До проблем мовно-національної єдності у творчості вітчизняних мислителів кінця XIX - перших десятиліть XX століття

Ключевые слова: национальный язык, консолидация, единство, целостность, сплоченность, нация, объединения.

N.Е. Maksyuta, А.І. Kolomiec

TO THE PROBLEMS OF LINGUAL-NATIONAL UNITY IN LEGACY OF DOMESTIC THINKERS OF THE END OF XIX - THE FIRST DECADES OF XX CENTURY

Keywords: national language, consolidation, unity, integrity, solidarity, nation, union.

національна українська мова

В останні десятиліття XIX і на початку XX ст. мова як чинник національної культури і консолідації суспільства в статусі політичної нації привертала пильну увагу вітчизняних громадсько-політичних діячів, літераторів та науковців. М. П. Драгоманов, П. Куліш, О. О. Потебня, І. Нечуй-Левицький, І. Я. Франко, Б. Д. Грінченко, Д. Овсянико-Куликовський, І. Пулюй, А. Кримський, Леся Українка, М. М. Коцюбинський, В. К. Винниченко, В'яч. Липинський, М. С. Грушевський, Д. Донцов, І. Верхратський, К. Студинський, М. Возняк, М. Мельник, О. Бочковський за різних історичних ситуацій тією чи іншою мірою висвітлювали розвиток національної мови у минулому та її можливості у сучасних процесах. Зокрема, розглядались національно-об'єднавчий, культуростверджувальний потенціал та, відповідно, необхідність поглибленого розвитку й освоєння мови у різноспрямованостях національної самобутності. Скажімо, І. Я. Франко наголошував на необхідності з метою утвердження української нації зміцнювати "знання нашої народної мови", розвивати та збагачувати "мовне почуття" як важливіших елементів національно-ідейного життя та згуртування українців. Безперечно, переконаний В. Б. Антонович, важливішою позитивно стверджувальною умовою буття спільноти є державна єдність, але остання далеко не тотожна із одноманіттям: не є і бути не може державної єдності у тому, аби мешканці проживали в однакових будинках, займалися одноманітним господарюванням, дотримувалися одноманітних звичаїв і традицій та "розмовляли б абсолютно тотожною мовою" [1, с. 140]. Разом з тим, якщо йдеться про відмінності історичного розвитку "етнографічних типів", то на передньому плані мають бути якості державного життя, серед яких щонайперше повинна розглядатися мова, адже вона найістотніше засвідчує про духовно-культурні відмінності етносу. "Аби констатувати особливості етнографічного типу, значно важливішою порівняно із фізичною будовою тіла людей є мова - перша прикмета духовного життя" [1, с. 146].

Мова є результатом природного історичного розвитку етноспільноти, вона формується як єдиний організм, у якому закономірно функціонують усі його складові, але який, отже, покликаний сприяти також консолідації даної мовної спільноти. Мова кожного народу "вважається природним організмом і загальновизнаним є положення про неможливість в устах цілого народу механічної суміші" [1, с. 146]. На переконання В. Б. Антоновича, як історично витворений етноспільнотою чинник цілісності її духовного буття, мова має бути, отже, представлена і найактивніше функціонувати в духовно-культурних процесах, духовно згуртовуючи спільноту і забезпечуючи спільну для усіх її представників творчу духовно-культурну атмосферу. Лише в умовах розвивального, завдяки мові, культурного потенціалу національне буття постійно виходить на нові рівні злагоди, внутрішньої узгодженості важливіших його сфер і тенденцій. Так, наголошує В. Б. Антонович, внаслідок вилучення рідної мови, якою узвичаєно користуються в родинно-побутовій сфері, "із церкви, школи чи навіть книги, народ не здатний розвиватися належними темпами, швидко забуває отримані в школі знання, утруднюються процеси прилучення до культурного життя і, в кращому випадку, витрачає занадто багато часу, аби освоювати знання, які пропонуються йому у формі незвичній та незрозумілій" [3, с. 154].

Але і в самій мові у цей період мали місце глибокі зрушення. У другій половині XIX ст. українська мова формувалася як літературна, чому сприяли, з одного боку, значна активізація художньої літератури, а з іншого, поява наукових розвідок з мовно-лінгвістичної проблематики. Так, у якості важливого елемента розвитку й утвердження статусу української мови послужили у даний період "численні наукові мовознавчі праці, навчальні посібники з історії та граматики української мови, написані видатними вченими, які мешкали на Східній Україні - О. Потебнею, П. Житець- ким, А. Кримським" [31, с. 46]. Разом з тим все активнішу національно- консолідуючу роль у другій половині XIX - на початку XX ст. виконувала українська класична література. Завдяки якраз виробленій на даний період літературній мові вона також демонструвала можливості об'єднавчого "містка" між різними соціальними прошарками, між селянським і робітничим людом та інтелігенцією, позаяк поставала усе більш приступною для широких верств і сприймалася усім свідомим українством.

Тобто, це був взаємно детермінований процес: завдяки інтенсивному розвиткові літературної творчості українська мова ґрунтовніше утверджувалась як літературна, а її поширення сприяло підвищенню, можливо, не тільки і не стільки культури розмовної української мови, але культури національної самосвідомості, адже вона поступово ставала спільним надбанням усіх регіонів тогочасної України - Східної й Західної, сприяючи зміцненню національно-культурних зв'язків та поглибленню національно-мовної самосвідомості. Так, привертаючи увагу до проблеми "української мовної самосвідомості у часи Сковороди", М. Попович зазначає, що Г. Сковорода писав "простою мовою", хоча вона "зовсім не була тією українською мовою, яку вживали в повсякденні. Говорили в побуті тоді вже приблизно тими українськими діалектами, що живі і сьогодні, але «простою мовою» писали, і це була якщо не «висока», то «середня» мова. Побутове мовлення належало до «низької», не кодифікованої та ненормованої мовної стихії" [24, с. 109].

Відтак цілком зрозуміло, що, як спрямовані на придушення найменших можливостей розвитку української мови і Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський указ 1876 р. у першу чергу свідчили про відчайдушний спротив російського царату будь-яким культурним проявам української національності, про те, що якраз мова поставала епіцентром культурного життя та піднесення національної самосвідомості, здатним його внутрішньо інтегрувати і стимулювати. Тому, за виразом Т. Снайдера, "якщо визначати модерність як час, коли нація почала важити більше, ніж релігія" [32, с. 253], то стосовно заторкуваної проблеми важливо артикулювати, що "про модерне ототожнення мови з національністю і розуміння того, що українці можуть бути нацією" [32, с. і54] якраз і демонструвала шалена антимовна боротьба царського уряду, але, зрештою - проти українства в цілому.

У світлі зазначених процесів і тенденцій винятково дійову національно-об'єднавчу роль і в другій половині XIX ст., й істотно впливаючи на ці процеси надалі, виконувала творчість Т. Г. Шевченка: вона рівною мірою сприймалася як "своя", "близька" і зрозуміла представниками різних регіонів тогочасної України; у ній відображались важливіші смисложит- тєві питання у першу чергу українців, незалежно від того, у межах якої імперії - російської чи австро-угорської - вони проживали; і водночас вона відзначалась високою загальнолюдською гуманістичною значущістю. Національно-мовними засобами наголошуючи на доконечності національного звільнення, вільного розвитку української людини, Т. Г. Шевченко в усіх куточках України сприймався українцями як "поет свободи, що усталив граматику та зробив вишуканою сучасну українську мову" [32, с. 154]. "Полум'яні поезії Тараса Шевченка, який увійшов в історію України як фундатор нової української літератури і реформатор української мови, вже восени 1848 р. лунали на барикадах Львова, підносячи бойовий дух повстанців проти Австрійської монархії" [32, с. 43]. Творчістю Т. Г. Шевченка українська мова підносилась від найглибших витоків українського буття до вершин національно-культурного, національно- політичного розвитку та утвердження української нації, позаяк це зманіфестування визначалося органічною внутрішньою цілісністю і цільністю, надаючи відповідної національно-смислостверджуючої спрямованості соціальним та культурним процесам, розвиткові України як нації в цілому.

Питання національно консолідуючої ролі української мови у творчості вітчизняних мислителів другої половини XIX - перших десятиліть XX ст. послужили предметом висвітлення у спеціальних дослідженнях. До них зверталися, зокрема, В. С. Горський, П. П. Кононенко, А. К. Бич- ко, І. В. Бичко, Г. А. Заїченко, І. Дзюба, Ю. Шевельов, Г. Кошарська, Зі- новія Франко, М. Жуйко, М. Жулинський, Є. Нахлік, І. В. Кононенко, Я. Ісаєвич, В. М. Русанівський, З. Матисякевич та ін.

Аналіз наявних досліджень стосовно визначеної проблеми, зокрема, засвідчили, що, з одного боку, для переважної більшості вітчизняної творчої інтелігенції та громадянської активності у зазначений період як на рівнях інтуїтивному, так і на раціонально обстоюваному та контекстуальному, характерне постулювання якраз життєвої важливості національно- об'єднавчої ролі мови [Див., напр.: 32]. З іншого боку, наголошувалось також на актуальності в зазначений період для зміцнення українства та національно-державного утвердження активізації суспільно-об'єднавчих процесів, що сприяли б розвиткові консолідованого суспільства, зокрема, завдяки використанню об'єднавчого потенціалу національної мови, що вирішувалось у контексті інших проблем національного відродження.

Переваги мови, порівняно з іншими духовно-культурними чинниками, як національно об'єднавчого засобу, полягають у тому, що вона відзначається щонайперше "внутрішніми" спрямуваннями розвитку, адже, за виразом О. О. Потебні, кожна освічена людина, якщо вона бере участь в літературних та наукових процесах, використовуючи засоби рідної мови, має право розглядати себе більш причетною до своєї національності, аніж так зв. "проста людина". При цьому їх обох, водночас, пов'язує "єдність елементарних прийомів мислення, важливість яких не послаблюється залежно від складності роботи" [26, с. 272], але залишається у формі внутрішніх дійових спільних (незалежно, зрештою, від соціального стану) культуротворчих можливостей. Хоча, знову ж таки, завдяки чиннику мови, узгоджена, за її спрямованістю, з іншими представниками єдиної етноспільноти діяльність людини освіченої більш значуща в об'єднавчо зміцнюючому смислі, бо на неосвічену впливає лише "незначна частина народної традиції", між тим як перша, освічена, володіє найрізноманітнішими словесними засобами і засвоєння народного життя, і впливу на нього: освіченою є людина, для якої відкриті духовні цінності етноспільноти усіма мовними засобами та відповідними останній способами мислення і творчості, у розвитку яких вона, відповідно, також бере участь особисто. Для О. О. Потебні важливо артикулювати на "свідомості народної єдності в смислі спілкування, що встановлюється єдністю мови" [26, с. 274]. Це у першу чергу привертає його увагу як явище, приховане в глибинах історії спільноти настільки, що не існує можливостей його точного визначення, між тим, "ідея національності" є, за загальним визначенням, породженням новітньої історії, до того ж до її появи причетні й відомі постаті, наголошував він. О. О. Потебня вважає, що з ідеєю національності пов'язується задум деяких осіб перетворити риси окремих народностей у спрямовуючі орієнтири своєї діяльності, аби активізувати її та всіляко возвеличувати, тому, зрештою, наголошує він, "ідея національності є своєрідним месіанізмом" [26, с. 275]. Так, зокрема, аналізуючи творчість Л. М. Толстого, О. О. Потебня виокремлював риси "московського", "централістичного месіанізму", як "віри принижених", але який був покликаний послужити винагородою за страждання й приниження перед Європою та пробудити любов до життя" [25, с. 558], хоча, від самого початку відзначений штучністю, був нежиттєвим ідеологічним утворенням. В статус останнього якраз і трансформувався "централістичний месіанізм", позаяк він при цьому поступово втрачав найістотніші мовно-етнічні зв'язки, природно, виконуючи роль "віри принижених". Але від подібної "віри" слід відрізняти націоналізм, який "полягає в застосуванні деяких педагогічних правил до життя племен і народів. З його точки зору, немає вибраних племен. Він ґрунтується на прикметах своєрідності мов та їх впливах на характер мислення" [25, с. 558]. Дослідники, однак, привертали увагу до суперечливої в цілому позиції О. О. Потебні стосовно проблеми розуміння ролі мови як засобу створення думки і як засобу міжлюдського спілкування та згуртування етноспільноти, що, на наш погляд, пояснюється розумінням ним творчо зініційовуючої ролі мови. Згідно О. О. Потебні, закорінена в глибинах мислительної діяльності проова іншого є проявом її неповторності, однак є й зініційовуючим чинником, у певному смислі, спільно творчим. "За допомогою слова промовляючий не повідомляє своєї думки іншому, а лише сприяє пробудженню його власної думки та пізнанню його внутрішнього світу" [16, с. 12]. Як на наш погляд, при цьому на підвищену увагу заслуговує висновок, що мова постає активно зініційовуваним спільним простором творчості, спонукає до поглиблення розуміння та саморозуміння. "Спираючись на правильне положення про відмінності розуміння однієї й тієї ж словесно вираженої думки промовляючим та слухаючим, О. О. Потебня доходить висновку про нетотожність розуміння взагалі" [16, с. 12]. Але це не лише не нівелює, а якраз навпаки, актуалізує можливості "мовного контакту" та зміцнення згідності, що, своєю чергою, закорінено в існуванні "спільності в розумінні значення", представленої, вважає О. О. Потебня, "двома змістами в слові: 1) народне або найближче (етимологічне) значення, що відображає одну головну прикмету, завдяки якій слово є засобом спілкування та взаєморозуміння, та 2) особистісне або наступне, суб'єктивне значення, що відображає розмаїття прикмет, різних за якістю й кількістю, і пов'язане із особистим надбанням думки промовляючого" [16, с. 12].

Отже, роль мови О. О. Потебня репрезентує крізь її спільно культуротворчу спрямованість, від глибин буття етноспільноти до "особистого розуміння", - але доконечно за посередництвом "розуміння народного", зформованого історично та представленого мовою. Разом з тим вітчизняна думка зазначеного періоду демонструє і, так би мовити, зворотні підходи до даного питання. Так, аналіз та висвітлення культуротворчої і об'єднавчої ролі національної мови у творчості В'яч. Липинського потребує з'ясування генезису розуміння ним нації, що, цілком природно, у свою чергу, визначало особливості вирішення низки пов'язаних із цим соціально-філософських та державно-політичних питань. Нація, на його переконання, - "це перш за все єдність духова, культурно-історична. Значить, для народження нації необхідне довге співжиття громадянства на даній території в одній власній державі" [20, с. 65].

Наскрізно конститутивним чинником онтології національного В'яч. Липинським беззастережно обстоюється внутрішня єдність нації: усі, хто проживає на спільній території, утворюють "національний організм", володіючи почуттям єдності. Пробуджувати ж та зміцнювати засобами відповідної організації у мешканців даної території глибоке почуття єдності, спрямоване на створення нації, покликані державно-політичні інституції. Тому актуальним, і на сьогодні також, є його твердження, що упродовж історії вороги української незалежності "винищували в українських людях рішаюче для буття нації почуття єдності і спільности супроти чужоземців - почуття, яке витворюється тільки в спільній війні за свою владу проти влади чужоземців" [21, с. 439], (практичним підтвердженням цих положень може служити військова агресія проти України та анексія українських територій Росією у 2014 р.). Бо і зміцнення почуття єдності, і спільна територія та усвідомлення необхідності її захисту закономірно передбачають формування та зміцнення єдності територіально-політичної, утвердження державності, яка, власне, і спроможна гарантувати перші. "Нація - єдність духова - родиться завжди від держави - єдности територіально - політичної, а не навпаки" [20, с. 65]. Із цим розумінням зв'язку між державою та нацією співвідносне також обстоювання В'яч. Липинським поняття українця. Неодноразово у своїх творах, зокрема, у "Листах до братів хліборобів", він зазначав, що українцем є "органічно пов'язана" з Україною людина, той, хто прагне, аби Україна "перестала бути колонією", а "з різних її племен і рас повстала держава Україна". Утвердження ж України як нації означає появу та активну україностверджувальну діяльність українця, як у першу чергу свідомого її суб'єкта обстоювання національної державности - політичного українця, коли, відтак, і "етнічне поняття нації, основним критерієм якого була мова" [15, с. 76], і оволодіння мовою та її поширення у суспільстві, як видається, відходять на другий план.

Державницько-політичні переконання та історіософські ідеї В'яч. Липинського великою мірою формувалися і під впливом творчості його попередників та сучасників, зокрема, М. П. Драгоманова, І. Я. Франка, М. С. Грушевського. Але ж у першу чергу у своїх суспільно-політичних поглядах він представляв самостійно вироблений і обґрунтований "державно-політичний аспект мислення - перевагу політичного над етнографічним і фольклорним" [4, с. 91], зокрема, при вирішенні питання відношення до українства: на першому плані, переконаний В'яч. Липинський, - покликання і відповідальна позиція політичного українця, визначальними для якого є потреби, цілі та завдання Української Держави. Його модель - державно політична організація і утвердження національного, національно-культурного буття, яка ґрунтується на раціональному визначенні її важливіших складових та можливих тенденцій розвитку. Як висловився сам В'яч. Липинський, головне, чим слід керуватися при створенні державно-політичних моделей - "перевагою розуму і волі над романтизмом і необдуманими емоціями" [Цит. за: 6, с. 122]. В контексті ж виокремлених державно-політичних складових організації та зміцнення нації, проблеми мови, завдання оволодіння нею та її поширення також вирішуються позитивно у межах зазначених процесів. "Народна мова", "народні маси", "демократичні цінності" є проявом української "національно-культурної", "демократичної" і "народницької традиції", натомість у дійсності національне має бути представлене як державне, націостверджувальний потенціал якого зманіфестовує також роль мови, як і інших національно-культурних чинників.

Дійсно, В'яч. Липинський ототожнює розуміння "національного" і "державного" - перше утверджується в умовах і на засадах другого. Але це докорінно змінює, порівняно із його сучасниками, його бачення та розуміння змісту, спрямованості і можливостей тих національно-стверджуваних, культурних процесів, що забезпечують державницьке зростання, зміцнення й утвердження нації. Зокрема, особливо значущим при цьому репрезентується "територіальний патріотизм", котрий у запропонованій концепції посідає "місце культурно-мовного націоналізму О. О. Потебні" [4, с. 96]. Європейськість В'яч. Липинського у тому, що він заради якраз у першу чергу утвердження, захисту українства на шляху формування Української Держави прагне бути, у певному смислі, не заангажованим "українскістю" як такою, залишаючи за собою безсумнівно визначальну, на його переконання, "засаду" - українську землю із її постійними ("осілими") мешканцями, які й спромагалися упродовж усієї попередньої української історії створювати на своїй землі безмежно прекрасний і сприяючий людині світ українського буття. Але він переконаний у необхідності в процесі розбудови своєї державно- національної концепції орієнтуватись на село, особливості життєдіяльності "братів-хліборобів". Міський спосіб життя, вважає він, заснований на гендлярстві, тому ним гостро критикується, зокрема, і в "Листах до братів хліборобів". Тому, як на перший погляд, його позиція співзвучна із поширеним у др. пол. XIX ст. народництвом, але при цьому важливо враховувати специфіку його бачення хліборобів та ролі хліборобства.

Не одну сторінку своїх "Листів...", як і інших розвідок, він присвятив скрупульозному описуванню здобутків та можливостей хліборобської культури, на його переконання, найвеличнішого здобутку людської цивілізації, якій остання завдячує й появою аристократії: одним із засадничих чинників філософсько-історичної концепції українського мислителя був аристократизм. Хліборобська аристократія, носій національних цінностей, зокрема, мови, й покликана бути творцем нації. "Аристократія не є щось наперед дане, а так би мовити, «завдання», яке стоїть перед кожною нацією. Аристократія повинна бути «витворена», або, ліпше кажучи, повинна сама себе витворити, сконструювати та виправдати своє право на існування. «Постійне відновлення аристократії» - в цьому суть її буття, і в цьому процесі «відновлення» її до організаційної, правлячої ролі приходять все різні класи і групи" [37, с. 500-501] та консолідується мовна нація. Український мислитель "намагається опертись на культуру, на найвище, що давала аграрна цивілізація" [24, с. 49], у тому числі й на чинник мови, вочевидь. Але ж, слушно наголошує при цьому М. В. Попович, вже сама ця "орієнтація аристократична в кращому розумінні слова - не просто орієнтація на аристократію, а на аристократію духа, на тих людей і ті соціальні групи, що втілюють і реалізують найвищий військово-політичний і культурний досвід аграрної цивілізації" [24, с. 49]. Відмежування від народництва, з одного боку, а з іншого, - позиція аристократа пояснює розуміння ним ролі мови. Нація історично формується у процесах взаємодії історично конституйованих етнічних утворень та їх проявів, їх поступового розширення, зміцнення та активного синтезу. Об'єднавчі процеси є, так би мовити, "генетичним" чинником формування нації у взаємодії усіх національно-культурних цінностей, у тому числі й мови. Відтак поняття "об'єднання", "єдність", об'єднавча спрямованість діяльності національної аристократії, закоріненність традицій в об'єднавчих процесах, а останніх - вже як традиційних - є, по суті, первинними і визначальними мотивами філософсько-історичних міркувань В'яч. Липинського, що, на наш погляд, органічно охоплює усі інші чинники національно-культурного буття.

Адже, ще раз наголосимо, успішним національний розвиток В'яч. Липинським розуміється на засадах постійно зміцнюваної суспільної єдності - із відповідними спрямуваннями зусиль та використанням усіх реально можливих засобів і форм державно-політичної і культурної творчості, покликаних пробуджувати та зміцнювати почуття національної єдності в усіх мешканців України, що, вочевидь, здійснимо лише в умовах достатньо розвиненої мовної самосвідомості. Серед "найбільш характерних ознак.... загальної неорганізованости місцевого громадянства", а відтак - і роз'єднаности українського суспільства, В'яч. Липинський наголошує на факті споконвічного існування в Україні "трьох мов", маючи на увазі дві "панські" мови (церковно-славянську і латинську, потім російську і польську) і одну "народну" [21,с. 445]. А це і спричинилося до того, що в українському суспільстві традиційно мало місце "взаємне нерозуміння себе між організаторами та організованими, і організаторів поміж собою" [21, с. 445]. Він зазначає, що "М. Драгоманов наводить, як одну з історичних причин факту нашої триязичности, брак у нас релігійної реформації, під впливом якої - на його думку - на заході панська латинь була замінена скрізь "народними" мовами [21, с. 445]. Однак, вірний своїм державницьким принципам, він не погоджується із висловленим попередником положенням: на його думку, неуміння українців організувати свою політичну владу було головною перешкодою не впровадження української мови, яка, у свою чергу, могла би виконувати суспільно консолідуючу роль. Адже такою мовою і такі, тобто, національно-об'єднавчі, функції найефективніше виконує, природно, народна, тобто для усіх зрозуміла, мова. Але в Україні були відсутні відповідним чином організовані, зорієнтовані на вищі державні інтереси люди, національно-мовна єдність, що зміцнюється в атмосфері державно-політичної творчості, зміцнення державності та утвердження української нації. Подібні процеси, зазначає він, відбувались повсюдно у Європі.

Українська мова розглядається В'яч. Липинським як дійовий засіб відношення творців української незалежності і державності до українського народу, його гідного пошанування та згуртування. Використання ними української мови свідчить не тільки і не стільки, у першу чергу, що вони говорять народною мовою - "його мовою", але головне про те, що вони - його організатори: вони мусять бути діячами і провідниками української державности. Використання української мови головним чином покликано свідчити про глибоку державотворчу, як національно-стверджувальну закоріненість та орієнтацію, про те, що її носії життєво-практично не можуть бути поза національно-мовним простором, формуючи національні державно-політичні інституції та ідеології. Тому для нього істотно важливим при цьому є поняття "спільна національна мова", яка у першу чергу і покликана виконувати національно-об'єднавчу роль. Для українського народу, представників "місцевих організованих" національна мова є даністю, узвичаєним традиційним засобом життєздійснення. З боку ж "організаторів" національно-державних процесів, як непроминальна передумова їх успішної реалізації, повинні пробуджуватись та зміцнюватись потреби й бажання розуміння ролі "восприїмчивости" свого проводу з боку місцевого народу: народна мова - це "шлях" наближення "організаторів" до усіх народних верств, як шлях національного змужніння. Тому, у кінцевому рахунку, національно-мовна єдність - буттійнісна. Але лише - з потреби власного "розуміння - участі" в національно стверджувально організованих процесах у єдності із "хотінням організаторів - зв'язатись із місцевими організованими так, щоб могти здобути собі серед них на своїй землі моральний авторитет і законну владу - може вирости спільна для одних і для других національна мова" [21, с. 446].

З погляду В'яч. Липинського, для свідомого українця, тобто для того, хто прагне сприяти розвиткові й утвердженню української нації, необхідно обстоювати державно-політичні цілі та завдання, а не етнографічні, народницькі, національно-культурні традиції, мовну чи віро-сповідальну приналежність. Як протилежна, отже, за її духом і спрямованістю народницькій школі, історіософія В'яч. Липинського передбачає державно-політичне обґрунтування національної ідеї, - визволення української нації та створення власної держави "повної волі й повної - державної й культурної - незалежности цілої без винятку української нації". "Акцент на державному аспекті української історії є цінним доповненням попередньої історіософії (зокрема, М. Грушев- ського), що ставилась до держави неприхильно" [21, с. 92]. Використання народної української мови як засобу зміцнення "соборності та єдності національної" для національно свідомої особистості означає практичне піднесення до цього високого національно стверджувального на державних засадах рівня, чому і покликана сприяти культурно- історично розвинена й послідовно зреалізована за нових умов мовна і духовна єдність - національна єдність української землі.

Але це означає, що стрижнем вимог мовної єдності нації як зміцнення її конститутивної духовної єдності є послідовна реалізація особистіс- ного начала, постійні самостійні зусилля кожного бути відповідним цим вимогам, відповідати національно стверджувальним тенденціям, переживаючи свою глибшу причетність до них як їх важливішої "частини". Адже, наголошує В'яч. Липинський, не слід покладатися лише на так звані "культурні коріння України в народі українськім", подібні коріння, безперечно, існують, але вони не можуть бути самодостатнім націотвір- ним чинником, відтак, не варто й починати грати на почуттях, на емоціях, на "національній вірі", натомість на першому плані актуалізуються якості особистості - українського патріота.

Сам В'яч. Липинський, як відомо, польського походження, вихований в атмосфері запанування римо-католицьких цінностей, досконально оволодів вишуканою українською мовою, якою і користався у своїй активній державно-політичній, науково-дослідницькій діяльності, завжди перебував на позиціях українства і залишаючись собою. Зазначені положення є принципово важливими, позаяк, на наш погляд, дозволяють глибше зрозуміти неодноразово обстоюване ним твердження, що національна мова тому й володіє об'єднавчим потенціалом, що вона природно виростає на своїй землі. Так, дослідники зазначають, що "він походив з польських поміщиків-дідичів, історично й економічно пов'язаних із землею. Ставлення його до землі було багато в чому ірраціональним, для нього вона була підґрунтям і детермінантою світогляду" [5, с. 184]. Для В'яч. Липинського духовне життя українського народу невідокремлюване від історично зформованого хліборобського способу буття, а його "Листи..." у першу чергу демонструють властиве йому "глибоко емоційне сприйняття рідної землі, не екзальтація «грунту й крови» (бо «грунт» і «кров» у нього були різні), а лише впевненість у тому, що земля має бути основою світосприймання" [5, с. 184]. Безперечно, відтак, у контексті заторкуваної проблеми на підвищену увагу заслуговує чинник "влади землі" (І. Я. Франко), про що, зокрема, артикулюється як в соціально-філософських та історіософських, так і в суспільно-історичних дослідженнях [5; 23; 30; 32].

Як і в творчості В'яч. Липинського, істотне місце у системі світоглядових орієнтирів М. С. Грушевського посідають ідеї розвитку нації, національно-культурного життя, підвищена увага при цьому зосереджена на ролі української мови в національній консолідації. Так, у період загострення соціальних і національних проблем у царській Росії в перші десятиліття XX ст. він оприлюднив низку статей у газеті "Село", тобто розраховану у першу чергу на наймасовішого сільського читача, у яких висвітлював значення української мови та освіти в утвердженні української культури і державности. Але і в багатьох інших розвідках М. С. Гру- шевський неодноразово звертався до даної проблематики, зокрема, в "Історії України - Руси", мова аналізується як важливіший чинник фор- мування та утвердження українського етносу і нації. І вже в ранній період творчості у праці "Малоросія у своїй словесності" він звернув увагу, що мовні проблеми, "взагалі культурного розвитку" України, зазвичай, подаються однобічно, отже, зрештою, і спотворено, через те, що вже від початку Україна розглядається не в етнічній окремішності та самодостатності, а лише як така, що завжди залишалася переважно під чужоземними впливами. "Головним чином в історії Малоросії визнають два періоди - період повного єднання слов'яно-руського племені (IX--XII) і ще період злиття України з Московією (XVII)" [7, с. 347].

Проросійські історики намагалися при цьому постійно артикулювати на буцімто спільності історичного минулого двох народностей всупереч і очевидним національно-культурним, мовним та психологічним не просто не збіжностям, але якраз істотним відмінностям, віднаходячи "об'єктивні" пояснення. Так, за виразом М. С. Грушевського, "помічаючи, що в цей останній період у малоруському народі присутні елементи, які дещо не підходять під централізаційний напрямок Москви, вони пояснюють особливості народного характеру впливом Польщі і сам малоруський народ роблять якимсь зіпсованим через відчуженість від Великої Росії відгалуженням народу російського" [7, с. 347]. Тому, висновував М. С. Грушевський, зазначені "гіпотези не мають місця -- теперішній українець, цей прямий нащадок русів, що жили на півдні Росії з X ст. і найдавніші пам'ятки народу руського -- «Слово», «Літопис Нестора», «Повчання Володимира Мономаха» -- це родоначальники творів малоруської словесності XVII-XVIII ст." [7, с. 347--348]. Він констатує, що "поезія першого періоду Руси була малоруська" [7, с. 348], її, так би мовити, українськість не викликає у нього жодних сумнівів. Для підтвердження висловленого він звертається до тексту "Слова о полку Ігоревім", зазначаючи, що "досить порівняти мову «Слова» із мовою України, аби переконатися, що це мова України, та й самий дух «Слова» теж споріднений з малоруською словесністю, як далекий великоруський (див. погляд Бєлінського)" [7, с. 348].

Істотним тому є врахування у якості відповідних методологічних засад висвітлення національно-об'єднавчої ролі мови ідей М. С. Грушевського стосовно історії України, його критику положень, за якими буцімто ця історія починається лише XIV--XV століттями, а до того ніби-то мала місце "общеруская история", якої, однак, переконаний він, подібно до "общеруской народности", взагалі не було. Достеменно, на його думку серед чинників, що впливали на історичний розвиток та утвердження етносу, не виправданою є абсолютизація окремих із них, як, скажімо, (що найчастіше і мало місце) державно-політичного, бо, наголошував вчений, чинники економічний, культурний нерідко можуть мати ще більше значення, порівняно з політичним [Див.: 9].

Отже, як вже зазначалось, особливо значущим для утвердження українства у перші десятиліття XX ст., в умовах загострення національних та соціальних суперечностей царської Росії та назрівання революції, було оприлюднення М. С. Грушевським серії статей, присвячених актуальним проблемам розвитку української мови й української освіти. Так, у статті "Законопроект про ученнє українською мовою" (1908) він аналізує положення, що були запропоновані депутатами російської Державної думи у березні і908 р. як законопроект про упровадження в освітній процес в Україні української мови. Як переконаний український вчений, ідея, за якою викладання українською мовою навчальних дисциплін в українських школах могла би мати виключно позитивне значення, позаяк би сприяла розвиткові рівня й освітнього, і власне загальнокультурного, а відтак - і консолідації нації. "Наука в народній школі може йти добре тільки рідною мовою, яку школяри добре розуміють, як свою.

І коли почали заходитися по всій Росії коло шкіл тому з п'ятьдесять літ, то тямущі Українці заходилися складати українські книжки для народніх шкіл, щоб на Україні по школах вчити по українському" [10, с. 16-17]. З метою вирішення пов'язаних із цими процесами проблем активізувалася, зазначає М. С. Грушевський, діяльність "найбільших наших письменників". Зокрема, "М. І. Костомаров, славетний український історик, з метою видання українських книг збирав необхідні кошти. П. Куліш створив перші українські абетки", "сам Шевченко видав малий український буквар". Але "не позволено було вчити по школах із українських книжок", - констатував він [10, с. 17]. На його переконання, однак, якраз поширення української мови, зокрема і освітніми засобами, може сприяти консолідації нації, об'єднанню культурного розвитку народу, що, власне, і було пов'язане із зародженням української літератури ще наприкінці XVIII ст., зазначав він у статті "Українське письменство".

У статті "Колишня освіта і теперішня темнота" М. С. Грушевський привертає увагу до опису українського життя за часів Б. Хмельницького греком Павлом з м. Алєпа, який побував в Україні. Зокрема, він зазначав, що, за словами цього мандрівника, в Україні "в кожнім селі була звичайно школа, старалися про неї самі селяни, ніхто до неї не мішався. Вчили в такій школі мовою своєю, українською, а хоч не мудрі були ті учителі, проте було письменних може й більше ніж тепер" [10, с. 23].

Дослідники вже звертали увагу на те, що М. С. Грушевський при визначенні української культури орієнтувався на підхід М. П. Драгоманова, для якого, як відомо, вона була виключно селянською. Але ж, зазначає О. Пріцак, відомий український економіст і соціолог, ще середини XIX ст., С. Подолинський у своїх дослідженнях українського суспільно-економічного розвитку продемонстрував, що, "крім українських селян, є ще, принаймні, ремісники, Драгоманов же не хотів це признати" [27, с. XLVIII].

Зазначені підходи до особливостей українського буття, національно- культурного розвитку залишалися визначальними для М. С. Грушевсь- кого і в середині двадцятих років двадцятого століття. Скажімо у травні 1926 р., наголошує О. Пріцак, М. С. Грушевський підкреслив, що "Українська культурна робота для українського села ще не закінчена, і робота української історіографії в сім аспекті ще не сказала свого останнього слова. Завдання сформування української робітничої верстви, що має завершити будову української національности, веде нас шляхом сієї роботи - лицем до села. Тільки коли вповні свідомі сільські верстви увіллються в робітничі верстви міста - фабрики, шахти та понесуть туди українську свідомість, українізуючи цю робітничу верству, замість самим підлягати її русифікаційному процесові, тільки тоді наша, фактично селянська Україна дійсно стане вповні робітничо-селянською країною. Ми, що стали на сей шлях, ми разом ставимо свідомо перед собою се завдання - закінчити формацію української національности утворенням свідомої української робітничої верстви, через повне завершення культурного циклу роботи села" [27, с. LXVIII].

На підвищену увагу при цьому заслуговує спадковий зв'язок між як національно-культурно позначеною проблематикою, так і підходами, та національно-стверджувальною спрямованістю творчості, з одного боку, М. І. Костомарова, М. П. Драгоманова, В. Б. Антоновича та М. С. Гру- шевського, з іншого. Державна влада М. С. Грушевським розглядається у першу чергу в морально-етичних вимірах - як джерело постійних негативних впливів на людину та її самопочуття, на можливості людського самоутвердження, спираючись на здобутки національної культури: державна влада постає чинником роз'єднання людського індивідуума та форм національно-культурного буття. "Як Драгоманов та його учитель Прудон, Грушевський уважав, що політична державна влада є сама по собі конечним злом, а не позитивним фактором для формування громадського, суспільного життя, де в центрі уваги повинні бути права одиниці, складової частини маси. Політичні інституції повинні спиратися на принципи автономізму та федералізму (властиво конфедералізму)" [27, с. lXx]. При цьому О. Пріцак слушно наголошує на необхідності розрізнення розуміння автономій М. П. Драгомановим і М. С. Грушевським, що, відповідно, переорієнтувало увагу на мовно-етичний чинник та його націоствер- джувальну роль: "Драгоманівські автономні одиниці мали б базуватись на історично-економічному регіоналізмі, тоді як Грушевський був за автономію, що опиралася на етнічному принципі" [Там само]. Природним, відтак, було положення, коли, за виразом М. С. Грушевського, як "вплив політиканства в науці", або як "один з проявів українського сепаратизму" серед російського суспільства сприймалася ідея "органічної цілісності", неперервності історії становлення української нації, українського життя із відповідними лише йому соціальними, національно-культурними, родинно-побутовими формами, звичаями та інституціями. Але, якщо ще до недавна особливо голосно лунали суперечки з приводу питання про "національну окремішність українського народу" то нині вони відходять на другий план, зазначає М. С. Грушевський. Хоча "найбільш гострим і рішучим моментом в них було все - чи українська мова осібний язик, чи тільки «нарічє» того «русского» язика, до котрого належить яко друге «нарічє» великоросійське з білоруським «піднарічєм»". Вирішення цих та пов'язаних із ними питань, вважає М. С. Грушевський, мало для об'єктивного висвітлення історичного становлення та національно-культурних перспектив неабияке значення [8, с. 4]. Недобросовісні дослідники, особливо у Росії, при цьому прикривалися "науковим", зокрема ж "лінгвістичним", "плащиком", адже питання української мови тут залишається особливо "дражливим" - вона, буцімто, не може й не повинна розвиватися як "літературна і культурна мова" [8, с. 5]. Однак, на переконання М. С. Грушевського, якщо досліджуються питання мовно-лінгвістичні під кутом зору ступеня значущості мови, то необхідно висвітлювати її місце і роль в єдиному національно-культурному розвитку як визначальному.

Досвід вітчизняної філософії другої половини ХІХ - початку ХХ ст. свідчить, що культурне значення "певної мови залежить не від лінгвістичних орієнтацій, а від впливів історичних обставин і від жизненних, культурних сил самого народа" [Там само]. При цьому для М. С. Грушевського важливо було наголосити на певній "мовній цілості", коли йдеться про українську мову, у межах якої, безперечно, можуть виокремлюватися різні діалекти, але останні, природно, досить істотно відрізняються від усіх без винятку сусідніх мов - словацької, російської, білоруської і т. д. "цілим рядом фонетичних, морфологічних і синтаксичних прикмет" [8, с. 6]. Соціальні рухи та війни, що мали місце упродовж другої половини XVII ст. в Україні, призводили, зазначає він, до "повного спустіння" великих територій на Правобережжі та в басейні Буга, але пізніше, упродовж XVIII ст. колонізувалися по-новому. І чи не найістотніше це відбивалося на функціонуванні та формуванні української мови, наголошує він, як проявах національно-культурної відмінності та цілісності українського етносу.

Таким чином, причетність до того чи іншого народу, відчуття єдності обов'язково пов'язані з мовним питанням. Адже мова не тільки є однією з фундаментальних умов існування етносу, вона забезпечує єдність свого народу, розділеного державними кордонами, розмежованого різноманітними чинниками. У такий спосіб можемо вважати, що в процесі розвитку нації мова стала життєво важливим виміром, а рідне слово - елементом зв'язку з прабатьківщиною, "спільна мова об'єднує людей", "спільна мова організовує досвід людей", "спільна мова також підтримує згуртованість суспільства".

Список використаних джерел

1. Антонович В. Б. Про українофілів та українофільство // Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. - К.: Либідь, 1995. - С. 135-143. 2. Антонович В. Б. Погляди українофілів // Антонович В. Б. Цит. праця. - С. 143-145. 3. Антонович В. Б. Записка в справі обмеження української мови // Антонович В. Б. Цит. праця - С. 153-158. 4. Вільчинський Ю. В'ячеслав Липинський - до української нації через українську державу // В'ячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. Твори. Архів. Студії / Ред. Я. Пеленський. - Київ. - Філадельфія, 1994. - С. 91-96. 5. Галушко К. "Хліборобська ідеологія" В. Липинського у системі східноєвропейського аграризму // Український історичний збірник. - К., 2000. - С. 164-200. 6. Грицак Я. Іван Франко і В'ячеслав Липинський // В'ячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. Твори. Архів. Студії. - С.121-128. 7. Грушевський М. Малоросія у своїй словесності // Грушевський М. Із літературної спадщини. / Ред. Я. Винар, упор. Г. Бурлака, А. Шацька.- Нью-Йорк. - Київ: "Книга", 2000. - С. 347-348. 8. Грушевський М. С. Історія України - Руси: В II т., 12 кн. / Редкол.: П. С. Сохань та ін. - К.: Наук. думка, 1991. - Т. 1 - 1994. - 736 с. 9. Грушевський М. С. Звичайна схема "руської історії" й справа раціонального укладу історії Східного Слов'янства // "Пам'ятки України" - № 3. - С. 4-7.10. Грушевський М. С. Про українську мову і українську школу / Передм. Я. П. Гояна. - К.: Веселка, 1991. - 46 с.

11. Дашкевич Я. Хам чи Яфет: В'ячеслав Липинський і українська революція. - Львів, 1996. - С.60-67. 12. Дзюба І. Доля мови - доля народу // Сучасність. - 1999. - № 4. - С. 137-146. 13. Жуйкова М. Як говоритимуть наші нащадки: українською мовою чи "малороссийским наречием"? // Сучасність. - 1993. - № 10. - С. 123-128. 14. Жулинський М. Традиція національного і європейського культурного розвитку кінця XIX - початку XX століття та ідейно- естетичні пошуки української літератури 20-х років // Жулинський М. Заявити про себе культурою. - К.: Генеза, 2001. - С. 201-217. 15. Залуцький Р. В'ячеслав Липинський і його відношення до українства // В'ячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. Твори. Архів. Студії / Ред. Я. Пеленський. - Київ. - Філадельфія, 1994. - С. 76-84. 16. Иваньо И., Колодная А. Эстетическая концепция А. Потебни // Потебня А. А. Эстетика и поэтика: М. Ф. Овсянников и др. - М.: "Искусство", 1976. - С. 9-31. 17. Кононенко І. В. Українська мова як цінність і чинник національної самоідентифікації // Духовні цінності українського народу. - Київ - Івано-Франківськ, 1999. - С.183-241. 18. Кримський А. Українська мова: звідкіля вона взялася і як розвивалась // Кримський А. Твори: У 5-ти Т. - Т. 3. - К.: Наук. Думка, 1973. - С. 257-268. 19. Кримський А. Древнекиевский говор // Кримський А. Твори: у 5-ти Т. - Т. 3. - К.: Наук. Думка, 1973. - С. 228-231. 20. Липинський В'яч. Хам і Яфет // Сучасність. - 1992. - № 2. - С. 61-68. 21. Липинський В'яч. Листи до братів - хліборобів /За заг. ред. Я. Пеленського. - Київ - Філадельфія, 1995. - 471 с. 22. Нечуй-Левицький І. Українство на літературних позовах з Московщиною: Культуролог. трактати / Упоряд.

М. Чорнопиского. - Львів: Каменяр, 1998. - 256 с. 23. Попович М. В'ячеслав Липинський і український консерватизм // В'ячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. - Київ - Філадельфія, 1994. - С. 42-52. 24. Попович М. Григорій Сковорода: філософія свободи. - К.: Майстерня Білецьких, 2007. - 256 с. 25. Потебня А. А. Черновые заметки о Л. Н. Толстом и Достоевском // Цит. праця. - С. 561-590. 26. Потебня А. А. Язык и народность // Потебня А. А. Эстетика и поэтика. - М.: Искусство, 1976. - С.253-284. 27. Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського // Грушевський М. С. Історія України - Руси. Т. 1. - С. XLI - LXYIII. 28. Розумний М. Відродження: нації чи еліти? // Сучасність. - 1993. - № 10. - С. 94-99. 29. Рубчак Б. В Україна в єдиній родині світових культур // Сучасність. - 1993. - № 10. - С. 117-122. 30. Русанівський В. М. Єдиний мовно-образний простір української ментальності // Мовознавство. - 1993. - № 6. - С. 3-13. 31. Сарбей В. Г. Становлення української нації // "Українське питання" в російській імперії (кінець XIX - початок XX ст.) / Відп. ред. Сарбей В. Г. - К., 1999. - С. 28-60. 32. Снайдер Т. Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999. - Пер. з англ. - К.: Дух і Літра, 2014. - 464 с. 33. Сохань П., Гирич І. В'ячеслав Липинський і Михайло Грушевський у дореволюційні часи // В'ячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина. - С.53-59. 34. Франко І. Влада землі в сучасному романі // Франко І. Зібр. тв. - У 50-ти Т. - Т. 28. - К.: Наук. думка. 1980. - С. 176-195. 35. Франко І. Я. Літературна мова та діалекти // Франко І. Я. Зібрання торів у 50-ти. т. - Т. 37. - К.: Наук. Думка, 1982. - С. 205-210. 36. Франко З. Мова як засіб національної атрибуції літератури // Сучасність, 1992. - № 11. - С. 113-120. 37. Чижевський Дм. В'ячеслав Липинський як філософ історії // Історія філософії України. Хрестоматія / Упор. М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко. - К.: Либідь, 1993. - С. 498-509. 38. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941): Стан і статус. - Чернівці: "Рута", 1998. - 208 с. 39. Шерех Ю. Етюди про національне в літературах сучасности // Сучасність. - 1993. - № 4. - С. 68-93.