Опозиція "схід - захід" у політико-філософському вченні М. Шлемкевича (за матеріалами праці "Галичанство")

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОПОЗИЦІЯ "СХІД - ЗАХІД" У ПОЛІТИКО-ФІЛОСОФСЬКОМУ ВЧЕННІ М. ШЛЕМКЕВИЧА (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ПРАЦІ "ГАЛИЧАНСТВО")

Здійснюється історико-філософське описання головних ідей праці М. Шлемкевича "Галичанство", аналізуються умови можливості їх застосування для осмислення сучасного політичного світу української національної культури. У статті розкривається інтерпретація М. Шлемкевичем проблеми "сходу" та "заходу" в українській політичній культурі, розв'язання якої філософ бачить в обґрунтуванні недоцільності протиставлення на рівні політичного та державного життя "східного" та "західного" типу української культури. У статті з нових дослідницьких позицій розкривається теза М. Шлемкевича про те, що опозиція "східного" та "західного" в українській політичній культурі має спекулятивний характер та не має онтологічного статусу.

Праця М. Шлемкевича "Галичанство" видана в 1956 р. видавництвом "Ключі". Структурно праця поділяється на передмову і п'ять розділів: передісторія галичанства, перші спроби оформлень, форми життя і розвитку, форми руїни та епілог: соборне зрівняння.

У першому розділі автор окреслює предмет досліджень, а саме "Галичина як психологічна категорія" [1, с. 7] і пояснює понятійний апарат: "... домовимося щодо часто вживаних термінів, як Східня, Західня, Велика Україна, Придніпрянщина. У цій праці ці терміни матимуть культурно-політичне, а не чисто географічне значення. Україна має багато духовних і господарських центрів. Але два з-посеред них стали особливо виразними й особливими осередками всередині українського світу: це Київ і Львів. Великі міста, навіть із окремим обличчям, як Харків, Полтава, Чернігів, чи молодші, як Одеса, Дніпропетровськ, за всієй їх динаміці і значення, духовно і політично залежні від Києва. Міста, як Ужгород чи Чернівці - або жили відгороджено на периферії, або шукали зв'язку зі Львовом. Отже, Східною Україною називатимемо все те, що стоїть у духово-політичному засягу Києва. Західною Україною називатимемо те, що духовно і політично оглядається на Львів" [1, с. 8-9]. Як можемо побачити із сучасного стану речей, умовний поділ, здійснений М. Шлемкевичем у 1956 р., актуальний і в наші дні. На кожному кроці можна почути "западенці" та "східняки". Хіба що зараз, в умовах війни, з'явилися ще й нові епітети "бандерівці" та "сепаратисти". М. Шлемкевич же зазначає, що вживає терміни "східняки" і "західняки" "речево, без усякого почуттєвого тону симпатії чи нехіті" [1, с. 9].

Для наочної демонстрації відмінності між Сходом і Заходом дослідник наводить приклад дій провідної верстви Заходу і Сходу в листопаді 1918 р., коли було проголошено Західну Українську Народну Республіку.

Він описує, як західна провідна верства суспільства, до якої дослідник вважає належною інтелігенцію, освічене селянсво і свідомих робітників, докладала зусиль в умовах безвладдя для підтримання і розвитку державності "... творчий патос провідної верстви, отже, головно інтелігенції, був значно сильніший за силу народної стихії. Її треба було спонукати до руху, а не втихомирювати" [1, с. 10].

На Східній Україні, де відбувається повстання під проводом Директорії Української Народної Республіки, на думку дослідника, справи були гіршими. Він констатує: ". патос стихії був значно потужніший за організаційну спромогу провідної верстви, і вона ледве встигала оформлювати стихійні рухи, ледве і то не завсіди і не всюди зуміла втримувати той народний рух в якихсь берегах державного порядку."; і далі: "Отже, протилежне враження: на заході перевага раціональних, розумових первнів; на сході перевага ірраціональних, стихійних, емоціонально-вольових рухів" [1, с. 11]. От на цьому західному спокої і східній "стихійності" [1, с. 15] особливо наголошує дослідник. Для кращої наочності він порівнює роботи луганського скульптора В. Мухіна і львівського А. Павлося. Як зазначає дослідник, навіть у скульптурах простежується характер, менталітет, спокійний і розмірений у скульптурах Павлося і нестримний, стихійний - у Мухіна.

Від порівняння характеру образотворчих витворів, на прикладі скульптур, М. Шлемкевич переходить до порівняння видатних персоналій князівських часів, а саме ".героїв оборони України перед хижою степовою птахою, кочовими ордами, героїв Східньої і Західньої України. Для прикладу візьмімо, з одного боку, князів, оспіваних "Словом про Ігорів похід", отже, Ігора Святославича, його брата Буй-Тур Всеволода, і з другого боку, уже названого в іншому зв'язку короля Данила" [1, с. 15]. Першими, як наголошує дослідник, керували "жадоба і тужне бажання" [1, с. 16], другим - бажання визволити Україну. І справді, якщо згадати історію і мету походу князя Ігоря за даниною, то його похід видається не таким уже й героїчним. З іншого боку, король Данило Галицький, який "з огидою, але коли треба, усе ж таки п'є кумис, поданий рукою татарина, ні на мить не спиняючи своїх зусиль визволитись від впливів ворога" [1, с. 16]. Отже, київські князі виступають у ролі авантюристів, які розплачуються за свої нестримні бажання життями своїх воїнів і власними, а Данило Галицький виступає зваженим, відповідальним монархом, готовим на все заради добробуту в державі.

Порівнюючи західний і східний темперамент і менталітет, описуючи ті чи інші властивості, притаманні "західнякам" і "східнякам", дослідник наголошує: "ніколи західнє і східнє українство не можна уявити собі як два світи, знову скажемо по-сучасному, розділені якоюсь непрохідною залізною завісою. Життя тягле і немає в ньому раптових перескоків, тільки повільні переходи. І коли подаємо характеристику життя, тоді мусимо пам'ятати, що всі наші окреслення, отже, обмеження, мають тільки апроксимативне, приблизне значення. І поділ між українським сходом і заходом не абсолютний, а всі наші характеристики треба розуміти а fortiori, себто як характеристики переважних первнів" [1, с. 19]. На наш погляд, це дуже важливе і значуще уточнення, адже, по-перше, завжди існують винятки з правил, а по-друге, ураховуючи внутрішні міграційні процеси, важко говорити про "чистих" "східняків" чи "західняків".

Різниця менталітетів українців коріниться, на думку дослідника, у самій природі. "Степ завжди був непевний і небезпечний, і туди йшли зважливіші і своєвільніші шари населення, щоб у хвилини особливих бур назад подаватися в спокійніші, лісисті околиці Волині, чи в дальшу від степу Галичину. Західні, зокрема ж північно-західні землі були, як думає преісторія, нашою прабатьківщиною, тим горнилом, де перетоплювалися північні й південні расові первні в осередню українську динар- ську відміну" [1, с. 21]. Твердження М. Шлемкевича про те, що захід України є "прабатьківщиною" сучасних українців, підтверджується в наукових працях дослідників українського етногенезу, зокрема український археолог, доктор історичних наук, професор Леонід Залізняк у своїй праці "Етногенез сучасних українців та їхніх сусідів з позиції сучасної етнології" пише: "Отже, людність, що лишила Північно-Західній Україні пам'ятки празької культури V-VII ст., відома як група споріднених літописних племен, до якої, крім білих хорватів, угличів, тиверців, полян, деревлян та волинян, входили ще й похідні від них дреговичі" [3, с. 56]; і далі: "Безперервність етнокультурного розвитку на теренах прабатьківщини українців між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям простежується від населення празької культури V-VII ст." [3, с. 60].

М. Шлемкевич пише, що в XV-XVII ст. відбулися значні зміни в гео- економічній ситуації, а саме: на заході Європи починали розбудовуватись міста, відбувався прогрес в економіці, збільшувалася потреба в ресурсах, зокрема в пшениці і лісі і, як зазначає дослідник, "той економічний поворот означав для України радикальну соціяльну зміну" [1, с. 23]. А саме те, що почалося "...щораз більше закріпощування вільних досі або досить ще свобідних селян тоді вже польським чи споль- щеним панством." [1, с. 23]. Як наслідок таких процесів, почалася чергова хвиля міграції: ".усе відважніше, готове до ризику, більш фантазійне, легше до руху, більш емоційне, кидає західні землі і продирається на схід, у степ, де небезпечно жити від татарських наскоків, зате вільніше жити здалека від польської панщини. Усе те було підсиленням природного добору внутрі українського населення, який, як бачили ми, діяв уже здавна. Той добір далі поглиблювався твердою виховою в близині татарських здобитчиків, що чигали на майно і людей. На заході залишалося все те, що з різних причин не могло знятися з місця. Для нас найцікавіші душевні, психічні причини. Отже, все спокійніше, більш слухняне до закону, менш ризикантське, сказати б реалістичніше, сиділо далі на своїй землі, хоч у чужій неволі. Це були бідніші уявою та тяжчі до руху шари, але і впертіші й характерні в тому розумінні, що, врісши в землю, вони не кидали її навіть за ціну повної соціальної нівеляції" [1, с. 23-24] Отже, на думку дослідника, історичні умови в черговий раз поглиблювали різницю в менталітетах українців заходу і сходу.

У ХІХ ст. на базі духовенства в Галичині починає зароджуватись провідна верства. М. Шлемкевич пише: "Серед одностайної, соціяльно й інтелектуально майже зрівняної, галицької народної маси починає наростати нова провідна верства, зразу на грунті священицтва, серед якого збереглося багато давніх українських боярських родів. З'являються будителі духа, з о. Маркіяном Шашкевичем в осередку. 1848 року захід- нє українство починає говорити вже не тільки мовою соціяльних бажань, але й мовою виразних національних вимог. Воно піднімає давно пущені нитки політичного самоздійснення" [1, с. 27].

Саме в цій новій верстві, констатує М. Шлемкевич, оформлюються політичні погляди та мета галичан, а саме - вони (галичани) є лояльними до Австрії і ворожими до Польші і Мадьярщини. "Та постава знайшла також свій ідеологічний вислів, а політичним носієм тієї ідеології була т. зв. "Руська Рада". Головні тези тієї ідеології такі: Є один, великий, тоді казали, п'ятнадцятимільйоновий (український) нарід. Тільки менша частина його міститься в межах австрійської монархії; значно більша частина належить до російської імперії. Одначе це один нарід зі свідомістю і почуттям своєї національно-політичної і культурно-духової єдности, якої він ніяк не зрікається" [1, с. 27-28]. Також представники цього руху прагнули об'єднання Галичини, Північної Буковини і Угорської Руси (Карпатської України) у федерацію у складі Австро-Угорщини. Дослідник називає цю програму "першою національно-політичною ідеологією" галичан [1, с. 28]. При цьому М. Шлемкевич зазначає, що ця ідеологія діяла доволі довгий час. "Треба завважити, що це й остання його конкретна програма до 1918 року, себто до розвалу австро-угорської монархії після Першої світової війни. Адже за всього подальшого розроблення й розвитку програми й тактики, усе ж ще літом 1918 р. австрійське українство у своїй офіційній віденській парляментській репрезентації стоїть на засадах 1848 р. Воно ще далі домагається перебудови Австро- Угорщини на федерацію національних країв-держав, серед яких і українські західні землі творили б окрему федеративну цілісність" [1, с. 28]. Отже, можемо зробити висновок, що і в цій послідовності вимог і дотримання програми простежується описана дослідником терплячість і наполегливість західних українців.

У цій ідеології М. Шлемкевич вирізняє "ідеалістичні" аспекти (акцент на цілісність українського народу) та "реалістичні" аспекти (національно-політична програма і обраний курс на об'єднання українських земель). Дослідник пояснює категоріальний апарат і розкриває своє бачення "ідеалізму" і "реалізму". Передусім треба зазначити, що ці терміни М. Шлемкевич уживає у політичному сенсі, тобто він пише не про ідеалізм і реалізм взагалі, а саме про політичний ідеалізм і політичний реалізм. "Говоритимемо про політичний ідеалізм і політичний реалізм, і ніяк не мішатимемо їх зі світоглядовим, гносеологічним, етичним чи естетичним ідеалізмом і реалізмом" [1, с. 29].

На думку дослідника, і політичний ідеалізм, і політичний реалізм оперує ідеями, різниця ж в тому, "які ідеї признаються ними" [1, с. 29].

Пояснюючи своє бачення політичного ідеалізму та політичного реалізму, М. Шлемкевич пише: "... політичний реалізм звичайно схильний признавати й керуватися ідеями, що вже втілилися в якийсь порядок зовнішнього світу. Реалізм рахується передовсім з ідеями, які вже оформили якийсь порядок речей і створили собі виконавчі апарати для дій. Або в першій, динамічній стадії: реалізм керується ідеями, що вже є на дорозі перестати бути ідеями, а ставати речами (res.). Політичний ідеалізм захоплюється ідеями, що, як часто говориться в політичних дискусіях, до них належить будучина, але що в сучасності ще не мають владних і рішальних оформлень і організаційних апаратур" [1, с. 29-30].

Пишучи про українське суспільство, філософ наголошує на притаманній українцям рисі звинувачувати в усіх проблемах зовнішні сили і обставини і, як можемо бачити, ця риса подекуди зустрічається в сучасній українській культурі. Підтвердження цього погляду знаходимо у філософа: "Але мусимо пам'ятати, що успіхи в зовнішній політиці, у взаєминах зі світом зумовлюються внутрішнім здоров'ям суспільства, і що внутрішньо неупорядковане суспільство змарнує і розгубить і найсприятливіші зовнішні обставини" [1, с. 53-54].

Як пише М. Шлемкевич, нова провідна верства суспільства, світська інтелігенція, зберігає зв'язок із народом. Також залишалися тісні зв'язки із селом, де в багатьох представників нового проводу лишалися родичі, тож село залишалося рідним для галицької інтелігенції. "Та міська інтелігенція почувала себе дома на селі, а в місті, чужому тоді - польсько- жидівському - вона була представником-амбасадором українського світу, що навколо. Вона приносила в місто українські звички, український стиль життя. Вона починала українізувати його не тільки мовою, але духом і стилем. Інтелігенція у вільнішій австрійській упорядкованості життя не мала почуття меншецінності супроти чужонаціонального міщанства. Це була здорова верства, що вийшла з українського села здобувати для нього місто, а не топитися в ньому" [1, с. 54-55]. Загалом галицька інтелігенція була сумішшю описаної в "Загубленій українській людині" "людини порядної" і "людини ідейної". Тобто вони цінували традиції і давній патріархальний лад, але водночас це були люди, готові сприймати нові ідеї, привезені галицькими студентами із закордонних університетів. На Сході, на думку М. Шлемкевича, була зовсім інша ситуація. "Ота вузькість і нове філістерство вражали східніх українців, що побувалі у Львові. На Сході розвиток ішов саме в напротивному напрямі, до щораз глибшого революціонізування настроїв і мислей. Тут він уливався в дрімуче заспокоєння мирного ставка з його посадовими човниками. Звідси гостра критика Михайла Грушевського, скерована проти зрештою доволі успішної в тодішніх умовинах галицької політики. Звідси глумливі випади Володимира Винниченка, сповненого патосом соціяльної революції, проти самопевної галицької, дрібноміщанської порядної людини" [1, с. 61]. Дослідник також зазначає, що серед західних українців переважав саме тип "порядної людини". Творчі ж люди, ті, кого філософ називає "ідейними людьми", на його думку, почувалися самотніми, незважаючи на повагу, яку їм виказували. Для ілюстрації він наводить описання вечора в малому залі "Просвіти" у Львові, коли І. Франко читав свої поезії. "Половина крісел занята, решта нетерпляче оглядається на двері. Вони відхиляються і входить він - справді дідусь слабосилий, похила постать, руки безвладні від паралічу. За ним його син-помічник, що обертає картки. Порожні крісла засоромлено чекають... Але двері не ворушаться. А там починається читання-сповідь великої людини [...]. Порожні крісла далі оглядаються за тими улюбленими, що з його духа печаттю мають піти в безвість віків. Та двері мовчать, ніхто не входить. Тільки на білу хустину, що її підтримує син, спадають із хворих, утомлених очей гарячі сльози Івана Франка." [1, с. 61-62]. На нашу думку, це описання дуже виразно ілюструє тогочасну соціально-політичну ситуацію. Тобто, коли на "читання-сповідь" загальновідомого геніального поета і визначного громадсько-політичного діяча І. Франка мала зала, "в якій поміщалося всього кількадесят осіб" [1, с. 61], була наполовину пустою, можемо собі уявити співвідношення "порядних" і "ідейних" людей у тогочасному суспільстві.

Але, на думку філософа, це суспільство філістерів відіграло свою роль: ".для дисципліновано одностайної, організованої постави у війні і в подіях, що розгорнулися після неї, такий стан суспільства корисний. Те суспільство підготовило і здійснило українську державність, яка на українському Заході перестала існувати ще в 14-му столітті" [1, с. 62]. Отож, на думку дослідника, все йде своєю чергою. "І справді, це акти синтези реалізму й ідеалізму. Літо 1918 року було навантажене грізними розходженнями між одним і другим. Реалізм, репрезентований головно тодішньою парляментарною репрезентацією в Відні, рахувався з існуючою ще австрійською державною апаратурою, і все ще стояв на грунті розвинутої, змодернізованої, але все ж сімдесятилітньої ідеології 1848 року. Тоді все ще вбачалася реалістичним політикам можливість дальшого існування перебудованої на федеративних принципах австро-угорської монархії, в якій усі українські землі творили б окремий автономний коронний край. Тодішній політичний ідеалізм, репрезентований Українським Січовим Стрілецтвом, задивлений в українську державність на сході, вже не хотів миритися з дотеперішнім станом і його ідеологічними надбудовами, але нісся тужливим бажанням до здійснення соборної, самостійної державности, спертої на Кавказ і вперезаної Бескидом. Зудари тих двох задумів у літі 1918 року доходили до драматичних напружень, доказ сили й віри в себе обох таборів. Кінець жовтня і початок листопада знаходять їх синтезу і співпрацю задля утвердження й оборони нової державности. Тому ті акти і та державність стали скарбом усієї нації, а не тільки якоїсь її частини, партії чи групи, і день 1-го листопада зробився великим днем усієї України" [1, с. 62-63]. Завдяки такій взаємодії політичний ідеалізм і політичний реалізм починають виконувати притаманні їм вищеписані функції.

Продовжуючи розкривати тему відмінностей між східними і західними українцями, дослідник порівнює творчість Т. Шевченка як представника сходу та І. Франка як типового представника заходу: "...ми подали такі характеристики тих двох провідних духів України. У Шевченка "щось зі спонтанного вибуху гарячого гейзера з глибини української душі, легкість із Божої ласки і неперевершена сила вислову одночасно. Слово добуте із сердешної поводі й ірраціональної теміні, із надер стихії. Інакше у Франка. Це тяжка боротьба з матеріялом. Його слово, це свідомі, раціональні удари каменярського молоту об тверду скелю. Співом ви- стрелюють слова Шевченка; твердим зусиллям різьбарського долота постають строфи Франка, і на них усюди залишаються сліди тієї напруженої праці. У Шевченка геній творить, як природа, як стихія. У Франка зосереджена інтелігенція бореться з безвладною і неподатливою матерією зовнішнього світу і власної душі, оформлюючи їх" [155, с. 66].

Від порівняння духовної творчості дослідник переходить до порівняння політичних рухів Сходу і Заходу. Для цього він обирає часи державних змагань 1917-1920 рр. М. Шлемкевич порівнює армію обох регіонів. "Східня Україна дала армію Української Народної Республіки, що під проводом Симона Петлюри вкрилася славою в обороні своєї державносте героїчну армію, але нечисленну, коли міряти її простором і населенням України. Та коли говоримо про ті роки, тоді з якою необоротною конечністю виринають в уяві поруч тієї армії УНР, кольоритні повс- танчі загони, що носилися з вітром по вільному степу в своїх, як крила, розпущених киреях і своїх голубих, зелених, жовтих, золотих і чорних шликах. Ті народні армії виростали з дня на день, як степові трави, і знову вмить зникали, пропадали, як весняний дощ, що всякає в спраглу вологости землю. Це воскресали давні і тоді ще живі, вічні степові примари, і луною сповивали їх давні і нові пісні. Скільки веселого гуку і скільки вродливого і розсміяного щастя пролітало в ті дні на буйних конях по степу широкому, по краю веселому. В той самий час Західня Україна дала досить велику, коли знову брати до уваги тісний простір і меншу кількість населення, але сіру Галицьку Армію, без яскравої провідної постаті; армію, що проходила вздовж і впоперек степу, неначе панцирник, розрізуючи революцією схвильоване українське народне море. За нею залишалося менше барвистих споминів, але більше твердої дисципліни. Це знову щось із галицького стилю" [1, с. 68-69]. Цим описанням двох українських армій, які боролися за повернення української державності, філософ ще раз підкреслює основні риси українців Заходу і Сходу. Він наочно демонструє легкість, стихійність і певну хаотичність ("Ті народні армії виростали з дня на день, як степові трави, і знову вмить зникали, пропадали..") "східняків" та ґрунтовність, послідовність і наполегливість "західняків".

Підсумовуючи, філософ робить висновки про службову роль галичан: "Це найглибше пізнання галичанства й його завдань, осягнуте найглибшим духом Галичини. Переведене на звичайну мову понять, його зміст такий: ми, галичани, - це не плем'я геніїв і героїв, але плем'я організованої пересічі. І в цьому наша сила. Наша роля служебна, і наше завдання помагати при раціональному оформленні ідей і починів багатої і обильнішої ними Східньої України, Києва. І хочемо чи ні, так бувало досі" [1, с. 70].

Дослідник констатує, що після об'єднання українських земель під УСРС починаються нові процеси, як то "осхіднячення" галичан, і "огали- чанення" Східної України. Він констатує зміну в менталітеті українців і наголошує: "Те, що було не під силу царському православ'ю, те в духовній площині робив і робить марксизм. Він у Східній Україні, між війнами і після 1945 року, виконував і виконує ролю, що її на Заході України від- огравав польський католицизм. Оба, пройняті патосом нетерпимости, нищили інаковіруючих і розвалювали їх церкви. Української духовности польський католицизм не вбив. Навпаки, та духовість на Заході оперлася польським елементам, заступаючи їх українськими в українському католицизмі. Так само марксизм не вбив і не вб'є духа України. Східні українці, що тепер перебувають у вільному світі, це проречистий доказ цього. Але і католицизм і марксизм мали один подібний наслідок: вони дисциплінували людські душі догматикою і логічною схолястикою, винищуючи в них почувально-настроєву душевну отаманщину" [1, с. 104105]. Філософ з притаманним йому оптимізмом знаходить позитивні моменти в негативних явищах. І справді, можемо констатувати, що роки окупації зміцнили українців і навчили цінувати свободу і боротися за неї. Також, на нашу думку, є дуже влучним порівняння марксизму і католицизму, адже після десятиліть панування і нав'язування і католицизм, і марксизм досі мають своїх прихильників в Україні.

Також М. Шлемкевич зазначає: "Сліди соціяльно-економічного тиску бачимо в фізичному вигляді нової української людини. Так само виразні наслідки твердого марксівського вишколу в духовій і політичній площинах. Вони виявляються в пошані інтелектуальної культури, в пошані логіки, що протиставилася і протиставиться спробам самовідречених галичан нести на схід свої волюнтаристичні кличі. Наслідки наявні і в політичній організованості нового східньо-українського покоління. Те, нині щодо віку середнє покоління, що замолоду пройшло сувору школу 20-х і 30-х років, політично більш здисципліноване [...]. Так не тільки в зовнішньому вигляді, але в духові і політичній організованості є сьогодні у східніх українців щось зрівняне, пересічне і більш сіре, щось "галичан- ське". В Україні відбувається той процес у засягу всієї республіки. Іде взаємне наближення, уподібнення уладу життя і уладу духа. Соборність стає не тільки географічним і державно-політичним поняттям, але й психологічним" [1, с. 105]. І далі: "Жертви, що їх приносить Україна в боротьбі за самоздійснення, оправдані тоді, коли вони підготовляють нову, оригінальну українську культуру. Бо тільки задля назви, тільки задля мови і обряду, платити таку ціну не варто" [1, с. 105-106].

На нашу думку, М. Шлемкевич дуже чітко і влучно охарактеризував ситуацію, у якій опинилася Україна після Другої світової війни, та наслідки подій та процесів, які в ній відбувалися. Він характеризує ці події як "чистилище", пройшовши яке, українці стануть більш консолідовані.

І справді, незважаючи на всі жахи і тяжкі випробування, які випали на долю українців за часів перебування України у складі СРСР, можна констатувати, що українці Сходу і Заходу навчилися гуртуватися перед лицем небезпеки і одностайно ставати на оборону української соборності і незалежності.

Список використаних джерел:

1. Шлемкевич М. Галичанство / М. Шлемкевич. - Нью-Йорк ; Торонто : Ключі, 1956. - 120 с.

2. Шлемкевич М. Загублена українська людина / М. Шлемкевич. - К. : МП Фенікс, 1992. - 158 с.

3. Залізняк Л.Л. Етногенез українців та їхніх сусідів з позиції сучасної етнологіїї / Л.Л. Залізняк // Наукові записки НаУКМА. Культура. - 1997. - Т. 2 - С. 52-60.