Мова та історична справедливість: соціально-філософськии аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мова та історична справедливість: соціально-філософськии аспект

Здійснюється соціально-філософський аналіз державної політики, що призводила до виникнення мовних протиріч в період перебування українського народу у складі інших держав. Висвітлюється питання впливу мовного чинника на історичний розвиток міноритарних груп населення країни. Розглядаються сучасні підходи щодо забезпечення захисту мов меншин та оптимізації міжетнічної комунікації, які закріплені Європейською хартією регіональних мов або мов меншин. Визначаються умови, що дають можливість врегулювати відносини, пов'язані з використанням і розвитком міноритарних та мажоритарних мов, на засадах справедливості.

Робиться висновок про необхідність забезпечення державою права вільного використання і розвитку всіх мов, якими спілкуються її громадяни, а також про можливість надання переваг мові міжетнічного спілкування, за умови, що це буде здійснюватися в інтересах кожної сторони мовних відносин.

Постановка проблеми та її актуальність. Мова та справедливість здатні відігравати важливу роль у забезпеченні комунікації між людьми. Однак, в історії траплялися ситуації, коли мова починала суперечити справедливості, і переставала виконувати інтегративну функцію. Це відбувалося тоді, коли суб'єкти мовної політики намагалися використовувати зазначену соціальну цінність в якості засобу асиміляції. Прагнучи об'єднати різні етнічні групи за допомогою нав'язування їм певної мови, носії державної влади викликали обурення та посилювали протистояння, тобто досягали протилежних результатів. Невідповідність мети і засобів в мовному питанні є філософською проблемою, без вирішення якої не можна досягнути справедливості і зняти існуючі у цій сфері протиріччя. Мовна проблема була актуальною для українського суспільного життя в період перебування України у складі інших держав і не втратила своєї нагальності до тепер. Прийняття Закону «Про освіту» (2017 р.) та Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (2019 р.) викликало суперечливу реакцію як в середині країни, так і за її межами. Перед кожними виборами які-небудь політичні сили в Україні починають розігрувати мовну карту, що говорить про важливість цього питання і про його невирішеність у відповідності до принципів справедливості.

Аналіз досліджень і публікацій. Про різні аспекти історії розвитку української мови писали вітчизняні мовознавці Мартин Феллер, Юрій Шевельов, Микола Тимошик, Микола Лесюк, Віктор Павлович Кубайчук, Любов Мацько, Віра Христенко.

Правові основи вирішення проблем, що стосувалися як української мови, так і мов національних меншин, стали сферою наукових інтересів Юрія Прадіда. Серед дослідників, які останніми роками в Україні займалися питаннями соціолінгвістики можна виділити Г алину Яворську, Володимира Скляра, Ларису Масенко, Марію Олікову, Роксоляну Зорівчак, Світлану Швачко та ін.

Зарубіжними вченими, які висвітлювали соціолінгвістичну проблематику та досліджували державну мовну політику, є Роджер Т. Белл, Альберт Бастардас-Боада, Елана Шохамі, Володимир Алпатов.

Сучасні наукові розвідки, присвячені розгляду теоретичних моделей мовної справедливості та соціально-економічних наслідків мовної політики, опублікували Мишель Газзолі, Торстен Темплін, Бенгт-Арне Вікстрем.

Розвідки вітчизняних та зарубіжних мовознавців підготували теоретичну та емпіричну базу для філософського осмислення питання про історичне значення справедливого врегулювання мовних відносин.

Мета статті: на основі соціально-філософського аналізу державної політики, що призводила в минулому до виникнення мовних протиріч, визначитиможливостісправедливого врегулювання відносин, пов'язаних з використанням і розвитком мов різних етнічних груп багатонаціональної держави.

Виклад основного матеріалу. Кожне державне утворення зацікавлене розвивати єдину офіційну мову з метою забезпечення певної гомогенності та інтеграції різних груп громадян. Адже «суспільство, - як зазначав Еміль Дюркгейм, - може вижити лише тоді, коли між його членами існує значний ступінь однорідності» [4, с. 214]. З позиції збереження цілісності державного організму це виглядає доцільним і виправданим. Уніфікація мови традиційно вважається одним із потужних чинників інтеграції. Але цей процес може призводити до гальмування у розвитку мови національних меншин або повної мовної асиміляції. Обмеження можливості виявляти свою самобутність та здійснювати культурну самореалізацію сприймається як спроба позбавити права на самостійне історичне буття і не може не викликати обурення з боку сторони, на яку здійснюється асиміляційний вплив.

Несправедливість уніфікаційних прагнень влади іноді посилюється тим, що меншини безпідставно звинувачуються у сепаратизмі та відсутності реальних ознак окремого народу. Їх прагнення до національного самовизначення проголошуються штучними і породженими діями якихось зовнішніх сил. Історичним прикладом цього є події, пов'язані з обмеженням українського друкованого слова, що відбувалися в Російській імперії протягом ІІ половини ХІХ ст. У 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв відправив до територіальних цензурних комітетів таємне розпорядження, яке увійшло в історію під назвою «Валуєвський циркуляр», і в якому наказувалося призупинити видання релігійних, навчальних і освітніх книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Необхідність таких дій пояснювалася тривожним становищем суспільства, схвильованого політичними подіями, а також тим, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може» [7, с. 33].

Прийняття імператорського указу 1876 р. продовжило політику утисків рідної для українців мови. Цим актом заборонялося українською мовою видавати оригінальні твори і перекладати з іноземних мов, ввозити з-за кордону україномовні видання, ставити театральні постановки, організовувати публічні читання, здійснювати навчання рідною мовою навіть у початкових школах. Його прийняттю передувало обговорення даного питання на нараді 1875 р., що проводилася за участі міністра народної освіти, обер-прокурора Св. Синоду та головного начальника III відділення Власної Імператорської Канцелярії, а також голови Київської Археографічної Комісії Михайла Юзефовича. Під час обговорення питання про небезпечність українофільської пропаганди М.Юзефович назвав ідею малоруської самобутності «вигадкою австрійсько-польської інтриги, яка не мала ґрунту в історії та дусі малоросійського народу» [7, с. 35].

Безпідставність тверджень про те, що українська не є окремою мовою, була доведена не лише українськими, але й російськими діячами науки. Відомий філолог, славіст, історик Ізмаїл Срезневський ще в 1834 р. писав: «У теперішній час, здається, вже ні для кого і ні для чого доказувати, що українська мова (або, як полюбляють називати інші, малоросійська) є мовою, а не говором російської чи польської, як доказував дехто; і багато хто впевнений, що ця мова є однією з найбагатших слов'янських мов» [9, с. 97].

На початку ХХ ст. свої критичні зауваження щодо вищезазначених положень, якими обґрунтовувалася необхідність обмежень українського друкованого слова, зробили авторитетні російські фахівці. В 1905 р. була оприлюдненадоповідь Комісії з питання про скасування утисків малоросійського друкованого слова. Діячі Імператорської Академії Наук на підставі наукового аналізу доводили, що утиски української мови не могли бути викликані якими б то не було загрозливими єдності Росії прагненнями ХІХ ст., ані в перші роки ХХ ст.

Спростовуючи твердження про те, що окремої української мови ніколи не існувало, члени Комісії наголошували, що поділ населення давньої Русі на північноруську, середньоруську та південноруську групи племен існував від початку давньоруської історії, а віддаленість їх говорів мала місце у домонгольський період і значно посилилася у наступні часи [7, с. 14].

У доповіді Комісії зверталася увага на те, що заходи з обмеження української мови не лише завадили розвитку української літератури, але негативно вплинули на освіту дітей України та ускладнили розповсюдження на зрозумілій для місцевих селян мові корисних знань щодо ведення господарства [7, с. 27]. А це означає, що від імперської мовної політики страждала вже не лише культура, але й економіка. А го сподарська відсталість регіонів не може не позначитися і на загальному стані економіки держави. Виходить, що вчинивши історичну несправедливість щодо українців, російська влада опосередковано погіршила умови розвитку імперії у цілому. Академія Наук Російської імперії, ознайомившись з доповіддю Комісії, прийшла до висновку про необхідність припинення утисків української друкованої мови саме через те, що вони невигідно відбиваються на інтересах всього російського народу.

Події, які відбулися після прийняття розпорядження 1863 р. та указів 1876 і 1881р., засвідчили, що вони викликали реакцію протилежну за ту, на яку розраховували в столиці митрополії. Замість гальмування сепаратиських та революційних рухів серед українців мовна політика посилила їх активізацію. Повною мірою справдилися слова московського публіциста Михайла Каткова, які той написав щодо намірів боротися з українофільством ще у 1863 р.: «Гоніння і переслідування можуть з дрібниць створити серйозну справу; гоніння і переслідування, як свідчить досвід усіх століть, здебільшого порушували життя і силу в тому, що саме по собі не мало ані життя, ані сили» [Цит. за: 7, с. 20]. На підставі вищезазначеного можна зробити висновок про те, що намагання центральної влади перешкодити процесу самовизначення підвладних народів за допомогою мовних заборон, обмежують можливість для такого руху, але збільшують відповідну необхідність для нього. Оскільки до передумов виникнення і розгортання рухів людей відносяться як можливість, так і необхідність, то зменшення однієї з них, що супроводжується збільшенням іншої, не може бути ефективним засобом для гальмування.

Протиріччя між прагненням держави забезпечити мовну уніфікацію та бажанням меншин зберегти і розвивати свої власні мови не вирішене в багатьох країнах до нашого часу. Демократичні європейські держави намагаються знайти формулу, яка дозволить узгодити інтереси усіх зацікавлених сторін та забезпечить можливість для одночасної реалізації і права держави на самозбереження, і права нетитульних народів на культурну самореалізацію. 5 листопада 1992 року в Страсбурзі була ухвалена Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (ЄХРМ). Члени Ради Європи, які підписали Хартію, визнали використання регіональної мови або мови меншини у приватному та суспільному житті невід'ємним правом цих груп населення, і зобов'язалися здійснювати рішучі дії, спрямовані на розвиток регіональних мов та мов меншин з метою їх збереження. В статті І частини І Хартії, присвяченій визначенням ключових понять, терміном «регіональні мови або мови меншин» названі мови, які традиційно використовуються в межах певної території держави групою громадян цієї держави, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави. Такі мови відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави і не є діалектами офіційної мови чи мовами мігрантів.

В частині ІІІ Хартії визначено, що використання регіональних мов або мов меншин має заохочуватися на всіх рівнях освіти, в судочинстві, в адміністративних справах та у сфері послуг, в засобах масової інформації і культурній діяльності, в економічному та соціальному житті. Але, це слід робити в тих районах, де кількість мешканців, що їх вживають, виправдовує таке використання. Якою має бути кількість або відсоток носіїв недержавних мов для того, щоб надання їм зазначених прав стало виправданим, в тексті документу не вказано. Замість визначення чітких показників, державам пропонується діяти «у міру розумної можливості» [5].

Піклуючись про інтереси тих, хто в державі складає меншість, укладачі Хартії не забули і про інтереси держави в цілому. У Преамбулі до документу підкреслено, що охорона та розвиток цих мов «не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх» [5]. Багатомовність та культурне розмаїття визнаються такими, що сприяють розвитку культурного багатства і традицій в Європі, але вони мають забезпечуватися «в рамках національного суверенітету і територіальної цілісності» [5]. Небажання якоїсь частини населення вивчати належним чином державну мову може вважатися такою ж несправедливістю, як і небажання держави дати можливість своїм громадянам, що відносяться до міноритарних етносів, спілкуватися між собою рідною мовою в різних сферах своєї життєдіяльності. Таким чином, у відповідності до положень Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, дієвим засобом вирішення мовного питання має бути створення оптимальних умов для розвитку як офіційних, так і неофіційних, як мажоритарних, так і міноритарних мов.

Слід зазначити, що запропонований Хартією варіант вирішення мовного питання був підтриманий не всіма впливовими демократичними державами в Європі. Конституційна рада Франції своїм рішенням від 15 червня 1999 р встановила, що Європейська хартія регіональних або меншинних мов містить положення, які суперечать Конституції країни. Івон Больман в книзі «Мовні війни в Європі» зазначає, що Хартія зазіхає на конституційні принципи неподільності Республіки та єдності французького народу, розпалює конфлікти «національностей», сприяє перетворенню вільних і рівних індивідуумів на незначних представників етнічних груп у «федеральній Європі регіонів». Цей документ створює передумови для розбудови «нової європейської імперії». Він є німецькою машиною війни проти Франції та її неетнічного розуміння громадянства [2, с. 11, 49].

Навіть якщо запропоновані засоби поєднання інтересів цілого та його частин не є ідеальними, можна стверджувати, що намір захистити меншини і надати їм права на збереження власних мов виглядає справою цілком справедливою. Це дає можливість мати власне історичне буття відносно невеликим народам і зберігає культурне різноманіття людства в цілому, а різноманіття, є одним з головних показників життєздатності не лише біологічних, але й соціальних систем.

Українська держава демонструє своє розуміння важливості збереження культурної різноманітності та створення умов для розвитку мов всіх народів, що входять до її складу. Влада, ратифікувавши Хартію, взяла на себе зобов'язання захищати регіональні мови або мови меншин. Проте, мовна ситуація, що склалася в Україні, відрізнялася від становища, що існувало в цьому питанні в західноєвропейських країнах. Автори книги «Мовна політика та мовна ситуація в Україні», що була видана в 2010 р. за редакцією німецького славіста і мовознавця Юліане Бестерс-Дільґер з Фрайбурзького університету, звернули увагу на те, що «Немає жодної іншої європейської країни, де мова етнічної меншини набула б такого ж поширення, що й державна мова, - а державна була б на певних територіях мовою меншості населення» [13, с. 332]. Причину цього дослідники бачать в історичному минулому українського народу, коли здійснювалися заходи, спрямовані на знищення його рідної мови та нав'язування мови панівних народів.

Найбільші дискусії у незалежній Україні виникають щодо статусу і умов розвитку російської мови, але статистичні дані та результати соціологічних опитувань свідчать, що захисту і підтримки потребує також мова, яка офіційно визнана державною. Несправедливою можна вважати ситуацію, коли 62% населення України вважають українську мову рідною, але спілкуються нею вдома та на роботі лише 42-44% громадян країни [6]. Виходить, що значна кількість тих, хто ідентифікує себе як українці, не розмовляють материнською мовою. У використанні рідної мови громадянами України, які вважають себе етнічними росіянами, подібного дисбалансу не спостерігається. Рідною російську мову вважають 36%, а спілкуються нею 35-36% [6].

Отже, історична несправедливість відносно мови полягає у тому, що через несприятливі умови попереднього або сучасного розвитку велика група людей в державі не має можливості, або не бажає говорити рідною мовою. Проведення політики, яка забезпечить кожному можливість вільно спілкуватися материнською мовою з представниками свого етносу, є справедливою з будь-якої точки зору, оскільки вона відновлює баланс між тим, що має бути (що є природним) і тим, що є у дійсності. Баланс, паритет, відповідність є сутнісними визначеннями справедливості, а їх порушення сприймається як несправедливість, і призводить до невдоволення та ворожнечі.

Проте, створення умов, коли представники одного етносу стануть спілкуватися між собою рідною мовою, не вирішить остаточно мовної проблеми, оскільки без відповіді залишається питання: якою мовою мають спілкуватися між собою представники різних етносів однієї багатонаціональної держави? Міжнародні організації та прийняті ними документи не визначають і не можуть визначати те, яку мову слід визнати міжетнічною, офіційною або державною в кожній конкретній країні, і скільки таких мов там необхідно запровадити.

Досліджуючи ситуацію, коли в контакт вступають носії різних материнських мов, Володимир Алпатов виявив вісім можливих стратегій спілкування: 1) відмова від комунікації; 2) комунікація без мови; 3) комунікація з використанням кожною стороною власної материнської мови; 4) комунікація з перекладачем; 5) рівноправна двомовність; 6) використання сторонами класичної або міжнародної мови, що не є материнською для кожної з них; 7) спілкування чужою для обох співрозмовників мовою, яка належить колишнім колонізаторам, більш впливовій сусідній державі або найбільш чисельному в країні етносу; 8) спілкування мовою одного зі співрозмовників [1, с. 15-20]. На думку дослідника, з якою важко не погодитися, у сучасному суспільстві, включаючи радянське і пострадянське, провідну роль відіграють стратегії 7 і 8 (в міждержавному спілкуванні також 4), а решта ситуацій має маргінальний характер [1, с. 20].

Хоча на внутрішньодержавному рівні найбільшу роль відіграють два останніх варіанти, можна стверджувати, що принципам справедливості більше відповідають стратегії №5 та 6. Рівноправне використання співрозмовниками мови один одного або спілкування сторонньою для них світовою мовою здатне забезпечити потребу у взаєморозумінні та уникнути становища, в якому хтось із учасників спілкування може відчувати лінгвістичну або етнічну неповноцінність. Однак реалізація зазначених стратегій є найбільш складним варіантом вирішення мовного питання, який для багатьох сучасних країн., зокрема і пострадянських, здається малоймовірним.

Питання запровадження двомовності або багатомовності сьогодні активно обговорюється в Україні і має багато прихильників та опонентів. Відоме висловлювання «Скільки мов ви знаєте, стільки окремих людей ви варті», що приписується імператору Священної Римської імперії Карлу V, виразно свідчить на користь вивчення і використання якомога більшої кількості мов. Однак використання двох або більше мов в освіті може мати не лише позитивні наслідки. Український мовознавець ХІХ ст. Олександр Потебня в роботі «Мова і народність» зазначав, що в ранньому віці знання двох мов не означає посідання двох систем змалювання і передачі того самого кола думок, а роздвоює це коло, наперед утруднюючи досягнення цілісності світогляду і перешкоджаючи науковій абстракції. Якщо мова школи відмінна від мови сімейства, то, на думку вченого, слід очікувати, що школа і сімейне життя не будуть приведені в гармонійні відносини, але будуть стикатися і боротися один з одним [8, с. 15].

Розглядаючи погляди свого попередника, авторитетний дослідник української, російської та інших слов'янських мов Леонід Булаховський звернув увагу на те, що концепція двомовності

О.Потебні не є беззаперечною, і що не всі мовознавці й психологи ХХ ст. поділяли її як в теоретичному плані, так і в практиці учбової політики. Л.Булаховський не погодився з тим, що кількість мов перешкоджає розвитку абстрактного мислення, оскільки відхід від одномовності веде до звільнення мовної форми від конкретного змісту і таким чином більше сприяє виробленню абстракцій. В питанні щодо негативного впливу двомовності на цілісність світосприймання мовознавець ХХ ст. змушений був визнати правоту вченого, який вивчав цю проблему століттям раніше [3, с. 288].

Супротивники раннього вивчення двох і більше мов були і серед іноземних науковців. Досліджуючи в 20-х роках ХХ ст. дітей, що опановували рідну кельтську мову одночасно з англійською, науковці Великої Британії прийшли до висновку, що одномовні діти восьми-одинадцяти років перевершують двомовних однолітків влучнішим вибором слів, здатністю висловлюватись, досконалістю мислення. Крім того, було визначено, що у двомовних дітей спостерігається гірше володіння правою рукою [3, с. 287-288]. В громадській думці США дотепер панують уявлення про зв'язок двомовності з бідністю і відсталістю. Саме в цій країні намагалися експериментально довести, що більш благотворний вплив на розвиток особистості має одномовність [1, с. 13].

Якщо розглядати питання бі- або полі- лінгвальності в аспекті соціальному, то можна зазначити, що абсолютної рівнозначності та рівноправності мов майже ніде не існує. Рівноправ'я зазвичай буває лише формальним. Приміром в період існування союзної Чехословаччини чеські та словацькі мови юридично були рівноправними, але словацька мова на відміну від чеської фактично була регіональною. Двомовність головним чином була властива для словаків, а спілкування чехів зі словаками майже завжди здійснювалося чеською. Сучасний російський філософ Асієт Шадже, аналізуючи сучасну мовну ситуацію в республіках Російської федерації, змушена була констатувати: «На жаль, можна зустріти російських (а також представників інших національностей), які виросли і прожили все своє життя в Адигеї, але так і не опанували адигейської мови хоча б на побутовому рівні» [12, с. 120].

Аналогічне становище донедавна спостерігалося й в Україні. Певні групи населення країни і сьогодні виступають за визнання двомовності на державному рівні не заради того, щоб зберегти материнську мову, а для того щоб не вчити української. Небажання деяких меншин вивчати офіційні мови держав, що утворилися на теренах колишнього СРСР, зокрема пояснюється тим, що частина російськомовних громадян досі вважає нинішню ситуацію тимчасовою, сподіваючись на відновлення Союзу в тому або іншому вигляді і тому не бажає пристосовуватися до ситуації [1, с. 172]. Якщо врахувати, що колишня митрополія демонструє нові імперські прагнення, а її керівник називає розпад Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття та стверджує, що «Україна - це навіть не держава»[ 10, с. 203], стає зрозумілим, чим підживлюються сподівання тих, хто ностальгує за минулим.

Вплив політичного чинника в багатьох випадках є головним фактором, який заважає справедливому вирішенню мовного питання. Носії влади, котрі засобом нав'язування або заборони якихось мов прагнуть зміцнити єдність держави, не враховують, що не мова об'єднує людей, а взаємодія. Мова лише сприяє взаємодії. Певна єдність може існувати навіть серед людей, що розмовляють різними мовами, якщо вони мають загальну мету і спільні інтереси. Приміром є швейцарці, не маючи спільної для всіх мови, не перестають бути єдиним народом, оскільки їх єдність ґрунтується не на однаковості етнічних властивостей, а на взаємозалежності, подібності умов життя та прагнень.

У випадках, коли соціальні або економічні чинники стоять на заваді взаємодії між різними регіонами чи верствами населення, мова не зможе забезпечити згуртованість навіть серед тих, хто не має мовних відмінностей. Північноамериканські колонії мали багато спільного з Англією у мові, релігії та інших складових духовної культури, проте у XVIII ст. вони вибороли право на самостійне існування, оскільки залежність від митрополії гальмувала їх суспільний розвиток.

В 20-х роках XX ст. у Радянському Союзі проводилася політика коренізації, що передбачала надання офіційного (а інколи -- й панівного) статусу національним мовам і на практиці означала дерусифікацію населення об'єднаних з Російською федерацією республік. Однак це не викликало тоді сплеску сепаратизму. Потім ця політика була згорнута і влада зробила все, щоб максимально зросійщити національні меншини. Однак це не врятувало єдності, а стало однією з причин її послаблення та руйнування. Саме тоді, коли русифікація досягла свого апогею і в республіках запанувала мова центру, стався розпад союзної держави. Значну роль у процесі дезінтеграції відіграла Україна. Влада Російської імперії, а потім Радянського Союзу, побоювалася, що самобутність українців буде підштовхувати їх до сепаратизму, тому докладали багато зусиль аби її нівелювати. Проте український народ проголосував за незалежність не тоді, коли був українізованим, а тоді, коли його рідна мова майже повністю була витіснена з офіційної сфери життєдіяльності республіки. Отже володіння спільною для всіх мовою не може забезпечити єдність держави там, де для існування відцентрових рухів є вагомі соціальні, економічні та політичні причини.

Спроби використати мову не в якості засобу для полегшення взаєморозуміння людей та оптимізації їх взаємодії, а в якості фактору уніфікації і засобу боротьби з сепаратиськими прагненнями, дуже часто призводять до того, що мова починає виконувати не інтегруючу, а роз'єднувальну роль. Слід зазначити, що подібні вияви в історії людства траплялися доволі часто. «Хоча інституція мови виникла як засіб комунікації між людьми, - писав відомий дослідник минулого Арнольд Тойнбі, - її соціальний вплив на історію людства досі діяв у протилежному напрямку -- тобто більше розділяв людський рід, аніж об'єднував його» [11, с. 454].

Навіть, якщо вдасться відійти від політизації мовного питання, дуже важко буде знайти такий варіант його вирішення, який був би одночасно ефективним з точки зору забезпечення комунікації, реалістичним та справедливим. Єдина офіційна мова є кращим засобом для здійснення спілкування і не вимагає значних зусиль в опануванні. Однак вона ставить в привілейоване становище ті групи населення, для кого ця мова є рідною. Двомовність та багатомовність менше сприяють комунікації і більш складні щодо практичної реалізації. Хоч вони і дозволяють уникнути ситуації домінування одного етносу над іншими, проте не відповідають повною мірою імперативам справедливості, оскільки не можуть гарантувати мовного рівноправ'я всім етносам, що населяють країну.

Зняти мовне протиріччя можна, якщо орієнтуватися не на повне рівноправ'я, а на інтереси кожного. Автор книги «Теорія справедливості» Джон Ролз сформулював основний принцип цього надважливого регулятора людських відносин наступним чином: «Всі соціальні цінності - свобода та сприятливі можливості, статки і багатства, соціальні основи самоповаги - все це має бути порівну розподілено, окрім тих випадків, коли нерівне розподілення будь-якої, або всіх цих цінностей є більш вигідним для кожного» [14, с. 54]. Застосувавши цей підхід до мови, можна зробити висновок, що мовним рівноправ'ям дозволяється поступитися, якщо від цього у підсумку виграють усі. Коли національні меншини в України відчуватимуть, що забезпечення функціонування української мови як державної, з одного боку, не означатиме обмеження розвитку їх рідних мов, не загрожуватиме їх національній ідентифікації та не принижуватиме їх гідності, а з іншого - дасть можливість через оволодіння українською мовою здобувати високоякісну освіту, знайомитися з художньою і науковою літературою, творами кінематографу та театрального мистецтва найвищого світового рівня, а також само- реалізуватися в україномовному просторі як успішним особистостям, то вони навряд чи будуть сприймати домінування мажоритарної мови, як прояв кричущої несправедливості. Якщо ж етнічні групи, котрі складають меншість, не бачитимуть покращення свого загального становища від надання переваг мові найчисельнішого етносу, то їм здаватиметься, що по відношенню до них проводиться дискримінаційна мовна політика з усіма добре відомими в Україні історичними наслідками.

Висновки. Розгляд питання про виникнення мовних протиріч в колоніальному минулому українського народу дозволяє зробити висновок, що прагнення суб'єктів мовної політики багатонаціональної держави забезпечити її єдність засобом обмеження використання і розвитку мов міноритарних етнічних груп може супроводжуватися запереченням їх права на історичне буття, заважати їх культурному та економічному розвитку, і ставати одним із факторів необхідності здобуття ними політичної самостійності.

Справедливому вирішенню мовного питання в багатьох країнах дотепер заважає його надмірна політизація та переконання носіїв влади в тому, що єдність мови може бути гарантом цілісності держави. З метою подолання мовних протиріч демократичні європейські держави, до яких належить й Україна, взяли на себе зобов'язання усунути будь-які необгрунтовані розрізнення, виключення, обмеження або переваги, які стосуються використання регіональної мови або мови меншини, та які перешкоджають чи створюють загрозу її збереженню. Імперативи справедливості вимагають створення умов для забезпечення вільного використання і розвитку всіх мов, якими спілкуються громадяни держави та надання цим мовам рівних прав, за виключенням тих випадків, коли домінування мови або мов міжетнічної комунікації відповідає інтересам кожної сторони взаємодії.

Список використаних джерел

населення філософський державний

1.Алпатов, В., 2000. `150 языков и політика. 1917¬2000: Социолингвистические проблемы СССР и пост¬советского пространства', Москва: Крафт+Институт Востоковедения РАН, 190 с.

2.Больман, І., 2007. `Мовні війни в Європі: Євро¬пейська хартія регіональних або меншинних мов', пер. з фр. С. Гринцевич, Київ: К. І. С., 275 с.

3.Булаховський, Л., 1975.`Вибрані праці в п'яти томах', Т 1, Київ: Наук. Думка, 495 с.

4.Дюркгейм, Э., 1995. `Социология. Ее предмет, метод, предназначение', пер. с фр. А. Гофман, Москва: Канон, 352 с.

5.Рада Європи, 1992. `Європейська хартія регіональних мов або мов меншин', Офіційний портал

Верховної Ради України. Доступно: < https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/994_014 >. [і0 Серпень 2019].

6.Бестерс-Дільґер Ю.(ред.), 2010. `Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз і рекомендації', Київ: Києво-Могилянська академія, 363 с.

7.`Об отмене стеснений малорусского печатного слова', 1905. Санкт-Петербург: Типография Импера¬торской Академии Наук, 100 с.

8.Потебня, А., 2019. `Поэтика. Избранные работы', Москва: Издательство Юрайт, 263 с.

9.Срезневський, І., 2013. `Погляд на пам'ятки української народної словесності', Міфологія і фольклор. Загальноукр. наук.-освітній журнал, №1 (13), с. 97-104.

10.Стент, А., 2015. `Почему Америка и Россия не слышат друг друга? Взгляд Вашингтона на новейшую историю российско-американских отношений', Москва: Манн, Иванов и Фербер, 464 с.

11.Тойнбі, А., 1995. `Дослідження історії', Том 1, пер. з англ. В. Шовкун, Київ: Основи, 614 с.

Размещено на Allbest.ru