І. Франко, В. Липинський: політична культура на зламі століть, до філософії поглядів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національного лісотехнічного університету України

І. Франко, В. Липинський: політична культура на зламі століть, до філософії поглядів

Кравець М.С.

Актуальність соціально -- філософського аналізу проблеми полягає у можливій її екстраполяції на царину сучасних особливостей розвитку українського соціуму. Події майбутнього завжди пролонговані минулим, його ідеями у яких часто заховані сутністні причини складних соціально-- політичних і соціально значимих явищ у суспільних відносинах. Те, як бачили Україну і українців два визначних вчених, містить як теоретичну, так і практичну складові. «Говорячи про ідею, -- зазначав Г.В.Ф. Гегель, -- не варто уявляти собі під нею щось далеке і потустороннє. Ідея, навпаки, є всезагально присутнє тут, і вона перебуває також у кожній свідомості, хоча б у спотвореному і послабленому вигляді...» [ 1, с. 401].

Ідеї, висловлені В.Липинським та І.Франком присутні сьогодні у сотнях наукових робіт із соціальної філософії. Однак, зважаючи на наш ментальний (на наш погляд навязаний нам ззовні) стан меншовартості, ідеї часто приписуються іншим авторам та дослідникам. Як справедливо зазначають А.К. Бичко та І.В. Бичко, певні «обставини породжують, зрештою... у свідомості української інтелігенції своєрідний «комплекс меншовартості», що його знаходимо у творчості навіть найкращих речників українофільства XIX ст.» [2, с.85].

Насамперд це стосується як терміна, так поняття «політична культура». Відомо, що у науковий обіг цей термін вперше увів ще у XVШ ст. Й.--Г. Гердер у праці «Ідеї до філософії історії людства» [3, с.333, 368]. Щодо філософського обгрунтування поняття «політична культура», то у 95 відсотках наукових публікацій (автори В. Воловик, О. Проскуріна, О. Рудакевич, М. Требін та інші) читаємо, що поняття «політична культура» вперше зявилося у статті американського політолога Г. Алмонда «Порівняльні політичні системи» 1956 року [4, с.396]. На наш погляд, це твердження не є коректним, адже у праці В. Липинського «Листи до братів--хліборобів», написаній за тридцять років до того, проведений глибокий аналіз соціально-філософського змісту поняття політичної культури. «В. Липинський у своєму аналізі політичної культури пішов далі, наголосивши на онтологічних, гносеологічних засадах» [5, с.77] цього соціального феномену. філософський владний культура воля

Слід зауважити, що з точки зору соціальної філософії І. Франко та В. Липинський жили і творили у різні соціально-історичні періоди. І. Франко бачив світ, що жив очікуванням перетворень і соціальних конфліктів. В. Липинський уже побачив цей новий світ і зумів вичленити у ньому ті вектори розвитку, які ще не змогли або не хотіли усвідомити мільйонні маси населення Європи. Філософське осмислення дійсності І. Франка є досить складним. На цьому шляху ми бачимо, як протиріччя, пошук істини, так і геніальні здогади про майбутнє. На цьому грунті протягом усього ХХ століття спекулюють і продовжують спекулювати сьогоді різні політичні сили. Мета - використати погляди І. Франка того чи іншого історичного часу для обгрунтування своїх ідей, своєї переваги. При цьому порушується коректність соціально-філософського аналізу коли кожне явище можна розглядати лише з позицій того часу, у якому воно відбувалося, та соціальних сил, які його живили. Зокрема, сам І. Франко, як філософ за складом свого розуму, стояв на засадах конкретно-історичного аналізу соціальних явищ. Так, в праці «До історії соціалістичного руху» він писав: «Добре буде, коли всі віруючі і невіруючі в нову релігію (маємо на увазі комуністичну ідеологію -- М.К., С.П.) почнуть на її творців глядіти як на людей даного часу й окруження, що черпали свої ідеї з того окруження і переробляли їх відповідно до складу свого ума, для людей свого часу. Таке глядіння вменшить у вірних і в невірних партійну заїдлість і фанатизм, улекшить непорозуміння, а через це й працю для досягнення великого ідеалу -- соціальної справедливості на грунті гуманного чуття» [6]. Означена вище праця є яскравим прикладом порівняльного соціально-філософського аналізу соціальних явищ.

Зазначимо, що політологічна складова міркувань Каменяра плідно проаналізована українськими вченими кінця XX -- початку XXI ст. На наш погляд, плідним був би аналіз трансформації філософських міркувань І.Франка як соціально політичного діяча і наукового дослідника протягом усього його життя на засадах вищенаве- деної Франкової думки. У ній практично подана методологія майбутнього дослідження власної творчості. Зрозуміло, що таке комплексне дослідження -- справа майбутнього.

Як відомо, українська суспільна думка кінця XIX -- початку XX ст. була обмежена жорсткими рамками цензури. І. Франко у своїх міркуваннях користувався більш зрозумілими широкому загалу політичними термінами, ніж термін «політична культура». При цьому за змістом це був аналіз політичної культури у сучасному розумінні цього поняття. Ми виходимо з того, що якщо політика це влада, то політична культура -- це культура певного типу влади, це культура владних відносин суспільства і окремої людини зокрема.

Спроби систематизувати бачення суспільних процесів І. Франка привели як зарубіжних, так і українських дослідників до думки про низку періодів у поглядах вченого на буття людини у соціумі. Однак такий підхід був продиктований суто політичними міркуваннями, повязаними з поглядами І.Франка на буття українського народу і його відношення до становлення незалежної Української держави, що на роки загальмувало дослідження філософської лабораторії мислення Івана Яковича. На жаль, наявна етапізація поглядів Франка проведена за традиційною схемою: юність--зрілість--старість шляхом формально хронологічно -- політологічного розгляду його робіт. Філософський розгляд проблеми залишився і залишається поза увагою дослідників і до сьогодні. Так, у більшості праць перший етап повязаний із юнацькими захопленнями І.Франка соціалістичними ідеями. Відповіді, як ці ідеї зявилися, яке місце серед них займали індивідуальне «Я» і всезагальне «Ми» у Франковому баченні майбутнього свого народу в цих роботах немає. На другому етапі, коли зрілий І. Франко перебуває на вершині слави і духовних сил, відбувається його «еволюція вправо», і І.Франко переходить на позиції політичної самостійності нації. Відкритим залишається питання: які джерела живили такий перехід, якою була його філософія? Невиразно присутній і третій етап, повязаний з його працями, у яких світогляд І.Франка став діаметрально протилежним марксистським ідеям, які втягнули у свої тенета мільонні маси населення Європи. З приводу наведених вище міркувань звернемось до праці Ж.--П. Химку «Молоді радикали і незалежна державність: ідея української держави, 1890 -- 1895» ( журнал, «Slavic review»). Висунуті у ній тези не обгрунтовуються, а лише кон- стантуються. Онтологічні та гносеологічні засади проблеми не розкриваються. Перехід І. Франка до лав борців за самостійну Україну обгрунтовується появою статті--рецензії Івана Яковича на статтю Ю. Бачинського «Ukraina irredenta». У той же час уся стаття--рецензія пройнята соціально-філософським аналізом дійсності. «А раз відчута буде - у кого з національних, у кого з економічних причин - потреба політичної само- стійности України, то справа ся ввійде на порядок дневний політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не осущиться» [7]. Зрозуміло, що внутрішні сутнісні причини нового бачення І.Франком політичних реалій тогочасної Європи повязані з глибоким переосмисленням цілої низки тогочасних подій, самоаналізом зробленого і дослідженого за попередні роки і власним духовним оновленням у лоні розвитку тогочасної української та європейської дійсності.

Політична культура як феномен другої природи, як усе, чого досягло людство в організації суспільства на зламі століть, ще містила стереотипи Стародавньої Греції і Риму, макявеллізм середньовічної Європи, подихи майбутніх світових воєн. Геніальність І.Франка проявилася у тому, що він першим серед українського і європейського загалу вчених зумів розгледіти у нових політичних течіях народжуване дитя майбутніх світових катаклізмів. А це було можливим за наявності глибокого філософського мислення, володіння власною вродженою методикою аналізу і синтезу складних соціальних явищ, знання екзистенціальних складових, притаманних індивідам.

Вячеслав Липинський був не тільки істориком, соціологом, філософом. Він був політичним практиком, публічним, як тепер прийнято говорити діячем, співзасновником (1917р.) Української демократично-хліборобської партії (УДХП) та автором соціально-політичної програми, яка передбачала проголошення незалежності України. У 1920 році співзаснував Український Союз хліборобів--дер- жавників (УСХД), був головою його Ради Присяжних. Як зазначає Я. Пеленський, «Вячеслав Липинський -- поляк за походженням, українець за політичними поглядами - був найоригінальні- шим українським політичним теоретиком, провідним істориком та соціологом, визначним ідеологом та політичним діячем ХХ століття» [8, с.12]. Як і Іван Франко, В.Липинський був обмежений рамками свого часу. У його становленні науковці виділяють три періоди. «Ранній -- демократичний (1908--1919); середній -- консервативно--монархічний (гетьманський) (1919--1929); пізній -- незалежний, консервативний (1929--1931)» [8, с.12]. Найважливішим політологічним, на наш погляд, і соціально--філософським твором В.Липинського стали «Листи до братів -- хліборобів», опубліковані по частинах у 1920--1925 роках. Уже відбувся черговий перерозподіл сфер впливу, «привид», що бродив по Європі, оселився на теренах колишньої царської імперії, Україна і надалі залишилася позбавленою своєї державності. Ли- пинський переосмислює історичні події, шукає шляхи подальшого розвитку ідеї про українську незалежність, аналізує причини, чому саме так склалось. «Книга ця призначена,--пише він,-- для тих сучасних і будучих, якого -- б вони не були обряду, мови і племени -- мешканців Української Землі, що хотітимуть окремої і суверенної...» -- писав Липинський [8, с.9].

І. Франку не судилося дожити до чергової трагедії в історії українського народу. Вячеславу Липинському довелося цю трагедію пропустити через свій духовний світ, переосмислити світовий розвиток і мати мужність запропонувати своє бачення майбутнього України. Іван Франко бачив політичну культуру як систему владних відносин того часу. Липинський став першим українським філософом, який розкрив філософські засади цього феномену через категорії філософії.

Використовуючи історичний підхід до аналізу складних соціальних явищ, В. Липинський прагнув відповісти на питання: чому Україна протягом трьох століть перебуває у статусі колонії. Цінність його аналізу полягає в тому, що він розкривав саме узагальнені соціально -- філософські засади цього явища, прагнув подати розуміння складних процесів широкими масами українців. «Розуміння є те, що надає нашим діям і нашим знакам смисл, робить нашу діяльність осмисленою, смислонос- ною» [9, с.123], -- зазначав Г.Щедровицький. З таких міркувань праця «Листи до братів--хліборо- бів» є одночасно і теоретичною, і практичною. Як зазначав Іммануїл Кант, «...практична ідея завжди є найвищою мірою плідна, і з погляду дійсних актів, украй необхідна. Вона навіть спонукає чистий розум справді чинити те, що містить його поняття; тому про мудрість не можна з ноткою зневаги сказати: це тільки ідея; саме через те, що вона є ідея необхідної єдності всіх можливих цілей, вона як початкова, принаймі обмежувальна умова, має слугувати правилом для всього Практичного» [10, с. 229-230].

Соціально-філософський аналіз політичної культури, який провів В.Липинський у першій четверті ХХ століття, є цінним для українського сьогодення, що також перебуває на зламі двох століть, коли формується не стільки нова карта світу, скільки нове інформаційно -- впливове її бачення. «Як свідчить аналіз проблеми, якість цього впливу залежить насамперед від рівня розвитку тієї чи іншої соціальної спільноти, а його наслідки випливають далеко за межі XXI ст. Незаперечно, що переважаюча більшість людей перебуває у стані ейфорії від нових можливостей, що дають інформаційні технології, не задумуючись над тим, що філософія будь - якого соціального процесу передбачає «і» і «і», інакше кажучи передбачає цілу низку якщо не негативних, то мало зрозумілих явищ» [11, с.27].

Таким малозрозумілим явищем для мільйонів індивідів на початку ХХ століття була політична культура. Для українського наукового товариства цей термін був відомим. Одак філософський його зміст як наукового поняття був не розкритим. На наш погляд, саме філософський зміст у стилі класичних наукових шкіл Європи блискуче розкрив В. Липинський. Четверту частину своєї праці він безпосередньо присвятив політиці як «умілості» вибору. Вказав на діалектику між бажанням і волею. «Слабесеньке хотіння України і ще слабша воля до його здійснення як одна з головних причин політичного небуття України. - Політична культура нації виявляється в хотінню і умінню її провідної верстви використовувати для політичної творчости дані політичної науки і політичного досвіду. -- Моє бажання -- спричинитись своєю скромною працею до розвитку політичної культури людей, що живуть на українській землі» [12, с. 344].

З часу написання праці минуло майже сто років, а наступна теза звучить так, ніби вона написана у сучасний, болісний перехідний період становлення української незалежності. «Необхідною передумовою розвитку політичної культури єсть взаємне розуміння себе між обсерваторами громадського життя і політиками -- практиками, що з цих обсервацій захочуть користати. -- Підставою такого взаємного розуміння есть однаковість хотінь і однаковість відношення до проявів руху громадського життя» [12, с. 344].

Майже три століття для українського соціуму проблема однаковості хотінь і однаковості відношення до цих хотінь залишається не розв'язаною. Існує ціла палітра причин цієї дилеми, серед яких історичні, ментальні, сусідське оточення, цілеспрямована духовна експансія. Історія свідчить, що будь -- який соціум завжди має те, «на що він здатен і що він здатен» (М.С.,С.П.). Сьогодні попри всі негаразди ми спостерігаємо і певний прогрес у своїй здатності. Як сказав би В. Ли- пинський, прогрес у своїх «хотіннях». Далі В. Липинський з притаманною йому відвертістю наголошує, що «ціллю всякої політичної акції єсть влада, що здобувається для реалізації...хотінь, на означеній території, серед живучого на ній... громадянства» [12, с.345]. Отже, український, як і будь -- який інший електорат, не повинен мати ілюзій щодо мотивів політичних акцій. У діалектиці «Я» (політики) і «Ми»(електорат) зароджується та формується особливий (динамічно напружений), готовий вибухнути компроміс, що на певний час знімає соціальну напругу, обєд- нує в єдине русло потребу у соціальних змінах. Дуже цікавою і змістовною є наступна, глибоко філософська думка В. Липинського, що «нація гармонійно розвивається тільки тоді, коли активність її порушуючої провідної меншости обмежена відповідними формами політичної і громадської організації...» [12, с.345]. Зазначимо, що сучасні європейські демократії реалізували цю пророчу тезу лише у другій половині ХХ століття.

В. Липинський не зупиняється на формальних ознаках владної культури. Він розкриває найважливіші складові її структури як політична діяльність та політична воля. Практично мова йде про політичне повсякдення, (політичне соціополе) в якому відбувається самореалізація духовної, а через це і соціально-політичної сутності індивідів. «В якій мірі політична діяльність людей залежить од їх свобідної волі, і в якій мірі вона єсть результатом предопреділених і фатальних соціяльних законів, сильніщих ніж свобідна воля?» [12, с.349]. Звертаємо увагу, наскільки філософськи виважено подається відповідь на питання. «Коли признати, що на політичну діяльність людей немає ніякого впливу їх свобідна воля, то питання вибору, а з ним і всі проблєми політичної умілості, одпадають самі собою» [12, с. 349].

Філософські узагальнення про владну культуру, які запропонували та обгрунтували І. Франком та В. Липинський на стику століть, їх наукова новизна, виваженість та значимість для сьогодення складають спадщину української науки. У них сфокусовані різні долі авторів і різне часове бачення проблем. Якщо І. Франко бачив Україну швидше у конфедерації (так її бачили члени Кирило--Мефодіївського братства, багато «шістдесятників»), то В. Липинський стояв на позиціях соборної і незалежної України. Аналізуючи творчий спадок В. Черновола, можна сказати, що таке неоднозначне бачення проблеми відомими українськими політичними особистостями було на той час єдино можливою тактикою вибороти для українського соціуму європейські свободи.

Багато науковців як в Україні, так і поза її межами оцінюють І. Франка та В. Липинського як політологів. На наш погляд, прийшов час оцінити їх як соціальних філософів своєї епохи, українців за духовним покликанням.

Література

1. Гегель Г.В.Ф.Энциклопедия философских наук / Георг Вильгельм Фридрих Гегель. -- Том 1: Наука логики. -- М.: Мысль, 1975. -- 452 с.

2. Бичко А.К., Бичко І.В. Феномен української інтелігенції / Ада Корніївна Бичко, Ігор Валентинович Бичко. -- Дрогобич, 1977. -- 115 с.

3. Гердер Й.--Г. Идеи к философии истории человечества / Йоган Готфрид Гердер. -- М.: Полити- здат,1977. -- 456 с.

4. Gabriel a. Almond. Comparative Political Systems / The Journal of Politics, Vol. 18, No. 3. (Aug., 1956), pp. 391-- 409. -- P.396.

5. Кравець М. Г.Алмонд, В.Липинський: про соціально--філософський зміст політичної культури / Микола Кравець // Вісник Львівського університету. Серія філософські науки. 2015. Випуск 17. С. 73 -- 80.

6. Пеленський Я. Передмова. Вячеслав Липинсь- кий і його «Листи до братів--хліборобів»/Ярослав Пе- ленський // В.Липинський Листи до братів --хліборобів. -- Київ Філадельфія 1995. -- С. 11 -- 14.

7. Путеводитель по методологии Организации, Руководства и Управления: хрестоматия по работам Г.П.Щедровицкого / [гл.ред. А.Г.Реус; сост. А.П.Зинченко]. -- М.: Дело, 2003. --160 с.

8. Кант І. Критика чистого розуму / Іммануїл Кант; пер. З нім. та прим. І. Бурковського. -- Т.: Юні- верс, 2000. -- 504 с.

9. Rashkevych Y., Kravec M. The influence of information technologies upon the human civilization development in the 21ST century: the Ukrainian case / Prace Naukowe Studium Nauk Humanistycznych Politechniki Wroclawskiej. -- Wroclaw.--2011. P. 27 -- 31.

10. Липинський В. Листи до братіів--хліборобів / Вячеслав Липинський. Книга -- Київ -- Філадельфія: Інститут східноєвропейських досліджень. НАН України, 1995. -- 470 с.

Анотація

В статті проаналізовано філософське осмислення політичної культури двома видатними українськими дослідниками. Подано оцінку складного періоду трансформації політичних відносин. Зроблений акцент на передумови формування нової карти світу. Акцентовано увагу на філософських узагальненнях І.Франка, В. Липинського щодо зміст у політичної культури, яку подали дослідники на десятки років раніше від багатьох інших авторів.

Ключові слова: політична культура, історичні постаті, соціум, філософія поглядів, політичні процеси, політична ситуація, трансформація.

В статье рассмотрено философское осмысление политической культуры двумя выдающимися украинскими исследователями. Дана оценка сложного периода трансформации политических отношений. Сделан акцент на особенностях возникновения предпосылок к формированию новой карты мира. Привлечено внимание к философским обобщениям И.Франка и В.Липинского о содержании и применимости политической культуры, поданых ими на десятки лет ранее других авторов.

Ключевые слова: политическая культура, исторические личности, социум, философия взглядов, политические процессы, политическая ситуация, трансформация.

The article considers the philosophical comprehension of political culture by two outstanding Ukrainian researchers. The estimation of the difficult period of transformation of political relations is given. The emphasis was placed on the peculiarities of the emergence of conditions for the formation of a new map of the world. Attention is drawn to the philosophical generalizations of I. Franko and V. Lypynsky about the content and applicability of political culture, submitted by them dozens of years before other authors.

Key words: political culture, historical personalities, society, philosophy of views, political processes, political situation, transformation.

Размещено на Allbest.ru