Сучасність і мир. Уроки прикладного просвітництва Канта

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасність і мир. Уроки прикладного просвітництва Канта

Михайло Мінаков



Mykhailo MINAKOV

Modernity and Peace.

The Lessons of Kant's Applied Enlightenment

мир вічний філософія кантівський

Mykhailo Minakov - doctor of sciences in philosophy,

Principal Investigator on Ukraine at the Kennan Institute, senior fellow at the Woodrow Wilson International Center for Scholars, editor in chief of the Ideology and Politics Journal.

The article contains an analysis of the major lessons of Immanuel Kant's philosophical project of perpetual peace in the context of development of contemporary political systems and international order. The author reviews the history of philosophical and legal accounts of perpetual peace, as well as the political context of Kant's project. The third part of the article offers a detailed analysis of Kant's proposals with regard to the institutional construction of constitutional republics and of a global federation of peoples. The author concludes that from the perspective of the `second Modernity,' the experience of early Modern philosophers might assist in resuming a more active dialogue between philosophers and political leaders, as well as inviting contemporary philosophers to take a leadership role in the institutional construction of preconditions for civil peace and the prevention of wars in Eastern Europe. Keywords: Enlightenment, peace, Modernity, second modernity, Kant, progress, contemporaneity, de-modernization, Ukraine, post-Soviet society



Михайло Мінаков - доктор філософських наук, керівник Української дослідницької програми Інституту Кеннана, старший науковий співробітник Міжнародного наукового центру ім. В. Вілсона, головний редактор часопису «Ідеологія і політика».

У статті розглянуто основні уроки кантівського філософського про- єкту вічного миру в контексті становлення Модерну з його політичними системами і міжнародним ладом. Автор аналізує історію філософських і політико-правових позицій у розвитку ідеї вічного миру, а також історико-політичний контекст Кантового проєкту. У третій частині статті подано аналіз пропозицій Канта щодо інстуціонального облаштування вічного миру, розвитку конституційних республік і світової федерації народів. Автор висновує, що в ситуації «другого Модерну» досвід ранньомодерних фігософських пошуків спонукає сучасних філософів до активного діялогу з державними діячами, а також до лідерства в інсти- туціональній розбудові передумов громадського миру і попередження воєн у східно-европейському реґіоні.

Ключові слова: Просвітництво, мир, модерн, другий модерн, модерність, Кант, прогрес, сучасність, знесучаснення, демодернізація, Україна, пострадянські суспільства



Наша східноевропейська сучасність знов загрожена. Сили демодернізації можуть запроторити нас за ґрати кристалу архаїки. Після семи десятків років різноякісного повоєнного миру наш край занурився у війну. Після подій 2014 року скептичний виклик «Як можлива поезія після Освенцима?» переріс у запитання «Як можлива філософія після трагедій на Майдані, в Одесі та на Донбасі?»

У цій реконтекстуалізації запитування можливо осягнути цілу сукупність проблем української сучасности і водночас сучасної практичної філософії -- з її моральними, міжнародно-правовими та філософсько-політичними складовими. Той дегуманізуючий культурний стан, до якого дійшли пострадянські народи, пострадянські політичні культури, вимагає належної філософської рефлексії та відповідей, адекватних наявним потребам.

Знесучаснення пострадянського простору повертає сучасну людину до двоїстого вибору: між прийняттям традиції чи відстоюванням модерности. Це - вибір між колективним історичним та комунікативно-раціональним арґументом, між уявним поверненням до сконструйованого минулого чи активної свідомої творчости сучасного майбутнього.

Як той, хто вибирає орієнтацію сучасности на майбутнє, я вважаю за необхідне аргументувати свій вибір. У парадоксальний спосіб серед кількох перспективних способів арґументації у суперечці із консерватизмом посилання на минуле сучасного світогляду має одну значну перевагу. Попри те, що історичний аргумент - прерогатива неотрадиціоналізму й консерватизму апропо, цей арґумент на користь прийняття модерности має особливу вагу: він пропонує альтернативу консерватизму на його легітимній території. Досвід переходу від політичної архаїки до сучасного політичного мис- лення-діяння може стати корисним у дискусії.

У цьому контексті досвід европейських філософів ХУП-ХУІІІ століття - попри часову та культурну визначеність - має універсальне значення. Зокрема, раціоналізація життєсвіту як «упорядкування хаосу» та «просвітлення темряви» починається зі світоглядних викликів географічних відкриттів та дискусії католиків і протестантів Заходу. Однак аргументація на користь цієї раціоналізації та спроби її нормалізації й дисциплінування відбувається саме в умовах філософського мислення Просвітництва, що свідомо домагається подолання культурного контексту і пропонує аргументи й висновки, які мають вагу в будь-якій географічній та часовій перспективі.

Універсалізм просвітницького проєкту, за всій його ґрунтованости у філософії, домагається значущости не тільки у просторі мислення. Універсалізм передусім означає конвертацію філософських висновків у практичний вимір. Просвітництво має відверто соціяльно-політичні та соціяльно-еко- номічні практичні наслідки.

Уявлення про єдиний світ, в якому людина-дієвець і мислитель має універсальні приписи, що спрямовують як її/його життя, так і життя її/його спільноти, і життя людства в цілому, стають тими соціяльно-епістемологіч- ними структурами, що впливають на ставлення до політичного як до того, що може бути побудовано відповідно до 1) ідеалів права, рівности і справедливости та 2) завдання життєствердности. Саме патос встановленого на віки миру і продовження життя в багатоманітті його форм лежить в основі ідеї «прикладного просвітництва».

Просвітницька раціоналізація політичного як нерозривного теоретично-практичного процесу пов'язана з філософською дискусією про можливість вічного миру. Мир у цьому розумінні - така політична конструкція, яка стає можлива лише за умови застосування раціонального аргументу як у побудові політичної системи, так і в побудові умов співіснування політичних систем. Раціональність - у її комунікативній, моральній та публічній силі -- виступає принципом і засобом припинення конфліктів, що забирають життя і припиняють можливість існування людей, із якими б традиціями, культурами і народами вони себе не ототожнювали.

Водночас раціоналізація політичного є тривалим процесом, у якому проявляється внутрішня суперечність раціональности: між егоїстичними інтересами індивіда й інтересами людського роду як спів-носія раціональ- ности, між публічністю і приватністю, між конфліктністю та здатністю підтримувати мир. І саме тут важливо повернутися до Кантового проєкту «вічного миру», чиї теоретико-практичні засади можуть допомогти у ре-леґіти- мації сучасности в період кризи модерности й обіцянки «другого Модерну» у Східній Европі.

Тож у цій статті я 1) розгляну історичний контекст мислення Канта щодо «вічного миру», 2) розгляну положення трактату І. Канта «До вічного миру» та 3) розгляну ті філософсько-політичні ідеї, що долають свою історичну визначеність в його трактаті та можуть бути корисними у протистоянні демо- дернізації суспільств Східної Европи.



1. Історичний, політичний та ідейний підтекст Кантового трактату «До вічного миру»

Імануель Кант (1724-1804) написав і видав трактат «До вічного миру» 1795 року. Цей трактат - своєрідний заповіт для нефілософської авдиторії, який кеніґзберзький філософ написав для перегляду певних консенсусів просвітників щодо можливостей встановлення миру й перспектив переходу тогочасних політичних порядків до функціонування у формі республік. Водночас Кант підсумував два десятиріччя власних розмислів про історію і політику, що почалися від першої версії «Критики чистого розуму» і проходили окремою темою чи не в кожному наступному творі.

У XVIII ст., почасти внаслідок критики політичних ідей Томаса Гоббса (Leviathan, 1651), Джона Локка (Two Treatises of Government, 1689) і Вільяма Пена (Essay towards the present and future Peace in Europe, 1693), почасти через реакцію інтелектуалів і політичних еліт на ідею аббата Сен-П'єра (Projet pour rendre la paix perpetuelle en Europe, 1713) про необхідність «союзу держав» для встановлення миру, теорія вічного миру стає важливою частиною публічних дебатів між філософами, правниками і навіть політиками. Евро- пейські інтелектуали обговорювали умови можливости припинення війн та встановлення міжнародного порядку, що вів би до тривалого, а в ідеалі - вічного - миру.

Обшир теоретичних позицій просвітницької філософії і юриспруденції щодо вічного миру ґрунтовно проаналізовано в нещодавній розвідці Йоа- хима Краузе щодо політико-правового контексту Кантового «Трактату» И. Краузе, «Кант и его время. Трактат «К вечному миру» на фоне французской револю-ции и последующих войн», в Кантовский сборник (Калиниград: Издательство РГУ имени И. Канта, 2013), 33-45..

Й. Краузе, зокрема, показав, як відбувається перехід просвітницької дискусії від думки про умови союзу держав, що знімає потреби у війні, до концепції вічного миру і до радикальної позиції Шарля Луї де Монтеск'є, озвученої 1748 року, згідно з якою вічний мир можливий лише між республіками. Німецький соціолог та історик права також правильно вказав на те, що трактат Канта є, по суті, ревізією ідей Монтеск'є. Адже після двох анексій 1790-х років - протиправного захоплення країн Райнланду республіканською Францією та поділом майже республіки Речі Посполитої польської трьома монархіями - ідея миролюбности, конкурентоздатности та життєспромож- ности республік мала бути переглянута. І саме в ревізії ідеї Монтеск'є про умови можливости вічного миру Кант постає як прикладний просвітник, який реалізовує настанову критичної філософії про нерозривність теорії і практики. На мою думку, єдиним ґанджем розвідки Краузе є неуважність до конфлікту навколо кантівської ідеї вічного миру у Ґенце, Фіхте і Ліста, а також втрата з поля зору передпросвітницької дискусії про мир.

Важливо указати на те, що вся дискусія про мир відбувалася в рамках, встановлених попередньою дискусією католиків і просвітників XVI-XVII ст., яка була співприсутня і в просвітницьких суперечках. Ці рамки визначало напруження між послідовниками вчення бл. Августина (De civitate Dei, 412?) щодо того, що вічний мир досяжний лише у Вишньому Граді De civitate Dei, XIX 10-13, 26-28. Великою мірою свої позиції католики арґументували та-кож із посиланням на Данте (Monarchia, 1310), Марсіло Падуанского (Defensor Pacis, 1324) та Фому Аквінського (Summa theologica, 1265-1274), які знаходили нові історичні докази на підтримку вчення бл. Августина. Спільна позиція полягала в неможливості постійного миру в поцейбічному світі, можливості тимчасового миру лише в межах одної держави, уявлення про мир лише як допоміжну умову для упокорення вченню Христа та уявлення про те, що мир походить з розуміння Христових істин, зокрема про справедливість (що залишало мусульман чи юдеїв поза спільнотою укладання миру)., та послідовниками ідей Еразма Роттердамського (Querela pacis undique gentium ejactae profligataeque, 1517) і Федера Зебастіана Франка (Das Krieg bьchlin des Frides, 1539), які говорили про можливість втілення миру на основі практичного застосування вчення Євангелія в житті людських колективів. Почасти результати цих дебатів були артикульовані у західноевропейському міжконфесійному компромісі, вираженому в статтях Вестфальського миру (1648) як “pax christiana universalis perpetua”.

Ще одна ідея, яку підхоплює та відстоює Кант, походить із позиції, спільної для Франсіско Суареса (De Charitate, 1621) та Гуґо Ґроція (De Jure Belli ac Pacis, 1625). Тут ідеться про необхідність встановлення миру не лише між християнськими народами, але між усіма народами світу. Щоправда, глобальність миру в обох мислителів залишалася ціннісно необґрунтованою та не мала реалістичних пропозицій щодо застосування цієї норми. Для Канта просторові умови (загальність і глобальність) та часові умови (вічність і відкритість до майбутнього) миру - винятково важливі для доведення реаліс- тичности плану мирного переустрою людства.

Трактат Канта «До вічного миру» стоїть в одному ряду з іншими творами про підстави можливости вічного миру. Цей ряд набагато більший, ніж його пропонує розглядати Краузе. Зокрема, у ньому є концептуальні тексти, які написали Джамбатіста Віко (De universi juris uno prindpio et fine uno, 1720), Християн Вольф (Ius Naturae, 1758), Шарль Луї де Монтеск'є (De lesprit des lois, 1748), Вольтер (Paix perpetuelle, 1769), Жан-Жак Руссо (Du contrat social, 1762; та Extrait du projet de paix perpetuelle, 1761), Джеремі Бентам (Principles of International Law, 1789/1843), Томас Пейн (^e Rights of Man, 1791), Джеймс Медісон (Universal Peace, 1792), Йоган Ґотліб Гердер (Briefe zu Befцrderung der Humanitдt, 1793), Фрідріх фон Ґенц (Ьber den ewigen Frieden, 1800), Йо- ган Ґотліб Фіхте (Der geschlossene Handelsstaat, 1800) та Фрідріх Ліст (Das nationale System der politischen Цkonomie, 1841). Теми цього ряду - умови можливости вічного миру, баланс сил у світі, право і сила, мораль і політика, принципи республіканізму. Всі ці теми артикульовано і в трактаті Канта.

Однак варто звернути увагу на ревізіоністичну іронічність Канта до просвітницького теоретизування про мир і політику. Сучасник двох несправедливих і ґрунтовно протиправних анексій, Кант намагається переглянути вірування в те, що республіки як політичні влади, основані на праві та поділі влади на гілки, мають бути миролюбними та міцнішими за монархії. Фактично, він повертається до перегляду актуальности власних ідей про поділ світу на феноменальний та ноуменальний, щоправда, тепер у теоретико-по- літичному розрізі.

Досвід постреволюційної Франції - перше практичне політичне втілення просвітницьких ідей - показав, що миролюбність не обов'язкова характеристика республіки. Надія на те, що суспільна угода про межі «політичного тіла» та розподіл влад припинить війни, виявилася занадто ентузіястичною. Також й інше очікування просвітників, що республіка виявиться потужнішою за монархію, на прикладі розподілів Польщі показало себе утопічним. Тож Кант, зважаючи на перевірку концепцій історичним досвідом Ев- ропи, іронічно указав на те, що вічний мир можливий лише на цвинтарі: доки людина живе, мир проблематичний.

«[Вічний мир.] Чи звернено цей сатиричний вираз на вивісці отого голландського шинкаря, де зображено цвинтар, до людей загалом? Чи до очільників держав, які все ніяк не наїдяться війною? Чи, може бути, взагалі лишень до філософів, які марять цією солодкою мрією?» I. Kant, “Zum ewigen Frieden. Ein philosophischer Entwurf,” in Kant I. Werke in zwцlf Bдnden, Band 11, Herausgeber Wilhelm Weischedel (Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1977), 197..

Цю саму згадку про голландський жарт із цвинтарним миром можна знайти в Codex diplomaticus (1693) Ляйбніца. Це, як на мене, свідчить про те, що сам Кант розглядав трактат мало не продовженням Ляйбніцевого кодексу - але тепер не для дипломатів і генералів, а для урядовців і політиків.

Кант продовжує лінію, що її запропонував Лябніц: філософи мають говорити з сильними миру цього, робити філософські принципи застосовними для раціоналізації, впорядкування і просвітлення хаотичного світу.

У цьому аспекті Кантів ревізіонізм полягає у винесенні вічного миру до світу цілей, надання йому реґулятивного, а не конститутивного характеру. Мир як мета утримує спілкування людей у політичному вимірі, поєднаному із моральним світом. Тут політика і свобода стають союзниками продовження життя розуму і розумних моральних істот.

2. Структура і загальний зміст трактату

Імануель Кант поєднує два плани розгляду проблематики миру - прагматичного та трансцендентального - у трьох частинах трактату. Назва «До вічного миру» артикулює загальну спрямованість трактату бути дороговказом, практичним керівництвом до застосування.

Перша частина трактату складається з шести попередніх статей (Ргаїїгпїпагагїїкеї), що уможливлюють дієвість основних положень уявної угоди про вічний мир. Маючи статус «трансцендентальних приписів», вони звернені до тих, хто укладатиме власне статті мирного договору: урядовцям та парламентарям.

Перші два положення встановлюють:

«Жодне укладаня миру не може вважатися за таке, якщо це відбувається із таємним

збереженням підстави до майбутньої війни» I.Kant, “Zum ewigen Frieden. Ein philosophischer Entwurf" 196. .

«Не має бути жодної самостійної держави (байдуже, великої чи малої), яку було би

можливо отримати у спадок, чи в обмін, чи як покупку, чи як дарунок» Ibid..

У цих статтях Кант продовжує логіку просвітників-попередників на встановлення межі для поведінки держав і урядів під час війни. Вислови у вигляді заборон та пояснення до них постулюють можливість союзу (порядку на умовах угоди між державами) лише між республіками, де початок війни можуть оголосити тільки ті, хто відчуває на собі всі наслідки війни (на відміну від монархії).

Також ці два положення містять наслідки рефлексії щодо подій початку 1790-х років. У першому положенні уміщено реакцію на те, що Ба- зельську угоду 1795 року між Пруссією та Францією було порушено вже за кілька тижнів. Що стосується другого положення, то тут я згоден з Йоахимом Краузе, який доводить, що Кант розвиває положення Сен-П'є- ра щодо залежности долі держави від рішення населення, але тепер зважаючи на поділи Польщі та долю Базельської угоди И. Краузе, «Кант и его время. Трактат «К вечному миру» на фоне французской революции и последующих войн», 37.. Фактично, Кант

перевіряє попередні ідеї просвітників на придатність до сучасного йому політичного ладу.

У першій статті також ідеться про вимогу до тих, хто укладає мир, бути щирими в намірах укласти його саме як вічний. Цей темпоральний вимір першої попередньої статті встановлює універсалістичні рамки для міжнародно-правового документа. А вже у другій статті Кант розвиває тему намірів в універсалістичній ідеї держави: держава є морально-правовою автономією, чий моральний фундамент дозволяє говорити про неї в термінах метафори «індивіда», суверенної спільноти людей.

Цей моральнісний вимір мирних статей також поширюється на уявлення про публічність. Важливо звернути увагу на наявність чіткої вимоги публічносте у справах миру між державами. По суті, перед нами одна з перших вимог практикування публічности в міжнародній політиці. У першій статті йдеться про публічність як доступність до інформації про наміри сторін, а в другій - про докорінну відмінність держави як публічної справи (res publica) від приватної справи, яку справді можна купувати, продавати та успадковувати.

Із двох попередніх положень випливає третє «завершальне»:

«Постійні збройні сили (miles perpetuus) мають із часом зникнути» I. Kant, “Zum ewigen Frieden. Ein philosophischer Entwurf” 198..

У поясненні до цієї статті знаходимо той практичний аспект, якого бракувало Сен-П'єрові, Монтеск'є та Вольтерові в їхніх проєктах вічного миру. Третє положення скасовує армії нападу і створює армії захисту. Республіки втрачають засоби нападу одне на одне. Тим самим республіки здобувають моральну вищість перед монархіями, відмовляючись від підходу до людини як засобу війни (солдата).

Також ця стаття спирається на розуміння держави як сукупности інститутів зі своїми засадничими інтересами. Вимога зруйнувати постійну армію - це добре продуманий і аргументований припис знищити один із перших модерних інститутів европейських держав. Реформи західноевропейських армій в XVII-XVIII ст. є взірцями застосування інструментальної раціональносте, де дегуманізуюча ідея дисципліни перетворювала людину на механізми досягнення мети, а жорстка ієрархія та принцип вищости наказу утримувалися жорстокістю покарань. Армія як ранньомодерний інститут швидко стала надпотужним аґентом соціяльного й економічного розвитку европейських народів, яку Кант справедливо розглядав як рушійну силу відтворення воєн.

Захисну функцію держав Кант пропонує передати «ополченням», озброєним громадянам, які би не мали інтересу до нападів і були би непереможними в захисті. Фактично йдеться про спробу протиставити логіці війни

економічне мислення. Однак творчий потенціял грошей у справі подолання насилля сам потребує попередньої умови. Четверта стаття встановлює:

«Борги держави не мають використовуватись як засоби зовнішньої політики» Ibid..

Ця стаття спрямована проти руйнівного ефекту економічної раціональносте. Визнаючи за економікою потугу, що може привести до розвитку миру, Кант має досвід патологічного застосування економічного арґументу для продовження війни, зокрема Британською імперією та Римською Священною Імперією германської нації. Зовнішні борги мають бути позбавлені статусу причини для оголошення війни. А також практики надання чи отримання боргів мають бути обмежені як економічні підстави самовідтворення війни.

П'яте положення проголошує право суверенітету як ще одну передумову миру:

«Кожна держава мусить утримуватись від насильницького втручання у політичний лад та врядування іншої держави» I. Kant, “Zum ewigen Frieden. Ein philosophischer Entwurf” 199..

Ця попередня заввага підкреслює важливість суверенітету народу. Під- ставовою ідеєю тут є саме практикування поваги до морально-правової автономії суспільств. Кілька прикладів із сучасної Канту політичної ситуації, які він наводить у пояснювальній частині, показують, що порушення принципу суверенітету руйнує можливість переходу від міжнародних відносин до універсальної правової системи «союзу народів». Неповага до суверенітету - це джерело воєнного стану і принцип його відтворення.

Останнє шосте положення підбиває підсумок усіх попередніх:

«Жодна держава під час війни не може застосовувати такі ворожі дії, які б зробили неможливими взаємну довіру в [стані] майбутнього миру, наприклад: відправлення таємних убивць (регсш80ге8), отруйників (venefici), порушення умов капітуляції, намовляння до зради (регбиеіііо) у завойованій державі» Ibid., 200..

Заборону на диверсії часто розглядали в коментувальній літературі за ознаку утопічности кантівського трактату. Однак, зважаючи на пояснення до тези, слід згадати, що завдання Канта - створення метаправа, або ж третього рівня прав на додаток до національного права та міжнародного права. Фактично шостий припис вимагає поваги до правил як таких, зокрема й до правил ведення війни. Зважаючи на той жалюгідний реальний стан ресурсів для встановлення миру, повага до правил може виявитися тією «соломинкою», яка дозволить утримувати надію розумних істотот на існування в мирі колись у майбутті.

У цій першій частині трактату положення поділяються на приписи «суворого дотримання» (1, 5, 6) та правила, що поширюють повноваження миротворців і спрямовують реальність до майбутнього миру (2, 3, 4). Разом вони утворюють ситуацію такого собі ще-не-миру, яка може стати підґрунтям для реалізації основних положень про вічний мир. Відсутність війни ще не є миром, а тим більше - вічним миром. Лише через право людство може дістатися сталого миру.

Друга частина трактату містить основні положення (БеЯпШуагї:іке1) угоди про вічний мир.

Стаття 1:«Суспільний устрій у кожній державі мусить бути республіканським»11.

Стаття 2:«Міжнародне право мусить бути основано на федералізмі вільних держав» I. Kant, “Zum ewigen Frieden. Ein philosophischer Entwurf” 204. Ibid., 209..

Стаття 3:«Право світового громадянства мусить обмежуватися умовами загальної

гостинности» Ibid., 214..

Саме в цій частині Кант артикулює свою теорію публічного права. Тут же філософ прояснює моральні апріорні підстави можливости вічного миру. Зокрема, філософ пропонує до побудови потрійну систему права - національну, міждержавну та світово-громадянську (чи всесвітньо-цивільну). Перша мала би забезпечити відносини громадян у республіках. Друга - відносини між державами як «індивідами» світового товариства. Третя - відносини у федерації держав світу на основі, що забезпечує збіг моральних та правових засад, але не політичних інтересів республік.

Отфрід Хьофе у своєму аналізі кантівського трактату зазначає, що і формулювання, і арґументація в цій частині зорієнтовані на людей, які ухвалюють рішення - на політиків та державців, а не колеґ-філософів O. Hцffe, “Der Friede - ein vernachlдstiges,” Einleitung Zum ewigen Fireden von I Kant, Herausgeber O.Hцffe (Berlin: Akademie Verlag, 2004), 10. Я згоден із цією оцінкою, адже - попри філософську значущість трактату - він має застосовний характер. Кант пише цей текст для неакадемічної авдиторії.

У другій частині Кант висловлює кілька базових припущень щодо миру, війни, суспільства і «природи людини», які я детальніше розгляну в другій частині цієї статті. Зараз же важливо вказати на те, що в аргументах на користь положень Кант дає підсумок і своїм філософським розвідкам людської історії і суспільства, які починає ще в першій «Критиці» (1781) і детально описує в «Ідеях до загальної історії з огляду на світове громадянство» (1784).

Ці два чинники - зорієнтованість на практиків держуправління і підсумковий характер тексту - примушували Канта обмежувати самого себе у власному ригоризмі чи систематизмі. Раз у раз в проясненні остаточних положень він обмовляється, що хотів би сподіватись на більше, ніж, наприклад, світовий союз народів, чи очікував би радикальнішої реалізації розумних засад у житті людства. Однак сам себе стримує, доводячи, що філософи - не мрійники, а їхні поради політикам - значущі, важливі, та ще й не становлять загрози панівному становищу політиків.

Нарешті у третій частині трактату філософ уміщує два додатки: «Про гарантію вічного миру» і «Таємну статтю до вічного миру». Обидва ці тексти мали посилити арґументи другої частини у прагматичному розумінні. З одного боку, вони показували зв'язність філософської позиції Канта, а з другого боку, висвітлювали стосунки між політиками та філософами.

У додатку про ґарантію вічного миру Імануель Кант повніше розкриває свої погляди на теоретичні аспекти вічного миру. Йому йдеться про зв'язок між моральними засадами права і телеологією природи. Мир - є конечна мета соціяльного розвитку людини і людського суспільства. У висвітленні цієї позиції філософ повертається до ідей третьої «Критики» та своїх попередніх філософсько-політичних творів 1780-х та початку 1790-х років.

Я також погоджуюся із оцінкою Отфріда Хьофе першого додатку як того тексту, в якому Кант звертається до тогочасних політиків і юристів, що поділяли ідеологічну позицію незацікавлености в політиці й праві за межами власне окремої «політії» Ibid.. Справді, як практик-просвітник Кант намагається подолати стереотип тогочасних (та і сучасних нам) державців, що сенс політики перебуває в межах одної окремої держави. Однак уже в XVIII ст. перспектива глобалізації ставала дедалі помітнішою, що унеможливлювало ефективність управління державників-егоїстів. Кант відверто говорить про глобальну пов'язаність держав і наявність ряду спільних інтересів, на балансуванні яких можливе подолання природного стану війни.

У другому ж додатку Кант вступає у певну суперечність із самим собою. Якщо на початку трактату він висуває вимогу до публічности угоди про вічний мир, то таємність порушує цей засадничий припис. Філософ сам зізнається у цій суперечності I. Kant, “Zum ewigen Frieden. Ein philosophischer Entwurf” 227.. Однак виправданням такому вчинку слугує повага - як формулює Кант - до «авторитету» й «мудрости» уряду держави. Філософи мають підтримати «державу» мудрою порадою «тихо-мовчки» (stillschweigend), не підриваючи її загальний незаперечний авторитет джерела істини. Це рятує також і авторитет філософів, які утримаються від занурення в «пропаґанду» Ibid., 228..

І в цій же частині для посилення своєї позиції Кант уміщує додаток до додатку - ставить невеличкий підрозділ «Про непорозуміння між мораллю і політикою з огляду на вічний мир». Розмисли тут ще раз показують намагання перекласти критичну філософію мовою, зрозумілою для політиків і юристів. У боротьбі з макіявелізмом та цинізмом, Кант намагається показати прийнятність і навіть ефективність морального аргументу в політиці.

Зважаючи на зазначений історико-філософський та історико-правовий контекст, а також зміст частин трактату «До вічного миру», я хотів би вказати на засади прикладного просвітництва, що і сьогодні мають значущість для людей пізньомодерного суспільства.

3. Уроки Канта: людина між вічним миром і перманентним конфліктом

Проєкт вічного миру в Канта оснований на трьох засадах: (1) практична прикладна настанова, (2) політична й релігійна незаанґажованість, (3) конституційний республіканізм як інклюзивна ідеологічна позиція.

Практична прикладна настанова робить ідею вічного миру не предметом інтелектуальної дискусії, а одним із завдань просвітницького проєкту. Це завдання повязане із ширшою метою Просвітництва - створити простір для реалізації потенціялів людини й людства, реалізації розуму. Мир для цього проєкту - необхідна передумова, яка підважує впливовість архаїки «природного стану» і перешкоджає становленню модерности. Війна повертає нас до минулого, до відтворення ситуацій, до логік помсти. Модерний мир відкриває майбутнє для реалізації розумних начал.

У вступній частині до основних положень трактату Кант встановлює:

«Стан миру серед людей, які живуть поряд, не є природним станом (status naturalis),

і навіть більше - ним є стан війни, тобто якщо не прямо ведуться ворожі дії, то ними

постійно загрожують. Отож стан миру має бути встановлено...» Ibid., 204..

Завдання встановлення миру має бути реалізовано на принципах розуму: свобода, право і моральність.

Оскільки таке завдання звучить утопічно, філософові доводиться обмежувати себе в артикуляції того, що читачі трактату - політики і юристи - можуть сприйняти за утопічне. Одною з наскрізних ліній аргументації і риторики трактату є антиутопійніть, іронія до ентузіязму («Schwдrmerei») і застосовність пропозицій.

Передусім застосовність стосується створення таких державних інституцій і інституціональних політик, які би просували мир і зменшували інтереси тих, хто потребує війни. Фактично Кантові йдеться не просто про просвітницьке вірування в модерні інститути, які би раціоналізували життя. Його позиція набагато ригористичніша: діяти мають лише життєствердні модерні інститути. Кантова інституційна пересторога, яка суголосна критиці модерну в Макса Вебера, Макса Горкгаймера, Теодора Адорно і Юрґена Габермаса, приміром, стосувалася заборони постійної армії і немеритокра- тичної бюрократії. Кантів вічний мир основувався на «Системі», однак у її мінімалістичному вигляді. Політична модерність має бути основана на інститутах, які впроваджують права і роблять їх змістом політики; але такими можуть бути зовсім не всі інститути. Те, що пізніше Габермас назве «комунікативною раціональністю», вже в трактаті «До вічного миру» зазнає своєї першої артикуляції. Зрештою, Габермас і сам пов'язує свою комунікативну філософію із кантівським дороб-ком. Про це див.: J. Habermas, Theorie des kommunikativen Handelns, Bd. 1 (Frankrurt am Main: Suhrkamp, 1981), 36.

Такий модернізм Канта можливий внаслідок того, що в нього вийшло обмежити себе і в артикулюванні власної політико-конфесійної анґажова- ности. Досвід розриву із пієтизмом і проживання власної ідентичности як самосвідомого - і критичного до себе - просвітника дарував Кантові можливість певною мірою контролювати свої ідентичності у проєктуванні глобального й вічного миру. Як Вольтер, Руссо чи Гоббс, Кант свідомо утримується від участи в політичній боротьбі того часу, поділяючи думку, що безпосередня участь у політиці зменшує шанси реалізації проєкту глобального миру. Однак, на відміну від них, Кант переконаний у можливості використовувати політичні й державні інституції для встановлення й інституалізації стану вічного миру.

Я також погоджуюся з тезою Отфріда Хьофе про те, що свідоме утримування від конфесійної позиції, на відміну від Сен-П'єр, Еразма і Франка, дозволяло Кантові говорити про мир справді глобальний, а не примирення лише християнських народів O. Hцffe, “Der Friede - ein vernachlдstiges,” 14.. У ХІХ ст. неокантіянці південно-західної школи намагалися «націоналізувати» і «лютеранізувати» філософський доробок Канта. Зокрема, Фрідріх Паульсен висунув тезу про «протестантську природу філософії Канта» K. Paulsen, Kant, der Philosoph des Protestantismus (Berlin: W. von Gruyter, 1900), 1-2.. Однак ідеї і арґументи трактату «До вічного миру» заперечують паульсенівський конфесійний патріотизм. Рамки вічного миру - людство, глобальність і вічність. Універсалізм Кантового проєкту долає межі традиціоналістичних інтерпретацій політики.

Нарешті конституційний республіканізм Канта пропонує інклюзивну ідеологічну основу для модерної держави. Зважаючи на телеологічну природу людського розуму, виражену в схильності поступу в напрямі «царини моральних остаточних цілей», філософові йдеться про те, аби зменшити опір архаїчних чи інструментально-раціональних інститутів наявних держав зростанню впливовости свободи.

Республіканізм Канта, як його виражено в трактаті, проявляється в таких положеннях:

1. Республіка - це держава, інституційний принцип якої полягає в розведенні гілок влади (передусім виконавчої та законодавчої) задля ґарантуван- ня свобод і прав рівноправних громадян.

«Республіканський устрій основано, по-перше, на принципах свободи

членів суспільства (як людей); по-друге, на засадах залежности всіх від єдиного спільного законодавства (як підданих); і, по-третє, на законі рівности (як громадян).. .» I. Kant, “Zum ewigen Frieden. Ein philosophischer Entwurf” 205-06.

Тут Кант іде за Руссо, висуваючи спільноту людей на перше місце у визначенні республіканського устрою. Але акцент в ідеї республіки Кант робить на інституційній облаштованості порядку: суспільна угода громадян може функціонувати лише за умови поділу влад на законодавчу та виконавчу.

Це визначення республіканського устрою також слід читати в контексті нормативного розуміння республіки в інших творах Канта (у «Критиці чистого розуму», «Метафізиці моральности» чи «Суперечці факультетів»). Наприклад, у «Суперечці факультетів», що були написані водночас із трактатом «До вічного миру», Кант називає республіку “respublica noumenon” I. Kant, “Streit der Fakultдten” in KantI. Werke in zwцlf Bдnden, Band 11, Herausgeber Wilhelm Weischedel (Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1977), 364.. У «Метафізиці моральности» йдеться про «чисту республіку» (“eine reine Republik”) як про «довершений правовий уклад між людьми. як речами в собі» I. Kant, “Metaphysik der Sitten” in Kant, I. Werke in zwцlf Bдnden, Band 8, Herausgeber Wilhelm Weischedel (Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1977), 464, 497.. А в «Критиці чистого розуму» філософ говорить про республіку як Платонову республіку, що втілює в політичних інститутах структуру розуму з його гармонійною та ієрархічною структурованістю спроможностей I. Kant, “Kritik der reinen Vernunft (AA)” in Kant, I. Werke in zwцlf Bдnden Band 3/4, Heraufgeber Wilhelm Weischedel (Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1977), 201. Певною мірою, я згоден із дослідником кантівської правової філософії Го- Вон Юнгом, який говорить про республіку як водночас чистий принцип моральности і факт соціяльної реальности в Канта, як точка збігу ноуменального та феноменального світу Ho-Won Joung, Volkssouverдnitдt, Representation und Republik (Wьrzburg: Kцnigshausen und Neumann, 2006), 14.. Отже, за прикладною риторикою Канта в трактаті приховано критичну метафізику права й політики. Але приховування свідчить і про те, що його вчення про республіку в рамках тексту має характер компромісу.

2. Республіка - це особливий етос, де громадяни реалізують свою розумну людську природу в активній участі у законодавчих процесах. Ця активність робить можливим верховенство права, де мораль і політика можуть збігатися. Республіканський етос виявляє себе простором можливости для життя і творчости людини в нерозривності феноменальної і ноуменальної природи.

3. Республіка - агломерат інститутів миру. Якщо республіка не впадає в патологічний стан, коли в законодавстві починають діяти інтереси чи то більшости, чи то одної групи, то політичне ціле громадян не зацікавлене в нападі. Війна можлива лише захисна. Тоді як мир - основа існування і співіснування людських розмаїтих колективів.

4. Республіка - це регулятивна мета, прагнення до якої створює політичні передумови для реалізації і людини, і людства в цілому. Публічність і відкритість є основним принципом для республіки відновлювати баланс сил і інтересів всередині спільноти, попри конфліктогенну «протиспільну спільність» людей. Публічність і відкритість республіки роблять її місцем повної дії автономного та автентичного суб'єкта, що водночас мешкає у феноменальному та ноуменальному світах.

5. Реґулятивність республіканського ідеалу дозволяє уникнути і утопізму, і ескапізму, і самоіронії, які демонстрували просвітники з числа попередників Канта. Всі три позиції підривали впливовість проєктів «вічного миру» на політичні еліти. Однак цей вплив є винятково важливим для Канта. Трактат мав показати державцям, попри їхній цинізм та груповий егоїзм, що вічний мир - не порожня балаканина (“keine leere Idee”).

У цьому аспекті Кант вдається до різних засобів: пропонує секретність діялогів політиків і інтелектуалів (і це попри власну вимогу публічности всіх статей миру), натяком порівнює політиків із дияволами (що керуються в політиці лише власними та груповими інтересами, а також обмежуть своє мислення суто розсудком, тобто уникають присутности в ноуменальному світі). Крім того, Отфрід Хьофе говорить про переконливу картину вічного миру Канта через опис багатоманітности вимірів миру: мир між окремими людьми, мир між конфесіями, мир і природа (екологічний вимір), космічний вимір миру, що долає ієрархії усталеного світового порядку, соціяльний мир, правовий мир і політичний мир O. Hцffe, “Der Friede - ein vernachlдstiges,” 13-8.. Усе разом має дати зрозуміти політикам: вічний мир - це можливість, це можливе політичне майбутнє зі своїми вигодами для тих, хто стане його лідером.

Республіка - поза її можливими імперськими (сучасна Кантові Франція чи Голландія попередніх століть) та націоналістичним (Кант використовує «демократія» саме в цьому розумінні) патологічним втіленням - є поєднанням громадян, в якому принципи спільного укладання законів відповідають принципам рівности всіх громадян і не дозволяють більшості керувати меншістю. Саме така конституційно облаштована республіка є передумовою «вічного миру» зсередини світового правового устрою.

Маючи досвід республіканських патологій, Кант розглядає радикальну модель «республіки дияволів». У цій моделі аґенти не мають ані совісті, ані зацікавлености в свободі чи праві. Усе, чим вони керуються, -- розсудок та власний інтерес. Але навіть істотам, які керуються лише діяльним розсудком (тобто дияволам), достатньо спроможностей для побудови громадянської автономії із власним законом, що протидіятиме війні. Також і люди, громадяни власної республіки, будуть не зацікавлені у веденні воєн з метою захоплення: простий розрахунок власних інтересів (і вітальних, і політичних, і економічних) покаже, що війна невигідна. Піддані монархій чи патологічних республік (де громадянство не є станом свободи й рівности всіх) перетворюють себе на знаряддя, втрачаючи статус людини і відчужуючи себе від ноуменального світу. Фактично в основі кантівських положень про республіку і вічний мир лежить його ж вчення про судження. Доведенню цього присвячено «Лекції про політичну філософію Канта» Ганни Арендт: Hannah Arendt, Lectures on Kants Political Philosophy (Chicago: University of Chicago Press, 1992), 98-100. Лише збалансована трьома конституційними принципами республіка дає можливість поєднувати феноменальний і ноуменальний світ, розсудок і розум людини, перетворюючи її на громадянина.

Фактично, як уже було зазначено, кантівський конституційний республіканізм - це компроміс між тим, про що говорить його філософія, і тим, про що говорить його досвід. Другим концептуальним компромісом є «світова федерація» як неполітичний правовий громадянський союз народів.

Світова федерація як союз народів - це компроміс між політичним принципом єдности людства й історичним досвідом. Телеологічна природа людського розуму наперед визначає регулятивну мету розвитку людства - мирний стан, оснований на верховенстві права, де сполучаються моральний та політичний виміри людського життя. Історичний досвід людства говорить про те, що держави - і владні еліти - не дадуть можливости для побудови світової республіки у правовий спосіб. Тож Кант пропонує розглядати глобальну федерацію як неполітичний правовий союз державних народів, що цілком прийнятно і для людства як такого, і для громадян окремих республік, і для керівників держав. На підтримку цього трирівневого проєкту (громадянин - окрема республіка - світова федерація) Кант і висуває ідею трирівневого права (цивільного - міждержавного - світово-громадянського).

Важливо завважити, що обидва компромісні висновки (про конституційну республіку і світову федерацію) стосуються інституціялізованого оформлення подолання стану війни і встановлення стану миру. Кант працює з двома природами людини - феноменальною та ноуменальною.

Як і Гоббс, Кант уважає стан війни «природним станом» людства I. Kant, “Zum ewigen Frieden. Ein philosophischer Entwurf,” 204.. Структурованість цього природного стану така, що мир і право не можуть бути реалізованими. Тут, як це справедливо зазначає Вольфґанґ Керстінґ, Кант виступає найрадикальніше з-поміж усіх просвітників, вказуючи на неможливість вивести право і мир з військового стану W. Kersting, “Die bьrgerliche Verfassung in jedem Staate soll republikanisch sein,” in Kant I. Zum ewigen Fireden, Herausgeber O. Hцffe (Berlin: Akademie Verlag, 2004), 88.. Лише в правовому режимі леґітимне насилля (і лише проти правопорушника) може вести до відновлення правового стану. В умовах же природного стану навіть відсутність війни не є миром.

На відміну від Гоббса і багатьох мислителів часів Ренесансу і раннього модерну, Кант не ототожнює війну з конфліктом. Суперечність між людьми є як у військовому, так і в мирному стані. Ця конфліктність людської природи полягає в тому, що в «Трактаті» (як і в «Ідеях до історії»), отримує назву «протиспільної спільносте» (ungesellige Geselligkeit). В «Ідеях до загальної історії з огляду на світове громадянство» (1784) «протиспільна спільність» подана як засіб природи для досягнення свої історичної мети, власне, як ре- ґулятивна мета, що веде до встановлення стану світового громадянства.

«Протиспільна спільність» - це поняття, яким Кант позначає присутність людини у співпросторі і співчасі з іншими людьми. Воно безпосередньо стосується співприсутности індивідів-розумних істот в історії, де автономія морального суб'єкта пов'язана з колективним виміром людини. «Протиспільна спільність» не тотожна антагонізму, рушію війни. Натомість ідеться про спроможність людини бути співприсутньою історії, де конфлікт і суперечності індивідів можуть - за умов наявности функціональної збалансованої республіки - мати величезний творчій потенціял, що рухатиме людство до його остаточної мети.

У цьому аспекті Кантове розуміння людського духу неочікувано пов'язується і з діялектикою Геґеля, де творчий потенціял суперечности реалізується в розв'язально-збережувальному її підваженні (Aufhebung), і з марксистським вченням про перманентну революцію. У Канта ми маємо повне розуміння діялектичної сили конфлікту в розвитку суспільства (хоч принцип гармонії для нього залишається керівним).

Що стосується революції, то в тіні замовчування трактату «До вічного миру» в Канта зберігається і його розуміння революції. Для нього революція - це момент переходу від архаїчного стану війни до конституційної республіки модерности. Цей перехід він аналізує і в есе «Що таке просвітництво», і в «Суперечці факультетів». Як точно помітив Мішель Фуко, подія революції становить для Канта факт появи особливої атмосфери ентузіязму всіх сучасників, байдуже, чи беруть вони участь у подіях революції, чи ні. Про ці аспекти докладно описано у Мішеля Фуко в: M. Foucault, The Politics of Truth (New York: Semiotexte, 1997), 83. Цей осоливий суспільний ентузіязм - свідчення про існування спільного «морального відчуття», пов'язаного із проявом спільної природи людства в прихильності до права, свободи, рівности й республіканського устрою.

Революція у Канта є моментом якісного переходу зі стану традиційного суспільства і його інституційного оформлення до стану модерної республіки, що уможливлює вічний глобальний мир. Це не є тривалий процес історичних змін, як у Карла Маркса і Фрідріха Енґельса, і зокрема - не «перманентна революція» Маркса і Льва Троцького, і не «пасивна революція» Ан- тоніо Ґрамші. Див.: K. Marx, K. Engels, Ansprache der Zentralbehцrde an den Bund vom Mдrz. Bd. 7 (Berlin: AVD, 1973) 254; Л. Троцкий, Перманентная революция (Берлин: Гранит, 1930) 36; A. Gram- sci, An Antonio Gramsci Reader: Selected Writings 1916-1935. trans. and ed. D. Forgacs (New York: Schocken, 1988) 248. Кантове розуміння революції ближче до сучасної концепції переходу від соціяльно-політичних порядків закритого типу до порядків відкритого типу в новій політекономічній історії людства Дуґласа Норта, Джона Воліса і Барі Вейнґаста D.C North, J.J. Wallis, and B.R. Weingast, Violence and Social Orders: A Conceptual Framework for Interpreting Recorded Human History (Cambridge: Cambridge University Press, 2009). чи «революції свободи» в термінах Ганни Арендт H. Arendt, On Revolution (London: Polity, 1990).. Визначальною рисою тут є розуміння революції не як розтягнутого в часі процесі нескінченних змін і відкладення обіцянок революціонерів на недосяжне майбутнє, а як акту переходу зі стану одного типу до іншого за неісторицистичною логікою опису цієї події. Детальніше про розрізнення історицистичних та неісторицистичних теорій-практик ре-волюції див. тут: М. А. Мінаков, «Модерн і Революція в Україні: до питання про генеа-логію Євромайдана», в Наукові записки НаУКМА. Т. 154. Філософія та релігієзнавство (Київ: ТОВ «Аграр Медіа груп», 2014), 45-53.



Висновки

Кантове вчення про вічний мир і по цей день сучасне. У діялозі ідей «першого» і «другого» Модерну критичний запал і застосовний потенціял думок Канта може бути корисним для подолання як спокус історичного арґументу, який веде як до зради ідеалів миру, права й республіканства, так і для запобігання повернення ніщивних для життєсвіту культури практик інструментальної раціональности в державотворенні.

Передусім уроком для нас є необхідність інституціонального розбудовування миру й запобігання стану війни. Пострадянська епоха була часом інституціональних лінощів і політичного декадансу як у розбудові держави, так і в оформленні співжиття у східноевропейському реґіоні. Свобода здавалася незаперечним правом, однак інституціональних гарантій цього права так і не було створено. Мир між колишніми республіками СРСР здавався неминучим, тож механізми реґіональної безпеки і не створювалися. Кантова теза про необхідність побудови миру і його інфраструктури отримала свого кривавого підтвердження в наш час.

Другим уроком Канта є ствердження цінности творчости й самореаліза- ції людей, зокрема в публічній політиці. Постіндустріяльне українське суспільство стало ще одною жертвою пострадянської демодернізації, процесу знецінення раціонального и домінування неотрадиціоналістичних вірувань у соціяльно-політичному житті. Поволі цінності колективного виживання опинилися в центрі ідеологічного оформлення політики України, лишивши і ліві, і ліберальні альтернативи розвитку країни непочутими.

Іще один урок Канта полягає в цінності діялогу інтелектуалів і владних еліт. Злиденність суспільного діялогу останніх десятиріч позначилася на ідейному змісті політики. Однак і в «республіці дияволів» раціональний ар- ґумент має значливість. Тож пасивність і зневіра інтелектуалів можуть лише сприяти подальшій демодернізації і України, і країн цілого реґіону. Активність громадянина - запорука функціональности республіки й відтворення громадянського стану.

Другий модерн дарує нам шанс на нове просвітництво у Східній Европі. Регуманізація і внутрішньої політики країн реґіону, і міждержавної політики є важливим завданням. Філософський пошук може повернути перспективу в наші непевні часи, відкрити горизонт майбутнього і відновити впливовість модерних цінностей у нашому краї.



Bibliography

Arendt, H. Lectures on Kant's Political Philosophy. Chicago: University of Chicago Press, 1992.

- On Revolution. London: Polity, 1990.

Belwe, A. Ungesellige Geselligkeit. Wurzburg: Konigshausen und Neumann, 2000. Foucault, M. The Politics of Truth. New York: Semiotexte, 1997.

Gramsci, A. An Antonio Gramsci Reader: Selected Writings, 1916-1935, translated and edited by D. Forgacs. New York: Schocken, 1988.

Hцffe, O. “Der Friede - ein vernachlдstiges.” Einleitung. In Kant I. Zum ewigen Fireden von I Kant, Herausgeber O.Hцffe, 5-30. Berlin: Akademie Verlag, 2004.

Joung, Ho-Won. Volkssouverдnitдt, Representation und Republik. Wьrzburg: Kцnigshausen und Neumann, 2006.

Kant, I. “Kritik der reinen Vernunft (AA)” In Kant, I. Werke in zwцlf Bдnden Band 3/4, Heraufgeber Wilhelm Weischedel, 905. Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1977.

“Beanwortung der Frage: Was ist Aufklдrung?” In Kant I. Werke in zwцlf Bдnden, Band 11, Herausgeber Wilhelm Weischedel, 51-63. Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1977.

“Idee zu einer allgemeinene Geschichte in weltbьrgerlicher Absicht.” In Kant, I. Werke in zwцlf Bдnden, Band 11, Herausgeber Wilhelm Weischedel, 31-51. Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1977.

“Streit der Fakultдten”. In KantI. Werke in zwцlf Bдnden, Band 11, Herausgeber Wilhelm Weischedel, 261-394. Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1977.