Феномен обдарованості в контексті інноватики: філософський аспект

Анотація

Розглянуто феномен обдарованості як філософську категорію; розкрито основні історико-філософські концепції трактування обдарованості.

Ключові слова: обдарованість, талант, геній, здібності, освіта, інноватика.

Аннотация

Отрох Н.В. Феномен одаренности в контексте инноватики: философский аспект

Рассмотрен феномен одаренности как философскую категорию; раскрыты основные историко-философские концепции трактовки одаренности.

Ключевые слова: одаренность, талант, гений, способности, образование, инноватика.

Annotation

Otroh N.V The phenomenon of giftedness in the context of innovation: the philosophical aspect

The phenomenon of giftedness as a philosophical category is analyzed in the article; basic historical and philosophical conceptions of giftedness also be considered.

Keywords: giftedness, talent, genius, power, education, Innovations.

Виклад основного матеріалу

Проблема обдарованості цікавила людство з давніх часів. Цей феномен завжди пов'язували з талановитістю: обдарований--завжди талановитий. Однак така теза досить суперечлива, бо й досі ми не можемо дати відповідь, що ж таке талант. Таким чином, з філософської точки зору, обдарованість лишається у сфері трансцендентального.

Крім того, складність та міждисциплінарний статус проблеми обдарованості вимагає її всебічного дослідження на різних рівнях методології науки, зокрема і філософсько-історичному контексті. Тому метою статті є проаналізувати феномен обдарованості як філософську категорію, а основним завданням--розкрити ключові історико-філософські концепції трактування обдарованості.

Обдарованість--це ніби природний дар, який людина одержує, щось спадково зумовлене. Обдарованість є функцією всієї системи умов життєдіяльності в її єдності, функцією особистості. Вона нерозривно пов'язана з усім життям особистості й тому виявляється на різних етапах її розвитку. Природні задатки організму самі собою не детермінують однозначно обдарованості людини. Вони лише є невід'ємним компонентом тієї системи умов, які визначають розвиток особистості, її обдарованість. Обдарованість виражає внутрішні можливості розвитку не організму як такого, а особистості. Однак якщо обдарованість виражає внутрішні особливості особистості, то до неї повною мірою можна віднести концептуальне положення: внутрішнє завжди опосередковане зовнішнім і невіддільне від нього.

Обдарованість виявляється лише через свою співвіднесеність з умовами, в яких відбувається конкретна діяльність людини. Вона виражає внутрішні задатки й можливості людини, тобто внутрішні психологічні умови діяльності в їхньому співвіднесенні з вимогами, які ставить ця діяльність. Для динаміки обдарованості особливо суттєве значення має оптимальність рівня вимог, що висуваються під час діяльності людини, наприклад, вимог, які ставить учневі навчальна програма. Щоб стимулювати розвиток, ці вимоги мають бути досить високими, проте посильними.

Спеціальна обдарованість визначається співвіднесенням внутрішніх психічних умов із вимогами спеціальних видів діяльності. Це співвіднесення є не тільки абстрактним, а й реальним зв'язком, що зумовлює формування обдарованості. Спеціальні здібності визначаються нахилом до окремих спеціальних різновидів діяльності. Всередині тих чи інших спеціальних здібностей проявляється загальна обдарованість індивіда, що співвідноситься з більш загальними умовами провідних форм людської діяльності [5].

Наразі обдарованість трактують по-різному. Так, М. Каратаєва провівши аналіз психолого-педегогічної та філософської літератури, яка існує сьогодні з цієї проблематики, пропонує кілька підходів сучасних науковців до цієї міждисциплінарної категорії:

Обдарованість--складна психологічна категорія, яка у спеціальних дослідженнях має різне визначення.

Обдарованість--це своєрідне поєднання здібностей, яким забезпечується успішність виконання діяльності. Саме завдяки поєднанню здібностей у певну структуру створюється можливість компенсувати відсутність деяких із них за рахунок розвитку інших.

Обдарованість -- це загальні здібності або спільні моменти здібностей, що зумовлюють широту можливостей людини, рівень і своєрідність її діяльності.

Обдарованість -- це розумовий потенціал або інтелект, цілісна індивідуальна характеристика пізнавальних можливостей і здібностей до навчання.

Обдарованість -- це талановитість, наявність внутрішніх умов для значних досягнень у діяльності.

Обдарованість багатогранна і визначається в основному трьома взаємопов'язаними параметрами: -- випереджуючим розвитком пізнання; --психологічним розвитком; -- фізичними даними [6].

Обдарованість буває різна за своєю суттю та корінним змістом, визначається два її основних типи:

• загальна (розумова) обдарованість;

• спеціальна (соціальна, моторна, практична, художня) обдарованість;

Дослідники, як зауважує М. Каратаєва, розглядають загальну обдарованість як єдність загальних якостей, здібностей, що обумовлюють діапазон інтелектуальних можливостей людини, рівень і своєрідність її діяльності [6]. Загальна обдарованість слугує основою для різних видів здібностей. Разом з тим значною мірою ця якість є і сама результатом розвитку спеціальних здібностей.

Риси загальної розумової обдарованості:

• ранній прояв високої пізнавальної активності і допитливості;

• швидкість і точність виконання розумових операцій, обумовлених стійкістю уваги й оперативної пам'яті, сформованістю навичок логічного мислення;

• багатство активного словника, швидкість і оригінальність вербальних (словесних) асоціацій;

• виражена установка на творче виконання завдань, розвиненість творчого мислення та уяви;

• володіння основними компонентами вміння вчитися.

Розумово обдарованим дітям притаманні такі соціальні якості як ініціативність, стриманість, самовладання, відповідальність. Вони комунікабельні, користуються авторитетом, часто стають лідерами.

Складовою спеціальної обдарованості є обдарованість соціальна, яка включає в себе здібності до правової, педагогічної, організаційної діяльності в різних сферах життя суспільства.

Моторну обдарованість характеризує здатність досягати позитивних результатів у різних видах спорту, хореографії.

Дослідження показують, що обдаровані діти захоплюються різними видами практичних занять (художньою працею, приготуванням їжі, доглядом за рослинами, тваринами), літературною, музичною, зображувальною діяльністю, що властиво для практичної та художньої обдарованості [6].

Особливо актуальним питання обдарованості виявляється в контексті інноваційних процесів в освіті. У сучасній науковій літературі інновації розглядаються в цілому як нові форми організації праці й управління, нові види технологій, які охоплюють не тільки різноманітні установи та організації, але й певні галузі соціальної життєдіяльності людей.

Однак чіткого окреслення інновації як терміну, а також ролі обдарованості в контексті інноваційних освітніх процесів на сьогодні не вироблено. Тому доречно звернутися до філософського контексту існування феномену обдарованості, щоб вибудувати базис для спільного бачення обдарованості як феномену в сучасних інноваційних освітніх просах в Україні та у світі загалом. обдарованість філософський розумовий освіта

Проблема обдарованості цікавить не тільки сучасних науковців. Протягом тривалого часу філософів турбувало питання природи феномену обдарованості, однак у різний час науковці приділяли їй неоднакову увагу.

У давні часи ніяких інших пояснень, окрім «божественного осяяння», не існувало. Водночас поняття «обдарованість» до ХІХ століття не вживалось. Широкого вживалось слово «геній» (від латинського--genius--дух). У давньоримській міфології генієм називали доброго Духа, який формує характер людини та оберігає її впродовж життя («даймоній» за Сократом). Як підкреслює А. І. Савєнков, в античній культурі «геній» сприймався як фігура міфологічна, яка поєднує в собі безсмертне божество та смертну людину. Саме це сприйняття про поєднання божественного духу з людиною і було основою поняття генія в європейській філософії та в повсякденній свідомості аж до кінця ХІХ століття [3; 9].

Визначень поняття «геніальність» існує досить багато. Вивчаючи це питання, В. Ефроїмсон зазначав, що геніальність визначають і як «здатність у період дозрівання ідеї повністю ігнорувати все, що не стосується досліджуваної проблеми», і як «здатність до концентрації, що переходить у транс», і як «природну інтелектуальну силу дуже високого рівня, виняткову здібність до творчості, що вимагає уяви, оригінального мислення, винаходу чи відкриття».

Філософська думка розуміє під геніальністю (від лат. genialis--влас- тивий генієві, плідний) найвищий прояв творчих сил людини, діяльність якої має всесвітньо історичне значення. Термін «геніальність» уживають як для позначення здібності людини досягти видатних результатів у певній галузі, так і для оцінки результатів творчості.

Погляди представників античної філософії можна розділити на два напрями. Перші (Платон, Посідоній, Сенека, Плотін) заперечували існування свободи. Вони вірили в зумовленість розвитку людини, існування долі, детермінованість людських проявів. Для Платона, наприклад, джерелом творчості була одержимість, яка виникає від вищих сил і непідвладна ніякому впливові з боку людини. Так само неможливий і розвиток обдарованості. Більш того, Платон вважав, що розвиток може перетворити творчість у ремесло. Представники другого табору (Геракліт, Епікур, Аристотель) наголошували на активності волі людини, яка проявляється у здатності керувати своїми талантами. Геракліт вважав, що всі люди мають здібність до істинного пізнання, але користується цією здібністю меншість. Людина, за висловом Аристотеля, сама вирішує, на що спрямовувати свою діяльність [3; 10].

В епоху класицизму має місце більш активне обговорення божественної та земної природи походження художніх талантів.

У вивченні проблем обдарованості епохи філософії Нового часу окреме місце посідає постать Джона Локка, який висунув низку фундаментальних теоретичних положень. Головними з них можна назвати такі: знання загального та істина побудовані на досвіді; розум людини спочатку є «чиста дошка» («tabula rasa»); немає нічого в розумі, чого не було до цього у відчуттях.

Багато вчених підкреслюють суперечливість поглядів теоретиків епохи Просвітництва. З одного боку, Ф. Хатчесон, Г. Лейбніц, Р. Декарт вважали обдарованість феноменом, зумовленим природою. З іншого, К. Гельвецій, Д. Дідро стверджували, що природа свої дари розподіляє порівну. Звідси випливає необхідність загальної освіти та виховання.

Таким чином основною ідеєю епохи Просвітництва є твердження про те, що кожна людина здатна досягти будь-якого рівня геніальності, їй лише необхідні завзятість і сприятливий вплив навколишнього середовища.

Представники німецької класичної філософії також цікавились походженням феномену обдарованості. Так, І. Кант вважав, що геній--це здатність створювати те, до чого немає певних правил. Геній є протилежністю наслідуванню, і те, що ми називаємо «академічною обдарованістю» (або здатність легко засвоювати навчальний матеріал), протилежне обдарованості.

Для А. Шопенгауера геній--той, хто здатен до «активної уяви», створення нових образів. Суть геніальності--це здібність до пізнання головного і загального, що існує. Геній об'єктивний, присвячує себе розв'язанню загальнолюдських проблем, відкинувши особисті.

У зв'язку з тим, що І. Кант й А. Шопенгауер талант пов'язували саме зі здатністю до пізнання, їх можна вважати родоначальниками когні- тивного напряму у вивченні обдарованості. Головна властивість генія не тільки вдосконалення старого, але й породження нового.

Філософи називають талантом високий рівень обдарованості людини до певного виду творчості (діяльності). Талант характеризується здібністю до творчих досягнень, які залишаються, за словами В. Бєлінського, «у межах сфери, відкритої генієм».

Широке використання у науковій літературі терміна «обдарованість» пов'язано з періодом утвердження педагогіки, а потім і психології як самостійних наук. Коренем слова «обдарованість» є «дар», тому як в українській, російський, так і в англійській (giften) мовах це поняття має однозначне трактування--подарунок. Цим ніби підкреслюють, що людина володіє чимось таким, що нею не заслужено, не зароблено, а тим, що їй подаровано від народження.

Аналіз наукової літератури з психології показав, що дискусії щодо визначення поняття «обдарованість», його походження, структури обдарованості, її типології та інтеграційних компонентів, концептуальних підходів до інтерпретації поняття «обдарованість», з'ясування причин існування індивідуальних розходжень між людьми, факторів, які мають вплив на ці розходження ще до сих пір триває не тільки в українському науковому суспільстві, але й в світовому науковому просторі. Серед психологів побутує дві протилежні точки зору. За соціальною концепцією визначається, що всі діти від народження наділені однаковими здібностями, а їх подальший розвиток залежить від середовища (Дж. Локк, К. А. Гальперін, В. П. Єфроїмсон). Прибічники іншої теорії стверджують, що обдарованість це спадкове рідкісне явище (Ф. Гальтон, Р. Стернберг).

Сучасний етап розробки проблеми обдарованості характеризується створенням так званих факторних моделей обдарованості, серед яких є моделі як західних (Дж. Рензуллі, Ф. Монкса, П. Торранса, Д. Фельдх'юсена та ін. ), так і вітчизняних (О. Матюшкін, В. Моляко, О. Кульчицька, О. Музика та ін. ) учених. Серед них найбільш використовуваною є модель, яка складається з трьох основних компонентів: 1) здібностей (загальних та спеціальних) на рівні, вищому, за середній; 2) креативності особистості; 3) мотивації (спрямованості, наполегливості) особистості до певного виду діяльності.

Отже, згідно з позиціями філософської методології можна розглядати людину як цілісну єдність природного і суспільного, об'єктивного і суб'єктивного, внутрішнього і духовного, в якій усі визначені сторони взаємодії виступають як необхідні моменти. Зважаючи на це, і процес формування особистості має відбуватися цілісно. Тому методологічного значення набувають такі принципи, як єдність історичного та індивідуального (особистісного) розвитку, загального і особливого, природного та соціального. Важливим є розуміння філософських категорій можливості й дійсності, оскільки природні задатки особистості до виконання певного виду діяльності постають як потенційні можливості особистості, що набувають свого розвитку і реалізуються у дійсність за певних умов. Розвиток певних задатків і здібностей викликає до життя, стимулює розвиток здібностей нового рівня, що дозволяє особистості продовжувати свій розвиток до безмежного рівня.

Список використаних джерел

1. Антонова О. Є. Обдарованість: сутність, структура, перспективи розвитку / О. Є. Антонова // Актуальні проблеми психології: Проблеми психології обдарованості: зб. наук. пр. / за ред. С. Д. Максименко та Р. О. Семенової.Т. 6. Вип. 3.Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2008. С. 48-51.

2. Горбильова О. В. Тлумачення поняття «обдарована дитина» в працях науковців Індії / О. В. Горбильова // Духовність особистості: методологія, теорія і практика. 3 (56).2013. С. 40-48.

3. Обдарована молодь України: оцінка сучасного стану та поширення перспективного досвіду роботи з обдарованою молоддю в регіонах України / С. О. Терепищий, О. Є. Антонова, Р. А. Науменко та ін.К.: ВМГО «Союз обдарованої молоді», 2008. 156 с.

4. Одаренные дети: Пер. с англ. / Общ. Ред. Г. В. Бурменской, В. М. Слуцкого. М.: Прогресс, 1991. 376 с.

5. Загальна психологія: підручник / [Скрипченко О. В., Долинська Л. В., Огороднійчук З. В. та ін. ]. К.: Либідь, 2005.464 с.

6. Каратаєва М. Проблема обдарованості: теоретичний аспект / Каратаєва М. // Режим доступу до журналу: http://slovyanochka. at. ua/publ/problema_obdaravamsti_teoretichnij_aspekt/1-1-0-23.

Размещено на Allbest.ru