Українська національна резистенція

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Доповідь

Українська національна резистенція

Національна резистентність визначається у першу чергу збереженням автентичної національної ідентичності. Чинниками її збереження є національна пам'ять, креативна творчість та соціальні естафети, а також здатність нації давати адекватну відповідь на ті історичні виклики, що загрожують їй знищенням. Попри історичні поразки, українська нація постійно відновлювала свій опір таким спробам. Причиною поразок українського визвольного руху було те, що ідея національного відродження прив'язувалася до інших ідей - релігійної (пішли під руку «православного царя»), соціально-класової (українські комуністи хотіли збудувати «Червону Україну»), абстрактно-демократичної (прийняли гасло «Демократичні права людини стоять вище за її національні права»). Сучасний етап дає підстави сподіватися, що українська національна ідея, котра виступає тепер у «чистому» вигляді, остаточно переможе.

Ключові слова: нація, національне відродження, опір асиміляції, українська національна ідея

український ідентичність ритуальний творчий

Історія знає багато прикладів, коли колись потужні та успішні в історичному плані народи (ассирійці, кіммерійці, скіфи, готи та інші), що легко завойовували нові землі та підкорювали собі інші народи, або зовсім зникали з історичної арени, залишаючи про себе лише непевні згадки у місцевих топонімах чи гідронімах, або розпорошувались серед інших народів, втрачаючи власну територію та стаючи етнічною групою, або цілком безіменно асимілювались. Водночас існує чимало народів, котрі, попри зміни етнічного субстрату та суперстрату і культурні та мовні переміни змогли, тим не менш, зберегти власну національну ідентичність. Цю здатність можна визначити як національну резистентність нації (народу), котра у першому наближенні постає як збереження національної собітотожності, попри негативні зовнішні впливи та власні культурні та етнічно-субстратні трансформації.

Отже, національна резистентність визначається у першу чергу збереженням національної ідентичності. При цьому передусім слід зазначити, що мова йде про автентичну ідентичність, а не про симулякрову фольклорно-шароварну національну видимістну форму національної екзистенції (на яку погоджувались різного роду асимілятори), позбавлену реального змісту, коли декоративні національні форми приховують відсутність реального національно-змістовного життя даних народів

Необхідними, але недостатніми чинниками збереження національної ідентичності є національна пам'ять, <символічна> креативна творчість та соціальні естафети. Проте для того, щоб національна автентична ідентичність слугувала справжньою підставою для опору нації усім спробам її асимілювання, важливо, щоб історична пам'ять була світоглядною, тобто, була не просто знанням про власне минуле, а певною світоглядною установкою, далі, щоб творча креативність у вигляді відтворення національно-культурних форм буття відповідала глибинним формам світобачення та світосприйняття, та, нарешті, щоб соціальні естафети мали ефект чинника, що з різних поколінь, «мертвих, і живих, і ненароджених», утворює цілісний національний організм, де кожен представник нації відчуває себе органічною частинкою цієї надіндивідуальної спільноти.

Недотримання цих вимог є прямим шляхом до смерті нації, навіть тоді, коли зденаціоналізовані індивідуальні її представники продовжують жити звичайним людським життям - їсти, пити, ходити на роботу, дивитися телевізор тощо. Саме такою позбавленою національних рис мріяли бачити «нову радянську людину» російські шовіністи, коли на величезних теренах СРСР всі форми життя уніфікувалися як в культурній, так і в побутовій сферах.

Саме ці ключові елементи української національної резистенції ставали об'єктом атак асиміляторів. Історичну пам'ять витравлювали шляхом переписування та фальсифікації літописів, знищенням книг та історичних документів (відомо, що бібліотеку Києво-Могилянської академії підпалили заслані Петром Першим під виглядом ченців російськи шпигуни), викладом історії України з російсько-імперських позицій тощо. Лінгвоцид української мови відбувався як через пряму її заборону, так через «м'яке» придушення у вигляді поступового зменшення викладання нею дисциплін у школах та вишах, витіснення з медійного простору тощо. Креативно-творчий аспект національної ідентичності піддавався нищенню через уніфікацію всіх форм культурного життя в СРСР за зденаціоналізованими стандартами, коли навіть назву хліба «Паляниця» у 1980-х в Україні замінили на назву «Хлеб батонообразный», а на всю країну від Прибалтики до Приамур'я було два-три однакових назв пива. Обрядово-ритуальний аспект національного буття з огляду на фольклорно-християнський синкретизм викорчовувся під виглядом боротьби з «релігійним дурманом» у кращі часи або розцінювався як прояв «українського буржуазного націоналізму» з розстрілами та засланнями - у гірші. Національна українська соціальна естафета руйнувалась завдяки планової міграції українців у деукраїнізовані міста, на «будови соціалізму» тощо, що приводило до розриву поколінь та втраті національного укорінення.

Ще один важливий момент, котрий визначає резистентність нації - це її здатність дати адекватну відповідь на ті історичні виклики, що загрожують їй знищенням. Показово, що чим відвертішими є такі спроби, тим більш згуртованою та консолідованою виступала українська нація. У тому й криється небезпека «повзучої» асиміляції, що вона, не загострюючи ситуацію, «присипляє» пильність нації, нівелює її рішучу відповідь. Цьому сприяла «хвильова» політика російських асиміляторів, котрі, як тільки виникала небезпека опору їхній політиці, «відкочувались» назад, на певний час заохочуючи все українське, як під час Другої світової війни чи хрущовської «відлиги», але потім безжалісно все проросле у той час українське «викошуючи». Внаслідок такої політики українці вже у середині 1970-х років опинились на межі національної смерті, коли українська мова освіти, кіно, книг, преси майже втратила свою аудиторію, наслідки чого ми спостерігаємо ще й тепер. Нація повільно, але непомітно для себе гинула. Але як тільки асиміляторські спроби стають вже цілком відвертими, українці заходять у собі сили для потужної та одностайної відповіді. Так було за часів гранично небезпечної полонізації та покатоличення, ліквідації більшовиками національної української держави та, зрештою, цілковитого підпорядкування України, що вже отримала незалежність, Російській федерації за часів Януковича, коли громадяни сусідньої держави навіть посіли ключові державні пости.

Історичні поразки українського визвольного руху обумовлювались тим, що ідея національного відродження, принаймні, у трьох вищезгаданих випадках, контамінувала з іншими політично-світоглядними ідеями. У першому випадку національна ідея поєднувалась з ідеєю збереження релігійної собітотожності, і віддавшись під руку «православного царя», українці згодом на тривалий час втратили й власну церкву, і державну перспективу. Другий випадок демонструє поєднання української ідеї з ідеєю соціально-класовою, коли українські комуністи хотіли збудувати «Червону Україну», не розуміючи того, що комуністичне вчення ґрунтується на розумінні нації як історичного явища, котре має зникнути, хоча, по суті, в СРСР мова йшла про зникнення всіх націй, окрім російської. Третій випадок (і, частково, другий, доби УНР) свідчить про хибність поєднання національно-визвольного руху з відверненими демократичними гаслами, коли у 1991 р. і пізніше у ходу був вислів «Демократичні права людини стоять вище за її національні права», що цілком у демократичний спосіб привело до влади спочатку перефарбованих радянських номенклатурників, а потім - організоване злочинне угрупування, цілковито залежне від такого ж ОЗУ при владі у сусідній країні. Четвертий етап дає підстави сподіватися, що українська національна ідея, котра виступає тепер у «чистому» вигляді, не дивлячись на всі перешкоди, остаточно ствердиться у вигляді непохитного національно-державного буття українського народу.

Размещено на Allbest.ru