Толерантність як умова міжконфесійного діалогу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Толерантність як умова міжконфесійного діалогу

Д.М. Калач, здобувач, КНУ імені Тараса Шевченка, Київ

Ключові слова: міжконфесійна взаємодія, міжконфесійний діалог, толерантність.

Д.М. Калач

Ключевые слова: межконфессиональное взаимодействие, межконфессиональный диалог, толерантность.

D.M. Kalach

TOLERANCE АБ THE CONDITION OF INTER-RELIGIOUS DIALOGUE

Keywords: inter-religious cooperation, interfaith dialogue, tolerance.

Сучасний світ знаходиться у стані, де широкомасштабні політичні, культурні, релігійні зміни стали нормою життя і людських відносин. У цих умовах важливого значення набуває процес взаєморозуміння людей різних національностей на основі діалогу, що забезпечує їх мирне співіснування. Це зумовлює взаємопроникнення та збагачення культур. Однак відсутність діалогу створює підґрунтя для міжнаціонального та міжетнічного протистояння, в тому числі й релігійного. У таких умовах глобалізація лише загострює геополітичний антагонізм, що призводить до зростання нетерпимості в світі, неприйняття позиції іншого. Світові трансформації об'єктивно вимагають узгодженості дій в певній стабільності, а звідси - відкритості до діалогу. Таким чином, цивілізаційний поступ української держави неможливий без налагодження системи внутрішнього церковного та міжконфесійного діалогу на основі толерантної взаємодії.

Сьогодні існують різні наукові підходи до розуміння міжконфесійного діалогу, але більшість усвідомлює, що він є необхідною передумовою для нормалізації життя, особливо під час глобалізаційних процесів сучасного світу.

Дана проблема у всій багатоманітності була і залишається предметом численних досліджень науковців. В цьому контексті, особливу увагу слід зосередити на фундаментальних працях вітчизняних та російський вчених, що присвячені проблемам міжконфесійних відносин у постсоці- алістичних країнах, і зокрема в Україні, формуванню принципів толерантного відношення та налагодження міжконфесійного діалогу, державно- церковним стосункам. Ґрунтовні дослідження були зроблені М. Бабієм, В. Єленським, С. Здіоруком, Ю. Іщенком, А. Колодним, М. Мчедловим, Л. Филипович, П. Яроцьким.

Розуміння толерантності, пов'язане із діалогом та діалогічним мисленням, розкривається у працях М. Бубера, М. Бахтіна, В. Лекторського, Л. Волової, О. Сіман та інших. Зокрема, вчені доводять, що по своїй суті кожна віросповідна культура є діалогічною. Діалог, в свою чергу, є одним із основних критеріїв толерантності. Таким чином, сама суть діалогічного мислення нерозривно пов'язана із толерантнішим ставленням до "іншого".

Толерантність, як явище багатогранне, було і залишається об'єктом численних фундаментальних досліджень багатьох вчених у різних наукових дискурсах і вимірах. Важливим, на нашу думку, є завдання дослідити принципи толерантності, на основі яких можливий міжконфесійний діалог. Тому необхідно обґрунтувати, що плюральність у сучасному демократичному світі повинна базуватися на основі толерантності. Це призведе до дійсно відкритого діалогу культур та релігійних утворень, що значно зменшить ризики цивілізаційних протистоянь та міжрелігійних конфліктів. Також, у міжконфесійних відносинах проблема толерантності нерозривно пов'язана із самоідентифікацією особистості, межею і можливостями міжрелігійного діалогу.

Толерантність вимагає звернення до контекстуальних умов, як на рівні суспільства в цілому, так і на рівні повсякденного життя окремих особистостей [1, с. 47]. У такому розумінні вона має бути вигідна всім, оскільки забезпечує правопорядок і мир, що втілюється в гармонійне співжиття представників різних етноконфесійних груп в межах однієї адміністративно-територіальної одиниці, що становить основу мульти- культуралізму. В умовах мультикультуралізму необхідно знаходити шляхи мирного співіснування та змістовного діалогу. Зрозуміло, що для подальшого покращення ситуації необхідно встановити та обґрунтувати принципи, на основі яких можлива гармонізація міжконфесійних відносин в умовах українського державотворення.

Поняття "толерантність" було важливим у всі часи, проте широко його почали застосовувати в епоху європейських релігійних протистоянь, коли стало зрозуміло, що католики чи протестанти не можуть перемогти один одного. У наступні епохи категорія толерантності розширила свій зміст і проникла в культури різних етносів.

У перекладі з латинської "tolerantia" означає "терпіння". Це дієслово застосовувалося у тих випадках, коли було необхідно "нести", "тримати" у руках яку-небудь річ. Однак сучасні дослідники зазначають, що буквальний переклад з латинської "tolerantia" неточно передає зміст цього поняття, збіднюючи його, оскільки російською мовою терпимість традиційно означає лише готовність поблажливо ставиться до чужої думки, висловлює навіть деяку поблажливість до інших [2, с. 104]. На нашу думку, толерантність передбачає не поблажливість, а доброзичливість, готовність до шановливого діалогу та співпраці.

Свого поширення термін "толерантність" набув у його англійській інтерпретації - toleranњ, - де поряд з "терпимістю" він означає також "допускати". Порівняльне зіставлення обох значень свідчить, що за допомогою цього терміна висловлюється ідея міри, межі, до якої можна терпіти іншу людину чи явище, навіть якщо вони не зрозумілі, викликають здивування, неприйняття чи опір. З французької мови термін перекладається як "повага свободи іншого, його стилю мислення, поведінки, релігійних поглядів і т. д.". В арабській мові "толерантність" висловлює "прощення, поблажливість, м'якість, співчуття, терпіння, прихильність до інших людей", тобто це одне з найбільш широких роз'яснень терміна. Перською - "толерантність" розуміється як "терпимість, витривалість, готовність до примирення з противником" [3, с. 55].

У більшості східнослов'янських мов зі словом "толерантність" співвідноситься термін "терпимість", проте в нашому розумінні толерантність - це не пасивне співжиття, не індиферентизм, який призводить не до поваги іншого, а до збайдужіння по відношенню до всього "інакшого" [4, с. 108]. У латинській мові поняття "толерантність" не несе негативного відтінку в значенні "терпіти". Проте в українській мові "терпіти" має виразно негативне забарвлення, означає якусь вимушену дію, певне небажання і відразу до спілкування. Це не терпіння "з милості", а активна дія, співпереживання, розуміння, визнання позиції "іншого" як рівного мені, проте головне - це готовність і відкритість до діалогу. Антропоцен- тричний світ XXI ст. диктує умови, в яких людина не хоче, щоб її просто "терпіли", а хоче щоб на неї звертали увагу і поважали її власний вибір.

Однак, більшість публікацій міжнародних правових документів (СНД, ООН, Рада Європи) все ж використовує термін "терпимість", а не "толерантність" (проте більшість з них англомовні). За своїм змістом Декларація принципів терпимості фокусує попередні події, а отже, передає по суті сам дух сучасної епохи, визначений завданнями викорінювати з життя різні форми нетерпимості. Що ж до безпосередніх дій у цьому плані, то вони зводяться до вимоги ЮНЕСКО щодо створення в країнах світової спільноти відповідної законодавчої бази; до неухильного дотримання державними органами відповідних судово-процесуальних й адміністративних норм; до захисту тих, хто перебуває в незадовільних соціальних та економічних умовах; до виховання молоді і всього людського співтовариства у дусі толерантності тощо. Проте йдеться про усвідомлення того, що толерантність це не просто терпіння, яке було притаманне у всі часи людству, а терпіння скореговане певною ситуацією і має бути використане у конкретних умовах [5, с. 47].

Залишаючись актуальною в усі часи, толерантність виступає визначальною саме в епоху глобалізації, коли безперервні контакти різних етносів, релігій, культур і поглядів вже стали даниною часу. Невипадково, 1995 р. ЮНЕСКО проголосило роком толерантності у світі, а проблема осмислення певного феномену в XXI ст. стала об'єктом наукових досліджень більшості впливових світових організацій, дослідницьких спільнот та інститутів.

Одним із засадничих принципів толерантності, без якого неможливо уявити міжрелігійні та міжконфесійні відносини, є діалог. Загалом, коли мова йде про толерантність, то одночасно говорять і про діалог культур. Поняття діалогу розкриває значну частину широти розуміння толерантності. Важливо підкреслити, що діалог одночасно є одним із засадничих принципів толерантності так і її кінцевою метою. Врешті-решт, всі базові основи віротерпимості, тобто її імперативи мають звестися до ведення конструктивного мирного діалогу, в результаті якого і може бути знайдений певний компроміс, який може влаштовувати ворогуючі сторони. Без ведення діалогу толерантність перетвориться на співжиття, "непомічан- ня іншого". Адже перше і найпоширеніше розуміння віротерпимості - це "ти мене не чіпай - і я тебе не буду". Різні культури просто співіснують, "терплять" одна одну, а це не задовольняє сучасне суспільство, про що вже йшлося вище. Саме діалог розкриває готовність до спілкування, демонструє відкритість до сприйняття світу "іншої" людини.

Відмітимо, що кількісно наукова література по філософії і практиці ведення діалогу, осмислення його онтологічних основ, стала неосяжно великою. Тема "діалогу" є домінуючою у численних наукових конференціях, ділових зустрічах, "круглих столах".

Своїм корінням толерантність сягає ще античних часів, що зумовлено об'єктивними причинами функціонування давньогрецьких полісів, у яких проживали представники різних національностей з відмінними релігійними переконаннями, інтересами, цінностями. Як зазначає О. Троїцька, толерантність у той час сприймалася як терпимість до "іншого", і формалізувалася в діалозі [6, с. 86]. І це мало принципове значення, адже єдність різноманітного, а також певна демократичність організації життя поліса, уможливлювала ситуацію, в якій ідея толерантності реально виявляла себе в системі багатоаспектної рефлексії суперечливих питань взаємодії громадян античних держав. Проте вона не мала цілком конкретного теоретичного визначення й понятійного осмислення.

Низка вітчизняних релігієзнавців заперечує твердження, що перші теоретичні підходи в осмисленні ідей терпимості вже наявні у поглядах античних філософів. Натомість, витоки теорії толерантності та її розвиток пов'язують з початком наукових розробок у Новий час різними громадськими, культурними й релігійними діячами. Інші дослідники, зокрема Ю. Іщенко, вважає, що "відсутність лематизації толерантності можна інтерпретувати як абсолютну її присутність, тобто таке виявлення, що не становило проблем з її втіленням" [7, с. 116]. Однак, В. Форсова, вказує, на релігійні корені толерантності в античні часи, де народи з різними віросповіданнями повинні були жити разом у межах великих імперій. При цьому, як світоглядна основа толерантності античний космополітизм був не стільки антитезою націоналізму, скільки прагненням перемогти людські пристрасті й знайти небесне громадянство [8, с. 55].

Ми погоджуємося з думкою, що в античну епоху проблема толерантності не була актуальною? бо її не диференціювали з моральні- сних, соціально-етичних і духовних екскліпацій життя людини того часу, оскільки в межах геоцентричного світогляду, найвищою людською цінністю був Логос, і головне призначення людини вбачалося в загальнолюдському прагненні до гармонії зі світом, тобто природою і соціумом [6, с. 85].

Ідеї релігійної терпимості яскраво проявилися у християнстві де церква в обличчі Отців проповідувала терпимість по відношенню до віруючих, які зазнавали переслідувань з боку держави. Саме в творах Тертулліана, Лактанція, Афанасія Александрійського, Григорія Богослова, Іоана Златоуста та інших лунали заклики до віротерпимості, формувалися основні концепції релігійної толерантності.

Концепції толерантності, які зароджувалися на християнському підґрунті, мали теологічний характер, що значно обмежувало діалогічний аспект для пошуку консенсусу між конфліктуючими сторонами. Проте, раціональне пояснення толерантності міститься на сторінках Нового Заповіту, де закладені принципи діалогу на основі толерантності: взаємність, свобода віросповідання та терпимість.

Однак, за своєю сутністю, змістом та структурою толерантність мала недостатній вплив на розв'язання міжрелігійних та міжконфесійних конфліктів, але створювала передумови для діалогу. Реформаційна думка хоча й зосереджувалася на інтересах конкретних людей у їхньому земному житті, проте не впливала на покращення ситуації, тому що орієнтувалася на індивідуальну мораль і ранній гуманізм, використовуючи його як принцип терпимості в питаннях віри.

Толерантність увійшла у фундаментальну схему європейських цінностей у Новий час, коли формувались основні інститути ліберального громадянського суспільства. У релігійній сфері вона знайшла свій вираз у принципах віротерпимості, релігійної свободи та свободи совісті. Чи не найпереконливіше поняття "терпимість" і "толерантність" заявили про себе в добу Просвітництва і Реформації. Філософія Просвітництва розглядала толерантність у морально-правовій царині, як моральну чесноту особистості, ґрунтуючись на думці, що у суспільстві домінують міцні моральні переконання. Заперечення релігійного догматизму пов'язувалося з визнанням обмеженості пізнавальних можливостей людського розуму. У суспільстві, в якому більшість зберігає віру, сповідуючи при цьому різні релігії, віротерпимість пов'язана з уявленням про те, що головне в релігії - мораль і що важливо не те, яку віру людина сповідує, а сам факт наявності в неї (і в суспільстві) тієї чи іншої віри. З історичного погляду, віротерпимість - проміжне розв'язання проблеми толерантності в перехідний від традиційного до сучасного суспільства період [9, 77-78].

Проблема терпимості, яка активно використовувалася реформаційними теологами була тісно пов'язана зі свободою волі, неупередженістю щодо внутрішнього досвіду віруючого. Протестантські лідери були проти духовного засилля та догматизму християнства, приймали активну участь у політичному і державному житті країни. Натомість, критикуючи засилля римо-католицизму у всіх сферах життя людини, реформаційні релігійні організації у своєму вченні зверталися до етичних принципів та виробляли нові норми та правила поведінки. Звідси випливає і зміна акцентів у конструюванні міжконфесійного діалогу через внутрішню орієнтацію індивіда на заповіді.

Очевидно, що толерантність ХУІІ ст. (коли власне вона виникає) відповідала терміну "віротерпимість", і навряд чи може бути актуальною у мультикультурних конфліктах ХХІ ст. Головна відмінність полягає в тому, що толерантність епохи Нового часу за основу мала єдиний культурний плацдарм, і примиряти доводилося конфесійні групи з відносно невеликими догматичними розбіжностями, про що свідчить відомий твір Дж. Локка "Послання про віротерпимість".

Право на свободу у широкому розумінні стало вагомим ідеалом життя епохи постмодерну. У таких умовах категорія толерантності набуває нового, більш глибокого змісту, ніж просто віротерпимість, наприклад, як це було в епоху Просвітництва. Під цим слід розуміти "добровільну, за власним переконанням, без використання сили, згоду із наявністю інших думок, навіть протилежних, якщо для іншого відношення до них не існує достатньо вагомих причин" [10, с. 46], що означає визнання "іншого" не як "чужого", а як рівного собі.

За твердженням В. Климова, поняття толерантність сформувалося і конкретизувалося у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст. Її основи ґрунтувалися на духовній спадщині людства та практиці міжособистіс- них відносин в умовах співіснування різновекторних людських спільнот у всій їхній складності та суперечливості. Сучасне розуміння толерантності передбачає сприйняття, розуміння та повагу до усього розмаїття культур, релігій нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості; право і свободу кожного дотримуватися своїх переконань й визнання такого ж права за іншими [11, с. 419].

У сучасну епоху, враховуючи особливості міжконфесійних відносин, сформувалося декілька підходів до розуміння діалогу. Зокрема, А. Арістова вважає, що діалог сприяє відвертості сторін, вияву їх доброї волі та готовності саме до мирного, ненасильного вирішення конфліктних та суперечливих питань чи проблем; відіграє фундаментальну роль у формуванні та налагодженні атмосфери довіри один до одного; виховує традицію взаємин, яка базується на імперативах толерантності та гуманізму. Він веде до руйнації негативних закоренілих стереотипів та знищення уявного "образу ворога". Очевидно, що діалог є незамінною умовою співпраці релігійних організацій, особливо де це стосується спільної соціальної роботи [12, с. 301].

На думку В. Лекторського, саме діалог сприяє розумінню мультику- льтуралізму. Ситуація діалогу демонструє входження однієї культури чи релігійної системи в іншу, цей процес взаємопроникнення неможливий без налагодження діалогічних відносин. Проте, діалог не можна сприймати так однобічно. Відкритість не означає некритичність сприйняття "іншого". Діалог є рівним спілкуванням, можливістю розкрити свої погляди і познайомитися з ким-небудь. Це сприйняття чужого досвіду, але раціональне та критичне. Також діалог, як правило, не ведеться стосовно зміни релігійних догм або канонів. Він покликаний вирішувати певні практичні завдання або проблеми. Саме в дієвій стороні проявляється сутність цього імперативу толерантності.

Сучасними дослідниками встановлено, що до першопричини формування толерантності, крім доцільної обумовленості варто віднести і людську сенситивність, тобто відкритість до сприйняття інших культур, і власне діалогу, в процесі якого людина реалізує себе як співучасник певної зустрічі. Тому діалог - це "специфічна форма суспільної взаємодії, яка базується на рівності та свободі сторін, котрі беруть у ній участь, і спрямована вона на зближення і взаємне збагачення різних позицій" [13, с. 150].

Необхідно відзначити, що обґрунтування і широке використання поняття "діалогу" розпочалося з праці М. Бубера "Я і Ти". Автор розкриває ідею ставлення до іншого не як до ресурсу, а як до мети [14, с. 74]. Таким чином, саме діалогічне мислення передбачає участь кількох рівних його учасників. Без визнання іншого як рівного, діалог просто не буде мати результатів. Діалог різних релігій можливий лише за умови існування певної єдності, певного плацдарму для спілкування. Іншою умовою дієвого діалогу є переконаність в його плідності, тобто саме бажання збагатити себе досвідом інших. Отже, діалог можливий тільки в умовах єдиного ціннісного простору і взаємної поваги.

Одним із стратегічних завдань сьогодні є трансформація діалогу між церквами із засобу, чи способу досягнення консенсусу, взаємопіз- нання, вирішення конфліктів, на ціль духовно-релігійного чи соціального служіння церкви. Власне тоді діалог буде запорукою гармонії та перешкодою для утворення нових релігійних протистоянь. Це значно сприятиме зниженню напруженості у міжконфесійних та державно- церковних відносинах.

Толерантність важлива не стільки як певна стала чеснота, а як універсальна моральна категорія. Це незамінний механізм для уникнення чи розв'язання конфлікту. Звідси випливає, що толерантність є запорукою миру та гармонійного співжиття людей. Природа толерантності полягає в тому, що вона є необхідною і разом з тим основною рисою духовності людини та потребує зваженого застосування у складному муль- тикультурному утворенні під назвою глобалізований світ ХХІ ст.

Адже, на нашу думку, "не різниця в поглядах, якій неможливо запобігти, а відмова терпимості у ставленні до інакомислячих породжує всі війни та сварки" [15, с. 130]. Подібну теорію пропонував ще Дж. Локк. Релігійний фанатизм не повинен брати гору над проповідуваною Христом любов'ю. Гармонія і мир мають стати істинною метою всіх релігій. Освячення істин лише однієї релігії згубно віддзеркалиться на зовнішній поведінці цієї конфесії. Досягнення благополуччя можливе лише за умов утвердження принципів толерантності, дотримання яких призведе до визнання "іншого" як рівного собі.

Подолати сформовану тенденцію нетерпимості можливо крізь призму системи освіти і виховання підростаючого покоління. В останні роки активно висловлюються ідеї про розширення можливостей організації занять, присвячених релігійному вихованню та освіті, в стінах шкільних класів (поза обов'язковим шкільним розкладом і для бажаючих) і аудиторіях вищих навчальних закладів. Однак важко собі уявити, як це буде виглядати в умовах української поліконфесійності, коли в одній школі, одному класі навчаються діти різної конфесійної приналежності.

Тому, важливу роль у вихованні мають відіграти нові підходи до розуміння самого процесу освіти і розробка нових підручників з гуманітарних дисциплін. Саме через освіту, тобто через виховання молодого, підростаючого покоління можливо запропонувати ідею толерантності, як обов'язкову для виконання не лише в теорії (як це існує сьогодні), а як таку, що її варто реалізувати на практиці та використовувати у повсякденному житті. Це дуже довготермінова і кропітка робота, яка потребує тривалого часу для отримання бажаного результату. У подальшій перспективі зміна системи освіти сприятиме встановленню цивілізованих відносин між людьми незалежно від релігійних переконань. А відсутність переслідувань і розуміння "іншого" буде втіленням базових принципів толерантності у майбутньому.

З вище сказаного можна резюмувати твердження про необхідність прийняття та розуміння "іншого" у звичних для нього світоглядних установках і релігійних проявах. Толерантність має перспективу тільки коли людство навчиться сприймати позиції чужого як уже об'єктивно існуючу реальність, з котрою необхідно мирно і плідно співіснувати на засадах гармонії і поваги, що реалізується через утвердження імперативів толерантності. Але слід чітко визначити, що почуття толерантності не може виникати зі стану байдужості. Релігійний індиферентизм не є толерантним ставленням. В основі дієвої толерантності повинен лежати конструктивний діалог і ідея мирного співпереживання. Отже, ідея толерантності - необхідна запорука мирного майбутнього.

Зазначимо, що принципи толерантності змінюються в залежності від ситуації, тому вони носять концептуальний характер. Це ті базові установки, яких необхідно дотримуватися для налагодження толерантного ставлення у міжконфесійних відносинах. Вони є єдиним можливим плацдармом для гармонізації релігійної ситуації в країні. Базуючись на принципах любові, визнанні позиції іншого, співпереживанні, ненасиллі, співпраці, спільному моральному вченні, терпимості, повазі, інтелігентності, взаємопоступливості і т. п., толерантність має бути впроваджена в "складений" плюральний світ, лише тоді міжконфесійна злагода буде реалізована у конструктивному міжконфесійному діалозі.

Список використаних джерел

1. Пружинін Б. Матеріали круглого столу українських та російських філософів : Єдність світу і розмаїття культур // Філософська думка. - 2011. - № 4. - С. 44-47.

2. Ефимова Д. В. Национальное самосознание и межэтническая толерантность [Текст] / Д. В. Ефимова, Ю. А. Макаров. - Пенза : ПГПУ им. В. Г. Белинского, 2004. - 311 с.

3. Новикова О. Формирование толерантности и межкультурной компетентности в глобализирующем мире [Текст] // Толерантність як соціогуманітарна проблема сучасності: ІІІ Міжнародна науково-теоретична конференція (19-20 травня 2011 року). - Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2011. - С. 55-56.

4. Гаврилюк Т. Феномен толерантності як прояв світоглядної свободи особистості // Толерантність як соціогуманітарна проблема сучасності: ІІІ Міжнародна науково-теоретична конференція (19-20 травня 2011 року). - Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2011. - С. 107-109.

5. Загрійчук І. Природа толерантності та її межі // Толерантність як соціогуманітарна проблема сучасності: ІІІ Міжнародна науково-теоретична конференція (19-20 травня 2011 року). - Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2011. - С. 46-48.

6. Троїцька О. Релігійна толерантність у контексті сучасних діалогічних викликів / О. Троїцька // Versus. - 2014. - № 2. - С. 85-89.

7. Іщенко Ю. Толерантність як філософько-світоглядна проблема / Ю. А. Іщенко // Філософська і соціологічна думка. - 1990. - № 4. - С. 44-56.

8. Форсова В. О религиозных корнях толерантності / В. В. Форсова // Социологическое исследование. - 2004. - № 1. - С. 54-61.

9. Зарівна О. Історична генеза змісту і соціокультурної ролі феномена "толерантність" / О. Зарівна // Вища освіта України. - 2008. - № 1. - С. 76-82.

10. . Фрицханд М. Проблема толерантности в этике [Текст] // Методологические проблемы исследования социалистической морали и нравственного воспитания. - М., 1987. - 143 с.

11. Климов Т. Толерантність міжрелігійних відносин в її досвіді, проблемах і перспективі / Релігія - світ - Україна. Колективна монографія в 3-кн. - Кн. ІІІ: Релігійні процеси в перспективі їх виявів // Українське релігієзнавство. - К., 2012. - № 61. - С. 418-439.

12. Арістова А. Релігійні конфлікти в перехідних європейських суспільствах: природа, динаміка, вплив на релігійно-суспільні процеси : дис. на здобуття наук. ступеня доктора філ. наук: спец. 09.00.11 / А. Арістова. - К., 2008. - 418 с.

13. Волова Л. Діалектика традицій і новаторства у розвитку міжконфесійних відносин на етапі становлення суверенної України : дис. на здобуття наук. ступеня кандидата філ. наук: спец. 09.00.03 / Л. О. Волова - Запоріжжя, 2000. - 184 с.

14. Алексеева Д. Другой как ближний: парадоксы тематизации // Философские науки. - 2011. - № 10. - С. 74-89.

15. Локк Дж. Послание о веротерпимости // Сочинения в трех томах: Т. 3. - М.: Мысль, 1988. - 668 с. - (Фи- лос. Наследие. Т. 103). - С. 91-134.

Размещено на Allbest.ru