Культурфілософські здобутки філософів УСРР 20-х - 30-х рр. ХХ ст. у галузі дослідження історії українських філософії і суспільно-політичної думки

Анотація

Стаття подає перший комплексний аналіз висвітлення і розробки філософами УСРР 20-х--30-х рр. ХХ ст. проблематики філософії культури у галузі дослідження історії українських філософії і суспільно-політичної думки. Основну увагу присвячено вивченню здобутків чільних представників харківської філософської школи.

Ключові слова: філософія, філософія культури, філософська думка УСРР, харківська філософська школа, модернізм, марксизм, В. Юринець, П. Демчук

Аннотация

Статья представляет первый комплексный анализ освещения и разработки философами УССР 20-х--30-х гг. ХХ в. проблематики философии культуры в отрасли исследования украинских философии и общественно-политической мысли. Основное внимание уделено изучению достижений ведущих представителей харьковской философской школы.

Ключевые слова: философия, философия культуры, философская мысль УССР, харьковская философская школа, модернизм, марксизм, В. Юринец, П. Демчук

Annotation

This article presents first complex analysis of lighting and developing by the Ukr. SSR philosophers of the 1920s -- 1930s philosophy of culture problems in branch of their studies on ukrainian philosophy and social and political thought. Main attention is dedicated to analysis of leading representatives of Kharkiv philosophical school achievements.

Key words: philosophy, philosophy of culture, the Ukr. SSR philosophical thought, Kharkiv philosophical school, Modern, marxism, V.Uiynets, P.Demchyk

Однією з головних галузей становлення філософії культури як напряму філософської думки Радянської України епохи «Розстріляного Відродження» було дослідження історії українських філософської й суспільно-політичної думок. Представлена, на наш погляд, такими основними напрямами, як-от: 1). вивчення специфіки розвитку української культури ХУІІІ--першої третини ХХ ст., 2). висвітлення культурфілософських ідей діячів української культури цього ж періоду, 3). критичний розгляд культурфілософських ідей і вчень в українських філософській та суспільно-політичній думках діаспори і УСРР,--вона лише частково й досить-таки принагідно аналізувалась у кількох публікаціях вітчизняних фахівців з історії філософії України у 50-х--90-х рр. ХХ ст. До їх нечисленного переліку ми, у першу чергу, зараховуємо професорів Інституту філософії ім. Г Сковороди АН УРСР І. Іваньо і М. Роженка, перший з яких у статті «Володимир Юринець--дослідник мистецтва» (1970) та ще низці статей і монографій 70-х--початку 80-х рр. ХХ ст., а другий--у розвідці «Трагедія академіка Володимира Юринця (Штрихи до історії української філософії радянської доби) (1996), розпочали актуалізацію зазначеної проблеми. Присвячуючи вивченню внеску академіка ВУАН В. Юринця до згаданої галузі культурфілософської думки опублікований у 2011 -- 2012 рр. цикл із п'яти статей про дослідження цим найвідомішим представником «філософського фронту» УСРР 20-х--30-х рр. ХХ ст. філософських і суспільно-політичних ідей і вчень чільних представників українського наукового, культурного й громадського життя ХІХ--початку ХХ ст.: Т Шевченка, П. Куліша, М. Драгоманова, С. Єфремова, М. Грушевського, В. Винниченка, М. Хвильового, Д. Донцова,--і низки їх колег, як-от П. Тичини, ми частково висвітлили й оцінювання В. Юринцем їх культурфілософських поглядів. Водночас, поза увагою дослідників залишилась, як нами встановлено, чимала культурфілософська спадщина і багатьох інших представників харківської й київської філософських шкіл першої третини ХХ ст. Актуальність цієї проблеми для здійснюваного нами першого комплексного аналізу розвитку культурфілософії як напряму філософської думки радянської України епохи «Розстріляного Відродження» робить вмотивованим її перший узагальнюючий розгляд у нашій статті. Вагомий внесок до вивчення проблематики філософії культури у галузі дослідження історії українських філософії та суспільно-політичної думки у філософській думці УСРР у другій половині 20-х рр. ХХ ст. зробили В. Юринець і група діячів проводу КП (б)У на чолі з М. Скрипником, а також представники, здебільшого, харківської філософської школи: П. Демчук, Я. Білик, І. Очинський і В. Беркович, -- та інші їх колеги із УІМЛ. Ця проблематика є наскрізною й пріоритетною для всіх українознавчих досліджень В. Юринця--від публікації «З нагоди нашої літературної дискусії» (1926) до статті «Український філософський фронт» (1932), якими позначено межі періоду виняткової уваги їх автора до процесу національно- культурного будівництва в УСРР.

Важливим об'єктом уваги В. Юринця була публіцистика учасників української літературної дискусії 1925-1928 рр., зокрема М. Хвильового та його численних опонентів, передусім таких речників проводу КП (б) У, як М. Скрипник і його колеги Є. Гірчак, А. Хвиля і В. Затонський. Крім цієї проблематики, до поля зору філософів-дослідників розвитку української культури ХУІІІ--першої третини ХХ ст. потрапили і пов'язані з проблемами національно-культурного будівництва в УСРР питання його передісторії. У частково присвячених аналізу цих питань статтях: «Зародки матеріялізму в творах і житті Г С. Сковороди» (1929), «Естетичний світогляд Івана Франка» (1929) й «Еволюція творчости

Винниченка після 1905 року» (1930) І. Очинського та «Білоемігрантська українська філософія» (1929) і «Шевченко та його учителі філософії» (1931) П. Демчука, -- є кілька в цілому дещо загальних, проте прикметних культурфілософських оцінок специфіки формування вітчизняного й зарубіжного соціокультурного буття, в основному професійної культури, за епох Просвітництва й Романтизму і, частково, модерну. Разом із тим, у статтях «Зібер та «Анти-Дюрінг» Енгельса» (1929) П. Демчука й «Вплив марксизму на розвиток громадської буржуазної думки минулого сторіччя на Україні» (1933) Я. Білика актуалізовано аналіз, головним чином, вітчизняного соціокультурного буття саме індустріальної епохи крізь призму вивчення ідей провідних представників громадівства. Висвітленню цієї проблематики присвятили свою увагу й згадані нами представники КП (б)У, як-от М. Скрипник, який у статті «Підсумки «літературної дискусії» (1927) навів стислий огляд «трьох щаблів розвитку» українського письменства з кінця ХУІІІ ст. і «до Жовтневої революції» 1917 р., де позначив культурфілософські орієнтири вітчизняного куль- туротворення ХІХ--початку ХХ ст., а вже в низці інших публікацій другої половини 20-х рр. ХХ ст. обґрунтував засади політики «українізації» в сфері культури. Подібний огляд навів того ж 1926 р. у статті «Про наші літературні справи (До літдискусії)» А. Хвиля, який дав у ній цікавий культурфілософський нарис процесу українського національно- культурного відродження 10-х--20-х рр. ХХ ст., яке неодноразово було предметом культурфілософських роздумів і в публікаціях Є. Гірчака та В. Затонського. Разом із тим, цій темі присвячено чимало українознавчих публікацій саме В. Юринця, який, на наш погляд, присвятив найбільше місця аналізу поступу української культури ХУШ--почтаку ХХ ст., зокрема зосередив у своїх статтях 1925-1930 рр. і центральній українознавчій праці «Павло Тичина. Спроба критичної аналізи» (1928) увагу на дослідженні вітчизняного національно-культурного відродження. Визнаючи за символ цього відродження П. Тичину, він оцінив перші збірки його віршів як герменевтичний ключ з'ясування джерел, сутності та наслідків українських Національно-визвольних змагань першої чверті ХХ ст. Розкриваючи, у світлі аналізу поетичних космології, натурфілософії, етики й історіософії П. Тичини на основі його віршів, головним чином поезій зі збірки «Сонячні кларнети», власне бачення історії вітчизняного культуротворення, В. Юринець наголосив на понад двохтисячолітньому поступі історії й культури України та їх закоріненості в європейських історії і культурі.

Спочатку критик філософії культури М. Хвильового, він згодом солідаризувався із нею, як-от виступив у заснованому М. Хвильовим альманасі «Літературний ярмарок» 1929 р. із серією культурфілософських нарисів--«Convivium transtemporaneum», «Інтермедією» і трьома «діалогами», де висунув у контексті уявного діалогу між класиками світового письменства ХУІІІ--початку ХХ ст. й відомими літераторами УСРР ідею перспективності та необхідності творчого діалогу української радянської і західноєвропейських культур. У згаданій вище серії українознавчих статей, присвячених аналізу вчень Г Сковороди, І. Франка й В. Винниченка, І. Очинський не раз наводив оригінальні культурфілософські оцінки специфіки розвитку вітчизняної культури епох Просвітництва, Романтизму і модерну. Побіжно висвітлюючи у статті «Зародки матеріалізму в творах і житті Г. С. Сковороди» специфіку вітчизняного соціокультурного буття ХУІІІ ст., він значно докладніше зупинився в двох наступних публікаціях на розгляді українського соціокультурного буття середини ХІХ -- початку ХХ ст. Вельми критично оцінив у статті «Шевченко та його учителі філософії» стан розвитку науки і, в цілому, культур Росії та України ХІХ ст. П. Демчук, який докладно розкрив вплив на формування світогляду Т Шевченка німецької і російської культурних традицій. Засуджуючи «темряву візантійського азіятського варварства» в Росії у першій половині ХІХ ст. і зауважуючи, що там «панувало тоді занесене, поверхове, неглибоке західництво російського барства та напівварварське освітянство», «не було ще власне европейської культури», він ще похмуріше змалював стан української культури ХІХ ст.: «Романтична література з дуже слабою внутрішньою потенцією і деякі історичні роботи оце вся форма вияву культурного життя України в цілому» [1, с. 173]. Разом із тим, у передмові «Зібер та «Анти-Дюрінг» Енгельса» П. Демчука та статті «Вплив марксизму на розвиток громадської буржуазної думки минулого сторіччя на Україні» Я. Білика висвітлено специфіку розвитку вітчизняного соціокультурного буття другої половини ХІХ--початку ХХ ст. крізь призму культурфі- лософського аналізу історії громадівського руху та вчень М. Зібера, М. Драгоманова, І. Фесенка й С. Подолинського. Стан української культури першої третини ХХ ст., головним чином культурфілософські проблеми національно-культурного будівництва в УСРР, постали у центрі уваги групи діячів проводу КП (б)У передусім М. Скрипника. Обстоюючи у статтях і виступах другої половини 20-х рр. ХХ ст. здійснювану під його керівництвом політику українізації, він визначив у статті «До теорії боротьби двох культур» (1928) бачення проводом КП (б)У сутності цієї політики як намагання «замінити буржуазно-націоналістичну культуру на нову пролетарську культуру»--«культуру вільного розвитку кожного народу». Висвітлюючи у статті «Підсумки літературної дискусії» «три щаблі розвитку» українських літератури і, власне, культури ХУІІІ -- 10-х рр. ХХ ст.: 1). «провінціяльна література, додаткова до російської»; 2). «період Франківський» і 3). «доба будування самостійної української культури, але підтриманої силою пролетаріату», -- М. Скрипник увиразнив в цій схемі засади українського націонал-комунізму. Та на початку 30-х рр. ХХ ст. -- за епохи сталінської «реконструкції», очільники КП (б)У були вимушені відмовитись від цих засад та пропагувати ідею Й. Сталіна про майбутнє «злиття націй» у СРСР.

Спираючись на підсумки аналізу дослідження специфіки розвитку української культури ХУІІІ--першої третини ХХ ст. представниками філософії культури УСРР 20-х--30-х рр. ХХ ст., розглянемо ще один напрям їх наукового пошуку--висвітлення ними культурфілософ- ських ідей діячів української культури ХуІІІ -- першої третини ХХ ст. Найвагоміший внесок до розробляння цього напряму впродовж другої половини 20-х рр. ХХ ст. зробив В. Юринець і, водночас, та сама група представників проводу КП (б)у на чолі з М. Скрипником, які присвятили чималу увагу розгляду відповідних культурфілософських ідей у контексті дослідження специфіки розвитку української культури епохи «розстріляного Відродження». Крім того, певну увагу цій проблематиці знову присвятили П. Демчук та І. Очинський, які в згаданих вище їх статтях аналізували її у щільному зв'язку з актуалізацією попереднього напряму їх культурфілософського пошуку. Як і в тому випадку, ця проблематика є наскрізною та пріоритетною для всіх українознавчих досліджень В. Юринця другої половини 20-х--початку 30-х рр. ХХ ст. Об'єктом уваги В. Юринця були не лише культурфілософські концепції М. Хвильового та низки його опонентів в українській літературній дискусії 1925 -- 1928 рр., але і широкий спектр культурфілософських ідей та вчень, насамперед ідеологів і чільних представників «громадівства», «хатянства» та «молодомузівства». На окрему увагу заслуговує і стаття «Шевченко та його учителі філософії» (1931) П. Демчука -- розділ чи уривок із утраченого рукопису його шевченкознавчої розвідки, у якій було вперше системно досліджено вплив ідей і вчення О. Гумбольдта та інших зарубіжних мислителів ХІХ ст. на формування філософської культури Кобзаря. Об'єктом нашої уваги знову стала стаття «Еволюція творчости Винниченка після 1905 року» І. Очинського, як і низка публікацій В. Юринця та стаття «Винниченкова «Сонячна машина» (1928) Г Овчарова, присвячені аналізу соціалістичної утопії В. Винниченка й інших його культурфілософських ідей. Висвітлення цієї ж проблематики займає окреме місце в науково-публіцистичній спадщині тих же М. Скрипника, Є. Гірчака і А. Хвилі як активних учасників літературної, театральної та багатьох інших дискусій на «культурному фронті» УСРР. У численних і, досі, так системно і не досліджених виступах та статтях М. Скрипника, присвячених найширшому колу питань національно-культурного будівництва в УСРР другої половини 20-х--початку 30-х рр. ХХ ст., як-от у доповіді «Наша літературна дійсність» (1928) на літературному диспуті в Харкові, особливу увагу було звернуто саме на філософію культури М. Хвильового і погляди його колег із ВАПЛІТЕ. Ця тенденція виразно простежується і в низці публікацій Є. Гірчака й А. Хвилі, як-от: розвідці «Хвильовизм (Спроба політичної характеристики)» (1930) першого і статті «Нотатки про літературу» (1930) другого, -- де, окрім критики культурфілософії М. Хвильового, було засуджено й культурфілософські ідеї та вчення М. Зерова та панфутуристів М. Семенка і Г. Шкурупія.

Виступаючи в українознавчих публікаціях 20-х рр. ХХ ст. із гострою критикою народницької ідеології з ретельно завуальованої ним позиції спроби поєднання сформованого в 10-х рр. ХХ ст. та виявленого в ранніх поезіях модерністського світогляду з націонал-комуністичним тлумаченням марксизму-ленінізму, В. Юринець чітко виявив цю ідейно-світоглядну тенденцію в серії статей про чільних представників вітчизняної літератури модерну й авангарду -- В. Винниченка, П. Тичину, М. Хвильового та М. Бажана. Поет-модерніст 10-х рр. ХХ ст. -- автор збірок «Чергою хвиль» (1911) й «Етапи» (1914), В. Юринець раз-у-раз повертався в своїх українознавчих публікаціях до розгляду теорії та практики модернізму на прикладі об'єднання письменників «Молода Муза» й публіцистів «української хати» М. Євшана (Федюшки) і А. Товкачевського. Засуджуючи вітчизняну літературу саме народницької епохи як, за його словами, «вбогу на ідеї» «літературу нації низької суспільної структури», він показово протиставив у тичинознавчій монографії Т Шевченку постаті П. Куліша й П. Тичини--«невтомних піонерів української культури». Критикуючи «плебейський» характер Шевченкової ідеології і протиставляючи їй культурфілософію П. Куліша як «будителя української національної свідомости», В. Юринець засвідчив цим суголосність власних ідей так описаній ним в статті «український філософський фронт» ідеології вітчизняного модернізму: «український модернізм знайшов і свого

Ніцше--Куліша, «європейця», природного ворога всякої «юрби». Культ Куліша став символом «аристократизму духа», свідомого зривання з неясними традиціями українського «демократизму», «всенародности»...» [2, с. 186]. Аналізуючи у монографії «Павло Тичина. Спроба критичної аналізи» феномен українського національно-культурного відродження першої чверті ХХ ст. саме в контексті відтворення поетичних космології, натурфілософії, етики й історіософії найвідомішого вітчизняного поета-символіста та провідного речника модернізму в українському письменстві, В. Юринець зосередив увагу на «культурницькому» розумінні П. Тичиною історії та української національної революції у березні 1917 р. на основі дослідження поеми «Золотий гомін» -- «пісні пісень» поета «про національну революцію, в апотеозі духу універсалів Центральної Ради». Вбачаючи у Т Шевченкові «найкращий вклад України» до «загальнолюдської скарбниці духовного розвитку», П. Демчук відзначив у публікації «Шевченко та його учителі філософії» доволі негативне ставлення Т. Шевченка до «університетських курсів філософії» О. Галіча та В. Григоровича. Разом із тим, він прямо узалежнив «філософське світорозуміння Шевченка» від німецької філософії ХІХ ст., передусім від «гумбольдтівського розуміння світу, природи, як невпинного розвитку». Культурфілософське вчення і ідеї В. Винниченка, відображені в романі «Сонячна машина», стали об'єктом критики у публікації Г. Овчарова, тоді як І. Очинський та В. Юринець висвітлили не лише їх, але й основні етапи його ідейно-світоглядного розвитку, приділяючи окрему увагу впливу на останній «багатьох ніцшеанських ідей».

На особливу увагу заслуговує й критичне аналізування культурфілософських ідей та вчень в українських філософській і суспільно-політичній думках діаспори та УСРР, здійснене тими ж: В. Берковичем, І. Очинським, В. Юринцем, П. Демчуком, Я. Біликом, -- та І. Поляковим і групою представників проводу КП (б)У Показово, що вивчення історії філософії України філософами УСРР було, значною мірою, пов'язано із висвітленням ними і, як правило, критичним аналізуванням досліджень на цю тему філософів української діаспори і, в першу чергу, саме Д. Чижевського, як автора праць «Філософія на Україні» (1926) та «Нариси з історії філософії на Україні» (1931) й кількох інших, зокрема сковородознавчих, публікацій. У присвячених критичному аналізу наукового пошуку Д. Чижевського в цій царині статтях «Білоемігрантська українська філософія» П. Демчука та «Філософія українського фашизму». Про працю Дм. Чижевського: «Нариси історії філософії на Україні» (1932)

Я. Білика є розгляд розробленої Д. Чижевським схеми історії філософії України і, водночас, культурфілософських ідей її автора й інших мислителів діаспори, як-от автора статті «Про слов'янську філософію» (1927) І. Мірчука. Значну увагу представники «філософського фронту» УСРР 20-х--30-х рр. ХХ ст. приділили критичному аналізуванню культурфілософських ідей в українській суспільно-політичній думці кінця ХІХ--початку ХХ ст., провідна роль у якому належить В. Юринцю та згаданій групі представників проводу КП (б)У Ця проблематика є наскрізною, по суті, для всіх українознавчих досліджень В. Юринця, починаючи ще від статті «З нагоди нашої літературної дискусії», та закінчуючи публікацією «український філософський фронт». В другій із них він підбив підсумки проведеного ним вивчення концепцій, зокрема й культурфілософських ідей, С. Єфремова та М. Грушевського і, водночас, Д. Донцова, першому в УСРР системному аналізу вчення, в тому числі й філософії культури, якого В. Юринець присвятив статтю «Новий ідеологічний маніфест українського фашизму» (1926). У кількох статтях В. Юринця наведено культурфілософські оцінки низки головних «українських історично-політичних програм» ХІХ--початку ХХ ст., зокрема висвітлено суспільно-політичні погляди М. Драгоманова та І. Франка, які стали і предметом вивчення авторів статей «Естетичний світогляд Івана Франка» І. Очинського і «Вплив марксизму на розвиток громадської буржуазної думки минулого сторіччя на Україні» Я. Білика. І. Поляков дослідив у статті «расова теорія на службі українського фашизму» концепції, зокрема й культурфілософські ідеї, представників цієї «теорії» у вітчизняній суспільно-політичній думці ХІХ--першої третини ХХ ст., передусім С. Рудницького. Важливою сторінкою історії філософії культури УСРР 20-х--30-х рр. ХХ ст. є розгляд М. Скрипником та його колегами Є. Гірчаком і А. Хвилею культурфілософських ідей та вчень ідеологів «хвильовизму» М. Хвильового й «шумськизму» О. Шумського.

Прикметно, що вже в 1929 р. -- напередодні сталінської епохи «реконструкції» та, водночас, Голодомору і масових репресій у СРСР, П. Демчук все ще досить критично оцінював у статті «Білоемігрантська українська філософія» стан розвитку досліджень з історії філософії України в УСРР. У рецензії «Під стягом войовничого матеріялізму (З приводу збірника «Войовничий матеріяліст»)» (1929) Г. Овчарова вказано, що «проблема історії філософії на Україні» в філософській думці УСРР «не була опрацьована більш-менш систематично». Та, разом із тим, в УСРР у 20-х рр. ХХ ст. побачили світ чимало досліджень з історії філософії України, зокрема вчення Г Сковороди, що активно вивчалось в УСРР Д. Багалієм та В. Петровим, а в діаспорі Д. Чижевським, і стало за один із показових приводів унаочнення різниці культурфілософських позицій обох сторін. Вбачаючи сутність «теорії нації» Д. Чижевського в тому, що «вся історія»--це «не історія боротьби кляс, а історія розвитку націй, історія боротьби національних духів», а «кожна нація є носій своєрідних форм абсолютної правди» та «мусить мати і свою філософію, що повинна виявляти дух своєї нації», Я. Білик вказав у статті «Філософія українського фашизму (Про працю Дм. Чижевського «Нариси історії філософії на Україні»)» (1932) опонентові на те, що той «убачає» в Г. Сковороді, М. Гоголі, Т Шевченкові та П. Юркевичі «лише вияв національного духу». Відкидаючи спробу свого опонента аналізувати історію філософії як «іманентний вияв національного духу», як-от бачити у «народньому світогляді» «підвалину кожній національній філософії», Я. Білик зауважив: «Цілком зрозуміло, що цей «народній світогляд» Чижевський розглядає поза клясовою боротьбою, поза розвитком продукційних відносин, а як звичайну сукупність надісторичних та історичних елементів; до того ж, надісторичні елементи мають у нього переважне значення, оскільки вони в першу чергу відбивають особливість нації» [3, с. 204]. На думку Я. Білика, «історію філософської думки на Україні» потрібно вивчати «як відображення історії клясо- вої боротьби» й «застосовуючи марксистсько-ленінську діялектичну методу». Ту ж позицію щодо Д. Чижевського і, разом із тим, І. Мірчука, посів у згаданих вище статтях і П. Демчук. Закидаючи їм, як він сам це сформулював: «метафізичне» тлумачення «характерів народів», зокрема українського, як чогось «постійного», що існує «поза часом і простором»; визнання ними «автаркічних національних духів, національних характерів», які є «постійні, однакові й незмінні за всіх часів і при всіх умовинах» й, отже, приписування кожному народу певної філософії «на віки вічні»,-П. Демчук зауважив, що «без детального вивчення економіки, політики, соціяльної та духовної культури» не можна вивчити історію філософії на Україні, яка є «філософією різних схрещувань різних впливів інших сусідніх народів та держав». Критикуючи у статті «Український філософський фронт» Д. Чижевського за намагання «створення «національної» української філософії й побудови історичної її схеми в згаданому дусі», В. Юринець, водночас, солідаризувався із іншим визначним мислителем діаспори Д. Донцовим у критиці ідей і вчення М. Драгоманова як панацеї українського народництва.

В низці українознавчих публікацій В. Юринця другої половини 20-х рр. ХХ ст., у першу чергу в рецензії «Українська Жовтнева література в марксистському освітленню. Жовтнева література в освітленню Коряка. (З приводу книжки «Організація Жовтневої літератури»)» та статті «Український філософський фронт», наведено культурфілософські оцінки головних «українських історично-політичних програм»: «українського радянства»- народництва, «хуторянського» «українського марксизму» і «українського модернізму»-»хатянства», -- визнаних ним за буржуазні «літературно-суспільні течії». В. Юринець піддав гострій критиці «українське радянство», як-от «ідеологію радян» і, передусім, ідейну позицію С. Єфремова--«батька, трубадура і історіософа» «радянства». Визнаючи за символи його ідеології--«аполітично- культурницької без широких політичних аспірацій, повної духу боязкого компромісу, дрібно-міщанської осторожности», виразні «позитивізм» та «вульгарний реалізм», В. Юринець відзначив, що «Єфремов зі злобою кидається на всі прояви «модернізму», що вибруньковуються на українському грунті», й, по суті, протиставив «ідеології куркулів- ства» С. Єфремова ідеологію «українського модернізму», якому, хоч і приховано, симпатизував як суб'єкту «європеїзації» вітчизняного соціо- культурного буття. Протиставляючи «радянству» «галицький модернізм» та «українське «хатянство», що їх ідеологи саме й «виступали проти народолюбства радян і в розвиткові індивіда бачили ціль життя», він, проте, піддав критиці і їх культурфілософію. На окрему увагу заслуговує перший та єдиний в УСРР комплексний аналіз формування «расової теорії» «ідеологів українського націоналізму» ХІХ--ХХ ст. в згаданій статті І. Полякова. Виходячи із підсумків системного вивчення здобутків вітчизняної суспільно-політичної думки ХІХ ст., насамперед праць В. Антоновича, він відкинув усі спроби «ідеологів українського націоналізму» «довести існування особливого расового типу українців» чи «особливої «української раси». Присвячуючи центральну увагу аналізу «расово-теоретичної концепції» С. рудницького на основі, головно, його праці «До основ українського націоналізму», він закинув йому розбудову «ідеології українського войовничого фашизму» на підставі вчення про «природну споконвічність нації і націоналізму». Піддані критиці Й. Сталіним у листі «Тов. Кагановичу й іншим членам ПБ ЦК КП (б) У» (1926) ідейні позиції М. Хвильового і О. Шумського стали об'єктом офіційної кампанії боротьби із «шумськизмом» та «хвильовизмом» як «антипартійними ухилами». Якщо в статті «Хвильовизм чи шум- ськизм» (1927) М. Скрипника їм закинуто «розробляння української модифікації теорії боротьби двох культур», то вже в праці «Хвильовизм (Спроба політичної характеристики)» (1930) Є. Гірчака і в низці статей А. Хвилі ці «ухили» засуджено як «теорію українського войовничого націоналізму» та спробу «орієнтації української культури на буржуазний Захід». Проведене нами дослідження останньої із галузей розвитку філософії культури як напряму філософської думки УСРР 20-х--30-х рр. ХХ ст. засвідчило її активний розвиток під час епохи «українізації» в контексті наступу сталінізму на вітчизняне національно-культурне відродження. Вивчення цієї актуальної теми наукового пошуку фахівців різних царин українознавства покликане сприяти справі об'єктивного відтворення історії вітчизняної філософії і, в цілому, гуманітаристики епохи «розстріляного Відродження».

філософський школа культура політичний

Список використаних джерел