Різні "лінії" прагматизму в сучасній філософії

прагматизм аналітична філософія

Традиційно в історії філософії мав місце контраст між теоретичним і практичним застосуванням розуму. Практичний модус розумності вперше зустрічається якквазі-технічний термін у Аристотеля [1] для позначення активності в дії (її процесуальності), скоріше аніж її результату (виготовлення чогось). Висновком практичного силогізму Аристотеля є дія, а не пропозиція чи переконання, в дії втілюється здатність застосовувати інтелектуальні здібності практично. При обговоренні мотивації до дії, застосування практичного розуму може навіть обернутися вимогами, що тільки бажання або прихильність є остаточними підставами діяти. Вивчення і вплив на роль вільної творчої активності у змінах і оформленні етичного, соціального, політичного, економічного життя потребує гуманістичної перспективи.

Для І. Канта [6] саме поняття суб'єкта морального закону є достатньою вказівкою на те, як функціонує практичний розум. Практичний аргумент, спосіб міркування, є направленим на практичний, особливо моральний результат. При розгляді будь-якого морального устрою, можна поставити питання: чи може він постійно функціонувати як універсальний закон? Проте, сфера практичного розуму є більш широкою: наприклад, практичне міркування має включати критичне порівняння і перебір прийнятих людських чеснот і цілей, а також рефлексивне установлення їх рангів і місця в життєвому плані людства.

Класичні американські прагматисти запропонували в ХІХ - на початку ХХ століття різні, навіть альтернативні, доктрини, наріжним каменем яких є практичний модус розумності. Прагматизм різнобічно аналізували вітчизняні автори, зокрема - Н. Поліщук, Н. Маргеліс, М. Мінаков і ін. Завданням даної статті стане перегляд сучасних тенденцій до прагматизму в аналітичній філософії, адже, із середини ХХ століття і до тепер увага до цього напряму, його оновлені варіанти продовжують пропонувати. Зазначена увага пов'язана і з "поворотом до практичної філософії", в тому числі і в такій центральній дисципліні сучасної аналітичної філософії, як філософія мови.

Ч. С. Пірс [7; 8] відстоював фалібілізм, полемізував з пост-кантіанськими підходами; У. Джеймс [2; 3] запропонував "меліоризм" і був плюралістом стосовно особистіс- ної свободи і переконань; Дж. Д'юї [4; 5] відстоював інструменталізм, саме він інтегрував прагматизм як напрям.

Для всіх прагматистів істина, як і інші поняття, має розумітися в термінах практики. Поняття істини як стосунок відповідності (кореспондентності) між переконанням і реальністю, не заперечується, а прояснюється завдяки відсиланню до дій, майбутнього досвіду і т.п. Кожний із прагматистів запровадив практичні прояснення у своєрідний спосіб. Пірс визначає істину як остаточний результат дослідження спільнотою дослідників, результат встановлених звичайних дій. Для Джеймса істинні переконання ведуть до послідовності, стабільності і перебіжності людських взаємодій. Д'юї ідентифікує істину (обґрунтовану прийнятність) із вирішенням, розв'язанням проблеми. Для нього дослідження починається із проблемної ситуації, і, якщо успішне, закінчується в ситуації, настільки визначеній, що сумнів про дію є виключеним. Хоча класичні прагматисти постійно наполягали на реалістській перспективі свого підходу, сьогодні продовжується дискусія щодо релятивності практики, особливо як критерію істини, і тому, щодо ідеалістичного чи скептичного характеру їх підходів.

В 1905 році Пірс запропонував "прагматицизм" як назву своєї доктрини, на відміну від інших версій прагматизму. Прагматицизм, в першу чергу, є правилом для прояснення значення понять або гіпотез, запропоноване Пірсом: нам потрібно перелічити які досвідні наслідки мали б наші дії якщо б гіпотези про них були істинні. Пірс прагнув реалізму, і наполягав на вимозі, що його строге доведення може бути надане.

Центральною для Джеймса стала голістична ідея про взаємопов'язаність між фактом, цінністю і теорією. Він затверджував, що прагматизм - голістська позиція. Свій варіант плюралістичного емпірицизму він пов'язував із запереченням апріоризму. Проте, досвід не є єдиним джерелом знання. Різноманітні підходи до проблеми знання і до проблеми встановлення критеріїв знання є можливими. Аісторичне і сингулярне знання не є наявним апріорі. Критерії знання є власне соціальними і історичними. Не існує попередньої визначеності джерел і меж знання, а також того, щоб обґрунтувало зміни переконань. Підхід Джеймса відкривав перспективи темпораліських підходів до реальності, контексту- аліського концепту реальності і цінностей, секулярного демократичного індивідуалізму [про це див. 12].

Існує думка, що можна казати про продовжуваність прагматизму в сучасній філософії, тобто ідеться не про відновлення прагматичних тенденцій, а про наслідування класичного американського прагматизму сучасними авторами, наприклад в епістемології Б. Рассела, проекті натуралізації філософії В. Квайна, в роботах К.-О. Апеля і Ю. Габермаса тощо. Тобто, незважаючи на те, що прагматизм, як окрема школа, і був заміщений такими напрямами як логічний емпіризм, аналіз повсякденної мови, феноменологія, структуралізм, критична теорія, проте його вплив залишався наріжним в цих школах, і підготував появу неопрагматизму.

А нео-прагматизм - є сучасним філософським рухом, що охоплює радикальні форми соціального і практичного контекстуалізму і заперечує можливість універсального поняття про істину і реальність. Оновлені тенденції до прагматизму, засновані на працях Пірса, Джеймса, Д'юї, Л. Вітгенштайна, В. Квайна, В. Селарса, Р. Рорті, з'являються як критична реакція на традиційну аналітичну філософію, не є власним поверненням до прагматизму. Оскільки всі філософські намагання розрізними між аналітичним і синтетичним, необхідним і випадковим, універсальним і історичним, реальністю і фікцією виявилися невдалими, а істина і значення - моментами спеціальних соціальних практик, прагматичні тенденції виявляються актуальними. Проте, залишається проблема, як соціальний прагматизм зможе уникнути самозаперечного релятивізму? Чи є соціальна практика лише копіюванням сут- ностей, чи то у статусі об'єктів, чи то як особистостей? Які етичні і політичні наслідки має "відвертий етноцент- ризм", що надає без примусу привілей кожній власній інтерпретативній перспективі?

Одним із значних представників неопрагматизму, що наслідує "лінію" Джеймса вважається Г. Патнем [13; 14]. До цієї лінії можна також (умовно) віднести класичного прагматиста Дж. Сантаяну, Селларса, Квайна, Д. Девід- сона [14, с. 5]. В даній лінії позитивно сприймається пов'язаність мови, знання і цінностей. Провідний англійський філософ сучасності Т. Вільямсон (Williamson T.) [18] пропонує, навіть, виокремлювати попарно Сантаяну- Селларса, Квайна-Девідсона, Патнема-Рорті задля цікавого аналізу прагматичних тенденцій їх доктрин.

Патнем заперечував метафізичний реалізм, для нього завдяки методологічному інтерналізмові відкривається перспектива прагматизму, що обертається, навіть прямим натуралізмом. Він плідно переосмислював ідеї Вітгенштайна, і наголошував на пріоритеті практики [13, с. 52].

Центральна ідея Джеймса про голістичну взаємопо- в'язаність між фактом, цінністю, теорією стала важливою Патнемові [14, с. 57]. Філософи науки розрізняють "спостереження", "індуктивні узагальнення", "абдукції" (пояснювальні теорії, які ідуть поза лише індуктивні узагальнення). Твердження про досвідні дані передбачають як власне підґрунтя "закони" аби бути зрозумілими [14, с. 58]. Він критикував Я. Хакінга [14, с. 58], для якого між фактами і теоріями - чітка відмінність, тоді він залишався реалістом щодо фактів, але ставав не- реалістом щодо теорій. Знання фактів передбачає знання інтерпретацій і навпаки (інтерпретації фактів і теорій) [13, с. 18]. Відомою є і полеміка між Патнемом і Габермасом. Для Габермаса (наголошує у всі періоди своєї творчості) інтерпретація і передбачення є взаємозалежними, але інтерпретацію, на чому наголошує Па- тнем, неможна звести до передбачення [13, с. 19].

Для Патнема є очевидним [13, с.14], що знання фактів передбачає знання теорій і навпаки. І факти і теорії пізнані із сприйняття, але з другої половини ХХ століття затверджується, що знання фактів передбачає знання цінностей і навпаки. В цих ідеях втілюється прагматична направленість філософських розробок. Природна каузальність (причинність) нетотожна обґрунтованості, що несе нормативну вагу. Світ спричиняє нам формувати наші переконання, проте не обґрунтовує їх (подібні закиди робили, наприклад, набагато раніше Кант, а в ХХ столітті - Рорті).

Отже, можна казати про прагматичну "лінію" Джеймса. Іншою цікавою лінією є лінія Д'юї. До неї можна зарахувати класичного прагматиста, Роберта Фрост (Robert Frost), Гертруду Штейн (Gertrude Stein), Валаса Стівенса (Wallace Stevence), Річарда Бернштайна (Richard Bernstein), Ральфа Вальдо Емерсона (RalphWaldoEmerson), а, можливо, і Рорті.

До лінії Пірса можна віднести Кука Вілсон (CookWilson), Х. Х. Йоахіма (H. H. Joachim), Х. Х. Прайс (H. H. Price), а також, А. Айєра, Д. Дамміта, і, завдяки їх впливу, Г. Еванса (G. Evans), С. Пекока (C. Peacocke), Дж. Кемпбелла (J. Campbell), Д. Віггінса (D.Wiggins), і самого - Вільямсона.

Одним із найбільш впливових прагматичних сучасних філософів, що тяжіє до останньої із наведених ліній, є Ніколас Решер [15]. Для Пірса, найого думку, прагматизм був спробою запровадити нові засади об'єктивного наукового знання на практичній основі. Ключова ідея - наукове дослідження забезпечує успішні шляхи для досягнення певних когнітивних цілей, а саме - спостереження, передбачення, практичний контроль - загальні шляхи, що працюють як імперсональним так і інтер- суб'єктивним чином. Джеймс і його послідовники повернули прагматизм в іншому напрямі, вони замістили когні- тивні цілі аффективно-гедоністичними, а те, що спрацьовує за імперсональними стандартами на те, що спрацьовує для нас. В результаті - культурна релятивізація і суб'єктивізація знання і раціональності. Такий анти- раціоналістичний прагматичний напрям продовжується такими пост-модерними деконструктивістами як Рорті.

Решер називає перший напрям прагматизму - правим прагматизмом (Пірс, К. Льюіс, пізній Патнем і він сам). Тут прагматизм виступає в якості консолідуючої ідеї об'єктивної раціональності. Другий напрям - лівий прагматизм (Джеймс, Ф. Шиллєр, Рорті, С. Стіч (S. Stich)). Цепрагматизмякзасібдеконструкціїцієїідеї. Вдосягненні когнітивних цілейістинність і успішність співпадають, хочадлясингулярнихпропозиційтакеспів-падіннянезавждипідтримується, протестосовнометодівпізнавальногопошукувдовгійперспективі - завжди підтримується. Отже, методологічний прагматизм, анепрагматизмяктеза, єадекватноюверсієюпрагматизму, іявляєсобоюуспішнуоб'єктивіськупрограму.

Об'єктивність забезпечується принципом реальності, що застосовується для перевірки коректності людських ідей. У Джеймса цей принцип реальності персоналізується і суб'єктивізується. Прагматична тенденція, що підтримує об'єктивність, є відмінною від тієї, яку підтримав Д'юї, де прагматизм став соціально і культурно ре- лятивізованою конструкцією. Шиллєр і Рорті довели релятивіський прагматизм, в якому заперечується об'єктивність, до деконструкції таких понять, як істина, правильність, завдяки запереченню імперсональних стандартів обєктивного пізнання. Навідміну від цього напряму прагматизму, об'єктивіськи сконструйований прагматизм, в якому увага фокусується на загальних методах і стандартах, де специфічні результати є наслідком застосування прагматично визнаних інструментів, може витримати традиційні закиди проти прагматизму.

Герхард Шурц (Gerhard Schurz) [16] намагається розробити систематичну класифікацію видівпрагматизму і прагматичних компонентів знання. Ключова теза, для всіх видів прагматизму - істинність наших переконань не встановлюється догматичними метафізичними припущеннями про зовнішній світ, а має досліджуватися в термінах успішності дій на засадах наших переконань у стосунку до певних потреб. Різні види прагматизму виникають у зв'язку із питанням про потреби (цілі, що беруться як центральні для) знання. Він розрізняє інтерналіські цілі знання - спостереження, передбачення, контроль, і екстерналіські цілі знання - гедоністичні інтереси соціального благополуччя. Розрізнення Шурца між інтерналіським і екстерналіським прагматизмом є подібним до розрізнення Решера між правим і лівим прагматизмом. В інтерналіському виді прагматизму кореспондентська теорія істини фігурує як нормативно пріоритетна, але епістемологічно висновувальна ціль.

Шурц досліджує, в широкому плані, програму праг- матистської філософії. Така програма є більш загальною аніж класичний прагматизм, який фокусувався на цілях і успішності знання. На відміну від цього, в прагматичній епістемології увага концентрується на контексті знання - цілі є тільки частиною контексту. Шурц розрізняє три види контекстів, релевантних знанню: епістемічно-когнітивний контекст, остенсивно-індексич- ний контекст і практично-нормативний контекст. Такі контексті є актуальні в філософії науки і в лінгвістиці.

Петер Хеар (Peter H.Hare) [11] досліджує в якій мірі сучасні еволюційно-теоретичні підходи до проблеми репрезентації, наприклад, підходи Д. Папінью (D. Papineau), Р. Мілікана (R. Millikan), наслідують класичну програму прагматизму і виходять із неї.

Свою власну позицію він називає прагматичним реалізмом, згідно із якою центральними є природні, натуралізовані стосунки між свідомістю і незалежною від свідомості реальністю. В тій мірі, в якій в еволюційно- теоретичних підходах до проблеми знання досліджуються такі стосунки в натуралістській перспективі, ці підходи знаходяться в лінії прагматичної програми. Однак, їхнім недоліком є припущення про те, що природній стосунок між свідомістю і незалежною від свідомості реальністю, потрібно експлікувати в термінах кореспондентської теорії істини. Нищівність цього традиційного підходу до проблеми істини, згідно із Хеаром, була показана класичними прагматистами.

Більш прийнятними варіантами прагматичної епістемології, які включають і аналіз проблеми істини, він вважає підходи C. Мізака (C.Misak) і Х. Джекмена (H. Jackman).Коженізнихстверджує,щопрагматичнийрозглядпроблемиістинийденабагатодолі, ніждискво- таційнасхемаA. Тарського ""р" істиннеякщоітількиякщор". ЗгідноізДжекменом, задовільнийаналізістинимаєпояснитиякдумкиівисловлюваннявиявляютьсятакими, щоєпросвіт. Впрагматизмісемантичнііепі- стемологічніаспектиєневіддільними. Прагматизміінструменталізмпроістинунеспівпадають.

Прагматичний поворот реалізувався і продовжує відбуватися в ряді версій. Однією з них є підхід С'юзан Хак (SusanHaack) [10], що залучає проблему обґрунтування знання і пропонує власну настанову фаундхере- нтизму (foundherentism).

Класична теорія пізнання і сучасна філософія науки розвивалися таким чином, що більшість проблем, піднятих у них досі ускладнювати розуміння знання, його заснування або природи, обґрунтування, істини і т.д. Це дало привід переосмислювати перспективу постановки епістемологічних питань, тем і т.д. Серед багатьох альтернативних підходів, цікаву стратегію обґрунтування знання - фаундхерентизм - запропонувала С. Хак. Підхід С. тяжіє до так званої "лінії Пірса". Тут епістемологі- чно пріоритетною є проблема обґрунтування, а не проблема істини, "істину" можна аналізувати в термінах обґрунтування. Хак критично перепитує неопрагматич- ний контекстуалізм і натуралізм, які могли б бути простежити, відповідно, в "лініях" до Д'юї і Джеймса.

Традиційно, основні питання теорії пізнання (епістемології) - "що ми знаємо?" і "як ми (це) знаємо?". Відповідно цьому, основні епістемологічні теми - "природа і характер знання", "сприйняття" (перцепція) і скептицизм. Тим не менше, проблема обґрунтування знання є наріжною в оперуванні з кожною основних тем. Що потребує обґрунтування - знання чи переконання? Переконання має бути обґрунтованим аби претендувати на статус знання.

Цьому відповідає питання, що піднімає Хак, "Чому ми переконані (віримо) в тому (те), у чому (в що) ми переконані (віримо)?". Відповідь на таке питання аналогічна відповіді на питання "що ми знаємо" і залучає причини. Якщо ж поставити питання "Як ми знаємо?", то відповідь буде залучати підстави. Отже, причина для переконання є аналогічною підставі для знання, тобто, підстави знання є причинами переконань. для віри аналогічна з причини, до знань, або навпаки причин причини вірувань. До аналогічних висновків приходить Поль Гоше (PaulGoushet) [9].

Обґрунтування надає підстави і забезпечує вірогідність переконання. Вірогідність забезпечує значущість (вагомість) переконання, аби його можна було розглядати як знання. Чому вірогідність важить (є значущою)? Ця значущість епістемологічна за своєю природою? Чи можна знання звести до вірогідності, володіння інформацією, або до інших ознак? Чи можна вести мову про ступені в стосунку до "вірогідності", на відміну від "знання"? Чим відрізняється "вірогідний" від "обґрунтований"?

Асерторичне (стверджувальне) речення, яке функціонує як "твердження", виражає гіпотезу, і формулюється як таке, що виключає сумнів. Гіпотеза є змістом переконання, вираженого в твердженні. Переконання є стосунком власного носія до змісту, вираженого твердженням. Хак розрізняє "стани-свідчення" (evidence-states) і "зміс- ти-свідчення" (evidence-contents). "Стани-свідчення" є від чуттєвими станами, що ведуть (є причинами) до переконань. Навідміну від "станів-свідчень", "змісти-свідчення" пропозиційними репрезентаціями, що можуть бути обґрунтованими, або ні, тобто, саме їх можна оцінювати.

Стани-свідчення і змісти-свідчення є різними модусами пропозицій (переконань). Стан-свідчення є базовим переконанням, забезпечує епістемічну підставу (фундація), а зміст-свідчення має узгоджуватися (бути когерентним) з іншими доречними епістемічними переконаннями. В такий спосіб, фундаменталізм і когерентизм можна синтезувати є показати їх взаємодоповнювальний характер. На таких засадах, Хак формулює свою альтернативну стратегію обґрунтування - фаундхерентизм.

Знання є стосунком його носія до факту; знати означає, що факт приймається мною, я визнаю цей факт у такій якості. Ми знаємо безпосередньо відчуттєві дані, вони, а не зовнішній світ, доступні нам. Далі виобра- женням репрезентується знання, як вірогідна для носія проекція його даних відчуттів на зовнішній світ, що ним приймається. Вірогідна для мене проекція органами відчуття зовнішнього світу є сприйняттям (перцепцією).

Для Хак стани-свідчення є вірогідними суб'єктивно, вони уможливлюють переконання, а змісти-свідчення уможливлюють пропозиційне знання. Пропозиційне знання не є безпосередньо вірогідним.

Гоше критично переглядяє фаундерентичну епістемологію Сюзани Хаак як прагматичний підхід. Для того, щоб уникнути дилему між фундаменталізмом і когерентизмом, Хак розрізняє свідчення як стани і свідчення як змісти. Стани-свідчення каузально пов'язані із нашими переконаннями, вони не підлягають критиці як стани відчуттів. На відміну від них, змісти-свідчення є пропозиційними репрезентаціями, що є спростовними, можуть бути підтвердженими або розкритикованими. Проблема в підході Хак - перехід від станів- свідчень до змістів-свідчень, тобто від каузальної стадії пізнання до стадії оцінки. Гоше підтримує підхід Хак. Між фаундхерентизмом, фундаменталізмом і когерентизмом є систематичні відмінності. Фаундхерет- низм засновує поведінковий характер істинності як критерій прагматичного обґрунтування на певних фактах про когнітивну структуру людських істот, що є типовим прагматичним кроком. Теорія Гоше про авто- фундацію співвідноситься із фаунхерентизмом Хак.

Для згаданих авторів, є очевидним, що прагматизм виграє порівняно із, так званим, сцієнтизмом, а також із розрізненням на аналітичну і континентальну стратегії в сучасній філософії про [це див. 17]. А також, для деяких з них, є важливим наголосити, що прагматизм виграє порівняно із позитивізмом, феноменологією, логічним аналізом, натуралізованою епістемологією, деконструк- тивізмом. Разом з тим, прагматизм сьогодні не є сформованою, виокремленою школою, чи напрямом. Прагматизм - скоріше тенденція, що втілюється у різних варіантах. Спроби їх класифікувати є цікавими, проте залишаються неоднозначними.

Список використаних джерел

1.Аристотель Никомахова этика // Аристотель Сочинения: В 4-х т. Т.4 / Пер. с древнегреч., общ.ред. А. И. Доватура. - М.: Мысль, 1983. - 830 с. - С. 53-293.

2.Джеймс У. Введение в философию. Пер. с англ. - М.: Республика, 2о00. - 315 с.

3.Джемс У. Прагматизм: новое название для некоторых старых методов мышления: Популярные лекции по философии. Пер. с англ. - Изд. 3-е. - М.: ЛКИ, 2011. - 240 с.

4.Дьюи Дж. Философские труды / Издание подготовлено Б. А. Шарвадзе, Тбилиси, 2009. - с. 256.

5.Дьюи, Джон. Реконструкция в философии. Пер. с англ. - М.: Логос, 2ОО1. - 162 с.

6.Кант И. Основы метафизики нравственности // Кант Иммануил. Сочинения в шести томах [Под общ.ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана]. - Том 4. - Ч. 1. - М.: Мысль, 1965. - 544 с. - С. 219-310.

7.Пирс, Ч.С. Начала прагматизма. Том 1 / Пер. с англ., предисл. В. В. Кирющенко, М. В. Колопотина. - СПб.: Лаборатория Метафизических Исследований философского факультета СПбГУ; Алетейя, 2000. - 320 с.

8.Пирс, Ч.С. Начала прагматизма. Том 2. Логические основания теории знаков / Пер. с англ. В. В. Кирющенко, М. В. Колопотина, по- слесл. Сухачева В. Ю. - СПб.: Лаборатория Метафизических Исследований философского факультета СПбГУ; Алетейя, 2000. - 352 с.

9.Goushet P. Foundherentism and Pragmatism Revised// The Role of Pragmatics in Contemporary Philosophy. Proceedings of the 20th International Wittgenstein Symposium. 10-16 of August 1997. - Wien, 1998. - 415 p. - 66-76 pp.

10.Haack S. Evidence and Inquiry. Towards Reconstruction in Epistemology. - Oxford: Blackwel, 1993. - 259 р.

11.Hare PeterH. Classical Pragmatism, Recent Naturalistic Theories

of Representation and Pragmatic Realism// The Role of Pragmatics in ContemporaryPhilosophy.Proceedingsofthe20thInternational

Wittgenstein Symposium. 10-16 of August 1997. - Wien, 1998. 415 - p. - 58-65 pp.

12.Prado G. G. The Limits of Pragmatism. - Atlantic Highlands, NJ: Humanities press international, inc., 1987. - 191 p.

13.Putnam H. Pragmatism and Realism / edited by James Conant and Ursula M. Zeglen. - London, New York: Routledge, 2002. - 242 p.

14.PutnamH. Pragmatism: an ОpenQuestion. - Oxford: Blackwell,

2000. - 106 p.

15.Resher N. Pragmatism in Crisis // The Role of Pragmatics in

ContemporaryPhilosophy.Proceedingsofthe20thInternational

Wittgenstein Symposium. 10-16 of August 1997. - Wien, 1998. - 415 p. - 24-38 pp.

16.Schurz G. Kindsof Pragmatismsand Pragmatic Componentsof Knowledge// The Role of Pragmatics in Contemporary Philosophy. Proceedings of the 20th International Wittgenstein Symposium. 10-16 of August 1997. - Wien, 1998. - 415 p. - 39-57 pp.

17.The Role of Pragmatics in Contemporary Philosophy. Proceedings of the 20th International Wittgenstein Symposium. 10-16 of August 1997. - Wien, 1998. - 415 p.

18.Williamson T. The Philosophy of Philosophy. - Malden, Oxford, Carlton: Blackwell publishing, 2007. - 332 p.

Размещено на Allbest.ru