Універсально-культурні виміри сучасного філософсько-антропологічного знання

Размещено на http://www.allbest.ru/

УНІВЕРСАЛЬНО-КУЛЬТУРНІ ВИМІРИ СУЧАСНОГО ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ

Доповідь: Універсально-культурні аспекти української національної екзистенції. - Конференція «Європейські цінності та українські реалії» - Пам'яті заступника завідувача Відділу діалектичного матеріалізму (Філософської антропології) ІФ НАН України Олександра Яценка - Київ, Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАН України, 5 жовтня 2009 року

Публікація: Філософсько-антропологічні студії' 2013. Визначальні виміри сучасного філософсько-антропологічного знання - Ред. колегія: М. В. Попович на ін. ; Упорядник Є. І. Андрос - Національна академія наук України. Інститут філософії імені Г. С. Сковороди - К.: Стилос, 2013 - 351 с. - сс. 109-120.

Виходячи зі своєї концепції універсалій культури, автор доводить, що попри їхню наявність у всіх відмінних культурах у вигляді культурно-світоглядної формули «життя - смерть - безсмертя» (більш конкретно - «життя нації - загроза життю нації - подолання загорози» народи світу наповнюють цю формулу відмінними, часом протилежними, смислами. Це й є головною перешкодою на шляху впровадження комунікативної етики загального порозуміння. Засобом винайдення такого порозуміння між націями є відмова від прагнення до ствердження життя власної нації за рахунок нищення інших націй - як то мало місце через націоцид, голодомор, голокост, геноцид, військову агресію, економічне гноблення, інформаційну окупацію, політичне домінування, культурну асиміляцію, повзуче національне поглинання, викачування людських та природних ресурсів тощо. Установка на ствердження певною національною спільнотою власного життя лише тоді дійсно відповідатиме як спільній антропологічній, так і єдиній культурній сутності людства, коли вона спиратиметься на принципове визнання права на повноту життя всіх інших національних спільнот в усіх його проявах, у тому колі - в національних інституціолізованих формах. На основі вказаних міркувань у статті визначені глибинні історичні відмінності між Україною та Росією у виборі засобів реалізації базисної культурно-світоглядної установки у її національно-державницьких проявах.

Ключові слова: нація і філософська антропологія, філософія культури, універсалії культури, національна політика, асиміляція, етика взаєморозуміння, Україна, Росія

Сутність універсально-культурної концепції, включно з її власними методологічними засадами, понятійно-науковим апаратом, отриманими позитивними результатами та підтвердженими евристичними можливостями тощо, котра дає свій варіант вирішення всіх тих питань, що їх ставить філософська антропологія, особливо - про сутність людини та творення нею самої себе одночасно з формуванням людського світу, полягає у висхідній установці на віднайдення культурних універсалій - спільних для культур всіх часів та епох рис, ознак та властивостей.

Філософсько-антропологічна складова універсально-культурної концепції у цілому відштовхується від таких аксіоматичних постулатів: 1) людина - це жива істота; 2) фундаментальним потягом людини як живої істоти є прагнення до виживання; 3) як будь-якій іншій істоті людині притаманні всі ті базисні життєві функції, що їх мають інші живі створіння, і ці функції (харчова, репродуктивна, агресивна та інформаційна) покликані забезпечити реалізацію вищезгаданого фундаментального потягу; 4) як і все у світі, людина не є вічною, вона - смертна істота; 5) на відміну від інших живих істот людина - це єдине в світі створіння, котре усвідомлює власну індивідуальну скінченність і робить це явище предметом особливої світоглядної рефлексії та моментом світовідношення.

Таким чином, людина не тільки усвідомлює свою скінченність, але й прагне її подолати, що реально відбувається не через бажання «бути вічно», «існувати нескінченний час», а шляхом виходу людини за її природно дані межі завдяки такій своїй сутнісній рисі, як трансцендування у світ. Активне подолання людиною природних обмежень її власного існування веде до створення «другої», «олюдненої» природи, котра одночасно постає як людське «неорганічне тіло». Через цю предметну «винесеність» комунікативної людини за її природні межі формується світ (світ культури як система комунікацій та інституцій), що постає як процес, форма та результат опредмечення її сутнісних рис.

Специфічно людська трансформація вказаних природних функцій відбувається в процесі цілепокладання та відтворення світу людини. Внаслідок цього кожна нова генерація, приходячи у цей людський світ, застає історично визначену систему минулих опредмечених сутнісних сил людини, яка через розпредмечення стає основою для соціалізації нового покоління. Розвиток предметного перетворення світу цією новою генерацією веде до зміни світу смислових предметностей. Наступне покоління людей проходить соціалізацію вже під впливом змінених предметних смислів окультуреного світу людей, і так все синусоїдально повторюється і надалі.

Трансформовані у культурі та репрезентовані на різних рівнях світовідношення (предметно-практичному, обрядово-ритуальному, духовно-практичному та теоретичному) базисні функції (аліментарна, еротична, агресивна та інформаційна) і фундаментальна установка на підтримку життя («породження та ствердження життя, заперечення смерті, прагнення до безсмертя») входять до складу світоглядної свідомості (як форми світовідношення) в якості її стійких констант. Світогляд як ідеальна складова світовідношення та форма самоусвідомлення людиною самої себе включає до себе ці константи, і в його кордонах вони стають «універсаліями культури».

Культура в світлі цього підходу розуміється як форма і процес специфічної трансформації природного початку (базисних життєвих функцій, метою яких є підтримка та подовження життя) на начало людське, суттю чого є «вирощування» людяного в людині через культурне перетворення цих функцій та кристалізації в ній смисложиттєвих цінностей.

Універсально-культурна єдність людства є безспірною, і визначається вона абсолютною тотожністю у різних культурах функціонального асортименту культуротворчої діяльності людини як родової істоти, тоді як розбіжності між культурами виникають внаслідок залучення до реалізації цих функцій відмінних одна від одної систем їхньої об'єктивації. Інакше кажучи, все розмаїття культурних форм може бути зведено до тієї гранично-категоріальної та світоглядно-кодованої єдиної основи, на якій постає культура цілого людства, коли народи відрізняються один від одного не тим, що вони роблять в життєво-культурній сфері, а тим, як вони це роблять. Немає культур, де не відбувалась би культивація засобів для підтримки життя через споживання речовин та енергії, але ця культивація може відбуватися в аграрний, скотарський чи, приміром, індустріальний спосіб. Немає народів, у яких не існував би інститут шлюбу, але кожна культура демонструє відмінності у його втіленнях - від моногамного до полігамного, від патрилокального до матрилокального, від колективного до парного тощо. Будь-якому народу доводиться боротися за своє виживання, долаючи небезпеки, що йдуть від природи чи інших людських спільнот, але культивація чи, у разі потреби (суспільний контроль) табуювання агресивної функції має безліч варіантів. Так само немає спільнот, де не відбувався би обмін досвідом та трансляція інформації, і, знову-таки, або через міфологічні передання, або, приміром, через широко розгалужену систему державної та приватної освіти.

Універсально-культурна єдність людства дає надію на встановлення загальнолюдського порозуміння. Про реальну можливість такого порозуміння на засадах створення загальнолюдської етики відповідальності говорять представники комунікативної філософії, котрі прагнуть знайти такі граничні обґрунтування стосунків між людьми у різних сферах їхньої активності - від науково-пізнавальної до політичної та правової, які б мали щодо цих стосунків безсумнівний та регулюючий характер. Зрештою, це обґрунтування зосередилося на формулюванні такого найважливішого принципу «етики відповідальності», котрий у формі загальнолюдського категоричного імперативу сформулював Г. Йонас: «Чини так, щоб наслідки твоїх вчинків не стали на перешкоді подовженню життя на землі». Це - за висловом К.-О. Апеля, є етикою збереження людини. Чому ж ці рецепти прихильників комунікативної етики порозуміння ще дуже далекі від їхньої реалізації, а сама ця етика поки що є лише проектом?

Універсальність культур не означає їхньої уніфікованості, тобто наявність в них інваріантних складових, передусім установки на підтримку життя через культуру за допомогою трансформованих в ній базисних життєвих функцій, зовсім не обов'язково повинна мати однакові форми реалізації цієї базисної установки на ствердження життя та відведення загроз від нього. Окрім цих відмінностей - у тому, як дещо роблять люди, між ними є ще одна асиметрична відмінність - за рахунок чого вони це роблять.

«Конфлікт інтересів», головна перешкода на шляху до загального порозуміння, причиною якого є наявність багатьох суб'єктів культурно організованої системи виживання, насичує фундаментальну світоглядну формулу відмінними, часом протилежними, смислами. Приміром, деяким етнічним росіянам України поширення сфер застосування української мови видається як реальна загроза для їх існування, однією з форм чого є втрата звичного мовного середовища. Українці ж, які бачать, що за десятиліття незалежності так і не виросло нове покоління українців, для якого українська цілком була б мовою їх лінгвосередовища, а не другою шкільною мовою чи мовою офіційних документів, загрозу для себе вбачають у непропорційно значному поширенні, а іноді й у домінуванні мови сусідньої країни у повсякденному спілкуванні як простих громадян, так і посадовців, а також в освіті, книговидавництві, пресі, телебаченні, радіо, у мовному середовищі в цілому (назви магазинів та вулиць, вивіски, оголошення) тощо.

Втім, часом спільна небезпека, що загрожує усьому людству, змушує всі спільноти відкинути другорядні відмінності та зосередитись на забезпеченні виживання цілого людства. Тут ми у певному сенсі можемо говорити про однакове для всіх, уніфіковане наповнення базисної світоглядної формули. Приклади знаходження порозуміння у цьому випадку, хоча й поодинокі, є. Це, скажімо, домовленості світової спільноти стосовно викиду парникових газів. Водночас ми знаємо, що деякі промислово розвинуті країни не підписали Кіотські угоди, ігноруючи тим самим загрозу глобального потепління. Чому саме? Вочевидь, що ствердження життя та відведення загрози від нього у масштабах людства в цілому для деяких держав менш важливе, ніж забезпечення позитивного розвитку власних економік, коли завдяки уникненню їхнього омертвіння чи стагнації буде забезпечене повноцінне життя для населення даних країн.

Український варіант світоглядної формули: ствердження національного життя. Загроза життю українців мала місце як в історичні часи, так і у часи теперішні. Проте у якому сенсі ми маємо говорити про життя у даному контексті? Очевидно, що тут ідеться не про просте фізичне існування окремих особистостей, що входять до певної спільноти. Кожен з нас мав прародича, що жив за часів князів Буса та Володимира, та й у будь-якому іншому попередньому році, що стихло згорнувся у ніщо у німоті вічності - інакше нас на світі не було б. І тільки завдяки національній ідентифікації цих знакових постатей нашої історії з нами самими як представниками тієї ж самої нації ми відчуваємо всю життєзначущу глибину свого коріння.

У цьому аспекті проблема подолання небезпеки для життя постає як проблема віднаходження тієї базової опори, на яку нація має спиратися при визначенні своїх найважливіших історичних цілей: адже народ, який себе не знає, ніяких історичних завдань собі ставити не може. Тому питання про свідоме національне буття включає в себе деякі базисні життєві інтенції нації, які виводять нас на такі параметри цього буття, що мають безперечний універсально-культурний зміст, котрий сходить, зрештою, до категорій граничних підстав. Інакше кажучи, універсально-культурний зміст даної проблеми криється у тому, що в її основі лежить загальна світоглядна категорія життя, яка у даному випадку конкретизується у менш широке поняття життя нації, котре без такої додаткової автентичної самоідентифікації постає як животіння, існування без підстави, без основ, без історичної перспективи. Одна з категорій граничних підстав, а саме життя, постає тут, таким чином, як базисна опорна точка для самоідентифікації нації.

Зрозуміло, ми як певна спільнота людей фізично існували весь той затуманілий в історії час, що передував становленню сучасної української національної держави. Але те, що можна назвати «певною спільнотою» та, власне, «нацією», суть поняття не тотожні. Коли за часів перебування українців у складі Російської імперії та інших держав ті прояви національного буття, що мали виключно українські риси, а саме мовні, літературні, митецькі втілення національної самобутності, відверто знищувалися або пригнічувалися, то національне існування українців зазнавало відвертої загрози. Українців начебто і не існувало в світі - всі їх здобутки та досягнення привласнювались імперськими націями. Цю лінію подовжує і сучасна Росія, щоправда, здебільшого, в силу обставин, стосовно минулого. Ми дуже часто можемо почути з російських джерел твердження, що війну 1941-1945 років, що її вела «тільки Росія», виграв «русский солдат». Спитати б, де ж ті мільйони і мільйони українців, котрі, входячи до складу Радянської армії, загинули, і не в останню чергу через бездарність та цинізм військового керівництва СРСР? Українців у їх національному існуванні просто викреслюють з історії.

Націоцид є геноцидом - так можна коротко визначити суть справи. Чим менше нові генерації українців, що приходять у світ, застають українського в тому світі їх національної культури, що має комунікативні та інституціоналізовані прояви, тим меншими за своєю суттю українцями вони стають. Тому всі дії з руйнації українства - від розстрілу кобзарів, нищення історичних документів та архітектурних пам'яток до утискання мови і нівелювання національної свідомості - є знищенням національно-культурних генів, завдяки яким українці залишалися українцями і в російських концтаборах, і в казахських степах. Вбивство нації (natio - `народ') як такої, тобто націоцид, в цьому плані за своєю суттю нічим не відрізняється від масового вбивства цілого народу, геноциду, і тому має кваліфікуватися як злочин проти людства, що не має терміну давності.

Саме національно визначеному життю українців як суб'єкту історії загрожувало знищення, смерть, і не даремно сучасний період нашої історії перебігає під знаком ідеї національного відродження. Як бачимо, у тальвегу нашого пошуку граничних підпор національного буття ми вийшли на ті категорії граничних підстав, які у формульній зв'язці утворюють базисну світоглядну формулу «життя - загроза життю (смерть) - ствердження життя, відведення смертельної небезпеки (відродження). Цей фундаментальний вітальний потяг до ствердження життя, притаманний пасіонарним націям, виявилися нездатними знищити довгі часи бездержавності, і тому потуги деяких наших сусідів переломити ситуацію на свою користь виглядають дивними: якщо українці зберегли свою автентичність за умов довготривалого перебування у складі чужих царств, невже вони приглушать свій потужний український вітальний потяг і погодяться бути безбатченками, безликою масою «населення» тепер, за умов наявності власної національної держави?

Слід зазначити, що вказане розуміння «історичного провалля» у національному бутті українського народу визначено розумінням національного буття як буття передусім державного. Проте за умов, коли державні, переважно «імперські» утворення не мали чітко виражених національних рис, коли національна самосвідомість не перебувала ще й навіть на стадії етнічної самоідентифікації (мала місце лише конфесійна або станова), тоді й недержавне існування нації за діб «перерв її національної екзистенції» не мало такого від'ємного значення, якого ця обставина набула з утворенням в Європі багатьох національних держав.

Загальновизнаною особливістю національно-культурної ідентичності українців відомих регіонів України вважається її слабкість, недостатність. Підтвердження такі думки знаходять у нездатності даної частини нашого народу адекватно та у повному обсязі усвідомити свою приналежність до української нації і таке ж слабке володіння або повне неволодіння рідною мовою тощо. На цій підставі робиться висновок про те, що українська нація має не досить високий ступінь консолідованості, що, зрештою, становить загрозу цілісності України та її державності взагалі.

Нейтралізація подібної загрози полягає у підвищенні національної свідомості всіх українців. В ідеалі вимальовується така бажана модель, де в єдиній та неподільній національній державі всі її громадяни є українськими патріотами, котрі, попри різне етнічне коріння, усвідомлюють свою фундаментальну укоріненість в Україні і відчувають відповідальність перед майбутніми генераціями за збереження унікальності та неповторності її національно-культурного та державно-політичного буття, відкидаючи будь-які спроби зовнішніх «ідентифікаторів» (переважно російських) віднести їх до «соотечественников» або принаймні до російськомовного населення, в якого з росіянами в РФ начебто є більше спільних рис, ніж з українцями.

Зовнішні та внутрішні чинники впливу на автентичність української нації можна поділити на дві основні групи - на такі, що сприяють її становленню та зміцненню, та на ті, що цьому перешкоджають.

До сприятливих факторів формування всього комплексу національно-свідомої самоідентифікації українців належать: існування національної української держави та стратегічна установка її патріотичних провідників на формування консолідованої української нації; зовнішня ідентифікація іноземними державами всіх громадян України саме як українців, поза належністю їх до певного етносу; наявність в об'єднаній Європі «національного» проекту як варіанту конструювання її майбутнього устрою, зростання підтримки національно орієнтованих політичних сил європейським електоратом; політика «відторгнення інородців» по всьому периметру кордонів Російської Федерації і в самій ній зростання настроїв українофобії серед громадян Росії, що часто підігріваються її керівництвом, активна відверто антиукраїнська позиція деяких російських посадовців, значна культурно-ментальна відмінність українців та росіян, в умовах чого навіть українцям з втраченою національною самосвідомістю важко ідентифікувати себе інакше, ніж як українців; історично мала часова відстань від тих діб (двадцяті роки минулого століття), коли український етнос жив у суцільній національній семіосфері традиційного світобачення (про що свідчать етнографічні експедиції 1920-х років, які зафіксували живе функціонування тисячолітньої обрядово-світоглядної свідомості українців майже у всіх її регіонах), через що відновлення національної ідентичності сучасних українців можливе через культивацію родинної пам'яті в межах трьох-чотирьох генерацій; відсутність таких субетносів на територіях розселення українців, які б могли значною мірою впливати на українську культуру та мову (за винятком окремих малих регіонів на кордонах, де українці засвоїли фольклорні, мовні та побутові особливості молдаван, поляків, угорців), окрім, зрозуміло, росіян; вільне володіння рідною мовою переважною більшістю молодих українців через відновлення повноцінної україномовної шкільної та вузівської (меншою мірою) освіти;

До чинників, що стоять на заваді розвитку національної свідомості українців, можна віднести: вплив виразно зухвалої позиції деяких державних посадовців та партійних керівників, котрі виставляють російську мову однією з регіональних мов і на цій підставі скасовують ті преференції, що з метою її відродження українська мова мала в ЗМІ, освіті та інших сферах суспільного життя; недостатня ідентифікація іноземцями українців як українців через малу обізнаність їх із національно-етнічним складом народів екс-СРСР, коли за імперською традицією, всі його громадяни визначались як «русские»; мовна інерція російськомовних українців, часткове збереження ставлення до української мови як до мови малограмотних селян, наявність психологічного порогу вживання мови навіть україномовними українцями поза родинним спілкуванням, агресивна реакція шовіністів у випадках вживання української мови; втрата неперервності культурно-історичного досвіду в українських родинах внаслідок радянської урбанізації, що в наш час підтримується процесами глобалізації в їх уніфікуючих та нівелюючих всі національні відмінності проявах; політика прямого втручання Кремля у внутрішні справи України з метою повернення її в поле неоімперського впливу. Російське джерело загрози втрати повного національного суверенітету Україною проявляється у формуванні в країні підконтрольних Кремлю політичних сил, прямому протягуванні своїх агентів впливу на державні посади, у їх спробах законодавчим чином витіснити українську мову зі ЗМІ та освіти, у протидіях створенню єдиної української помісної православної церкви і в прагненні зробити власну церкву політичним знаряддям, у нав'язуванні масам поглядів на українську історію у підручниках, фільмах, телепрограмах з позицій російського націоналізму.

Цей валенродиз м (вкорінення у лави, організацію, військо противника з метою їхнього розвалу і знищення) кінцевою метою має встановлення повного панування Росії в економічній та політичній сферах української квазідержави-сателіта, васала з обмеженим декоративним суверенітетом і з населенням, яке не ідентифікує себе як українців. З цього й походять різного ґатунку вигадки про єдиний руський народ з підступною ідейкою про те, що якщо ми є одним народом, то й держава хай буде у «нас» одна, російська. Для цього руками керівників-українофобів за згодою оступаченої частини громадян всіх національностей і за часів незалежності системно руйнується все українське, ставиться під сумнів здатність українців до державотворення та до самостійного національного буття. Українці, українська сутність яких буде зведена лише до бутафорсько-шароварних декорацій - це той бажаний для імперських сил людський «матеріал», безмовне бидло, котре буде тягнути локомотив історії чужої держави, не залишаючи в цій історії жодного сліду. Показовою тут є нещодавня заява одного з депутатів Держдуми про необхідність переселення у Сибір мільйонів українців (!).

Ця вимріяна Кремлем перспектива остаточної історичної смерті українців як самосвідомої нації відповідає державно-національним вітальним установкам росіян щодо їхньої власної безпеки, які у своїх витоках йдуть до ординської доби, де експансія, розширення кордонів на якомога дальшу відстань від центру була запорукою виживання московського князівства. Такий шаблон настільки міцно уївся у свідомість навіть пересічних росіян, не кажучи вже про правлячу групу, що це стало прислів'ям - «російський демократ закінчується на українському питанні». Більшість росіян переживає конституційно легітимний саморозпуск СРСР як особисту трагедію, оскільки всі національно-державні утворення Союзу вважалися ними лише благопристойною ширмою для фактично російської їх приналежності. Відділення від московської наддержави союзних республік (де всі другі секретарі комітетів компартій на всіх рівнях неодмінно були етнічними росіянами, призначеними з Москви для контролю) росіяни часто розцінюють як розпад Росії. Тому у відповідності до своєї помилково усвідомленої вітальної установки росіяни витрачають величезні ресурси на відновлення своєї минулої політичної та економічної присутності у колишніх республіках СРСР, тоді як втрата де-факто власних територій (заміна законів РФ законами шаріату в Ічкерії, «особливий статус» Татарстану, неконтрольовані еміграційні процеси на Сході, де російське населення у деяких містах вже становить меншість і т.д.) переживається не так гостро.

Зрозуміло, що перелік зазначених чинників обох ґатунків не є повним. Але кожен із негативних факторів, що його було названо, котрий деформує процеси становлення національної ідентичності українців, має стати предметом спеціальної уваги. Зокрема, теза про пріоритет демократичних принципів над національними мені видається вкрай невдалою - адже що може бути більш демократичним, ніж право та можливість українкам та українцям жити в своїй країні не в позірній, а в реальній, українській за своєю суттю, державі, в україномовному інформаційному та культурному просторі, навчатися та спілкуватися рідною мовою і знати, що ти належиш до одного з древніх народів європейської багатонаціональної спільноти - бо людини поза національністю, як це довела поразка мультикультуралізму в Європі через наполегливе зберігання власної національної ідентичності неєвропейськими іммігрантами та їхнє небажання асимілюватися, не існує.

Демократичний Європейський Союз - це не конгломерат денаціоналізованих космополітичних територій (яким був, принаймні у своїй перспективі, СРСР), а добровільне об'єднання суверенних держав-націй із своїми суто національними культурою, інформаційним простором і мовою, яку абсолютно не можуть не знати і не вживати представники нетитульної нації), і Україна з усіма її етнічними гілками, сплавленими у єдину українську політичну націю, має на такий стан речей ті ж самі націонал-суверенні права.

Україна для українців - це протилежний, начебто недемократичний принцип українського державотворення, який особливо дратує тих, хто не бажає формування та повноцінного становлення українців як згуртованої нації. Наскільки вразливими є аргументи противників цього принципу, можна побачити, запитавши їх - а для кого ж тоді існує Україна? Для французів? Росіян? Острово-зеленомисьців? Берегослоновокостців? Інша справа, що мати на увазі, коли ми так говоримо. Будьте українцями, любіть Україну, знайте та поважайте власну, а не з чужих слів переказану її історію, плекайте мову, розвивайте культуру, примножуйте, а не розкрадайте її багатства, робіть все, щоб ви були потрібні її народу - і тоді насправді Україна буде для вас, незалежно від вашої етнічної чи расової приналежності або походження та рідних для вас форм культурно-національного життя, котрі у жодному випадку не слід перекреслювати, пам'ятаючи, що для їхнього розвитку в Україні немає перешкод, з одним лише застереженням - він має відбуватися без прагнення витіснити чи підмінити собою українське національне буття.

Отже, знаходження порозуміння між відмінними спільнотами полягає у тому, щоб вітальна установка кожної з них не набувала вигляду «Ствердження власного життя за рахунок нищення життя інших» - як то мало місце через націоцид, голодомор, голокост, геноцид, військову агресію, економічне гноблення, інформаційну окупацію, політичне домінування, культурну асиміляцію, повзуче національне поглинання та нівеляцію або викачування людських та природних ресурсів тощо. Установка на ствердження певною людською спільнотою власного життя лише тоді буде дійсно універсальною, коли вона відповідатиме як спільній антропологічній, так і єдиній культурній сутності людства, сенс якої полягає у принципах людяності та постулаті надцінності не тільки власного життя, але життя всіх інших людей в усіх його проявах, у тому колі - в національно інституціолізованих його формах.

Universal Cultural Dimensions of Modern Philosophical and Anthropological Knowledge

концепція універсальний культурний людство

In the article the author develops his concept of universals of culture. These universals are invariants of cultural forms present in all cultures as a formula of «life - death - immortality» (more specifically, «life of the nation - threat to the life of the nation - overcoming the menace». The peoples of the world fill this formula with distinct, sometimes opposite, meaning. This is a major obstacle to implementing a communicative ethic of common understanding. According to the author, such an understanding can be achieved if we refuse to assert the life of our own nation by destroying other nations. In history, this destruction took place as Holodomor, Holocaust, genocide, military aggression, economic oppression, information occupation, political domination, cultural assimilation, creeping national uptake, pumping of human and natural resources, and more. In our time, humanity must adhere to the principle of the right of all nations to a full national life. National oppression must be a thing of the past. Based on the above considerations, the article identifies deep historical differences between Ukraine and Russia in their views on the ways of implementing the mentioned formula.

Keywords: nation and philosophical anthropology, philosophy of culture, universals of culture, national politics, assimilation, ethics of understanding, Ukraine, Russia

Универсально-культурные параметры современного философско-антропологического знания

Культура понимается автором как форма и процесс специфической трансформации природного в человеческое, а затем - и в человечное. Речь идет о такой трансформации базисных жизненных функций, отправление которых в культуре становятся уже не природными, не естественными, а иногда - и противоестественным, человеческим, с последующим преобразованием этого «человеческого» в «человечное», то есть - в духовное, возвышенное, нравственное, чего на первых этапах развития людей, уже переставших быть животными, но еще не до конца ставших людьми, пока еще не было. После изложения своей концепции универсалий культуры автор переходит к рассмотрению постулата об универсально-культурном единстве человечества. Оно определяется наличием в различных культурах инвариантных составляющих, когда народы отличаются друг от друга не тем, что они делают в жизненно-культурной сфере, а тем, как они это делают. Эта универсально-культурное единство человечества дает надежду на установление общечеловеческого понимания на основе библейского категорического императива, которого позже повторил И. Кант («Относись к другим людям так, бы ты хотел, чтобы они относились к тебе» и развил Г. Йонас («Поступай так, чтобы последствия твоих поступков не воспрепятствовали продлению жизни на Земле»). Однако возникает вопрос - почему эти принципы этики взаимопонимания еще очень далеки от их реализации? Дело в том, что универсальность культур не означает их унифицированности, то есть наличие в них инвариантных составляющих, прежде всего установки на поддержание жизни через культуру с помощью трансформируемых в ней базисных жизненных функций, совсем не обязательно должна иметь одинаковые формы реализации этой базовой установки на утверждение жизни и отводение от нее угроз. Кроме указанной выше различия - как нечто делают люди, между ними есть еще одна асимметричная отличие - за счет чего ли кого они это делают. «Конфликт интересов» является главным препятствием на пути к общему согласию, причиной которого является наполнение различными культурами фундаментальной мировоззренческой формулы отличными, подчас противоположными, смыслами. К примеру, некоторым этническим русским в Украине расширение сфер применения украинского языка представляется как реальная угроза для их существования, одной из форм чего является потеря привычного языковой среды. Украинцы же в этом видят восстановление исторической справедливости после веков гонений на наш язык. Впрочем, иногда общая опасность, которая угрожает всему человечеству, заставляет все сообщества отбросить имеющиеся различия и сосредоточиться на обеспечении выживания всего человечества (глобальные угрозы). Украинский вариант мировоззренческой формулы складывался прежде всего как утверждение национальной жизни и отведение угрозы самому существованию всей нации. Разумеется, мы как некое сообщество людей физически существовали весь тот исторический период, который предшествовал становлению современной украинской национального государства. Но то, что можно назвать «сообществом» и собственно «нацией», суть понятия не тождественные. Во время пребывания Украины в составе Российской империи и других государств те проявления национального бытия, имели исключительно украинские черты, а именно, языковые, фольклорно-песенные, литературные архитектурные и иные воплощения национальной самобытности откровенно уничтожались или подавлялись, и это означало не что иное, как реальною угрозу национальному существованию украинцев. Этот нациоцид был фактически геноцидом. В современных условиях российско-украинской «горячей» войны со стороны российских чиновников и «деятелей» русской культуры часто можно услышать прямые призывы к уничтожению всех украинцев. В чем же кроются причины такого варварского поведения части россиян? Этому есть свое объяснение - мечта Кремля об исторической смерти украинской нации и заселении украинских земель россиянами или русифицированными представителями других народов России отвечает государственно-национальным витальным установкам россиян. Понимание ими своей безопасности восходит к ордынской эпохе, где экспансия, расширение границ на как можно более далекое расстояние от центра была залогом выживания Московского княжества. Такой шаблон прочно въелся в сознание даже простых русских людей, не говоря уже о правящей верхушке. Большинство русских переживает конституционно легитимный самороспуск СССР как личную трагедию, поскольку все национально-государственные образования Союза считались ими только благопристойной ширмой для фактически российской их принадлежности. Отделение от московской сверхдержавы союзных республик (где все вторые секретари комитетов компартий на всех уровнях непременно были этническими русскими, назначенными из Москвы для контроля) россияне часто расценивают как распад России. Поэтому в соответствии со своей ошибочной жизненной установкой русские тратят огромные ресурсы на восстановление своей прошлой политического и экономического присутствии в бывших республиках СССР, тогда как потеря де-факто управления из центра собственными территориями (замена законов РФ законами шариата в Ичкерии, «особый статус» Татарстана, неконтролируемые иммиграционные процессы на Дальнем Востоке, где русское население в некоторых регионах уже составляет меньшинство и т. д.), а также процессы депопуляции РФ и безнадежное технологическое отставание от передовых стран переживается не так остро. К процессам, которые негативно влияют на окончательное историческое становление украинской сознательной нации можно отнести распространяемую некоторыми политиками идею о приоритете демократических принципов над национальными, которая автору представляется крайне сомнительной - ведь что может быть более демократичным, чем право и возможность украинкам и украинцам жить в своей стране не в симулякрном, а в реально украинском по своей сути государстве, в украиноязычном информационном и культурном пространстве, учиться и общаться на родном языке и знать, что ты принадлежишь к одному из древних народов многонациональной европейской общности. Украина для украинцев - этот противоположный, вроде бы недемократическим принцип устройства и назначения украинского государства, особенно раздражает тех, кто не желает формирования и полноценного становления украинцев как монолитной нации в мононациональном государстве. Насколько уязвимы аргументы противников этого принципа, можно увидеть, спросив их - а для кого же тогда существует Украина? Для французов? Русских? Островозеленомысцев? Берегослоновокостцев? Иное дело, что иметь в виду, когда мы так говорим. Будьте украинцами, любите Украину, знайте и уважайте собственную, а не с чужих позиций рассказанную ее историю, лелейте язык, развивайте культуру, преумножайте, а не разворовывают ее богатства, делайте все, чтобы вы были нужны ее народу - и тогда Украина в действительности станет Украиной для вас, независимо от вашей этнической или расовой принадлежности или происхождения и родных для вас форм культурно-национальной жизни, которые ни в коем случае не следует перечеркивать, помня, что для их развития в Украине нет препятствий, с одной лишь оговоркой - они не должны сопровождаться стремлением вытеснить или подменить собой украинское национальное бытие. Итак, нахождение взаимопонимания между отличными национальными сообществами становится возможным тогда, когда витальная установка каждого из них не приобретает вид «Утверждение собственной жизни за счет уничтожения жизни других» - то есть, через нациоцид, Голодомор, Холокост, геноцид, военную агрессию, экономическое угнетение, информационную оккупацию, политическое доминирование, культурную ассимиляцию, ползучее национальное поглощения и нивелирование или выкачивания человеческих и природных ресурсов и тому подобное. Установка на утверждение определенной человеческой общностью своей коллективной жизни только тогда будет действительно культурной и универсальной, когда она будет отвечать как общей антропологической, так и единой культурной сущности человечества, смысл которой заключается в принципах человечности и постулате сверхценности не только собственной жизни, но жизни всех остальных людей во всех ее проявлениях, в том числе - и в национально институциолизированных формах.

Ключевые слова: нация и философская антропология, философия культуры, универсалии культуры, национальная политика, ассимиляция, этика взаимопонимания, Украина, Россия

Размещено на Allbest.ru