Феномен інтуїції в історії античної думки

Размещено на http://www.allbest.ru//

Феномен інтуїції в історії античної думки

Верланов Д. С.,

аспірант кафедри філософії і соціально- політичних дисциплін

Проводиться семантико-етимологічний аналіз текстів античних авторів, з цілю визначити поняття і терміни, що репрезентують феномен інтуїтивного пізнання. З'ясовано, що в античний період не існувало особливої інтуїтивистської концепції, але це не значить, що явище інтуїції було невідомим. Навпаки, в текстах античних авторів ми знаходимо розмаїття поглядів і думок, які стосуються природи безпосереднього знання. Дослідження процесу еволюції поняття «інтуїція», а також термінів, що його виражають, збагачує наше уявлення про інтуїтивне пізнання й наближає до його розуміння.

Ключові слова: інтуїція, антична філософія, ум, споглядання, проникливість, дивінація, фронезис.

The paper focuses on semantic and etymological analysis of classical Greek and Latin texts in order to identify the terms and concepts that were utilized by ancient Greek and Roman authors to describe the phenomenon of intuition. The author states that although in the classical period it is impossible to speak of any particular intuitivist conception, but it does not mean that the ancient thinkers remained unaware of the phenomenon of intuition. In the ancient text one may find a profound diversity of views and insights, concerning the nature of immediate knowledge. The study of history and evolution of the concept of intuition as well as of the correlated terms can considerably enrich our image of the intuitive knowledge, and enable our rather more profound understanding of it.

Keywords: intuition, ancient philosophy, mind, contemplation, insight, divination, prudence. інтуїція античний пізнання

Постановка проблеми. З моменту зародження філософської думки існувало уявлення про особливий устрій та первинні пізнавальні здібності людського ума, або інтелекту, що дають, на відміну від логічно влаштованого мислення, істинне знання начал (ар%л) сущого. Не фізичні теорії, які досліджують природні феномени, а саме явища свідомості залишались на першому плані до самого початку Нового часу. «Не логіка побудови теорії, а логіка “побудови” інтелекту, що створює теорію, логіка зумовленості до творчості була в центрі філософського уваги» - пише В. С. Біблєр [2, с. 86]. Творчий початок в людині, що проявляється в таких здібностях, як безпосереднє осягнення вихідних ідей і істин теоретичного знання, моментальне схоплення суті проблеми та її вирішення, передбачення майбутніх подій, - і все це без допомоги доказів і дискурсивного мислення, - отримав в Нові часи назву «інтуїція» - загальновживаного понині поняття, яке з'явилось в результаті протиставлення внутрішнього ідеалізованого образу предмета та ізольованого від суб'єкта предмета ідеалізації, який можливо побачити тільки «очами розуму» [2, с. 121]. До цієї події, - розділення на суб'єкт і об'єкт, - ми безумовно зустрічаємо розмаїття понять і термінів, що намагаються визначити й описати феномен інтуїтивного пізнання. В античний період такі спроби були обумовленні різним розумінням природи й механізмів функціонування цього явища, а також несхожими мовними традиціями. Семантико-етимологічний аналіз текстів античних авторів, як грекомовних, так і латиномовних, спрямований на визначення термінів і понять, що прямо або конотативно відповідають значенню поняття інтуїція, наближає нас до розуміння природи такого складного явища як інтуїтивне пізнання.

Аналіз досліджень і публікацій. Ґрунтовні і безпосередні історико-філософські дослідження становлення й розвитку поняття інтуїція в античний період не є численними. Дана проблематика привертала увагу і ставала предметом більш чи менш детальної розробки таких науковців, як О. Ф. Лосєв [12], В. Ф. Асмус [1], В. С. Біблєр [2], А. А. Налчаджян [14], Ц. Г. Арзаканян [9], А. С. Кармін [8], П. Штрук [28] та ін. Головним контекстом, в якому здійснювалось обговорення цієї проблематики, був історико-філософський контекст.

Мета дослідження. Метою дослідження є виявлення в античних авторів понять і термінів, що констатують і визначають феномен інтуїтивного пізнання.

Виклад основного матеріалу. Грецькі філософи ранньої античності ставились до споглядання - «0єо^а», як до прямого і безпосереднього мислення, простого й інтуїтивного, як і будь- яке чуттєве сприйняття. Їх споглядання могло бути символічним, міфологічним, релігійним і взагалі яким завгодно [11, с. 531]. Саме в ранній античності зароджується діалектика чуттєво- матеріального космосу. Але ця діалектика ще не мала логічно-категоріального характеру, а тільки інтуїтивно-описовий [12, с. 44-45]. Ситуація змінюється з V століття, на яке припадає діяльність софістів. Останні наполягали на непридатності всій колишньої до них натурфілософії. Вони доводили недостатність тільки однієї інтуїтивної діалектики і вчили про необхідність вже діалектики розумової, тобто дискурсивної [12, с. 45]. У період зрілої класики, а саме у Платона (між 429 і 427 - 347), ми знаходимо вже інший діалектичний метод, який обмальовував чуттєво-матеріальний космос і як інтуїтивно-фізичну даність, і як систему логічно побудованих і діалектично розвинених категорій [12, с. 45-46].

Вчення Платона - це, в першу чергу, вчення про ідеї, тобто про поняття, які є вічними прототипами нашого матеріального світу, менш реального ніж «царство ідей». Безсмертна душа людини, до свого народження, перебуває в світі ідей, споглядаючи їх. Тому пізнання для Платона - це анамнезис - «avauvnoi;», тобто пригадування того знання, яке душа отримала, споглядаючи вічні ідеї [15, с. 588-589]. Завдяки такому підходу до пізнання, Платона називають першим інтуїтивістом в історії філософії, який поєднав інтуїцію і дискурсію [14, с. 160].

На традиційну вже точку зору про «царство ідей», про існування ідеального світу, що лежить поза межами матеріального світу, існують й інші погляди (Аристотель, Ф. Ніцше). Подвоєння світу і проблема загального і одиничного, що виникла з цього подвоєння, не є думкою самого Платона, але культурним нашаруванням, яке утворилось ще при житті останнього, - стверджує відомий грузинський філософ Мераб Мамардашвілі (19301990). Він іронізує, що Платон не був настільки наївним, щоб обожувати свою власну абстракцію. Ідея - це не просто абстракція чи загальне. Це інтелігібельна структура, що упорядковує світ навколо людини. Порядок, що породжує інші порядки (наприклад, трагедія, музика, але не як предмети естетичної насолоди, а як предмети, що породжують упорядковані стани). Тобто ідея - це не гносеологічна абстракція порядку, а реально існуюча абстракція порядку (онтологічна), що вводить людину в стан максимальної зрозумілості предмета, який охоплює собою розмаїття станів нашого психічного, фізіологічного і розумового життя (будинок породжує не будинки, а наші внутрішні стани). Тому ідеї не є термінами, одиничними речами чи їх загальними значеннями, але екзистенційними якостями розуміння найрізноманітніших явищ. Наприклад, ідея будинку - це ідея чи правило зрозумілості нашого «будинкового» життя, і ця ідея буде жити вічно, оскільки будинок можливо зруйнувати, він може застаріти, а будинок як форма чи ідея - ні [13, с. 205-234].

Точка зору грузинського мислителя освітлює з іншого боку платонівську концепцію ідей та підкреслює її інтуїтивно-пізнавальне значення в осягненні онтологічної реальності. Щоб бачити речі у світлі ідей і утриматися у цьому світлі, необхідно «повернути очі душі» (Платон), тобто потрапити в онтологічну структуру мислення, в котрій і через котру можливо охопити, осмислити і упорядкувати оточуючі нас речі.

Що стосується термінологічного ряду, то у додатку до класичного видання трудів Платона, - Corpus Platonicum, що належить Трасіллу (пом. 36 н. е.), відомому філософу- неоплатоніку, знаходиться словник, який має назву «Орої» - «визначення». Ще в античності вважалась сумнівною належність цього збірника визначень Платону. Авторство приписувалось давньогрецькому філософу Спевсіппу (395 до н.е. - 334 до н.е.), племіннику й учню Платона. Словник пояснює деякі терміни, що зустрічаються в діалогах засновника афінської Академії. Серед них знаходяться визначення близькі до поняття інтуїція: «Mavraa єпют^цп про5п^ютїк^ правок; aveu апо5е^ею;» - «Прорікання - знання, яке прояснює справу без доказів»; «MavTiKq єпшт^цп бєюрптік^ тои фvtoз каї uйьovTOз Зњњ Bv^Tњ» - «Мистецтво прорікання - умоглядне знання сущого й майбутнього смертної істоти» [27, с. 275]; «AnфSei^iз Xфyoз сиИоуштїк0<;' o&n0^З ^фyoз єцфоуштш^ 5iа проуіуюскоцєуюу» - «Доказ - справжнє міркування, засноване на умовиводах; доказове міркування на основі передбачення» [27, с. 276]. Безумовно слова «цаут^а» - «прорікання» і «npoyivOcraB» - «передбачення» (або проуіу'юскю) не мають того змісту, який поняття інтуїція отримала в Нові часи. Але не будемо забувати, що «інтуїція» визначається, як безпосереднє знання істини шляхом прямого її осягнення, без допомоги проміжних доказів, що за змістом має загальні ознаки з названими термінами. Наприклад, слово «проуіуюскю» (знати заздалегідь, передбачати, прогнозувати) може мати значення, як життєво- практичної, так і містичної інтуїції [25, c. 33].

Особливе місце в античності займав термін «цavтє^a» (дар прорікання, пророцькі тлумачення, спосіб пророкування, передбачення), що мав суто релігійне (містичне) чи навіть магічне наповнення. Цей спосіб умоглядного пізнання сущого та майбутнього був популярним в часи панування язичництва, оскільки релігія мала велике значення у житті античного суспільства й була пов'язана з державністю. Велика кількість оракулів, гаруспіків й авгурів ворожили та пророкували, задовольняючі потреби населення (наприклад, авгури - почесні римські жреці, виконували офіційні державні ворожіння - ауспіції, для передбачення результату тих чи інших заходів).

Про природу й види прорікання розповідає Марк Туллій Цицерон (106 до н.е. - 43 до н.е.) у своєму трактаті «De divinatio». Він ставить під сумнів існування будь-якого містичного передбачення, називаючи це явище марновірством. Але, не зважаючи на точку зору давньоримського оратора, його трактат має історико-філологічну цінність. Аналогом грецького слова «цаутік^у», - говорить Цицерон, - є латинське «divinatio» - здатність передчувати (praesensionem) і знати майбутнє. «Divus» перекладається як божественний, а «цаутік^у», згідно з тлумаченням Платона, походить від «цапа» - «несамовитість» (furor) [25, c. 3-5]. Дивінації розділяються на штучні й природні (alteram artis est, alteram naturae) [25, c. 2829]. Штучна дивінація - це особлива техніка, якої можна навчитися. Вона виникла й сформувалась у результаті тривалих спостережень за природою, тваринами, зірками, і дозволяє дізнатися майбутнє завдяки ворожінню на нутрощах тварин, по блискавках та за різними іншими знаменнями [25, c. 239]. Природній вид дивінації характеризується в трактаті як «divino instinctus» - «божественне спонукання / натхнення» [25, c. 156] чи «instinctu divino afflatuque» - «спонукання божественним натхненням» (afflatus - подих, віяння повітря; натхнення) [25, c. 91]. Природня дивінація не осягає таємниці майбутнього розумом. Це відбувається «внаслідок особливого збудження душі або вільного й невимушеного душевного руху» - «sed concitatione quadam animi, aut soluto liberoque motu» [25, c. 90]. Пророче натхнення приходить уві сні або в стані несамовитості, і залежить від чистоти життя й помислів, а також від помірності в їжі і напоях, тобто коли душа відсторонена від усього тілесного [25, с. 147]. Взагалі природня дивінація можлива тільки завдяки спорідненості людських душ з божественною душею (animus) [25, с. 164]. Люди, що удосконалились у своїх професіях (лікарі, хлібороби, мореплавці та ін.) багато передбачають (praesentio - передчувати, передбачати), але такий вид прозріння Цицерон не відносить до дивінації і називає майстрів своєї справи фізиками (physici), а не провидцями [25, с. 245]. Їх проникливість (prudentiam) потребує тільки мистецтва і знань [25, с. 311].

У платонівському словнику, окрім вищезазначених термінів, зустрічається ще одне важливе визначення - «g дyxwoia»: «Дyxwoia, єйфиі'а yr>xg;, ка0' gv о exrav стохастіко^ ecxiv єкастга той 5Јovto;' о^йтп; von» - «Проникливість - обдарованість душі, завдяки якій її власник точно судить про те, що личить кожному; гострота розуму» [27, с. 273]. Це визначення вперше зустрічається у Гомера (можливо VIII ст. до н. е. ), який в 332-му вірші тринадцятої пісні Одисеї використовує термін «дyxvoo;» [26, с. 505], що перекладається як «готовий розум» - «ready of mind»; «прозорливий»

«sagacious»; «проникливий» - «shrewd» [22, с. 15]. У словнику давньогрецької мови Іоана Стаматакоса «дyxivoo;» визначається, як «гострота розуму», «обдарованість» [32, с. 23]. Синонімом до цього визначення Стаматакос пропонує латинське слово «sдgax» - «чуйний», «той, хто має тонке чуття», «тонкий», «прозорливий», «проникливий» [10, с. 496]. Безумовно існують й інші визначення, як-от «розумний», «кмітливий» та ін. [3, с. 8; 6, с. 28; 30, с. 10]. Що стосується етимології слова «дyxvoo;», то воно складається з прийменника «дyx» - «близько» й іменника «о voo;», або «о vow;» - «ум» [7, с. 68]. В античній літературі цей термін буде зустрічатися неодноразово. Наприклад, у Піфагора (570 - 490) є такий уривок: «Юті тp^a gepn єйga0^o(;' дyxwoia, gvggn, о^йтп;. gvggn ow есті, тфпоц rav ega0e ті;' о^йтп; 5e, g тaxцтn; xg; 5lavo^a;' дyxivoia 5є, то, єЈ rav ega0e ті;, a gg ega0e 0прєйєт» - «Кмітливість (у навчанні) ділиться на три частини: проникливість, пам'ять і гострота (розуму). Пам'ять (g gvggn) є саме збереженням вивченого; гострота (g о^йтп;) це швидкість розуму; проникливість (g дyxtvorn) це з вивченого / дізнаного те, що не дізнане через дослідження / пошуки» [23, с. 221; Переклад мій - Д. В.]. У часи розквіту християнської теології цей термін можна знайти у святого Ісідора Пелусіота (370-449 н.е.). В листі до Горгонія, пояснюючи останньому, що Святий Дух має єдину сутність з Богом-Отцем, святий пише: «'Т^єсгі соі дyxlvoйvтl Kai grnpov npoe^ovxx єк rav ev xePci той Кг>рюг> фravюv кщ тgv Xhmv eдpeiv» - «Ти здатний знайти рішення, осягнути / проникнути (ayxvo'цvn) і трохи просунутися (у розумінні), якщо звернешся до слів Господніх, які у тебе під руками» [24, с. 221; Переклад мій - Д. В.].

В Аристотеля ми знаходимо два терміни, яким філософ надає значення близькі до поняття «інтуїція» - це вже відоме нам гомерівське слово «g аухтоіа» - «проникливість», а також слово «g єйстохіо» - «влучність». Влучність, говорить Стагірит, є раптовим явленням, якому не передує [роз] судження, на відміну від рішень ^ єйронМа), прийняття яких потребує тривалого часу. Проникливість ^ аухтоіа) також відрізняється від розумності в рішеннях, бо проникливість - це деяка влучність ^ єйстохіа) [17, 1142а-П42Ь].

Проникливість ^ аухтоіа) у Аристотеля - це цілком раціональне явище, яке дозволяє знайти «середній термін»: «В 5' аухтош есті єйстохіа ті; ст аскєлтга хр6vю той цесои» - «Проникливість - це влучність, що негайно знаходить середнє» [16, с. 89]. Тобто це розумове вміння влучно визначити загальну причину для двох засновків - суб'єкту висновку і предикату висновку (категоричний силогізм Аристотеля). Наприклад, якщо хтось бачить, що місяць світиться навпроти сонця, то відразу розуміє, що це відбувається внаслідок освітлення місяця сонцем.

Але силогізми й докази, - говорить Аристотель, не спроможні підняти нас до пізнання первинних істин - начал (арх^). Начала пізнаються в особливому пізнавальному стані (уугар^оша є^і;) і не підвладні логічно влаштованому мисленню. Оскільки початком науки (єлlстggn) не може бути наука, і докази не народжуються з доказів, то тільки ум (уой;) має своїм предметом начала сущого (оу). Основою «умного» пізнання є чуттєве сприйняття, що з розмаїття оточуючих нас речей, накопичує й утримує в душі загальні враження або досвід. Чуття (аісбпсі;) є сприйняттям загального, а не тільки окремих речей. Тому якщо зупинити або сфокусувати свою увагу, наприклад, на людині як живій істоті, а не як окремій особистості, то можливо отримати загальний і неділимий образ живої істоти. Інакше кажучи, первинне пізнається умом індуктивно (єлауга'^), за схемою руху від елементів досвіду, що сприймаються перебуваючи на периферії нашої свідомості, до сфокусованого цілісного розуміння. Саме з периферійного досвіду беруть свій початок навички і наука: навички - коли це стосується створення речей, наука - якщо мова йде про суще [16, с. 99-100]. Ум, як його розуміє Аристотель, цілком можна вважати інтуїтивним способом пізнання або самою інтуїцією [29, с. 100Ь]. Ум в Аристотеля, - зауважує Мамардашвілі, виникає та існує тільки як стан, в який нас вводять не тільки наші внутрішні процеси, але і такий пізнавальний метод як діалектика [13, с. 269].

Противники діалектики - епікурейці, вважали, що говорити про природу (пєрі фйсєга;) необхідно використовуючи тільки прості слова й основи, які відповідають предметам. Щоб досягти успіху в схоплені цілого, необхідно мати загальні знання про предмет. Адже досконале знання можливо отримати тільки через узагальнення деталей предмету, через їх швидке охоплення (елфо^ накладання) думкою [20, с. 263]. Тому Діоген Лаертський (імовірно II - III століття н.е.), автор біографії Епікура (342/341 до н.е. - 271/270 до н.е.), і пише, що «передбаченням (npoXnyiv) вони [епікурейці] називають щось на зразок осягнення, або правильної думки, або поняття, або загальної думки закладеної в нас, тобто це пам'ять того, що часто являлось нам ззовні, наприклад: «Ось це - людина». Справді, як тільки ми вимовляємо «людина», передбачення викликає в нашій думці її відбиток, якому передують відчуття» - «Tpv 5є npOXpyiv Xeyouoiv oiovei KaxaXnyiv p 56^av 6p0pv p evvoiav p Ka0oXiKpv vonciv evanoKei^ev^v, xouxecxi pvpppv той noXXaKi; e^a>0ev 9avevxo^, oiov xo ToioUxov ecxiv av0prano;^ apa yap тф pp0pvai av0prano; єй0й; Kaxa npOXpyiv Kai o x6no; anxou voeixai npopyoupevrav xrav aia0paerav» [20, c. 262].

Визначення ідеальної форми знання і механізмів його функціонування, яке ми зустрічаємо у біографічних замальовках Діогена, безумовно має ознаки інтуїтивного пізнання в його сенсуальній формі. Проте термін «eniPoXp», що використовується для пояснення названого явища, не є етимологічним відповідником терміну «інтуїція». Про це свідчить, насамперед, основне значення слова «eniPoXp», яке перекладається як «накидання», «накладання» (штрафу), «накидка», «одежа», «пласт» (походить від enipdXXra - накидати, класти) [4, с. 482-483; 31, с. 645]. Підтвердження вищесказаному ми знаходимо в інших античних текстах, в яких названий термін використовується за своїм призначенням. Наприклад, у Порфирія [20, с. 89] або у Псевдо-Діонісія Ареопагіта [21, с. 396 С]. В латинському перекладі 1862 року «eniPoXp» перекладається і як «знання» - «notitia», і як «інтуїція» - «intuitus», залежно від контексту, в якому цей термін використовувався [20, с. 262-263]. М. Л. Гаспаров перекладає його як «кидок думки» або «рух думки» [5, с. 378]. Діоген Лаертський, як ми вже бачили, називає інтуїцію епікурейців «передбаченням» - «npOXpyi;».

В примітці Ц. Г. Арзаканяна до перекладу Критики чистого розуму Іммануїла Канта знаходяться деякі міркування, в яких коментатор наполягає, що саме грецький термін «eniPoXp» став аналогом латинському терміну «інтуїція» [9, с. 701]. Це твердження ми не можемо відкидати, тим більше що термін «eniPoXp» зустрічається й у інших античних авторів у значенні близькому до поняття інтуїція (наприклад, у неоплатоніків Прокла і Ямвліха).

У часи перших християн, а саме у II столітті, християнський філософ й апологет Климент Олександрійський, у своєму трактаті «Стромати» -«Exprapaxa», надає інтуїтивні властивості вислову «дух сприйнятливості / чуття» - «nve6pa aia0paera;», де «луєйцо» - це «дух», а «aia0nai;» - «чуття». Синонімом до цього поняття, св. Климент ставить аристотелівський термін «фроупоі;», який перекладається як «розуміння» чи «судження». Це поняття Климент пояснює як споглядальну силу душі, яка дозволяє бачити сенс сущого: «Tanxn фро^ р ypaфp «nveUpa aia0paea);» 5e56a0ai xoi; xe^xai; eK xou 0eoU, xo 5e o65ev aXX' p фp6vnG^; ecxi, 56vapi; фихП? 0erapnxiKp xrav ovxrav Kai xou акоХой0ои бцоюи хє каі ^оцоюи біакргакр хє ай каі аоубєтікр каі лроотактікр каі алауорєитікр тйу тє цєХХбутюу кахаотохаотікр» - «Тому у Писанні сказано, що «дух сприйнятливості / чуття» (луєйца аю0роєю;) був дарований Богом ремісникам (які працювали над спорудженням скінії) (Вих. 28:3). І це не що інше як розуміння (фрбуроі;) - споглядальна сила душі, яка дозволяє бачити сенс сущих. Наступного - подібного і неподібного - вона розрізнення і поєднання; котрим вона повеліває і котрим забороняє, і прозирає майбутнє» [19, с. 385; Переклад мій - Д. В.].

Розуміння (фрбупоі;) у святого Климента має онтологічне значення. Багатогранний «фронезис» пронизує увесь світ (кбоцо;) й усі людські справи. Найвища його форма - «уброі;» - сприйняття умом (від уоєю - осягати думками, сприяти, уявляти собі [32, 656-657]), що «охоплює / осягає першопричини» - «елфаХХр тої; лрйтоі; аітюі;» (елфаХХю - накидати, класти). Коли «фронезис» підкріплюються доказами, - продовжує святий, - то він називається знанням (ууйоі;), мудрістю (ооф^a) або науковим знанням (єлютрцр). В сфері благочестя - це віра (люті;), що приймає сказане слово без розгляду й турбується тільки про його виконання. Коли віра направлена на чуттєве й вибирає з різноманіття того, що здається достовірним найбільш правдоподібне, то вона стає правильною думкою (5б|а бр0р) [19, с. 388].

Центральне місцеу КлиментаОлександрійського займає віра (люті;), - «вільне передбачення» - «лрбХрфі; єкойоіб; соті», або допущення неявного, яке є на один кшталт з доказом, що відкриває нам існування невідомої, але очевидної речі. Віра, або «умне бажання» - «р орє^і; уру б^ортікр», є вільним вибором (лроa^рєm;) і початком знання (^йоі;). Дослідження віри породжує наукове знання (єлютрцр), що спирається на тверду основу. Знання, зі свого боку, є особливий стан (є^і;), який розум (Хбуо;) змінити не може [18, с. 940].

Висновки

По-перше, з моменту зародження філософської думки існувало уявлення про особливі пізнавальні здібності людини, за якими в Нові часи затвердилась назва «інтуїція». Погляди на здатність людини проникати в сенс подій і ситуацій через раптове осяяння, без допомоги дискурсивного мислення, були й залишаються найрізноманітнішими: від інтуїції як простого і наочного споглядання до складних інтуїтивістських концепцій. Таке розмаїття поглядів на природу безпосереднього знання було обумовлене, насамперед, зміною видів і типів мислення.

По-друге, в античності (а античність - це великий період, що охоплює понад тисячу років) ми не знаходимо чіткого визначення інтуїтивного пізнання або особливої інтуїтивистської концепції, але це не значить, що античні погляди на це явище були примітивними або взагалі не мали місця - просто вони були інакшими. Змінилась формація цього питання через перенесення в Нові часи центру уваги з філософсько-теологічної антропології, а саме з вчення про устрій і природу людини, на фізичні теорії, що досліджують природні явища і намагаються відтворити об'єктивну картину світу, яку можна інтелектуально осмислити.

По-третє, термінологічний ряд, що використовувався в античності для пояснення інтуїції, залежав, насамперед, від мовної географії. Щоб пояснити феномен безпосереднього знання вживались різні терміни, які, як ми бачимо, не були етимологічними відповідниками слову «інтуїція». Серед термінів, що пояснювали інтуїтивне пізнання або були близькими за значенням до цього поняття, слід виділити наступні: латинські - «de divinatio», «divino ішіїпйш», «ішїіпсШ divino аіїїа^ие», «praesentio», «рі^епїіаш», «sagacitas»; грецькі

«аух^оіа», «фро^оі;», «єліРоХф), «даухєіа», «лроу^юокю», «лро^пуі;», «пуєица аісб^сєю;».

По-четверте, особливою рисою «античної» інтуїції є її до-раціональний характер. Аристотель, а за ним і християнський апологет Климент Олександрійський, називають інтуїцію особливим пізнавальним станом (ууюрі^оиса є^і;), або умом (уопф), що дає, на відміну від логічно влаштованого мислення, знання першопричин сущого. Це знання першопричин і складає основу теоретичного знання. Розуміння Аристотелем ума, як особливого пізнавального стану, мало вплив на інших мислителів різних епох (особливо християнських).

Не будемо забувати й про філософські концепції та методи, гносеологічним принципом яких є безпосереднє інтуїтивне пізнання. Платонівські ідеї є саме такою концепцією, а діалектика методом, що вводить людину в особливий інтуїтивно-пізнавальний стан.

Список використаних джерел

Асмус В. Ф. Античная философия. Учебное пособие. Изд. 2-е, доп. - М.: «Высшая школа», 1976. - 544 с.

Библер В. С. Мышление как творчество. (Введение в логику мысленного диалога). - М.: Политиздат, 1975.

399 с.

Гомеровский словарь: К «Илиаде» и «Одиссее» / Сост. В. И. Краузе. Изд. 2-е. - М.: Книжный дом «Либроком», 2012. - 274 с. (Школа классической филологии).

Греческо-русский словарь / Сост. А. Д. Вейсман. 5-е изд. - СПб.: Издание автора, 1899. - 694 с.

Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов / Ред. тома и авт. вступ. ст. А. Ф. Лосев; Перевод М. Л. Гаспарова. - 2-е изд. - М.: Мысль, 1986. - 571 с. - (Филос. наследие).

Древнегреческо-русский словарь / Сост. И.Х. Дворецкий. В 2-х т. - Т.1. - М.: Государственное изд-во иностранных и национальных словарей, 1958. - 1043 с.

Звонська Л. Л. Давньогрецька мова / Підручник для філософів. - Київ, 2011. - 673 с.

Кармин А.С. Интуиция. Философские концепции и научное исследование. М.: Наука. 2011. - 57 с.

Критика чистого разума / Иммануил Кант; пер. с нем. Н. Лосского сверен и отредактирован Ц. Г. Арзаканяном и М. И. Иткиным; прим. Ц. Г. Арзаканяна.

Москва: Издательство «Э», 2016. - 736 с. - (Антология мысли).

Латинско-русский словарь / Сост. О. Петрученко. 11-е изд., стер. - СПб.: Издательство «Лань», 2003. - 704 с. - (Учебники для вузов. Специальная литература).

Лосев А. Ф. История античной эстетики. Поздний эллинизм. - М.: Искусство, 1980. - 958 с.

Лосев А. Ф. История античной философии в конспективном изложении. - М.: Мысль, 1989. - 204 с.

Мамардашвили М. Лекции по античной философии. - СПб.: Азбука, Азбука-Аттикус, 2018. - 304 с.

Налчаджян А. А. Некоторые психологические и философские проблемы интуитивного познания (интуиция в процессе научного творчества). - М.: Мысль, 1972. - 271 с.

Платон. Диалог «Менон» // Собр. соч. в 4 т. - Т.

- М.: Мысль, 1990. Серия «Философское наследие». Т.112.

Aristoteles graece ex recensione Immanuelis Bekkeri, Volume 1. Front Cover. Aristotle, Immanuel Bekker. - Berolini: apud Georgium Reimerum, 1831. - 674 p.

Aristotle. Ethica Nicomachea, Edited by Ingraham Bywater. Scriptorum Classicorum Bibliotheca Oxoniensis. - Oxford: Clarendon Press, 1894. - 272 p.

Clementis Alexandrini. Stromatum // Migne J.-P. Patrologiae Cursus Completus, Series Graeca. 1-161 vol. Vol. 8. - Paris, 1857. - Col. 685-1383.

Clementis Alexandrini. Stromatum // Migne J.-P. Patrologiae Cursus Completus, Series Graeca. 1-161 vol. Vol. 9. - Paris, 1857. - Col. 9-603.

Diogenis Laertii. De Clalorum Philosoforum Vitis, Dogmatibus et Apophthegmatibus Libri decem, ex Italicis codicibus nunc primum excussis recensuit. - Paris, 1862. - 319, 182 p.

Dionysius Ariopagita. De ecclesiastica hierarchia // Migne J.-P. Patrologiae Cursus Completus, Series Graeca. 1-161 vol. Vol. 3. - Paris, 1857. - Col. 369-584.

Henry George Liddell & Robert Scott, A Greek- English Lexicon. Sixth edition revised and augmented. - Oxford: Clarendon Press, 1869. - 1865 p.

Iamblichi Chalcidensis ex Coele-Syria. De vita Pythagorica liber: Graece et Latine / Porthyrius et Anonymus de Vita Pythagorae, cum notis variorum et Kiessling. - Lipsiae, 1816. - 331 p.

Isidorus Pelysiota. Epistoloarum Libri Quinque. // Migne J.-P. Patrologiae Cursus Completus, Series Graeca. 1-161 vol. Vol.78. - Paris, 1864. - Col.178-1679.

M. Tullii Ciceronis. De Divinatione et De fato libri: cum omnium eruditorum annotationibus quas Ioannis Davisii editio ultima habet. - Francofurti ad Moenum: Broenner, 1828. - 769 p.

Omerou Apanta H.E. Homeri Opera omnia ex recensione et cum notis Samuelis Clarkii / Accessit varietas lectionis edd. veterum cura Io. Augusti Ernesti qui et suas notas adspersit. [Vol. 1.-5.]: Volume 3. - Lipsiae, 1760. - 513 p.

Размещено на Allbest.ru