Духовно-філософська візія В.С. Соловйовим феномену святого Володимира в контексті вітчизняного христоцентричного світобачення

Ключові слова: феноменсв. Володимира-Хрестителя, універсум ідей В.С. Соловйова, христоцентризм, христонаслідування, українська духовна й буттєва традиція.

Аннотация

Проанализирован семиотический дискурс рецепции В.С. Соловьевым мировоззренческого и бытийного феномена св. Владимира - Крестителя. Очерчены перспективные модели его влияния на процессы новейшего развития человека и общества. Определены, в непосредственном единении с работами ведущих ученых ХХ-ХХІ веков актуальные основы трансцендентальности национального философствования - христоцетричность, христонаследование, софийность.

Ключевые слова: феномен св. Владимира-Крестителя, универсум идей В.С. Соловьева, христоцентризм, христонаследование, украинская духовная и бытийная традиция.

Abstract

The article analyzes the semiotic discourse reception V.S. Solovyov philosophical and existential phenomenon St. Vladimir, the Baptist, outlines promising model of its implications on the latest development of the individual and society. Determined in line with the work leading national scholars XX-XXI centuries. Transtsendentalnosti principles relevant national philosophizing - hrystotsentrychnist, hrystonasliduvannya, Sofiynist.

Keywords: St. phenomenon. Vladimir, the Baptist, the universe of ideas V.S. Solovyov, hrystotsentryzm, hrystonasliduvannya, Ukrainian spiritual and existential tradition.

Основна частина

В українській та світовій філософській думці ясніють постаті, що вищі будь-яких минущих ідей та цінностей. Для них - як висловилась Ольга Петрівна Діденко - «віки, епохи - тільки мить». Тисячоліття - саме той часовий обшир, коли такі постаті вияскравлюються в усій повноті своїх думок, вчинків, ідей, в усій універсальності здійснення перспективних візій духовного й інтелектуального буття нації, соціуму, всього європейського й світового християнського дискурсу. Святий Володимир-Хреститель, перший християнський державотворець Русі-України, тисячоліття з дня відходу його із земного буття вшановуємо у 2015 році, безперечно заслуговує на новітнє прочитання його духовно-філософської спадщини. Спадщини - втіленої в панорамній семіосфері діаріушу та ідей.

Багатоаспектному осягненню й усебічному вивченню світоглядного феномена рівноапостольного князя св. Володимира, князя, ім'я якого від заснування й тривалий час по тому мав у йменні Київський університет обґрунтовано передавши ім'я - христоцентричному генієві Нового часу - Тарасові Шевченку, дух яких, певен, визначає багато в чому набутки провідних інтелектуалів та наукових шкіл Університету, належну увагу приділяли й приділяють вчені - гуманітарії різних наукових спеціалізацій та галузей. Серед праць на цю та пов'язану з нею у концептуальному стосунку тематику вирізняються роботи С. Аверинцева, В. Антоновича, М. Бердяєва, С. Булгакова, Т. Горбаченко, М. Грушевського, о. Віталія Клоса, В. Лубського, Є. Сверстюка, В. Соловйова, Л. Филипович, П. Флоренського, Є. Харьковщенка.

Так, зокрема, професор Є.А. Харьковщенко, вивчаючи джерела й трансцендентальну ґенезу українського світобачення й світорозуміння концептуально окреслює, як провідну, наступну ціннісно-смислову парадигму вітчизняного філософування: «українська духовна традиція акцентує увагу на софійному аспекті релігійності. Такий підхід сформував ідею безпосереднього спілкування людини з Богом, що породила внутрішню, екзистенційну релігійність українця… Вона стала тлом розуміння віри як почуття серця, що з плином часу, трансформувалося у специфічно українську «філософію серця». Ця теоретико-методологічна засада «почуття серця» мала неабияке значення для формування української ментальності і відбилася в пошуках полемістів, в реформах Київського митрополита П. Могили та філософській творчості викладачів Києво - Могилянської академії, а також у «філософії серця» Г. Сковороди і П. Юркевича… Софійно-гуманістичний характер такої творчості сприяв формуванню унікального прикладу в нашій історії - творчого взаємозбагачення релігії й культури, держави й церкви» (курсив усюди наш - П.Я.) [2, с. 5].

З огляду на подані вченим визначення, які ясно окреслюють трансцендентальну ґенезу українського світобачення та її засади, у пропонованій статті слід зосередитися на аналізові досі недостатньо актуалізованих в українському та й загальноєвропейському семіотичному дискурсі джерел нашого світогляду, йдучи від самих його основ. «Українська духовна традиція акцентує увагу на софійному аспекті релігійності. Такий підхід сформував ідею безпосереднього спілкування людини з Богом, що породила внутрішню, екзистенційну релігійність українця» - наголошує Є.А. Харьковщенко. Відтак - постає питома новочасна потреба зрозуміти, усвідомити першоджерела української духовної традиції, осягнувши цим самим феноменальні постаті й феноменальний внесок у творення вітчизняного духовно - інтелектуального дискурсу її творців.

А що першим з творців вітчизняної духовної традиції, засновником особливого українського універсуму «безпосереднього спілкування людини з Богом, що породила внутрішню, екзистенційну релігійність українця» був святий рівноапостольний князь Володимир, то в цьому й сумніватися не випадає. Так само як не випадає сумніватися в тому, що саме від Володимира - Хрестителя бере початок «специфічно українська «філософія серця»… яка «мала неабияке значення для формування української ментальності і відбилася в пошуках полемістів, в реформах Київського митрополита П. Могили та філософській творчості викладачів Києво - Могилянської академії, а також у «філософії серця» Г. Сковороди і П. Юркевича». Відтак - необхідність вивчення джерел і ґенези унікального універсуму української національної ідентичності постає не лише, як ніколи, актуальним, а й питомо необхідним чинником для усвідомлення закономірностей розвитку українців як духовно-інтелектуальної спільноти.

Важливою видається й рецепція всеохоплюючого дискурсу Володимира-Хрестителя не лише вітчизняними вченими, а й визначними закордонними філософами. У праці російського філософа - учня українського мислителя - автора концепції кордоцентризму - Памфіла Юркевича - Володимира Соловйова «Володимир Святий та християнська держава», в праці, що написана ніби зараз, у ХХІ столітті, акцентовано на базисних аспектах народження святокиївської христонаслідувальної, христоцентричної, софійної традиції, в якій гуманізм як філософсько-кордоцентричний універсум - христоцентричний гуманізм як стратегія повсякчасного піклування про «малих сих», а пріорі, становив базис «творчого взаємозбагачення релігії й культури, держави й церкви» [1, с. 5].

Світоглядне осягнення цього всеосяжного (від піклування про цілком конкретну злиденну людину до опікування дотримуванням трансцендентальної христоцентричності Русі-України в царині міжнародних, міждержавних відносин) дискурсу, який бере початок від діаріушу Володимира-Хрестителя й - через христоцентричну й христонаслідувальну філософію Острозького кола під покровительством роду князів Острозьких (Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 року, Острозька Біблія 1581 року, творіння Христофора Філалета, Клирика Острозького, С. Оріховського-Роксолана, Симона Пекаліда), Чернігівських Афін під патронатом гетьмана Мазепи (св. Дмитро Туптало, Л. Баранович, суперечливий, проте, що засвідчено новітніми розшуканнями, зосібна монографією петербурзької вченої Т. Таїрової - Яковлевої «Іван Мазепа і Російська імперія», цілком україноцентричний митрополит Стефан Яворський), Могилянського духовно-інтелектуального кола барокових часів, осягнення, що триває до сьогодення теж визначає актуальність пропонованої студії.

В.С. Соловйов розпочинає дослідження феномену Володимира-Хрестителя від новітньої, для його часу, події: «Офіційна Росія офіційно відсвяткувала цими днями дев'ятисотліття хрещення Володимира Святого. Вища бюрократія Петербурга, яка приїхала в Київ на сей предмет, доклала усіх старань, аби гідно відсвяткувати цей великий ювілей… Вже сам вибір цієї події для прославлення становить певну заслугу й вказує на відчуття істини й правди. І якщо навіть у цьому виборові й відчувається певна непослідовність - то це саме така непослідовність, яка заслуговує на повагу. нещодавно було урочисто заявлено, що державний абсолютизм є істинною основою та сутністю православної віри й, одночасно, історичного життя руського народу. Володимир Святий перебуває далеко осторонь від тієї політичної системи, уславленню якої присвячувались київські промови. Якщо абсолютизм світської влади є єдиним началом нашого національного буття, то можна вказати в російській історії такі випадки панування цього начала, які нікому й не прийде в голову оскаржувати. Хіба не воно панувало тоді, коли Іван ^задушив у особі святого Філіпа, митрополита, голос християнського сумління, яке постало проти сваволі необмеженої влади? Проте, не в царювання знавіснілого Івана IV, а сторіччям пізніше при тишайшем царі Алєксєє Міхайловічє (батькові Петра Великого), московський абсолютизм завершив свою перемогу одночасним придушенням церковної свободи, проявленої останній раз в особі великого патріарха Нікона, і свободи релігійної, репрезентованої старовірами, яких численно спалювали за їхню відданість старим обрядам. 1681 рік побачив смерть двох наймогутніших противників необмеженої державності, що до смерті ворогували в своїй життєвій справі, проте об'єднаних перед насильством Держави, що переслідувала їх і впалих разом з незалежною Церквою, двома полюсами котрої вони були. "(виділення жирним курсивом - В.С. Соловйова, звичайним курсивом - наше. - П.Я.) [1, с. 208-209].

Запропоновану В.С. Соловйовим ціннісно-смислову парадигму ми б розмежували на кілька аксіологічних констант. Першою з них є пряме розуміння христоцент - ричної Володимирової - а відтак - святокиївської суспільнотворчої й державотворчої традиції як єдино можливої в Україні ціннісної універсали, на яку може покладатися по-справжньому софійна русько-українська православна державність. Лише спираючись на неї можна сподіватися на пряму відповідність Духа, Слова й Дії в христоцентричному державотворчому універсумові. Тим більше, що В. Соловйов, осмислюючи Володимировий спадок та те, що з ним сталося в подальші століття за східними кордонами Русі-України, так окреслює сутність Русько-Української христоцентричної, христонаслідувально-софійної Держави та катастрофи її спадкоємності: «Християнська Держава, лише намічена у Києві, поступилася місцем татарсько-візантійському деспотизмові Москви та тевтонському абсолютизмові Санкт-Петербурга» [1, с. 218].

Дане міркування є важливим для України й світу ХХІ ст. не лише з огляду на те, що прямо відповідає сучасним об'єктивним візіям вітчизняної історії ідей й історії подій, а й через те, що окреслює, на майбутнє спрямовані, магістральні вектори розвитку української державності, де «намічена в Києві» християнська держава повинна, нехай і через багато віків, здійснитися в духовно - буттєвих універсаліях християнського, св. Володимиром започаткованого, українського громадянського суспільства. Саме розрив в українському національному державотворенні з «татарсько-візантійським деспотизмом» та «тевтонським абсолютизмом», які й у часи В. Соловйова й тепер репрезентує «вища бюрократія Санкт-Петербурга» повинен на новітньому етапі національного державотворення не лише запропонувати адекватний традиціям св. Володимира та міркуванням христоцентричного філософа вектор європейського розвитку України, а й - належно - прямо пов'язати його базисні константи.

А ними є святокиївська духовно-інтелектуальна й буттєва традиція і визначена нею національна ментальність з ясно спорідненим з нею новітнім європейським вектором розвитку України - спадкоємиці принципів Володимирової Русі. Втеча від «татарсько-візантійського деспотизму Москви та тевтонського абсолютизму Санкт - Петербурга» для нас, українців ХХІ століття якраз і означає повернення новітньої України - спадкоємиці Київсь - ко-Володимирової Русі - до нереалізованої ціннісно-смислової парадигми «Християнської Держави, лише наміченої у Києві» в епоху Володимира-Хрестителя.

Парадигми, що її таким чином трактує В. Соловйов: «християнська Держава повинна перебувати у залежності від Церкви, заснованої Христом, а сама Церква залежить від голови, Христом їй даного… християнський Кесар тільки через Петра бере участь в царській владі Христа. Він взагалі не повинен мати жодної влади крім тієї, кому вручені ключі Царства. Щоби бути християнською, Держава повинна бути підпорядкованою Церкві Христовій; проте, щоби ця підпорядкованість не була фікцією, Церква повинна бути незалежною від Держави, вона повинна мати центр єдності поза Державою і над нею, вона повинна бути воістину Вселенською Церквою» [1, с. 220].

Йдеться тут, звісно, не про побудову теократії, а про пряме слідування світською владою, а в сучасних умовах - народом обраною владою, християнській моральності, де вищою від будь-якого світського закону є совість володаря, його Богом дане прагнення слідувати повсякчасно Христовому Закону. В. Соловйов наводить багато прикладів з діяльності Володимира-Хрестителя, що ясно засвідчують не лише теоретичну, а й, передусім, практичну можливість влади наслідувати Євангелію. Ми прокоментуємо ці приклади нижче.

Разом з тим, В.С. Соловйов привертає аналітичну увагу до іншої аксіологічної семіосфери. Йдеться про сутнісно відмінну традицію в східнохристиянському Православ'ї. А саме - про цезарепапістську звичаєвість, де можновладний суверен є найвищою владою, яка уособлює собою Христові Істини, а відтак - її волі слід беззастережно коритися: «Якщо вже вести мову про достопам'ятну річницю, про велику добу в історії російського цезарепапізму, тоді слід, понад усе, вказати на цей (168І рік. - П.Я.) рік. Проте, петербурзька бюрократія не зважила на можливість відзначити у 1881 році якимись урочистостями велике свято, якому вона зобов'язана своїм справжнім існуванням. По-справжньому християнська Росія буде вдячною їй за цей недогляд, але так само за ті, гідні усілякої схвали зусилля, які вона доклала до прославлення Володимира Святого» [1, с. 209].

Нагадаємо: в 1681 році в Московському царстві відбулася знаменна подія - «протопоп Аввакум, сміливий… ватажок старовірів, істинний представник релігійної свободи російського народу, зійшов на спалення живцем у граді царів.» (виділення жирним курсивом В.С. Соловйова - П.Я.) [1, с. 209]. Тоді ж помер його наймогутніший, свого часу, супротивник - патріарх Нікон. Проте, цій даті, яка знаменувала торжество «московського абсолютизму», який «завершив свою перемогу одночасним придушенням церковної свободи, проявленої останній раз в особі великого патріарха Нікона, і свободи релігійної, репрезентованої старовірами, яких численно спалювали за їхню відданість старим обрядам», передувала, як концептуально зауважує В.С. Соловйов, тривала історія. Історія, абсолютно відмінна, як ми побачимо далі, від закладених святим Володимиром-Хрестителем христоцентричних засад звичаєвості й софійних традицій буття Русі-України.

Російський філософ стверджує: «Абсолютизм світської влади є єдиним началом нашого національного буття… можна вказати в російській історії такі випадки панування цього начала, які нікому й не прийде в голову оскаржувати. Хіба не воно панувало тоді, коли Іван ^задушив у особі святого Філіпа, митрополита, голос християнського сумління, яке постало проти сваволі необмеженої влади?» Мислитель невипадково привертає увагу до джерел московського абсолютизування й, що особливо небезпечно в державотворчому сенсі, сакралізування сваволі світської влади. Джерел, цілковито відмінних від започаткованої Володимиром - Хрестителем Русі - святокиївської традиції. Вбивство св. Філіппа (Количева) було - по суті - жертвоприношенням, але ж не з волі Божої, Який не потребує жертв, а - навпаки - жертвоприношенням святителя на догоду волі минущого світського володаря. Ця сумна традиція в Московському царстві, констатує В.С. Соловйов, продовжилась і далі: «при тишайшем царі Алєксєє Міхайловічє (батькові Петра Великого), московський абсолютизм завершив свою перемогу одночасним придушенням церковної свободи, проявленої останній раз в особі великого патріарха Нікона, і свободи релігійної, репрезентованої старовірами, яких численно спалювали за їхню відданість старим обрядам». Отже - маємо справу не з випадково виявленою волею тимчасового тирана, а зі свідомим, із системним розривом Московської Русі з традиціями Русі Київської, Русі Володимирової.

Слід одразу звернути увагу на констатовану В.С. Соловйовим пряму невідповідність між владою земного володаря й владою Найвищою - Владою Христа та Його, Ним обраних слуг. Земний володар минущий. Христос і Його Істина - вічні. Мислитель вказує: «Ті, хто справді вірують в слово Христа ніколи не погодяться припустити можливість Держави, відділеної від Царства Божого, світської влади. незалежної й державної. Є лише одна влада на землі і ця влада належить не Кесареві, а ІсусуХристу'. (курсив наш - П.Я.) [1, с. 219].

Вочевидь, саме через це полемічно не погоджується В.С. Соловйов з ідеями царепапістів, що їх у його часи репрезентував, зосібна, граф Ігнатьєв: «Граф Ігнатьєв, голова панславістського, а точніше - панру - систського комітету, стверджував, що Володимир Святий прийняв християнську релігію з тією метою, щоби всі слов'янські народи в один прекрасний день заговорили російською мовою та утворили єдину націю й єдину державність. Побєдоносцев - бюрократичний глава державної Церкви, виголосив, що навернення Володимира Святого передбачало наріжною метою заснування самодержавства й цезарепапізму російської імперії… історично не піддається жодному сумніву, що Володимир Святий, в добу свого навернення, не думав ані про обрусіння слов'янських народів, ані про увінчання цезарепапізму величною установою обер - прокурора Святішого Синоду в Санкт-Петербурзі; приймаючи хрещення та запрошуючи народ слідувати його прикладові, він хотів лише стати християнином та зробити росіян християнською нацією» [1, с. 211].

Граф Ігнатьєв, якого В.С. Соловйов цілком точно означує як голову не «панславістського», а саме «панрусистського» комітету прагнув, цілком оксюморонно, поєднати непоєднуване: христоцентричне слідування Євангельським Істинам земного володаря з цілком протилежним - нав'язуванням земним володарем іншим народам власної волі, волі пануючої деспотії. Як багато нагадує нам, мешканцям ХХІ ст., знайомим з ідеєю «рускаго міра», цілком безпідставно приписана св. Володимирові графом Ігнатьєвим думка про те, що, мовляв, «Володимир Святий прийняв християнську релігію з тією метою, щоби всі слов'янські народи в один прекрасний день заговорили російською мовою та утворили єдину націю й єдину державність».

Панрусистську ідею, де йшлося й про те, що «Побєдоносцев - бюрократичний глава державної Церкви, виголосив, що навернення Володимира Святого передбачало наріжною метою заснування самодержавства й цезарепапізму російської імперії» російський християнський філософ справедливо й гірко висміяв. Цілком точне, іронічне визначення В.С. Соловйовим обер - прокурора Синоду К.П. Победоносцева як «бюрократичного глави державної Церкви» проводить ще одну зриму антитетичну паралель між закладеними Володимиром-Хрестителем жертовними традиціями святокиївської христоцентричної пасіонарної державності, де віра в Бога й дієва любов до ближнього є основою світобачення земного володаря з одного боку, й бюрократично-царепапістським служінням обожнюваному світському володареві його підданих з боку іншого.

Відтак - є прямим зневажанням інтересами й опікуванням, повсякчасним піклуванням про названих в Святому Євангелії «малих сих». Гірка й історично обґрунтована іронія В.С. Соловйова над ідеями цих імперпрожектантів («Володимир Святий, в добу свого навернення, не думав ані про обрусіння слов'янських народів, ані про увінчання цезарепапізму величною установою обер-прокурора Святішого Синоду в Санкт-Петербурзі» - твердить мислитель) нам, новітнім спадкоємцям його філософії, є чи не очевиднішою, ніж його сучасникам.

Натомість, ідеалом Церкви-Царства, ідеалом гармонійного, христоцентричного державотворення бачить мислитель істотно відмінну від репрезентованої графом Ігнатьєвим аксіологічну святокиївську Володимирову парадигму: «Християнин, нехай би він був королем чи імператором, не може залишатися поза Царством Божим та протиставляти свою владу владі Бога. Верховна заповідь «Віддайте Боже Богові». є обов'язковою для Кесаря, якщо він хоче бути християнином. Він теж повинен віддавати Боже Богові, тобто понад усе, верховну й безсумнівну владу на землі; адже, щоби дійсно зрозуміти слово про Кесаря, звернене Господом до ворогів Його, коли Він йшов на страждання, слід доповнити його іншим, більш урочистим словом, мовленим Ним після воскресіння учням Своїм, представникам Його Церкви: «Дана Мені вся влада на небі і на землі' (Матфей, XXVN!, 18) (підкреслення жирним курсивом В. Соловйова - П.Я.) [1, с. 219].

Базисні константи духовної філософії й діаріушу св. Володимира у рецепції В.С. Соловйова, на наш погляд, слід аналізувати, зосередившись на концептах практичного христоцентризму, христонаслідування як аксіологічних константах єдності держави, влади, як її зримого втілення з потребами суспільства й людини - як наріжних підвалин всіх соціальних установлень. Філософ привертає увагу до різнопланових, проте, рівною мірою, наповнених сяйвом Божої Істини, значущих семіосфер у феномені святого Володимира: «Після свого хрещення Володимир поставив у місті Василеві церкву Преображення Господня. Й сотворив він свято велике. скликав бояр своїх. старійшин по всіх містах й багатьох людей й роздав вбогим триста гривень. повернувся князь до Києва на Успіня Пресвятої Богородиці і там… сотворив свято велике, скликавши незлічену кількість народу. Побачивши, що його народ став християнським радів він душею й тілом. І святкував ці дні (Преображення й Успіння) щорічно. Оскільки любив він слова Писання; одного разу почув він читання Євангелія: «Блаженні милосердні, бо вони помилувані будуть; і ще «Продайте маєтності ваші й дайте злиденним» [1, с. 216].

Названі мислителем дії Володимира-Хрестителя ясно вказують на декілька концептуальних диспозицій його христоцентрично-софійного світобачення. Першою з них є пряме утвердження Столпу Істини - Христової Церкви, зримо втіленої у збудованій ним у Василеві церкві Преображення Господня. Таке утвердження Христової Істини неодмінно мало мати громадське оприявнення. Відтак: «сотворив він свято велике. скликав бояр своїх. старійшин по всіх містах й багатьох людей й роздав вбогим триста гривень. повернувся князь до Києва на Успіня Пресвятої Богородиці і там. сотворив свято велике, скликавши незлічену кількість народу». Творив цю традицію, св. Володимир, ясно орієнтуючись на Істину Святого Євангелія: «Блаженні милосердні, бо вони помилувані будуть. «Продайте маєтності ваші й дайте злиденним». Так само - відчував Володимир-Хреститель - слід було закласти громадську традицію пошанування святинь, що триває в українському народі й зараз: «І святкував ці дні (Преображення й Успіння) щорічно».

Христоцентричне, христонаслідувальне, софійне творення русько-українського світоглядного дискурсу як дискурсу взаємної любові ближніх і повсякчасної громадської й державної взаємодопомоги - започатковувалося Володимиром-Хрестителем, на цьому особливо наголошує В. Соловйов, на засадах Святого Письма: «Чув він Соломона, що мовив: «Той, що подає жебракові - Богу позичає». Почувши це, звелів він будь-якому жебракові приходити на двір княжий і брати все, що йому потрібно: питво, їжу та куни (шкірки куниць, що часто заміняли тоді гроші) зі скарбниці. Він віддав ще й такий наказ. «Немічні й хворі не можуть дійти до двору мого»; а тому звелів він узяти вози, звантажити їх хлібом, м'ясом, рибою, різними овочами, медом і квасом в діжках та возити їх містом, питаючись: «де тут злиденні або хворі, що не можуть ходити?» Й таким роздавали все, що було їм потрібним» [1, с. 217].

Це є не лише сенсом, а й основним, іманентно, христонаслідувальним виправданням буттєвого існування влади в христоцентричній традиції, започаткованій в Русі-Україні Володимиром-Хрестителем. Якщо влада завжди чинить саме так, як вимагав від себе й інших - наділених владою людей - рівноапостольний князь Володимир, то лише тоді можна твердити, згідно зі Святим Євангелієм, що немає влади не від Бога. Якщо влада живе по Божих, а не по вигаданих для себе самої законах, а саме - піклується про злиденних, зневажених, нужденних - тільки тоді - вона влада від Бога. Святий Володимир це не лише відчув серцем, не лише осягнув душею, а й повсякчас діяв саме у такий спосіб. Тріада «мислення-слово-дія» в його універсумі виявилась у цьому аспекті з усією очевидною чистотою й силою. Воло - димир-Хреститель діяв, навчаючи власним прикладом слідувати Христу українську громаду мешканців близьких і на тисячоліття віддалених від себе епох і часів. В цьому, на наш погляд, міститься провідний із трансцендентальних духовно-філософських уроків його феномену,

що його осягаємо й через тисячоліття по відходові Хрестителя Русі-України й одночасно - Засновника Руської - Української державності із земного буття.

Ці константи христоцентричного універсуму прийнятої ним душею й серцем віри в Христа стали основою творення не лише православної державності святокиївської Русі-України, а й стали трансцендентальною основою христонаслідувального розуміння Істини всім вітчизняним громадянським суспільством, основою державотворення й законотворчої філософії розуміння державності в усьому українському суспільстві впродовж першого, на цей час, Володимирового тисячоліття.

Список використаних джерел

семіотичний національний духовний соловйов

1. Соловьев В.С. Россия и Вселенская Церковь / В.С. Соловьев. Минск «Харвест». - 1999. - 1600 с. 2. Харьковщенко Є.А Софія: істори - ко-філософська ґенеза поняття/ Є.А. Харьковщенко // Софія. Гуманітарно-релігієзнавчий вісник. - 2014. - №1 (1). - С. 5-9.

Размещено на Allbest.ru