Американський ідеалізм: становлення та особливості

Keywords: American idealism, transcendentalism, personalism, Education, History of Philosophy, Transcendental Club.

Однією з основних характеристик американської філософської думки XVII-XVIII ст. можна назвати ремінісценції філософських поглядів британських емпіристів (Ф. Бекон, Дж. Локк, Дж. Берклі та ін.) серед американських інтелектуалів. Епоха Просвітництва хоч і вплинула на становлення Американського Просвітництва, проте в багатьох питаннях радикально різнилась з ним. Виникнувши в Англії, Просвітництво частково спрямувалось на критику політичної та соціальної ситуації свого часу, в той час як в Америці такого об'єкту для критики не знайшлось, адже американське суспільство ще з часів заснування перших колоній заперечувало вплив Європи з її схоластичністю і позбавилось вікової традиції монархізму та церковних інститутів. І тому американська філософська думка XVII-XVIII ст. з легкістю сприйняла просвітницькі тенденції Англії та Франції, а коли у XVIII ст. під впливом нових ідей Німеччина пережила період "бурі й натиску" ("Sturm und Drangperiode"), вплив німецької культури також відіграв свою значну роль в історії філософії Америки. Із перепису переселенців стає очевидним, що з 1725 по 1775 рр. кількість німецьких емігрантів збільшилася до однієї третини всього населення Америки, що посилило вплив німецької культури на Новий Світ. В той же час європейські письменники виступили з критикою класицизму та пропагували оновлення життя і мистецтва через звернення до природи. Вплив французьких просвітників (Вольтер, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро та ін.) проявився у діяльності німецьких поетів, таких як Й. Гердер, І. Гете, Ф. Шиллер, а у другій половині XVIII ст. нове слово в історії німецької філософії промовив І. Кант. Німецький ідеалізм мав значний вплив також і на американську філософію. Варто згадати, що І. Кант виступив за самоврядування британських колоній у Північній Америці та визнання незалежності США, говорячи про "перетворення великого народу в державу". Американська інтелігенція в свою чергу цікавилась роботами німецьких філософів, щоправда, цікавість ця мала специфічне забарвлення. Так, наприклад, у Бостоні (Массачусетс). у XIX ст., в американському інтелектуальному середовищі з'являється "Трансцендентальний клуб", найвідомішими представниками якого стали Ральф Емерсон та Генрі Торо, чию діяльність також пов'язують з Джорджем Патнемом (George Putnam), Фредеріком Геджем (Frederic Henry Hedge), Еймосом Олкоттом (Amos Bronson Alcott), Джорджем Ріплі (George Ripley). Досліджуючи творчість європейських митців, особливо І. Гете, мислитель Р. Емерсон приходить до висновку, що "німецькому духу не вистачає ігрової французької веселості, тонкого практичного смислу англійців та американського молодецтва" [7, с. 365]. Філософські вчення І. Канта, Е. Сведенборга, С.Т. Кол- ріджа, котрі Р. Емерсон згадує в своїх працях, спершу видаються трансценденталістам надзвичайно могутніми, глибокими та ґрунтовними - такими, що здатні "подолати всі попередні ідеї та концепції", утім, з часом, як стверджує Р. Емерсон, "страх перед ними зникає". Вчення І. Канта, яке здавалося надважким вже не видається "зловісним метеором, але ясною зорею, тихо палючою на нашому небі і такою, що проливає світло своє на шлях вашого життя" [7, с. 366].

Зацікавленість європейською філософією, особливо німецькою, призвела до того, що восени 1836 року Ф. Гедж, Р. Емерсон, Дж. Ріплі та Дж. Патнем провели перше засідання свого клубу ("Трансцендентального Клубу") в будинку Дж. Ріплі, та видали невелику за обсягом, втім визначну для історії американської філософської думки працю під назвою "Природа" ("Nature", 1836). Головною метою даної книги була спроба змінити звичні погляди людини на природу, звести розуміння існування природи з матеріалістичних начал до людського розуму, продемонструвати перевагу природнього, духовного над матеріальним та земним, використовуючи тогочасний філософський лексикон. На думку, Р. Емерсона, перед американцями постала унікальна можливість, яка визначилась своєрідним девізом: "Нові землі, нові люди, нові думки" ("There are new lands, new men, new thoughts").

Американські мислителі мали можливість ознайомитися з працями німецьких філософів частково завдяки Ф. Геджу, який навчався у Німеччині та читав трактати німецькою мовою. Ідеї німецьких філософів лягли в основу прочитаної Р. Емерсоном у 1842 році в Бостоні лекції під назвою "Трансценденталіст", яка стала першою надрукованою в Америці статтею, присвяченою трансценденталістському руху, а у 1842 році ввійшла до збірки "Природа" ("Nature; Addresses, and Lectures", 1849). Згадуючи вчення Дж. Локка про ідеї та досвід, Р. Емерсон звертає увагу на те, що І. Кант пішов далі, довівши існування особливих ідей: "...Ідеалізм на сьогоднішній день отримав назву трансцендентального, завдяки використанню цього терміну Іммануїлом Кантом, який відповів на скептичну філософію Локка, ., показавши, що існує дуже важливий клас ідей, або форм, які не походять з власного досвіду, але саме завдяки яким досвід постає сформованим; вони є формами чуттєвості; і він назвав їх трансцендентними формами. Надзвичайна глибина і точність мислення цієї людини своєю термінологією започаткувала моду в Європі та Америці, в тій мірі, що все, що належить до класу інтуїтивного мислення, називають сьогодні трансцендентальним." [3, р. 324].

Як зазначають дослідники американської філософської думки Покровський М.Е., Чередніков В.І., по-перше, американські ідеалісти майже ототожнювали поняття "трансцендентне" та "трансцендентальне" з одного боку, та "трансценденталізм" та "ідеалізм" з іншого, або за певних причин не розрізняли їх; по-друге, вони слідували радше духу неміцного ідеалізму, ніж букві, розуміючи під поняттям "трансценденталізм" ідеалізм в широкому сенсі; по-третє, визнавали чіткий дуалізм матеріального та ідеального, де за кожним явищем природи стоїть вища духовна реальність; по-четверте, вони закцентували увагу на сильні, незалежні, вищі за людську особистість, обставини. В своїй роботі "Трансценденталіст" Р. Емерсон стверджує, що мислителі завжди схилялися або до матеріалізму, або то ідеалізму, втім перші взяли за основу пізнання чуттєвий досвід, а другі стверджують, що "відчуття не є остаточними [в пізнанні] та відчуття дають нам лише уявлення про речі, але про те, чим вони є, вони [відчуття] не можуть сказати" [3, р. 319-320]. На його думку, матеріалісти, здебільшого, зосередили увагу на вивченні тіл, фактів, історії, а ідеалісти - на силі думки та волі людини, при цьому ідеалістичне вчення видається Р. Емерсону настільки кращим, що врешті він стверджує: "Кожен матеріаліст стане ідеалістом; але ідеаліст ніколи не повернеться до матеріалізму" [3, р. 320]. Задля підтвердження своєї точки зору він наводить цитату Е. Кондільяка, якого також називає матеріалістом: "Хоча ми можемо злетіти в небо, хоча ми можемо занурюватися в безодню, ми ніколи не полишимо себе; це завжди наша власна думка, яку ми сприймаємо". У такому ключі ставлення ідеалізму щодо речей розуміється ним як таке, що зводить кожен об'єкт природи з незалежного існування до свідомості людини. І як результат, розум стає єдиною можливою реальністю, а значить і природа, і тіла, все зводиться до феноменів. Матеріалістичний погляд на людину визначає її як продукт зовнішнього світу, як природню істоту яка набула розуму, втім, ідеаліст вихідним положенням існування світу та людини вважає свідомість. На думку, Р. Емерсона, прихильники матеріалізму поважають здебільшого суспільство, уряд, розкіш, ідеаліста же цікавить метафізичний світ. Для нього розум це єдина реальність, для якої природа, література, історія є тільки суб'єктивними явищами. Однак, Р. Емерсон іде далі в своїх міркуваннях щодо визначення та розрізнення матеріалістів та ідеалістів. Про ідеалістів він пише як про таких, які не поважають працю або продукти праці, так само як і майно, вбачаючи в них лише різноманіття символів, не поважають уряд, за винятком того, який відтворює закон їхнього розуму, не поважають ані церкву, ані благодійні установи. "Для ідеаліста його думка - цілий Всесвіт" [3, р. 324].

Навесні 1841 року Г. Торо переїжджає до Р. Емерсона, живе та навчається у нього протягом двох років. Він друкує свої перші нариси, виступає з лекціями, втім, окрім, читання і співбесід розробляє метод духовних шукань, і ці пошуки приводять його до осмислення природи. Погляди на співвідношення людини та природи Г. Торо продемонстрував на власному прикладі, проживши в лісах Массачусетса кілька років, демонструючи перевагу людського духу над природою. Результатом цього експерименту стала його книга під назвою "Уолден, або життя в лісі" ("Walden; or, Life in the Woods", 1854) в якій під впливом трансценденталістських ідей Р. Емерсона він описав своє життя на березі озера Уолдена. Попри те, що книга була неоднозначно сприйнята його сучасниками, у ХХ ст. відомий літератор Роберт Фрост у своїх листах дав високу оцінку даному твору, стверджуючи, що він перевершив все, що було в Америці. Основною ідеєю було те, що матеріальні блага цивілізації, не зважаючи на їхню очевидну корисність, не можуть перевершити блага природи. У такій постановці проблеми матеріальне нівелюється в очах американських філософів перед усім природнім, що носить навіть в певній мірі спіритуалістичний характер, а в етиці основними чеснотами починають визнаватись самітництво та споглядання. Призначення філософа, на думку Г. Торо: "...не тільки тонко мислити або заснувати школу; [для того щоб бути філософом] треба так любити мудрість, щоб жити за її велінням - в простоті, незалежності, великодушності та вірі. Це означає вирішувати життєві проблеми не тільки теоретично, але і практично" [6, с. 20]. Надзвичайно поверхневою є думка про Г. Торо як про "філософа в лісі", оскільки він був випускником Гарварду, знав стародавні мови, володів німецькою, французькою, іспанською та італійською мовами. Особливе місце в становленні світогляду Г. Торо посіла Античність, з її багатоманітним спадком: він перекладав давньогрецькі твори. Значний вплив на мислителя мали твори англійського трансценденталіста Семюеля Колріджа (Samuel Taylor Coleridge) та шотландського філософа Томаса Карлайля (Thomas Carlyle), втім вплив соціальних та етичних ідей європейських романтиків був загальним для всіх трансценденталістів.

Критики трансценденталістів дорікали останнім за те, що вони не побудували послідовного вчення, через що їх не вважали повноцінними ідеалістами чи раціоналістами. Історично трансценденталізм виник як реакція на соціальні та політичні події в житті молодої держави, яка нещодавно пережила війну за незалежність. Але згодом трансценденталізм втратив свою силу перед обличчям нових проблем, які мали своїм логічним апофеозом Громадянську війну між північними та південними штатами США. У післявоєнні роки шотландська філософія здорового глузду та еволюціонізм поступаються місцем абсолютному ідеалізму, який дозволив подивитися по-новому на історію країни, місце та роль людини в соціумі, а також визначити нові цілі майбутнього. Як результат, американський ідеалізм виник як своєрідна діалектична єдність шанобливого продовження вчення німецьких філософів з одного боку, продовження традиції трансценденталістів та радикальне переосмислення цього ж вчення крізь призму платонізму та християнської теології.

Перше знайомство американського інтелектуального середовища з теоретичною спадщиною Г. Гегеля виявилось складним, втім у 60-х роках XIX ст., в місті Сент-Луїс, було засновано першу школу з вивчення текстів німецьких філософів на теренах США, яку заснував Вільям Торрі Харріс (1835-1909), засновник першого філософського журналу в Америці "Журнал спекулятивної філософії". До школи в свій час також долучилися засновник американського трансценденталізму Р. Емерсон та філософ Еймос Бронсон Олкотт (1799-1888). Відомо, що прусський емігрант Генрі Брок- майєр (Henry Conrad Brokmeyer) (1828-1906) став автором першого перекладу "Науки логіки" в Америці. Також він є автором праць "Хлопчик на побігеньках" ("The Errand Boy"), "Туманна ніч в Ньюпорті" ("A Foggy Night at Newport"), "Листи про Фауста" ("Letters on Faust"), перекладів праць Г. Гегеля "Логіка", "Феноменологія" і "Психологія". У 1854 р. він покинув рідну Пруссію та емігрував до Сполучених Штатів, до Сент- Луїсу, де у 1858 році познайомився з В. Харрісом. Г. Брокмайєр, так само як і Волт Вітман (Walt Whitman, 1819-1892), ознайомився з роботами Г. Гегеля завдяки роботі Ф. Геджа "Проза письменників Німеччини" ("Prose writers of Germany", 1847), де містився вибірковий переклад окремих уривків "Лекцій з філософії історії" Г. Гегеля. Про це Г. Брукмайєр написав у щоденнику, який було видано його сином Юджином Брукмайєром (Eugene C. Brokmeyer) під назвою "Щоденник механіка" ("A mechanic's diary", 1910). Він писав про складність перекладу з німецької (особливо філософських текстів), адже: "Немає нічого в тій мові [німецькій], чого не можна було б відтворити у нашій власній, за винятком робіт двох чоловіків, ..., це Гете в поезії та Гегель у філософії" [1, р. 218]. Пізніше В. Харріс написав про переклад Г. Брокмайєра: "У 1866 році я вперше прочитав велику логіку Гегеля, читаючи його в англійському перекладі, який був зроблений для мене і двох інших друзів, Генрі Брукмайєром, у 1859 році, а у 1860 році я скопіював роботи з цільних рукописів, і я впевнений, що прочитав кожне слово. Але я також пересвідчився у тому, що я не розумію, в основному нічого, крім першої частини першого тому і не можу слідувати за ходом думки у другому і третьому томах, або навіть запам'ятати слова з однієї сторінки. Все це було у мене над головою, так би мовити. Я мав звичайно змусити себе ознайомитися з категоріями і "під категоріями", перед тим як занурюватися у історію філософії, і поступово вчитися розбиратися в них; тому я мало що можу сказати про Гегеля та його погляди. Цей мій власний досвід багаторічного ознайомлення, і я вважаю, що так само можна сказати і про інших послідовників Гегеля, а також про всіх хто вивчає будь-яку глибоку філософську систему. Треба спочатку схопити загальну ідею, її тенденції в цілому, і поступово заглиблюватися у деталі" [4, с. XI-XIII]. Переклад Г. Брукмайєра видався настільки буквальним, що це спричинило виникнення проблеми з пошуку видання, яке б взялося за його друк, втім, невдача не змінила думки В. Харріса, який шанобливо ставився до колеги, навіть ототожнював за силою думки його з Г. Гегелем.

Робота Г. Гегеля, на думку Г. Брокмайєра, займала центральне місце у відновленні всієї країни, всіх міст та власного життя американців. Громадянська війна, як зазначав Г. Брокмайєр, була частиною діалектичного процесу, а вся історія необхідно має напрямок, вона розгортатиметься до розквіту свободи при здійсненні раціональної держави. Цей напрям з Європи був перенесений до Сполучених Штатів, у той час як Гегель вважав Європу центром історичного процесу, Г. Брокмайєр стверджував, що історія має продовжуватися по цю сторону Атлантики [2]. Центром історії, на думку Г. Гегеля, є Європа: в ній завершується минуле і починається майбутнє, втім, як філософа історії його майбутнє Америки не цікавить, хоча він стверджував у відомому параграфі що "Америка - це країна майбутнього". На думку німецького філософа, Америка повинна усвідомити себе і самоствердитися, тому що вона є майбутнім духу, який у Європі досяг найвищого розвитку. Власне ознайомлення американської філософії з ідеями німецької філософії є основною заслугою Сент-Луїскої школи, яка також заклала основи освітньої системи в США, втім вона не мала значного впливу на інтелектуальні кола, так як не мала академічного статусу. Це становище змінилося наприкінці XIX ст., по-перше, з розвитком академічної філософії в Америці, по-друге, із закономірним ростом зацікавленості американськими мислителями філософією ідеалізму.

Оригінальну характеристику американській філософській думці кінця XIX - початку ХХ ст. надав російський дослідник Б.В. Яковенко в роботі "Сучасна американська філософія" ("Современная американская философия", 1913), визначивши три головні її риси: по-перше, релігійно-містичний характер, по-друге, справжнє прагнення до філософії свободи, по-третє, "глибока внутрішня причетність до німецького трансцендентального ідеалізму" [8, с. 278]. Важливі для німецького ідеалізму питання релігії та свободи досліджували американські мислителі, поступово відходячи від релігійного переживання чи теологічного обґрунтування до розв'язання власне філософських проблем. Це стало можливим, адже свобода духу, чи свобода слова була характерна як для Пруссії так і для Сполучених Штатів Америки того часу. Така тенденція була властива як пуританським проповідникам Дж. Едвардсу, С. Джонсону та Р. Емерсону, так і деїстам Б. Франкліну та Т. Джефферсону, чи навіть, як зазначає американський історик філософії І.В. Райлі (Isaac Woodbridge Riley) в роботі "Американська філософія" ("American Philosophy", 1907) матеріалістам, які під впливом англійців та французів тяжіли до супранатуралізму [5, р. 323]. Прагнення свободи віросповідання, свободи думки та слова привело англійських пуритан в Новий світ, втім, вільний на перший погляд пуританізм зберігав у власних засновках суворий догматизм. У даній ситуації гносеологія американських мислителів вбачала джерелом істини Святе Письмо та його "обережне" трактування, проте європейський вплив змінив американський світогляд і уможливив деїстичні ідеї, в яких Бог є творцем світу, проте разом з тим заперечуються надприродні явища та уможливлюється пізнання природи та природних феноменів.

У XIX ст. у англомовному світі теоретична основа ідеалізму активно досліджувалась провідними філософськими школами. Так, наприклад, у Великобританії епістемологічна та онтологічна проблематика ідеалізму була домінуючою тематикою філософських досліджень протягом декількох десятиліть. Найвідоміші послідовники британського ідеалізму Т.Г. Грін і Ф.Г. Бредлі у Оксфорді та Дж. Мактаггарт у Кембриджі намагались поєднати вчення Г.В. Ф. Гегеля з вченням І. Канта, Б. Спінози, Д. Г'юма та ін. У той же час американський ідеалізм також не зміг одноосібно панувати в інтелектуальному середовищі Сполучених Штатів, оскільки мав співіснувати з американським прагматизмом. Втім перший процвітав протягом кількох десятиліть, характеризуючи багатогранність американської філософської думки. Так, наприклад, у Гарварді один з відомих американських ідеалістів Джосайя Ройс полемізував з прагматистом Вільямом Джеймсом. Попри те, що традиційно американський ідеалізм пов'язують з філософською течією персоналізму, яка проголошує основою реальності особистість, Дж. Ройс досліджував окрім особистісного виміру людини теоретичну основу ідеалізму Г.В. Ф. Гегеля.

Разом з Дж. Ройсом американський ідеалізм представив Борден Паркер Боун з Бостонського університету, якого разом з тим вважають засновником та популяризатором особистісного ідеалізму. В його розумінні реальність постає як результат взаємодії окремих особистостей разом з Верховною Особистістю Бога. На противагу Бостонському персоналізму ("Boston Personalism") Джордж Голмс Говісон розробляв Особистісний ідеалізм який отримав назву "Каліфорнійського персоналізму" ("California Personalism"). Розвиток абсолютного ідеалізму в Сполучених Штатах набув персоналісти- чного забарвлення, втім, на початку ХХ ст. популярність його спадає. По-перше, сам персоналізм виник як переосмислення ідеалізму з подальшою критикою останнього, ідеалісти здебільшого почали називати себе персоналістами, по-друге, виникає потужна філософська течія з діаметрально протилежним вектором філософування - прагматизм, яка зайняла чільне місце в американській філософський думці. Історія ідеалізму в американській філософії видається вкрай суперечливою через різноманіття трактувань та використання положень європейської філософії. Цілком зрозуміла зацікавленість американськими інтелектуалами найпотужнішим спадком німецької філософії ХіХ ст. проявилась у вільних ремінісценціях, спробах здійснення безсистемних перекладів текстів, створенні клубів ("Клуб Канта", "Клуб Гегеля"). Саме з появою перших професорів філософії, які здобували освіту в Німеччині, стало можливим всебічне дослідження ідеалізму.