Еволюція філософського осмислення соціальної комунікації: від концепцій спілкування до соціальної теорії

Ключевые слова: коммуникация, социальная коммуникация, общение.

Annotatіon

A. Tsvibel

Key words: communication, social communication, communication as a companionship.

Основна частина

Дослідження комунікативної парадигми у соціальній теорії створює теоретичне підґрунтя для вивчення ґе- нези і розвитку осмислення соціальної комунікації - передусім, у рамках розгортання теорії комунікації у практичній філософії. Трансформація процесів осмислення спілкування урізних соціальних та гуманітарних науках у єдину комунікативну теорію є закономірним наслідком розвитку філософського знання як соціального. Традиційна дофілософська культура не загострювала проблему активної взаємодії людини зі світом - людина розглядалася як породження світу, а не навпаки. Крім того, спочатку міфологічна свідомість не дозволяла досягти достатнього рівня абстракції. Згодом ставлення до особистості обмежувалось сприйняттям її як такої, що реалізує себе лише у спільноті - передусім, у громадській діяльності, співучасті у колективній праці. Питання про індивідуальність як основного учасника комунікації не було суспільно актуалізованим [7, с. 35], хоча вже у період античності слово як елемент аргументації набуває суспільної значущості, а отже і один з основних засобів комунікації - мова суспільно актуалізується навіть раніше, ніж її учасники. На підтверджен ня досить згадати праці Платона і Аристотеля, де ясно репрезентоване ставлення давніх греків до слова. Так, основне знаряддя комунікації - мова - стала предметом дослідження риторики, лінгвістики, логіки, хоча особистість ще довго розглядатимуть передусім як цінність приватну більше, ніж публічну.

Однак, античні мислителі виокремили людину з природи як специфічну, раціональну істоту, яка водночас є носієм цінностей, які неможливо вичерпно раціоналізувати. Аксіологічний бік відіграє важливу роль у становленні комунікації на даному етапі історії. З цього приводу Е. Кассірер зазначає: на початку свого "інтелектуального та культурного життя" людина спрямовувала своє пізнання на природній світ, тобто на середовище, з якого вона черпала ресурси для задоволення своїх повсякденних потреб. Е. Кассірер визначає це як "екстравертне пізнання". Першим, хто заклав основи виокремлення людини зі світу, а отже вивчення людини як істоти розумної, духовної, культурної, був Геракліт: "...хоч він і мислив як натурфілософ і належить до числа "стародавніх фісіологів", він розуміє вже, що проникнути у таємницю природи, не розкривши таємницю людини, неможливо"

[10, с. 3]. Поступово інтровертна спрямованість людини починає домінувати над екстравертною - відбувається "злам" у людському самопізнанні. Е. Кассірер наголошує на важливому в цьому контексті внеску Сократа у філософію: мислення, яке до Сократа було "монологічним", переорієнтовується на діалогічність. Людина пізнає себе та світ через діалог із собою та зі світом [10]. Комунікація починає функціонувати як необхідна та обов'язкова і закріплює за собою цей статус разом із поширенням християнства, яке примусило людину бути відповідальною за свої вчинки, а отже виховувало прагнення до високої духовності та самопізнання.

Середньовіччя зміщує онтологічний акцентвід знання до віри, передусім - власної віри. Відбувається роздвоєння, про яке пише Аврелій Августин: "Я схвалюю одне, а керувався іншим" [1, с. 135]. Августин знаходить парадокс: з одного боку, людина створена за образом і подобою Бога, з іншого - людина грішна. З точки зору сучасності, Августин намагався вирішити проблему свободи волі. Стародавні греки не могли помислити релігійного протиріччя. Тому лише у часи Августина виникає потреба виокремити Себе як особистість. Згодом Середньовіччя відкрило світові вдосконалену від часів Стародавньої Греції герменевтику - коло дослідження комунікативних проблем розширилось. Відродження і Новий час привносять у вивчення взаємодії між людьми - а, отже, і у розвиток комунікативних вчень - гуманізм. Людина мислиться як центр Світу, її роль значно підвищується у порівнянні із Середньовіччям, де у центрі був Бог, та надає земному життю людини значного вагомішого статусу. Однак це не могло не сприяти розвиткові індивідуалізму, котрий врешті привів до відвертого протистояння.

Період Просвітництва уявляє людину розумною від природи та здатною жити за принципами свободи та рівності. У цей час актуалізуються дослідження взаємовідносин людей між собою. Це втілено в етиці, естетиці, педагогіці, психології, яким приділяється особлива увага. Просвітництво частково зберігає традицію ставлення до комунікації як до поєднання форми з матерією, души та тіла - ще від Фоми Аквінського [2]. Наприклад, І. Кант намагається подолати прірву між чуттєвістю та розсудком. Г.В.Ф. Гегель, у свою чергу, репрезентує неперервний логічний процес. Спекулятивна філософія Гегеля демонструє комунікативний простір функціонування інформації та реалізації ідей, котра постійно знаходиться у комунікативних відносинах зі світом: спрямовуючи свою рефлексію на світ, ідея збагачується у ньому і повертається до себе вже із частково реалізованим потенціалом, котрий продукує нові ідеї, таким чином утворюючи безперервний рух.

Чим є комунікація постмодерну? Термін використовується у суспільних, біологічних, технічних науках, при цьому зазвичай мається на увазі елементарна схема комунікації, згідно із якою комунікація передбачає наявність трьох учасників: комуніканта (суб'єкта, який передає повідомлення); повідомлення (об'єкт, що передається); реціпієнта (суб'єкта, що приймає повідомлення). Звідси маємо підхід до комунікації, відповідно до якого вона розуміється як різновид взаємодії між суб'єктами, опосередкованої деяким об'єктом. В даному контексті можна визначити основні ознаки комунікації:

1. Наявність учасників: це не завжди два суб'єкти (якими можуть бути як окремі люди, так і спільнота людей, нація, епоха) - це також автокомунікація [12, глава 1, розділ 1], де суб'єктом є та сама особа (суб'єкти - тотожні).

2. Для об'єкта комунікації не є обов'язковою матеріальна форма. Аналогічно до попереднього пункту: спілкування людини із самим собою передбачає спогади, думки тощо.

3. Комунікативний акт має бути змістовним.

Така інтерпретація соціальної комунікації є механістичною. Крім того, існує діяльнісне розуміння, для якого характерними є процесуальність, континуальність, контекстуальність. Діяльнісне розуміння комунікації відображає гуманне ставлення до людини, яка у механістичному тлумаченні є "роботом", котрий постійно здійснює функції кодування і декодування за наперед заданим алгоритмом. Оскільки життя не можна розписати до комп'ютерної програми, діяльнісний підхід виявляється таким, що більш реалістично відображає дійсність, а отже, може мати більш близькі до дійсності результати досліджень.

Якщо класичні моделі вивчення комунікації орієнтовані на консенсус у кінцевому результаті, то некласичні передбачають проблематичність, конфліктність комунікації. Некласичні моделі розглядають свободу дійсності від нав'язаного їй бажаного консенсусу, до якої дійсність не завжди прагне.

Комунікація має біологічні витоки. Вона сприяє розвиткові індивіда як соціальної істоти. Хоча людина та її комунікація мають свою специфіку, однак, у певному сенсі людська комунікація є розвитком, ускладненням і удосконаленням комунікації, властивої всім соціальним істотам. Саме тому, вважає В. Кашкін, рівень комунікативної компетентності співвідноситься з рівнем соціалізованості індивіда [11, лекція 1].

Відповідно, важливим етапом сучасного дослідження комунікації є окреслення її меж щодо спілкування. В англомовній лінгвістичній літературі термін "комунікація" означає обмін думками й інформацією у формі мовних або письмових сигналів, що саме по собі є синонімом терміну "спілкування". У свою чергу, слово "спілкування" позначає процес обміну думками, інформацією та емоційними переживаннями між людьми. У такому випадку дійсно немає різниці між спілкуванням і комунікацією.

Цікаво зауважити, що звичайний тлумачний словник не розрізняє понять "спілкування" та "комунікація": комунікація - це шляхи сполучення, лінії зв'язку (...); повідомлення або передача за допомогою мови якогось змісту, наявного в думці; акт комунікації; те саме, що спілкування [4, с. 311].

Найбільш активно процеси спілкування почали вивчати із другої половини XX століття. У 1950-1960-і роки найбільший науковий інтерес викликали способи формалізації повідомлення, його кодування та декодування, передача інформації від адресанта до адресата. Ці дослідження відбувалися в рамках кібернетики та інформатики. Спілкування розглядалося як однобічний інформаційний процес, у якому найбільша увага приділялася способам формалізації повідомлення. У 1960- 1970-і роки різні аспекти процесу спілкування зацікавили психологів і лінгвістів, які основний акцент зробили на психологічні й соціальні характеристики спілкування, семантичну інтерпретацію комунікативних актів, правилах й особливостях мовного поводження. Спілкування тепер визначається як ділові або дружні взаємини, обмін думками за допомогою язикових знаків. Свою увагу дослідники при цьому зосередили на психологічних характеристиках учасників спілкування, особливостях мовної діяльності, правилах мовного поводження, але майже не зверталися до аналізу механізму спілкування.

У 1980-і роки різні способи спілкування стали вивчатися соціологами, що займалися аналізом соціальної сутності спілкування, що трактувався як наслідок закономірностей функціонування суспільства, взаємодії його членів, становлення і розвитку особистості, організацій, суспільних інститутів. Тоді ж з'явився логіко- семіотична та культурологічний інтерес до спілкування, що задовольнявся у рамках соціо- і психолінгвістики. У рамках цих наукових напрямків стало можливим пов'язати комунікативний акт із особистістю учасника спілкування, зрозуміти спілкування як феномен того або іншого типу культури [6; 17, с. 189].

Відомий американський соціолог-теоретик, представник школи структурного функціоналізму, Т. Парсонс представляє можливість підходу до вивчення комунікації як спілкування. "Оскільки комунікація є частиною соціального простору, то особистості діють у рамках ролі, природа якої залежить від її стосунків з актуальними реципієнтами повідомлення та від джерел, із яких вона отримує комунікативний зміст" [12, с. 468]. У процесі комунікації взаємодіють декілька елементів:

1) дія актора чи/та носія повідомлення;

2) відповідна реакція реципієнта;

3) зміст комунікативного процесу;

4) взаємні ролі, що пов'язують між собою учасників комунікативного процесу.

Близьких до Т. Парсонса поглядів дотримується і К. Черрі, англійський дослідник кібернетики та психології. За К. Черрі, комунікація - "це, по суті, соціальне явище", "соціальне спілкування", з використання багаточисленних систем зв'язки, утворених самими людьми, серед яких головними "є людське мовлення та мова" [17, с. 23-24]. У психологічній і соціологічній літературі спілкування й комунікація розглядаються як перехресні, але не синонімічні поняття. Тут термін "комунікація", що з'явився у науковій літературі на початку XX століття, використовується для позначення засобів зв'язку будь-яких об'єктів матеріального та духовного світу, процесу передачі інформації від людини до людини (обмін поданнями, ідеями, установками, настроями, почуттями тощо у людському спілкуванні), а також передачі й обміну інформацією у суспільстві з метою впливу на соціальні процеси. Спілкування ж тлумачиться як міжособистісна взаємодія людей при обміні інформацією пізнавального або афективно-оцінного характеру. У числі основних функцій спілкування виділяється контактна, покликана задовольнити потреби людини в контакті з іншими людьми, і функція впливу, що проявляється у постійному прагненні людини певним чином впливати на свого партнера. Тому спілкування означає вплив, обмін думками, поглядами, впливами, а також узгодження або потенційний або реальний конфлікт.

Існує точка зору, що базовою категорією є комунікація, яка між людьми протікає також, окрім інших варіантів, і у формі спілкування як обміну знаковими утвореннями (повідомленнями). Але існує й протилежне трактування співвідношення понять "спілкування" й "комунікація", у якому основною категорією вважається спілкування, а в структурі останнього виділяються комунікація (обмін інформацією), інтеракція (організація взаємодії й впливу), перцепція (почуттєве сприйняття як основа взаєморозуміння). При цьому комунікація виступає свого роду посередником між індивідуальною й суспільно значимою інформацією. Тут в обох випадках, незважаючи на зовнішні розходження, основний акцент припадає на механізм, що перекладає індивідуальний процес передачі й сприйняття інформації в соціально значимий процес персонального й масового впливу [6].

Власне процес спілкування відбувається на трьох рівнях: комунікативному, інтерактивному та перцептивному. Комунікативний рівень являє собою спілкування за допомогою мови й культурних традицій, характерних для тієї або іншої спільності людей. Результатом цього рівня взаємодії є взаєморозуміння між людьми. Інтерактивний рівень - це спілкування, що враховує особистісні характеристики людей. Воно приводить до встановлення деяких взаємин між людьми. Перцептивний рівень дає можливість взаємного пізнання й зближення людей на раціональній основі. Він являє собою процес сприйняття партнерами один одного, визначення контексту зустрічі. Перцептивні навички проявляються в умінні керувати своїм сприйняттям [6], розуміти модель поведінки партнерів за вербальними і невербальними характеристиками, тлумачити психологічні ефекти сприйняття для оптимізації запобігання викривлення смислу.

Точка зору, згідно із якою поняття "комунікація" та "спілкування" розмежовуються, представлена зокрема у відомого російського вченого, філософа та культуролога М. Кагана. "Спілкування має практичний, матеріальний та духовний, інформаційний та практично-духовний характер, у той час, як комунікація... є суто інформаційний процесом - передачею тих чи інших повідомлень" [9, с. 143-146]. Більш того, комунікація виступає суб'єкт- об'єктним зв'язком, у якому суб'єкт передає (активно) інформацію, а об'єкт отримує (пасивно) цю інформацію. Звідси процес комунікації виявляється однобічно спрямованим, при чому реальна форма об'єкта не є важливою. Спілкування як суб'єкт-суб'єктний зв'язок не матиме відправника та отримувача повідомлень, але включатиме співбесідників. Таким чином, якщо схему комунікації можна представити як "адресант - повідомлення - адресат", то схема спілкування не передбачає ніякої проміжної ланки у вигляді "повідомлення" - воно "розчиняється" у системі суб'єкт-суб'єктного відношення. Відповідно, характер комунікації виявляється монологічним, а спілкування - діалогічним [9, с. 143-146].

Ці міркування можна приймати, лише якщо розглядати комунікацію як міжособистісну взаємодію, та якщо розглядати процес передачі інформації як суто інтелектуальний. Однак, на думку М.І.Бойченка, у суспільному житті всяка комунікація постає як зумовлена не лише екзистенційними чинниками, але й рамковими системними умовами здійснення комунікації, які особливо наочно проступають у масовій комунікації (так що інколи здається що масова комунікація - це і є самі ці рамкові умови) [3]. Крім того, поняття інформації переважною більшістю дослідників витлумачується значно ширше, ніж елемент інтелектуальної діяльності - так наприклад, говорять про біологічну інформацію, яка існує незалежно від людської діяльності взагалі, не кажучи вже про мислення. Як людська комунікація виростає зі спільних біологічних законів взаємодії індивідів, так і інформація та її функціонування народжується задовго до її концептуалізації у людському мисленні. Втім, значущість спілкування для осмислення специфіки людської комунікації, дійсно, важко переоцінити. Соколов представляє спілкування однією з форм комунікації, згідно із наступними схемою відношень між учасниками:

1. суб'єкт-суб'єктні відношення: діалог рівноправних партнерів - власне суть спілкування;

2. суб'єкт-об'єктні відношення: управління, за яким суб'єкт здійснює вплив на об'єкта, при чому об'єкт може розглядається суб'єктом як засіб досягнення мети;

3. об'єкт-суб'єктні відношення: наслідування, при якому реципієнт свідомо обирає комунікатора за взірець, котрий, у свою чергу, може лишатись пасивним у даному процесі.

Ми бачимо, що за такого підходу дослідження комунікації виходить за рамки поняття "спілкування" [14, с. 24-28].

Слід зауважити, що, говорячи про людську комунікацію, ми зазвичай ототожнюємо її зі спілкуванням з огляду на специфічність цього типу комунікації. Однак технічна форма комунікації не дозволяє цілковито ототожнити спілкування та комунікацію навіть у межах одного типу комунікації. Таким чином проблема співвідношення комунікації та спілкування не може бути остаточно вирішена у рамках теорії комунікації.

Оскільки мовна діяльність людини є компонентом доволі широкого поняття - комунікативної діяльності людини, є необхідність виділити поняття "комунікативної свідомості" як сукупності комунікативних знань і механізмів, які забезпечують весь комплекс комунікативної діяльності людини. Це комунікативні установки свідомості, "продиктовані" суспільними нормами моралі.

Комунікативна свідомість людини утворена комунікативними категоріями та комунікативними концептами. Під комунікативними категоріями розуміються загальні комунікативні концепти (поняття), що впорядковують знання людини про спілкування і норми його здійснення. Комунікативні категорії можуть бути представлені на рефлексивному рівні свідомості (знання, уміння), буттєвому рівні (навички), а деякі - і на духовному рівні [8]. Людина постійно виявляє свободу волі, здійснюючи "хід" у грі зі світом. Комплекс таких "ходів" визначає для індивіда його "комунікативну поведінку" - термін, уперше згаданий у роботі Стерніна 1989 року [15, р. 279282]. Комунікативна поведінка розглядається як процес масштабний: тобто маємо "командну гру", де, наприклад, народ, культурний комплекс виступає проти світу. Комунікативна поведінка народу - це сукупність норм і традицій спілкування народу. Комунікативна поведінка народу зазвичай визначається його комунікативною свідомістю і являє собою спосіб "узовнішнення" (рос. овнешнения, подібно до die Entausserung Г.В.Ф. Гегеля) комунікативної свідомості. За комунікативним поводженням народу можна описати зміст його комунікативної свідомості [19]

Соціальна комунікація постає соціально обумовленим процесом міжособистісного та масового спілкування, в рамках якого формуються індивідуальні та групові комунікативні установки, реалізація яких відбувається у визначених соціальних умовах за допомогою засобів комунікації [16, с. 86].

Соціальна комунікація є рухом смислів у соціальному часі та просторі. При цьому необхідними умовами її здійснення виступають наявність комунікантів та реципієнтів [13, глава1, розділ 2].

О. Соколов наполягає на тому, що теорія соціальної комунікації має стати метатеорію, аргументуючи це наступним чином. По-перше, у процесі антропогенезу комунікативна діяльність була вирішальною передумовою й живильним ґрунтом для утворення людської свідомості й мови. По-друге, комунікація є способом формування людської особистості, оскільки тільки в процесі взаємодії з іншими людьми відбувається соціалізація індивіда й розвиток його здібностей. По-третє, комунікативна потреба - органічна (абсолютна) духовна потреба людини. Ізоляція від суспільства, на думку О. Соколова, призводить до невиліковних психічних травм. По-четверте, комунікація - фактор і умова існування будь-яких людських груп - від малих соціальних груп до націй і держав. По-п'яте, комунікаційна діяльність - джерело, засіб підтримки й використання соціальної пам'яті, що акумулює культурний і історичний досвід соціальних суб'єктів.

Соколов обґрунтовує міждисциплінарність соціальної комунікації тим, що поняття комунікації проникло практично в усі сфери людського життя та стає однією з центральних проблем антропології, педагогіки, історії, журналістики, мистецтвознавства, права, лінгвістики, політичних наук, психології, соціології. Усі ці науки об'єднують свої дослідження задля визначення дійсного місця комунікації у житті людини і створення, власне, теорії комунікації. Але така теорія може бути створена лише синтетично, або шляхом узагальнення знань про комунікацію усіх вищеназваних наук. Саме узагальнення, а не поєднання (додавання): "Ніякої "теорії комунікації" шляхом додавання знань, накопичених у різних наукових дисциплінах, виростити не можливо. "Теорія комунікації" не може складатися з розділів, запозичених з антропології, мистецтвознавства, педагогіки і т.д. Щоб пізнати сутність і структуру універсума соціальної комунікації в цілому, потрібно не додавання, а узагальнення знання, здобутого антропологією, мистецтвознавством, педагогікою, історією і т.д. Таке узагальнення, тобто одержання нового знання шляхом критичного аналізу, зіставлення, оцінки, систематизації приватних фактів і концепцій, властиво не теорії, а метатеорії, або узагальнюючій теорії".

Міждисциплінарними метатеоріями вже є кібернетика, семіотика, системологія. Соколов називає також метаматематику та металогіку, визначаючи і філософію як "метатеорію людського пізнання". Таким чином, Соколов приходить до визначення метатеорії соціальної комунікації як "...міжнаукової узагальнюючої теорії, що формується на основі різноманітних наук, що вивчають ті чи інші грані (аспекти, проблеми) соціальних комунікацій".

Можна виокремити такі форми соціальної комунікації, як політична, економічна, етична, екологічна тощо. Соціальній комунікації притаманні публічність та відкритість, багаточисельність адресатів. Зазвичай передача інформації у соціальній комунікації відбувається опосередковано, переважно через засоби масової інформації (ЗМІ) [5, с. 403.], кінематограф тощо.

За допомогою соціальної комунікації здійснюється інтеграція індивідів у соціальні групи та спільноти, об'єднання їх у систему суспільства, диференціацію структури суспільства. Таким чином, соціальна комунікація виявляється саме тим типом комунікації, який містить у собі потенціал для створення метатеорії, що, у свою чергу, може стати потужним засобом подолання проблем суспільства.

Висновки

Таким чином, проблема взаємовідношення індивіда зі світом репрезентується у філософії динамікою трансформації людського спілкування у соціальну комунікацію. Поєднуючи комунікацію із соціальним базисом, отримуємо проекцію реальних процесів суспільного життя, спричинених багатьма факторами, і маємо змогу досліджувати реальні процеси за допомогою філософії.

Комунікація - це, зокрема, спілкування людей у процесі їхньої спільної діяльності; обмін ідеями, думками, почуттями, інформацією. Спілкування ж лишається універсальним способом порозуміння, але не передбачає теоретичного ґрунту і суспільно значимої науково- філософської мети. Комунікація є засобом, за допомогою якого інформація набуває ефективності, здійснюючи вплив на людську свідомість. Будь-які дані мають бути сприйнятими, осмисленими. Рефлексія людської свідомості щодо інформації є актуальною проблемою філософії, оскільки сучасна людина надто залежна від інформації, яку їй надають. Тож феномен комунікації вимагає ґрунтовного дослідження саме з точки зору філософії, яка зможе об'єднати декілька ґалузей знання задля найбільш точного результату.

Сучасний світ розширив межі комунікативного простору, мультимедійних каналів, віртуального простору, тим самим продемонструвавши перспективність і безмежну глибину просторово-часових параметрів комунікації. Соціальний вимір дає можливість дослідити буття людини як соціально-комунікативної істоти. Саме тому спілкування, трансформуючись у соціальну комунікацію як особливий елемент дослідження суспільних взаємодій, набуває достатньої динаміки та здатності до саморозвитку в умовах мобільних змін суспільства, залежно від вимог соціуму та розвитку засобів комунікації.

комунікація спілкування філософський

Список використаних джерел