6].

Оскільки ніяка соціально-економічна система не може існувати без концептуального обґрунтування і супроводу, остільки будь-яка її криза є не тільки чисто економічною чи соціальною, але і ідеологічною також. Тому важливою складовою програм оздоровлення суспільства споживання виступає етичний компонент, а також постановка проблем збереження цивілізації як найважливіша домінанта етичної поведінки. Сукупність поглядів на цю проблему в етиці отримала назву «етики самообмеження», яка походить від роботи Макса Вебера [2], що детально описує протестантську етику кальвіністів. Сьогодні етика самообмеження - це швидше світогляд, ніж стрункі концепції і теорії, проте світогляд, що вимагає серйозних змін в свідомості, особливо у свідомості зростаючої особистості. Дитяча форма синдрому необмеженого споживання набуває катастрофічних розмірів. Якого роду системи цінностей набувають сучасні діти, піддавшись дії синдрому непомірного споживання? Породжені ринком цінності у вигляді егоїзму, постійного прагнення до задоволень, відчуття невдоволеності і бажання безперервного споживання, що не припиняється, виявилися діаметрально протилежними тим цінностям, які більшість батьків хочуть прищепити своїм дітям. Дати суспільству, а також системі освіти нові орієнтири успіху та повноцінності є головним завданням на шляху до посткри- зових споживацьких соціально-економічних моделей, що мають враховувати плекання навичок самообмеження. Ця думка знайшла віддзеркалення у О. Добридень, яка аналізує соціально-філософські аспекти розвитку неформальної освіти в контексті культури безпечного споживання [5]. Виховання помірності споживання як одного з найголовніших завдань екологічної освіти проголошують Б.Міркін та Л.Наумова [9]. Про самообмеження як засіб соціалізації і виховання особистості говорить Л. Сі- дак [12]. Н. Сіманова зазначає, що вихід на сучасну проблематику межі як норми є можливим при вихованні в особистості здатності до самообмеження [13]. Проте у порівнянні з великою увагою, що приділяється необхідності формування поміркованості та самообмеження, обґрунтування їх світоглядно - ціннісних засад, що забезпечують подолання синдрому безперервного споживання, досить слабко ре- флексується у площині вітчизняної філософії освіти, наслідком чого є відсутність праксеологіч- них траєкторій їх плекання.

Мета роботи

Тому метою даного дослідження є філософсько-освітнє визначення та духовно-ціннісне обґрунтування здатності до поміркованого самообмеження та стриманості, які є одними з провідних характеристик духовності особистості, що відповідає традиційним релігійно- духовним уявленням про мистецтво самокерування та забезпечує мотивацію особистості до її міцного засвоєння, а також накреслення шляхів її плекання в сучасному освітньому просторі.

Виклад основного матеріалу

Людина суспільства споживання вже давно сплачує гроші не за товар, а за імідж, статус, знаки самоідентифікації, за відчуття приналежності, купуючи не річ і не послугу, а засіб самовираження і стиль життя. Але сам факт готовності людей платити більше за свій імідж і спосіб життя говорить про те, що їм потрібен не стільки товар, скільки самовідчуття успішності та повноцінності. На цьому шляху дуже легко втрачається відчуття міри, межа необхідного в світі споживчої культури, що живе за принципом «скористайся - цим - один - раз - й - викинь - це - геть». «Понадзадоволення матеріальними благами - один із найважливіших принципів невідродженої особистості», - говорить прот. В. Свешніков [10, с.204]. Відношення, що формується у людей до речей, з часом переноситься і в сферу людських стосунків, породжує і міцно формує непомірність у всьому. Непомірність, як якість особи, є схильністю до подолання меж необхідного в задоволенні своїх бажань, вимог, намірів, устремлінь; прояву нестриманості, потурання перебору бажань. Непомірність має місце і в потуранні ненаситним відчуттям, що приводить до хворобливого дисбалансу організму. Тоді як, навпаки, дійсне оздоровлення приносить помірність як здатність зважено і розсудливо ставитись до задоволення своїх потреб, виявляти стриманість, непримхливість і невибагливість.

Свого часу ще стародавні греки вже застерігали від небезпек синдрому необмеженого споживача. Аристотель закликав остерігатися тих, хто оволодів більшою кількістю матеріальних благ, ніж здатен використати, і при цьому страждає недоліком духовних багатств. Він висловлював думку, що щастя прийде до тих, хто удосконалює свій характер і свій розум до найвищих можливостей і обмежує себе в придбанні матеріальних благ. Дві групи греків, а саме стоїки і циніки, ставились до накопичення матеріальних благ ще критичніше. Живучи просто, вони висміювали традиції і звичаї, яких дотримувалися їх багаті співгромадяни. Два тисячоліття тому їх ідеї були широко відомі по всьому середземноморському узбережжю. Учення Епіктету, Діогену та інших послідовників традиції циніків мають сильну схожість з ученнями, які сповідували перші християни.

Проте дослідження процесу еволюції будь- якої хвороби, починається зазвичай з пошуків першої людини, у якої було виявлено захворювання. У авраамічних релігійних традиціях історія самообмеження починається з перших людей, Адама та Єви. Не дивлячись на те, що в Едемському саду у них було все, що потрібно, вони отримали право володіння і управління всім творінням, і це право включало також і право на самокерування людини (Бут.1:26-28). Будь-яке керування, таким чином, починалося з окремої особистості та мало поширюватись від окремої особистості до решти життєвих сфер. Плекання людського самоврядування спочатку було пов'язаним з особистісною здатністю до утримання від посягання на заборонений плід без яких-небудь зовнішніх, стримуючих чи приборкуючих чинників. Перші люди повинні були самі управляти собою відповідно до Божої настанови, для того, щоб досягати успіху в житті (Бут.2,16-17). Фактично сенс заповіді полягав у формуванні таких навичок самообмеження, що свідчили про наявність внутрішніх гальм. Цей принцип стриманості цілком зрозумілий навіть раціональній свідомості. Це є ще більш зрозумілим для особистості, що довіряє промислительним діям Творця, влаштовуючим все дійсно необхідне для людини. Пошук надмірного, понад необхідного є порушенням принципу стриманості. Таким чином, перший урок, який підносить нам Біблія - це застереження проти прагнення до того, що перевищує необхідне (необхідним на початку шляху духовного удосконалення вважалось виконання трьох окремих завдань: завдання праці, дослідження навколишнього світу та формування стримання). Проте перші люди порушили заборону Бога про самообмеження через те, згідно Святому Письму, гріх увійшов до світу, і тепер будь-якій людині вельми складно керувати собою.

Старозавітні пророки засуджували тих, хто займався накопиченням багатств, принижуючи бідних і слабких. Більше всього цінувалася помірність: «Убогості і багатства не давай мені, живи мене насущним хлібом», - говорить книга Приповісток Соломона (Прип.30,8). Ті, хто оволоділи мистецтвом керування собою, мають справжню владу, згідно етики Старого Заповіту: «Довготерпеливий краще хороброго, і той, хто володіє собою краще за завойовника міста» (Пр.16:32). Повторення Закону неодноразово застерігає від порожнього марнотратства речей, від образу життя, наповненого прагненням до матеріального. Але, напевно, найсильнішому засудженню синдром споживацтва, піддався у Новому Заповіті з боку самого Ісуса Христа, Який постійно застерігав від небезпек необмеженого прагнення до придбання багатства, проголошуючи його головною перешкодою для входження до Царства Небесного. «Легше верблюдові пройти крізь голчане вушко, чим багатому увійти до Царства Небесне», - говорив Він своїм послідовникам (Мат.19,24). Багатій людині, яка мала бажання слідувати за Христом, Він сказав, що той має спочатку продати все, чим володіє, і роздати гроші бідним. Хлопець відійшов із сумом, тому що у нього був великий маєток (Лк.18,18-24). Не накопичуйте собі скарбів на землі, - закликав Христос (Мат. 6,20). Краще будьте як птахи і квіти, які не мають нічого. Бог піклується про них, і навіть цар Соломон у всій своїй славі не може порівнятися з ними красою (Мат. 6,28-29). Христос попереджав про небезпеку поклоніння ідолу багатства та грошей. Він говорив, що не можна одночасно служити Богові і мамоні (Мат. 6,24). Він не промовив, що це важко і потребує зусиль, що це вимагає досвіду і мистецтва. Він наголосив, що це є неможливим. Однією з останніх публічних дій Ісуса стало жорстоке засудження синдрому споживацтва, який почав розповсюджуватися серед Його народу й просунувся у найсвященніше місце, храм, через вигнання торговельників з нього.

Закон самообмеження знайшов також своє віддзеркалення і в стосунках з оточуючими, в так званому золотому правилі (Мат.7,12), і в заповіді любові до ближнього (Гал.5,14). Той же закон пропонується і для почуттєвого отримання (1 Кор.6,9-10), упереджуючи зажерливість, пияцтво, розпусту, лиходійство.

За апостолом Павлом здійснення принципу стримання заради успішного виконання апостольського служіння і досягнення особистісної моральної досконалості необхідно пов'язано з боротьбою, труднощами і позбавленнями (1 Кор. 9, 27; Кол. 2, 20-23). Ап. Павло безперечно розуміє важливість реалізації в своєму житті принципу самообмеження. Цей принцип він також висуває у вигляді загальнообов'язкової вимоги, необхідної для духовного удосконалення. Проводячи аналогію між тими, що «біжать на іподромі», з одного боку, і християнами, що з великими зусиллями проходять призначений їм подвиг напруженого та безперервного удосконалення, з іншого, апостол зазначає, що між одними та другими існує певна схожість, бо вони за особливостями своєї діяльності мають дотримуватись суворої стриманості (1 Кор.9,24). Як спортсмени обмежують себе багато у чому для отримання перемоги у змаганнях і досягненні результатів, так і обмеження особистості у духовному зростанні має на меті отримання перемог духовних. У іншому місці (Гал.5,22) стриманість (єукратєі) прямо поставляється у апостола серед плодів духу, відродженого й освяченого в християнинові. Отже, за апостолом Павлом, для справжнього духовного зростання та удосконалення необхідним є дотримання закону самообмеження.

Ап. Петро представляє стриманість як один з проявів специфічних особливостей віри в християнській життєдіяльності («покажіть у вірі вашій...стриманість» 2 Пет. 1,5-6), причому «стриманість» серед інших особливостей християнського життя щонайближче пов'язується з розсудливістю, а з іншого боку -- з терпінням. Якщо відправним пунктом стриманості є віра, то кінцевим результатом її подальшого розвитку є любов, яка, очевидно, і служить метою всього релігійно-етичного християнського розвитку, що надихається і одухотворю- ється вірою.

Що стосується патріотичного вчення, то в ньому ми знаходимо докладне, ґрунтовне і глибоке розкриття суті, сенсу, важливості й значення етичного принципу стриманості (єукратєі). У просторі власне християнського зростання цей принцип, за думкою святих отців, тільки і отримує свій справжній глибокий сенс, так що тільки і саме тут здійснюється глибинно мотивована стриманість. Поняття стриманості (р єукратєіа) у патристичній писемності має дуже широкий обсяг, захоплюючи своїм змістом не тільки «зовнішню людину» (tov є^ю avOpranov), але також і «людину внутрішню» (tov Іою avOpranov), так що «стриманість фізична» далеко не покриває собою всього поняття, будучи лише одним з його істотних моментів. За словами св. Василя Великого [3], подвиг стриманості стосується не однієї тільки їжі, але тягнеться також і на все взагалі, що так чи інакше перешкоджає духовному життю. В цьому випадку зрозуміло, головним і переважним є стриманість від будь-якої пристрасті, від лукавих і суєтних помислів. Стриманість, що розуміється в широкому сенсі, є знищенням гріха, відчуженням від пристрастей. Вищою метою такого саме подвигу є приведення власної волі до гармонії з волею Творця -- досягнення благочестя, що в трансцендентному вимірі може здійснюватись нескінченно на шляху до богоуподібнення.

Термін єукратєіа походить від єукратрд (ev кратєі Ov). Відповідно до такого філологічного складу, названий термін означає, насамперед, силу, міць, владу того, хто бере участь в чому-небудь, отримав що-небудь; пануючий над чим-небудь, тренуючийся у стриманні, помірний, здержливий (Сирах 26,15; Прем. 8, 21). У Новому Завіті єукратр^ береться для позначення якості, якою необхідно повинен володіти кандидат в епіскопа (Тит. I, 8). 'Еукратєиор - стриманий у всьому взагалі різноманітним способом (1 Кор. 9, 25). Цей термін із запереченням уживається для зазначення поведінки людей, яким важко керувати своїми статевими потягами (1 Кор. 7, 9). Нарешті, єукратєіа означає чесноту тих, які управляють своїми пристрасними потягами, побажаннями, стримують і обмежують свої відчуття (Сир. 18, 29). У Новому Заповіті Апостол Павло говорить перед Феліксом про правду, про стриманість (єукратєіа;) і про майбутній суд, - маючи на увазі, швидше за все, зробити нарис перед язичницьким правителем найбільш характерних особливостей християнства, що пред'являються бо- гоодкровенною релігією, особливо з причини наявного релігійно-етичного стану тогочасного язичництва (Діян. 24,25).

Таким чином, ми бачимо, що у текстах Святого Письма та патрістичних напрацюваннях особливої уваги заслуговує грецький термін єукратєш, що означає необхідний внутрішній закон стримання для тих, хто бажає духовного удосконалення. На підґрунті тлумачення терміну єукратєіа під «енкра- тією» як добровільною стриманістю будемо розуміти особистісні навички самокерування, саморегулювання, самовпорядкування, самоконтролю, самообмеження, самоприборкання проявів внутрішньої і зовнішньої непомірності з метою користування тільки необхідним, відповідаючим справжнім потребам душі й тіла, залишаючись у межах потреб, а не примх. Формування енкратії починається усередині, в серці людини, з її здатності управляти своєю свідомістю, волею, характером, думками, ідеями, спонуками, переконаннями, ставленням до навколишнього світу і бажаннями. То, як людина внутрішньо керує собою, визначає її зовнішні вчинки, манеру мови, поведінку, ставлення до власності тощо. Кожна зовнішня сфера управління є віддзеркаленням внутрішньої сфери. Іншими словами, внутрішнє є причиною зовнішнього. Чим більшими внутрішніми можливостями енкратії володіє людина, тим менше вона потребує зовнішнього управління. Відповідно, велика кількість законів і правил, необхідна для підтримки праведної поведінки людей, характеризує обмеженість можливості самоврядування. Історія свідчить, що людина може управляти собою, але лише в обмеженому ступені. Недолік самоврядування веде до посилення централізації зовнішнього управління, що, у свою чергу, веде до втрати свободи особистості. Оскільки енк- ратія не може бути нав'язана ззовні, а сама людина володіє обмеженими можливостями самовиховання, існує необхідність в іншому джерелі внутрішнього управління. Релігійна освіта відкриває, що реально людина може управляти собою тільки в тому випадку, якщо її розум, воля і почуття підпорядковані Творцеві і Ним запропонованим нормам поведінки. Отже, принцип енкратії, з точки зору релігійної етики, не може отримати міцної основи до тих пір, поки внутрішній світ особистості не починає вихід на трансцендентний рівень цінностей.

Що стосується норми, меж енкратії, то патріс- тичне учення у розв'язанні цього питання приймає два основні напрями, в залежності власне від того, що саме є прямим об'єктом названої чесноти, -- порочні пристрасті та гріховні потяги людської природи або ж її природні і необхідні потреби. Унаслідок корінної відмінності названих об'єктів, і регулюючий їх прояв принцип енкратії отримує абсолютно різне застосування, має різний характер в тому і іншому випадку. Що стосується гріховних проявів, що мають місце в людській природі, то у відношенні до них принцип енкратії слід вживати без будь-якого обмеження, в сенсі абсолютному і безумовному. В цьому випадку будь-яке послаблення є справою небажаною і неналежною, як зрада принесеній обітниці, тому саме й пропонується рішуче дотриманням принципу енкратії.

Зовсім інший відтінок і інші характерні особливості отримує енкратія в тому випадку, якщо існують певні природні потреби людської істоти. У такому випадку енкратія не може бути застосована без значних обмежень, бо християнство зовсім не має на увазі не тільки рекомендацій щодо недбання про фізичне тіло, але воно несхвально ставиться навіть до його «виснаження» (цфєібіа), коли практикується нехтування про задоволення необхідних потреб Звідси з'ясовується, що фізична стриманість своїм необхідним, головним і основним припущенням має спостереження розуму людини за станом своїх психофізіологічних сил і потреб з метою стри- мання їх в необхідних межах і, коли це уявляється доцільним, з метою етичного вдосконалення, - навіть відмовляти їм в задоволенні.

Проте в справі такого підпорядкування фізичної сторони інтелектуальній, має бути дотримувана розсудливість. В цьому відношенні можливі і дійсно спостерігаються дві рішуче відхилені від здорового принципу енкратії крайнощі, в рівній мірі небажані і не нормальні. З одного боку, завжди були і є люди, які цілком віддаються потягам до задоволень, пристрастей і насолоди. З іншого боку, бувають і такі, які, цілком зосередивши свої сили і увагу на боротьбі проти задоволень, виявляються переможеними протилежною крайністю: печалями, спалахами гніву, злопам'ятством і всім іншим, що є абсолютно протилежним пристрасті до задоволень. Це і спостерігається найчастіше при надмірно аскетичному способі життя. Енкратія порушується і знищується зовсім не тим, що задоволення певної потреби має елемент задоволення, відчуття приємності, це відбувається саме і лише у тому випадку, коли у людини починає панувати захоплення прагненням до приємностей життя самим по собі, тобто коли насолода, задоволення самі по собі є метою задові- льнення певної потреби.

Отже, уникаючи полюсних крайнощів енкра- тичного розвитку, розглянемо філософсько-освітні напрямки його плекання. Вважаємо, що чеснота ен- кратії має формуватись через навички самовиховання, самонавчання і самоконтроля. Самовиховання передбачає розвиток сили волі, відповідальності і обов'язковості, емоційної врівноваженості з контролем особистих відчуттів, реакцій на події, що відбуваються, через самодисципліну, самости- мулювання, самоаналіз, подолання негативних шкідливих емоцій або створення нових позитивних якостей особистості. Самонавчання передбачає прагнення людини до вдосконалення за допомогою отримання інформації і знань на основі певних прагнень до щастя, до пошуку відповідей на сенсожит- тєві питання, формування навичок розрізнення «зерен від полови», як вміння виділяти головне від другорядного. Самоконтроль - це оцінка внутрішніх відчуттів за результатами виконуваних або виконаних дій. Внутрішні відчуття при самоконтролі зазвичай базуються на засвоєних моральних цінностях, прийнятих нормах або традиціях. Самоконтроль дозволяє людині оцінити свою діяльність, виявити свої можливості для її поліпшення, переконатися у відповідності або невідповідності дій цінності енкратії.

На початку свого формування принцип енкра- тії є більш кількісним, ніж якісним і полягає у зменшенні непомірності, заради вищих цінностей. Проте мірою свого зростання він набуває якісного значення до свого максимального розгортання - до жертовності як готовності й здійснення певної віддачі.

Визначимо можливі рівні формування енкра- тії. Перший рівень - внутрішньо-особистісний, на якому процес становлення якості відбувається через самопізнання себе, власної недосконалості у досягнення поставлених цілей (помилкові рішення, 70 невиважені вчинки тощо). Реалізація цього аспекту залежить від рівня інтелектуального розвитку, сили волі, етичних якостей і емоційної стійкості індивідуума. Людина з розвинутими зазначеними характеристиками здатна самостійно утілювати задумане в життя у напрямку до самовдосконалення. Від результатів самооцінки залежить мотивація людини до подальших дій і досягнення наступних цілей у засвоєнні енкратії.

Другий рівень - зовнішньо-діяльнісний. Оскільки духовність має вчинковий характер, на перший план висуваються такі якості особистості, як уміння втілювати в життя всі знання і ресурси, які придбала людина з метою реалізації її світоглядних засад (від безмежного споживання до самообмеження), побудови нової стратегії життя, ланцюжків удосконалення. У цьому підході релігійно-етична освіта цілком здатна стати підґрунтям дієвої самоорганізації людської особистості.

Третій рівень - трансцендентно-духовний. Духовна культура особистості складається з сукупності наступних якостей людини: рівня духовно-ціннісної освіти; наявності релігійних переконань і мотивацій, рівня духовного розвитку, прагнення до самовдосконалення. Релігійна освіта є основою духовного аспекту становлення енкратії особистості. Прагнення стати краще, змінити цей світ, жити по законах і заповідях, прописаних у Святому Письмі, - все це основи самовдосконалення, що ведуть до висот духовної самореалізації. І навіть, якщо шлях, орієнтований на ці цінності буде пов'язаний з великими самообмеженнями, ні на який інший шлях людина не погодиться: тільки на цій дорозі збираються скарби її серця. Саме на цьому рівні особистість з великою обережністю ставиться до закликів тих людей, які часом гаряче і переконливо пропонують шляхи, іноді дуже схожі, але такі, що ведуть до інших цінностей.

Щеплені людині з дитинства цінності духовного рівня стають для неї орієнтиром для дій і вчинків впродовж життя. Тому важливо у вихованні підростаючого покоління обирати правильну послідовність розвитку в душі дитини духовних якостей. Варіантом такого розвитку цілком може стати включення релігійно-гуманітарного компоненту до навчальних планів, який з великою вірогідністю може виховати високодуховних осіб, які прагнуть до самопізнання, самоорганізації і самовдосконалення. Для цього релігійна освіта має всі ресурси, щоб мотивувати і спрямувати думки і прагнення учнів в доброчинне русло, або розкрити небезпеку непомірності у житті людини на самому початку життєвого шляху. Енкратія є проявом перемоги над будь-якими автономними прагненнями індивідуальності, у тому числі й автономії природних потягів.

Висновки

Стійке суспільство може бути досягнуте не на рівні зовнішніх заборон і обмежень, а на свідомому самообмеженні, на вільній здатності всіх разом і кожного окремо керувати собою, бути здатними до стриманого споживання і, головне, на вмінні сформувати освітні траєкторії трансляції цих чеснот підростаючому поколінню. У жодній з релігійних традицій призначення людини не розглядається як просте накопичення речей, грошей або задоволень. Релігійно-етична чеснота енкратії в своєму повному розгортанні, за умови правильного, доцільного користування нею, забезпечує досягнення не тільки негативної мети -- викорінення пороків, звільнення від згубних пристрастей, але разом з цим, необхідно припускає і позитивне вдосконалення особистості шляхом придбання чеснот, протилежних порокам, завдяки стриманості. Формування енкратії засобами релігійної освіти пропонується на внутрішньо-особистісному, зовнішньо - діяльнісному рівні та відкритті можливості духовно-трансцендентного рівня її удосконалення. Її формування повинно бути чужим насильства і крайньої напруги, з визначенням, де закінчується непомірність і неприродність у напрямку задоволенні якоїсь потреби, і де починається власне нормальний її стан, що виявляється в запитах і потребах, що мають бути обов'язково-задоволені.

Список літератури

1. Бодрийяр Ж. Общество потребления. Его мифы и структура / Ж. Бодрийяр. М.: Культурная революция: Республика, 2006. 269 с.

2. Вебер Макс. Избранное: Протестантская этика и дух капитализма / Макс Вебер; [пер. с нем. М. И. Левиной и др.]. М.- СПб: Центр гуманитарных инициатив, 2013. 649 с.

3. Василий Великий (свт., архиеп. Кесарии Каппадокийской). Избранные поучения / свт. Великий Василий. М.: Братство св. ап. Иоанна Богослова, 2003. 685 с.

4. Грааф Джон. Потреблятство: болезнь, угрожающая миру: [пер. с англ.] / Дж. де Грааф, Д. Ванн, Т.-Х. Нэйлор. Екатеринбург: Ультра. Культура, 2005. 375 с. Режим доступу: - http://insiderblogs.info/wp- content/uploads/2012/01/vann dyevid potreblyatstvo bolezn ugrozhayushaya miru.pdf

5. Добридень О. В. Неформальна освіта як стратегічний навігатор у сфері безпечного споживання / О.В. Добридень // Наукове пізнання: методологія та технологія. 2013. № 2(31). С.47-52

6. Зоська Я. В. Соціальні практики сучасного споживача в Україні / Я. В. Зоська // Грані. 2011. № 6. С. 94-98.

7. Ковалдо Г. Толерантність як вимога розуму та взаємного самообмеження / Г. Ковадло // Філософські діалоги 2010. Вип. 4, Ч. 1: Філософсько-антропологічні читання: творча спадщина В.І. Шинкарука та сьогодення. К., 2010. С. 159168.

8. Ильин А. Н. Антимодернизационные аспекты потребительского общества / А. Н. Ильин // Социологические исследования. 2013. № 5. С. 121-127.

9. Миркин Б. М. Железная клетка консуме- ризма / Б. М. Миркин, Л. Г. Наумова // Биология в школе. 2014. № 7. С. 46-48.

10. Свешников В. прот. Очерки христианской этики / Прот. В. Свешников. М.: Паломник, 2001. 624 с.

11. Сердюк О. О. Витоки суспільства споживання: соціально-філософський аналіз / О. О. Сердюк // Грані. 2014. № 7. С. 26-31.

12. Сідак Л. М. Самообмеження як один з головних засобів саморозвитку особистості / Л. М. Сі- дак // Вісник Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди. Філософія. 2015. Вип. 45(1). С. 241-253.

13. Симанова Н.О. Лиминальная персональ- ность и отношение к жизни через самоограничение / Н.О. Симанова // Исторические, философские, политические и юридические науки, культурология и искусствоведение. Вопросы теории и практики. 2015. № 7., Ч. 2. С. 155-157.

14. Сінькевич О.Б. Ідеологія суспільства споживання та масова культура: філософсько-культо- рологічний аналіз / О.Б. Сінькевич // Современные проблемы и пути их решения в науке, транспорте, производстве и образовании'2012: материалы Международной научно-практической интернет-кон- ференции, (18-27 декабря 2012 г.). Режим доступу: http://www.sworld.com.ua/index.php/en/philosophy- and-philology-412/philosophical-anthropology- 412/15224-412-1223

Размещено на Allbest.ru