Сакральний аспект раннього романтизму в Німеччині

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сакральний аспект раннього романтизму в Німеччині

Мар'яна Кекош

Стаття присвячена аналізу сакрального у творчості визначних німецьких митців раннього періоду романтизму - Новаліса, Фрідріха Шляєрмахера, Вільгельма Вакенродера. Літературно-філософська спадщина цих романтиків розглядається через призму духовності та віри.

Ключові слова: ранній романтизм, сакральне, внутрішній світ, творчість, божественне.

Статья посвящена анализу сакрального в творчестве выдающихся немецких художников раннего периода романтизма - Новалиса, Фридриха Шляермахера, Вильгельма Вакенродера. Литературно-философское наследие этих романтиков рассматривается через призму духовности и веры.

Ключевые слова: ранний романтизм, сакральное, внутренний мир, творчество, божественное.

The article devoted to analysis of sacret in works of prominent German artists of early romanticism as Novalis, Friedrich Sleiermacher, Wilhelm Wackenroder. Literary and phylosophy heritage of these romanticists is considered through the prism of spirituality and religion.

Keywords: early romanticism, sacred, the inner world, creativity, divine.

Постановка проблеми. Тема сакрального є актуальною хоча б тому, що духовне, божественне - універсальна культурна цінність. Без осягнення її внутрішнього, глибинного змісту, акумульованого в досвіді сотень поколінь, неможливо підійти до розкриття глибини людського духу, успішного вирішення цілої низки важливих проблем - світоглядних, соціокультурних, морально-етичних. Звернення до аналізу проявів божественного у творчості письменників минулих століть є важливим особливо в умовах сучасного, пострадянського суспільства, яке перебуває в пошуку сакрального як єдино правильного орієнтиру. У творах представників раннього німецького романтизму - Новаліса, Ф. Шляєрмахера, В. Вакенродера - саме духовне начало є основою людського життя, а Божественна іскра є визначальною у створенні мистецького твору Літературна та філософська спадщина митців раннього романтизму визначає сакральне як найдосконалішу категорію людського буття, найважливішу для розвитку особистості та суспільства у всіх сферах життя.

Аналіз останніх досліджень. Серед досліджень зазначеної проблематики варто виокремити праці Л. Рудницького [5], Т Бовсунівської [1], К. Шахової та Д. Наливайка [6], В. Іванова [4]. У наукових працях цих авторів докладно висвітлено аналіз літературної спадщини доби романтизму та її представників, визначено головні світоглядні, філософські та моральні принципи цієї літературної епохи. Однак у цих роботах недостатньо представлено вплив сакрального на творчість німецьких романтиків, зокрема представників раннього періоду романтизму, в період якого відбулось становлення ідейно- світоглядної основи даного літературного напряму.

Мета статті полягає у дослідженні сакрального як основи творчості відомих німецьких письменників, поетів та філософів раннього періоду доби романтизму та у визначенні головних світоглядних засад їхньої літературної спадщини.

Романтизм, формування якого відбулось на зламі XVIII - ХІХ століть, був не лише суто літературним напрямом. Він складався як ціла духовна культура, відображував всі переживання життя та настрої суспільства. Романтизм стає перш за все новою формою світовідчуття, рухом, що охопив усі сфери культури того часу

Розвиток німецького романтизму відбувався у складний період для Німеччини: країна була втягнута у бурхливі процеси та події. Французька революція принесла глибоке розчарування, яке охопило багатьох митців-романтиків. Всі ці суспільні перипетії, настрої народу, переживання дали підгрунтя для створення теоретичної концепції романтичного мистецтва, яке сформувалось у колі німецьких мислителів та естетів.

Під час формування цього нового романтичного світогляду спостерігається посилення інтересу до сакрального, до релігії. Це було зумовлене не тільки суто літературними чинниками, а й зміною соціально-естетичних акцентів у суспільстві. У своїх ідеалах романтики звертаються до світу природи, релігії, історії, фольклору. Особливістю романтизму було протиставлення буденному життю високих ідеалів, яких прагне непересічна людина. Визначальними рисами стали заперечення культу розуму, впровадження ідеалізму у філософії, звернення до релігії, увага до фольклору.

Основним явищем раннього періоду романтизму стала діяльність романтиків єнського гуртка, який започаткували у 1796 році брати Август Вільгельм та Фрідріх Шлегелі. Сюди також входили: поет Новаліс, драматург Людвіг Тік, філософ Фіхте, мислитель В. Вакенродер. І хоча єнський гурток проіснував недовго, але, встиг за цей час розробити філософсько- естетичну теорію романтизму. Єнцям була притаманна утопія естетичного перетворення світу, ідеал нової культури, в якій зливаються мистецтво, філософія, наука і релігія, ідея загального символізму та романтичної іронії.

Ранній романтизм характеризувався пошуком світоглядних універсалій, за допомогою яких можна вимірювати світ, керуючись якими людина здобуває стійкі духовно-практичні орієнтири в житті. Ранній літературний романтизм межує з філософією. Романтики ідеалізували далеке минуле, яке намагалися співставити із сучасним суспільним розвитком. Міф, казка, легенда складали ґрунт мистецтва єнських романтиків. Свого героя вони наділяли творчим талантом: поет, музикант, художник силою своєї фантазії перетворював світ, який лише віддалено нагадував реальність. Естетична система романтиків того періоду характеризується намаганням відійти від показу реальної конкретно-історичної дійсності і зверненням до внутрішнього світу людини.

Прагнення розкрити й відтворити внутрішній світ людини з його особистісними переживаннями та пристрастями - ось одна з найхарактерніших рис романтиків єнського гуртка. Крім того вони намагаються охопити внутрішнє життя людини в усій повноті, враховуючи порухи як серця, так і розуму.

Суттю романтичного світовідчуття є усвідомлення хаотичності дійсності, її ворожості людині, інша ж сторона романтичного світобачення являє собою спробу повернути в мистецтво загальнолюдські цінності, цінності самого мистецтва. Це романтичне світовідчуття знаходить відображення в трагічних переживаннях самотності особистості у відчуженому середовищі, що втратила Бога, трансцендентний первінь, настільки істотно важливий для класичного романтизму.

В основі раннього романтизму - глибинний і потужний духовний рух, принципи і моделі мислення, які поширювалися на різні сфери духовно-практичної діяльності людини. Романтикам у цілому притаманний ідеалістичний світогляд. Вони виходили з постулату, що дух є динамічною творчою силою, котра проявляється як у людині, так і в природі і творить всю різноманітність буття. Духовне начало створює органічність, воно пронизує природу, вносить в неї динаміку і одухотворяє її. Відповідно і сутність людини у романтиків - духовна, людина не об'єкт прикладання зовнішніх сил, а суб'єкт, що є втіленням духовного начала. Людина для них - до кінця не розгадана таємниця. Вона живе внутрішнім життям духу, яке оспівується митцями.

Майже всі риси романтизму - звернення до народності, використання символів та контрастів, відображення духовного і душевного світу людини, її почуттів та переживань, використання біблійних символів творять сакральну основу німецького романтизму. Саме становлення і розвиток романтизму тісно пов'язане з християнством. Більшість німецьких романтиків трактують сакральне як головну цінність людського життя, його основу та суть.

Беручи до уваги світоглядні засади романтизму, його ідею безконечності, стає очевидним, що він формувався на глибокій релігійно-містичній основі. Основа романтичного руху, як цілісного світогляду сформувалась саме в осередку романтиків єнського гуртка, які й визначили головні засади і принципи романтизму як нового мистецько-філософського напряму Інтерес до сфери ірраціонального, сакрального, духовного був зумовлений опозицією до постреволюційного суспільства, яке утверджувало на місці духовних цінностей прагматичні.

На думку Вячеслава Іванова, такий романтичний світогляд міг виникнути лише навколо певного релігійного містичного зерна та істинним містагогом німецьких романтиків був саме Новаліс [4, 264]. Фрідріх фон Гарденберг, який обрав собі літературний псевдонім Новаліс, був чи не найяскравішим з усіх романтиків. Твори Новаліса - есе “Християнство або Європа” (Die Christenheit oder Europa, 1826), романтична збірка “Гімни ночі” (Hymnen an die Nacht, 1880), незавершений роман “Гейнріх фон Офтендінген” (Heinrich von Oftendingen, 1802) пронизані трепетним відчуттям сакрального, божественного та духовного. Новаліс виробив концепцію “магічного ідеалізму” як синтезу природи, душі і духу. Він прагнув повернути втрачену цілісність людини (єдність духу та душі) й природи, віднаходячи взірець такої цілісності в добі європейського Середньовіччя. Філософія природи набуває у Новаліса органічного зв'язку з філософією людини, а їх об'єднавчою основою він вважає онтологічну єдність - божественність, духовність природи та людини. Для досягнення цього важлива роль почуттів у пізнанні природи, тобто духовному осягненні таємниць природного світу

На противагу світу матеріальних відносин між людьми Новаліс висуває духовний принцип буття, який проявляється в щирості людських відносин, у безкорисливій, одухотвореній, самовідданій любові людини до людини. Любов, згідно Новаліса, є ідеалом, вона здатна об'єднувати людей, давати життю духовний зміст, перетворювати світ. Сучасний світ, позбавлений ідеалу, позбавлений і любові, - він не гідний людини, нещирий і недосконалий. Усією своєю творчістю Новаліс утверджує головну християнську заповідь - любити ближніх.

Як більшість романтиків, Новаліс прагнув віднайти втрачену єдність світу, яку він вбачав у Середньовіччі, про що йдеться вже в перших рядках його есе “Християнство або Європа”. Новаліс возвеличував той християнський дух, який панував у Європі в ті часи та верховенство Папи римського:

“Es waren schone, glanzende Zeiten, wo Europa ein christliches Land war, wo eine Christenheit diesen menschlich gestalteten Weltteil bewohnte; ein grofles gemeinschaftliches Interesse verband die entlegensten Provinzen dieses weiten geistlichen Reichs. - Ohne grofle weltliche Besitztumer lenkte und vereinigte ein Oberhaupt die groflen politischen Krafte” [7, 507].

Особливо велично описує Новаліс почитання Богородиці. Він вказує, що за посередництвом Пресвятої Діви багато людей віднайшли спокій і мир, зцілення та здоров'я. Багато священників проповідували про Неї, як про Небесну Заступницю християн:

“Sie predigten nichts als Liebe zu der heiligen, wunderschonen Frau der Christenheit, die, mit gottlichen Kraften versehen, jeden Glaubigen aus den schrecklichsten Gefahren zu retten bereit war. Sie erzahlten von langst verstorbenen himmlischen Menschen, die durch Anhanglichkeit und Treue an jene selige Mutter und ihr himmlisches, freundliches Kind die Versuchung der irdischen Welt bestanden, zu gottlichen Ehren gelangt und nun schutzende, wohltatige Machte ihrer lebenden Bruder, willige Helfer in der Not, Vertreter menschlicher Gebrechen und wirksame Freunde der Menschheit am himmlischen Throne geworden waren” [7, 507 - 508].

У своїй статті Новаліс розвиває своєрідну історію релігії, що складається з трьох етапів: чудове минуле (католицизм) змінює епоха занепаду і краху (протестантизм), після якої повертається нова вселенська релігія, що ознаменує собою епоху Золотого віку. Ця стаття Новаліса є своєрідним маніфестом сакрального, яке є основою гармонійного співіснування людей, яке не знає ні політичних, ні конфесійних кордонів:

“Die Christenheit mufl wieder lebendig und wirksam werden und sich wieder eine sichtbare Kirche ohne Rucksicht auf Landesgrenzen bilden, die alle nach dem Uberirdischen durstige Seelen in ihren Schofl aufnimmt und gern Vermittlerin der alten und neuen Welt wird” [7, 524].

Хоча романтиків в той час і обурила певною мірою стаття Новаліса, багато критикують її і сьогодні, насамперед, за утопічне бачення майбутнього, у якому об'єднаються всі народи та не буде кордонів та релігійного поділу. Проте головним змістом статті є утвердження любові та миру на землі, вірність вірі та сакральне як основа і суть людського життя. Розпочавшись з єдності з божественним, збагачене людське життя повертається до нової єдності:

“Nur Geduld, sie wird, sie mufl kommen, die heilige Zeit des ewigen Friedens, wo das neue Jerusalem die Hauptstadt der Welt sein wird; und bis dahin seid heiter und mutig in den Gefahren der Zeit, Genossen meines Glaubens, verkundigt mit Wort und Tat das gottliche Evangelium und bleibt dem wahrhaften, unendlichen Glauben treu bis in den Tod” [7, 524].

В романі “Генріх фон Офтендінген” послідовно реалізується філософське бачення світу Новалісом. Починається роман Новаліса сновидінням головного героя, в якому відображається усе його життя і його поетичне покликання. У центрі сновидіння героя - Синя квітка, образ-символ, який переноситься у роман і теж стає його центром, до змістової глибини якого притягуються всі лінії твору. Синя квітка в романі Новаліса - це символ романтичної туги за безкінечним, і поетичного покликання героя з його особливою місією, і його любові до Матильди, через яку Генріху відкривається Бог Серед поетичних творів Новаліса виділяють два його цикли “Гімни до ночі” та “Духовні пісні”. В цих поезіях присутній творчий порив поета, який перебуває в пошуках вічного, безконечного, сакрального.

Щодо “Духовних пісень”, то в них романтичний світ Новаліса зближується з християнським. Тема добра, любові, радості перебування з Богом пронизує увесь цикл цих пісень:

Da kam ein Heiland, ein Befreyer,

Ein Menschensohn, voll Lieb' und Macht Und hat ein allbelebend Feuer In unserm Innern angefacht. ранній романтизм сакральне творчість

Nun sahn wir erst den Himmel offen Als unser altes Vaterland,

Wir konnten glauben nun und hoffen.

Und fuhlten uns mit Gott verwandt [8, 48]. Тобто весь сенс романтичного мислення складався, з точки зору Новаліса, у вираженні внутрішнього світу митця як єдино істинного. Істина ж внутрішнього світу полягала в тому, що людина виступала у ньому причетною до безкінечного, божественного, тоді як в реальній дійсності цей світ був кінцевий та обмежений. Цей внутрішній, істинний світ людини нерозривно пов'язаний з сакральним і неможливий без нього. Тільки у поєднанні з божественним можливо зрозуміти всю красу навколишнього світу та знайти своє місце у ньому, чому і присвятив все своє коротке життя Новаліс.

Іншим визначним мислителем та філософом епохи німецького романтизму, радше, ніж літератором був Фрідріх Шляєрмахер. Близькість Шляєрмахера до романтизму обумовлювалась як його особистими стосунками з єнськими романтиками, так і певною внутрішньою спорідненістю з цим напрямком. Те почуття світової єдності та його впливу на світ, яке у філософії Шляєрмахера відіграє важливу роль, по суті нічим не відрізняється від містичних споглядань і прагнень романтиків. Внутрішнє душевне життя з його переживаннями, відчуттями, емоціями для Шляєрмахера так само, як і для романтиків, було найголовнішою і найціннішою областю вивчення і поетичного оспівування. В цьому відношенні найбільш близький до нього був Новаліс, в якому романтичне почуття проявилося з найбільшою глибиною і силою. Та все-таки Фрідріх

Шляєрмахер був романтиком лише у тій мірі, в якій визнавав почуття найважливішою областю душі, але певні ідеї та уявлення романтичного руху були для нього чужими.

Багато праць Фрідріха Шляєрмахера присвячено вивченню і трактуванню сакрального, релігійного, божественного як основного принципу чуттєвої та емоційної сфери життя людини. Він вважається основоположником так званої ліберальної теології. Шляєрмахер розглядає релігію передусім як феномен, що спирається на емоційно-вольову сферу душі, її зміст мотивується настановами ціннісної свідомості людини.

Його погляди викладено у двох головних працях: “Промови про релігію до освічених людей, серед тих, які її зневажають” (1799). Цю працю можна розглядати як початок ліберального богослов'я. “Християнська віра” стала головною його працею із систематичного богослов'я.

У “Промовах про релігію до освічених людей, серед тих, які її зневажають” (Uber die Religion: Reden an die Gebildeten unter ihren Verachtern,1799) Шляєрмахер ставить завдання виявити природу релігії. В релігії він бачить абсолютний початок духовного життя, на його думку, навчити релігії неможливо - вона може тільки народжуватися зсередини, а не з'являтися ззовні. Релігія не вміщається ні в одну зі сфер діяльності духу: вона не є ні теоретичне знання, ні моральне вчення, ні мистецтво, ні практична діяльність, ні їх об'єднання. На цій підставі противники релігії взагалі виключають її з системи відносин людини зі світом, але своїм запереченням релігії вони якраз свідчать про те, що релігія є самобутньою реальністю. В релігії Шляєрмахер виділяє два моменти: ставлення до нескінченного і почуття. Інтуїція нескінченності є точка опори для всякої діяльності свідомості, з неї народжуються і живуть наука і практична діяльність людини. Тобто, через ставлення до нескінченного самосвідомість набуває змістовності:

“Шукати та знаходити це вічне й нескінченне в усьому, що живе та рухається, у будь-якому зростанні та мінливості, у будь-якій дії та стражданні і мати та знати у безпосередньому відчутті саме життя тільки як таке буття у безкінечному та вічному - ось що таке релігія” [5, 234].

В богословському творі “Християнська віра” Шляєрмахер продовжує вивчення сакрального, його вплив на свідомість, волю, почуття людини. Тут в основі релігійності лежить почуття абсолютної залежності. Це почуття і є стимулом богопізнання. Богословські концепції і навіть догмати не належать до справжньої сутності релігії, але представляють продукт рефлексії над релігійним почуттям. Це почуття і є зрештою останньою інстанцією при обговоренні догматичної сторони релігії. Таким чином, лише ті догмати отримують теологічне виправдання, які можуть бути зорієнтовані на релігійне почуття і є його необхідними виразами. У християнстві він бачить найдосконалішу релігію, має свою історичну першооснову в досконалій і безгрішній особистості Ісуса Христа. З точки зору Шляєрмахера Його проповідування переважно полягало у тому, щоб пробудити в нас усвідомлення Бога. Хоча в нас усвідомлення Бога затемнене, в Ньому (в Христі) воно постійно абсолютне. Христос відрізняється від інших людей “відсутністю гріха і абсолютною досконалістю”. Саме ця відмінність і дає Йому все необхідне для нашого спасіння. Таким чином, Його людська природа відрізняється від нашої природи тільки своєю досконалістю і робить цю досконалість доступною для нас.

Саме Фрідріх Шляєрмахер виступив новатором у трактуванні сакрального як внутрішнього пережиття та почуття людини. Він завжди виступав за особистий, реальний досвід релігії, що як невід'ємна третя сила повинен долучатись до мислення і діяльності. Він зумів знайти слова для невимовного, розкрити таємницю релігійного почуття і затвердити для нього місце серед складного світу людських взаємин. Саме своєрідне, властиве його особистості поєднання широти і сміливості духовного горизонту з живим співчуттям і сердечним розумінням всього людського створило з Шляєрмахера такого впливового мислителя в історії світової духовної культури.

Значний внесок у філософію раннього романтизму зробив Вільгельм Генріх Вакенродер, який мав значний вплив на своїх сучасників. Він ясно і недвозначно став на позиціях християнського світогляду, притаманного добі романтизму. У його творчості виявляється щире захоплення природою народної поезії і намагання створити духовно-естетичну цілісність мистецтва, літератури і релігії. Його літературна спадщина невелика з уваги на передчасну смерть на 25 -му році життя. Вакенродер знаний головним чином за твір “Одкровення залюбленого в мистецтво ченця” (Herzensergieflungen ernes kunsliebenden Klosterbruders, 1797), в якому він розкриває тему сакрального як основи справжнього мистецтва.

Твір присвячений мистецтву, митцю та благотворному впливу християнської релігії на розвиток живопису, архітектури, музики. Основну проблему романтизму Вакенродер розкриває як протистояння дійсності і ідеального, божественного мистецтва. Вакенродера цікавила в першу чергу творча особистість, художника і його внутрішній світ, а внутрішній світ митця це і є дух мистецтва. Мистецтво, як щось ідеальне, максимально піднесене, божественне є найяскравішим протиставленням “земній злиденності”. Саме мистецтво автор трактує як відбиток небесної Божої іскри:

“Kunst ist die Blume menschlicher Empfindung zu nennen. In ewig wechselnder Gestalt erhebt sie sich unter den mannigfaltigen Zonen der Erde zum Himmel empor, und dem allgemeinen Vater, der den Erdball mit allem, was daran ist, in seiner Hand halt, duftet auch von dieser Saat nur ein vereinigter Wohlgeruch.

Er erblickt in jeglichem Werke der Kunst, unter allen Zonen der Erde, die Spur von dem himmlischen Funken, der, von ihm ausgegangen, durch die Brust des Menschen hindurch, in dessen kleine Schopfungen uberging, aus denen er dem groflen Schopfer wieder entgegenglimmt” [10, 178 - 179].

На думку Вакенродера мистецтво було покликане відтворювати глибини людського духу, внутрішні переживання і пристрасті. Внутрішньо стан, в якому знаходиться людина, що відчуває художнє переживання, розглядається ним як найвища цінність. І творчий процес, натхнення митця, його емоції та почуття виступають виявом сакрального, освяченого та благословенного Богом. Тільки художнє переживання й існування здатне звільнити творчу особистість художника, тому тільки воно вільно від будь-яких правил та рамок. Саме Творець вклав у людські серця розуміти та передавати мовою мистецтва все прекрасне:

“Ich finde hier einen groflen Anlafl, die Macht und Gute des Schopfers zu preisen. Er hat um uns Menschen eine unendliche Menge von Dingen umhergestellt, wovon jedes ein anderes Wesen hat, und wovon wir keines verstehen und begreifen. Wir wissen nicht, was ein Baum ist; nicht, was eine Wiese, nicht, was ein Felsen ist; wir konnen nicht in unsrer Sprache mit ihnen reden; wir verstehen nur uns untereinander. Und dennoch hat der Schopfer in das Menschenherz eine solche wunderbare Sympathie zu diesen Dingen gelegt, dafl sie demselben, auf unbekannten Wegen, Gefuhle oder Gesinnungen, oder wie man es nennen mag, zufuhren, welche wir nie durch die abgemessensten Worte erlangen” [10, 192].

Основний зміст збірки складають роздуми про мистецтво, почуття і настрої, що ним пробуджуються, нового його сприйняття. Саме в сприйнятті та переживанні мистецтва полягала принципова новизна збірки, яка вразила романтиків. Вакенродер виходив з того, що мистецтво існує для почуттів та душі і має сприйматися ними безпосередньо. Цей новий підхід до мистецтва, ця нова його рецепція відповідала установкам і прагненням романтизму, який був відмовою жити тільки розумом і центр ваги переносив на життя почуттів та душі, тяжів до ірраціонально-інтуїтивного сприйняття мистецтва.

Автор виступає в образі “ченця, закоханого в мистецтво”. Сам образ не є випадковим. Вакенродер прагнув підкреслити, що лише людина, яка порвала усі зв 'язки з зовнішнім світом, із суспільством, в стані творити художні твори і насолоджуватися ними. Крім того, образ ченця має на меті висловити необхідний зв'язок мистецтва з релігією. Тільки внутрішньо релігійна людина, що бачить в мистецтві свого роду божественне одкровення, в стані творити воістину талановиті твори. Тому ідеал мистецтва Вакенродер шукає і знаходить в ідеалізованому минулому, в пройнятих релігійними мотивами полотнах Рафаеля, Мікеланджело, Дюрера. Цей смиренний чернець, сповнений благочестя сприймає мистецтво не розумом, а усією душею і його сприйняття пройняте релігійним благоговінням. Для нього мистецтво, як і природа, дане Богом. Бог промовляє до людини і мовою природи, і творінням натхненних митців. Звідси молитовні інтонації, які постійно проявляються в любові ченця до мистецтва. У творі Вакенродер висловлює думку, що тільки “зі злиття мистецтва з релігією виникає найпрекрасніший потік життя”.

Висновки. Узагальнюючи основні ідейні пошуки митців раннього романтизму, слід відзначити, що у цей період народилося уявлення про ідеальні життєві цінності, був вироблений естетичний ідеал, мрія про встановлення довірливих, братніх відносин між людьми, а також сакральне, божественне утвердилось як основа життя людини, її почуттів, емоцій, натхнення та творчості.

Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні терени людської діяльності (історію, філософію, літературу, мистецтво), ранній романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних орієнтацій та цінностей. Визначальними для нього стали такі риси, як ідеалізм у філософії, історизм, апологія особистості, творча активність митця з його правом на самобутність та оригінальність.

Література

1. Бовсунівська Т. Художньо-естетичні характеристики романтизму: Вивчення оглядових тем/Тетяна Бовсунівська // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. -- 2002. -- № 2. -- С. 30 -- 35.

2. Горохолінська І. Етикотеологія І. Канта та ліберальна теологія Ф. Шляєрмахера: порівняльний контекст/І. Горохолінська // Науковий вісник Чернівецького університету [зб. наук. пр.]. -- Чернівці: Рута, 2008. -- Випуск 414 -- 415. -- С. 180 -- 183.

3. Дячок І. Актуальність Новаліса: “Християнський світ чи Європа”/І. Дячок // Матеріали міжвузівської наукової конференції “Зіставне вивчення германських і романських мов і літератур ”. -- Донецьк: ДонНУ, 2002. -- С. 6973.

4. Иванов В. О Новалисе // Иванов В. Собрание сочинений в 4-х томах -- Брюссель, 1979. -- Т. 4. -- С. 252 -- 278.

5. Мислителі німецького романтизму / Упоряд. Леонід Рудницький, Олег Фемовець. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003. -- 558 с.

6. Наливайко Д.С., Шахова К.О. Зарубіжна література ХІХ ст. Доба романтизму/ Д. Наливайко, К. Шахова.-- Тернопіль: Навчальна книга -- Богдан, 2001. -- 416 с.

Размещено на Allbest.ru