Михайло Драгоманов та європейська ліберальна культура

Key words: heritage of Mykhailo Drahomanov, liberalism, liberal culture, the philosophy of history, politics, the history of the political.

Михайло Драгоманов посідає особливе місце в українській інтелектуальній та політичній історії. Його важко з неї викреслити, але його важко в ній прийняти. Досить лише згадати про несприйняття його політичних ідей багатьма українськими інтелектуалами ще за його життя, наполегливу боротьбу проти них після його смерті, а також про непросте ставлення до його постаті впродовж “короткого ХХ століття”Див., зокрема: [1].. Вивчення творчої спадщини М. Драгоманова за більш ніж; століття, що минуло з його смерті, було і, значною мірою, залишається нині заручником прийняття чи неприйняття його політичних ідей. У результаті сьогодні ми не маємо ні повного академічного видання творів, ні тяглої традиції вивчення його постаті та творчості, а слова, написані у 1924 році Давидом Заславським, звучать тепер таким самим докором, як і тоді: “М.П. Драгоманов належить до авторів дуже шанованих, але дуже мало читаних в Україні” [2, с. 5]. Однак, якщо Д. Заславський міг “пояснювати це серед інших причин тим, що численні твори Драгоманова не зібрані, поховані в старих журналах і є бібліографічною рідкістю” [2, с. 5], то нині, в добу оцифрування старих видань, на мій погляд, можна вважати, що така ситуація визначена радше особливістю української інтелектуальної й політичної історії та значенням М. Драгоманова для цієї історії.

Історія несприйняття і неприйняття (навряд чи ми можемо в цьому випадку говорити про історію рецепції) постаті та ідей Драгоманова значаною мірою визначені тією філософією історії, що сформувалася в ХІХ столітті і яку поділяв та популяризував сам М. Драгоманов. Згідно з нею, історія має вигляд поступу у визначеному напрямі. Тому ще донедавна для думки М. Драгоманова важко було знайти місце в інтелектуальних та політичних історіях України, що їх писали і пишуть його ідейні противники -- українські націоналісти та комуністи, які проголошують себе провідниками цієї історії. Донедавна, оскільки сьогодні ми опинилися в іншій ситуації: ми живемо в добу “після” численних критик згаданої філософії історії -- “критик історицизму”, і, зрештою, в добу констатацій “кінця історії ”. Ці констатації обумовлені “виходом з ідеологій” та тріумфом нової ідеології, яка не визнає себе такою і яку можна назвати “демократичним універсалізмом”Докладніше про це див.: [3].. Нам добре знайома ця ідеологія, оскільки демократичні перетворення в нашій країні розпочались і так чи інакше продовжуються в контексті беззаперечного панування переконання, що всі держави можуть і мають стати демократичними. Здавалося, тріумф ліберальної демократії мав би означати надзвичайну актуальність і популярність творів М. Драгоманова у нинішній Україні, адже уявлення про “кінець історії” в межах уже згаданої філософії історії означає беззаперечне прийняття ідей, які надихали й організовували його творчість. Однак “кінець історії” на те й кінець, щоб сучасність вважала себе нічим не зобов'язаною історії.

Таке ставлення до історії позбавляє нашу сучасність здатності протистояти власним викликам і проблемам. Так, переконання в неминучості перемоги ліберальної демократії дублюється іншим, поширеним і серед її противників, і серед прихильників переконанням, що на земній кулі існує чи може існувати якийсь взірець демократії. Бажання дотримуватися цього уявного взірця викликає проблеми функціонування демократії не лише в таких молодих демократіях, як Україна, а й у тих старих “демократичних” чи “цивілізованих” країнах, на які ми намагаємося орієнтуватися. Усвідомлення цих проблем не як “нестачі” демократії, а як проблем, обумовлених її тріумфом, вимагає перегляду цього тріумфу як результату історичного становлення європейської цивілізації, що відбувалося не як реалізація наперед визначеної програми, а як поєднання самодостатніх і різноспрямованих історичних чинників. На це спрямовані підходи, що їх називають історією політичного“Концептуальною історією політичного” (П. Розанвалон) чи “культурною історією політичного” (Ж.Ф. Сірінеллі), докладніше про це див.: [4, с. 117-120]. і за допомоги яких намагаються розкрити те, як інституційні механізми, принципи, норми (що визначають ліберальну демократію як політичний режим) формуються та трансформуються у межах політичних реалій та з огляду на їх осмислення і критику з певних філософських позицій. При такому підході нам, українцям, необхідно звертатися не лише до минулого тих демократій, які уявляються нам взірцевими, а й до власного минулого, і тут уже не обійтися без постаті М. Драгоманова, який, мабуть, ліпше за будь-кого з українських мислителів зрозумів проблеми модерної європейської цивілізації у вирішальний момент її становлення та розглянув українську ситуацію крізь призму цих проблем. М. Драгоманов, як ніхто інший для його часу в Україні, осягнув своєрідну “матрицю” української новітньої історії: навіть побіжне ознайомлення з його роботами засвідчує, що ми нині маємо справу з тими самими проблемами, над якими працювала його думка. І ці проблеми є настільки ж складними і суперечливими, наскільки складним і суперечливим є їх осмислення.

Однак вивченню спадку М. Драгоманова перешкоджає низка стереотипів, сформованих історією його несприйняття. Зокрема, оцінці його творчого спадку в обраній перспективі перешкоджає його образ, який склався ще за життя серед його противників і навіть друзів та учнів, -- образ абстрактного теоретика, резонера чи мрійника, людини далекої від реальної політики і політичної практики чи, в більш доброзичливому варіанті, -- вічного критика-ліберала. На мою думку, для реактуалізації спадщини М. Драгоманова потрібно передусім переглянути основні риси політичної культури, що її носієм був Драгоманов і яка виявилася значною мірою незатребуваною наступними поколіннями українців, що перешкодило нормальній рецепції його ідей. У цій статті я зупинюся на центральних, на мою думку, елементах цієї культури.

Згаданий образ М. Драгоманова є відверто несправедливим в історичному сенсі, адже він був першим, хто спробував зробити з руху, який тоді називали українофільством, політичний проект і перейти від культурницького до політичного українофільства. Такий образ, на мою думку, обумовлений поглядом на М. Драгоманова крізь призму характерного сприйняття постаті ліберала його противниками, для яких він критикує чинну владу та її засади в ім'я абстрактних ідей. Таке сприйняття ототожнює лібералізм з “лібералізмом опозиції” і надихається, на думку П'єра Манана, підозрою, що лібералізм за суттю своєю -- негативне чи критичне політичне вчення, а не позитивне, яке може створювати засади. Це буде, зрештою, лейтмотивом критики лібералізму “з правого боку”, в дев'ятнадцятому, а потім і в двадцятому століттях.

Близько 1930 року Карл Шміт напише: “немає ліберальної політики sui generis, є тільки ліберальна критика політики” [5, с. 170]. Переглянути таке сприйняття постаті М. Драгоманова спробував чи не найглибший дослідник його творчості Іван Лисяк-Рудницький, однак він підійшов до аналізу політичного світогляду М. Драгоманова-ліберала з мірками “класичного лібералізму” чи “ліберального євангелія, сформульованого на початку ХІХ століття” [6, с. 309]. На мою думку, уявлення про якийсь інваріант лібералізму можна дотримуватися, лише прийнявши позицію однієї з ліберальних традицій або прийнявши цю традицію за увесь лібералізм, тоді як в загальноісторичному масштабі, як констатують Катрін Одар та Філіп Рено, “міт про якусь інтелектуальну єдність лібералізму давно розвіявся, тому ми говоритимемо скоріше про лібералізми” [7, с. 312].

Первінь, що об'єднує ці лібералізми і дає змогу говорити про них як про лібералізми, а не про різні інтелектуальні і політичні течії, -- ідея свободи, у перспективі сьогодення дає змогу також говорити про “ліберальну культуру” чи “культурну традицію, яка наполягає на автономії індивідів, на їхній підприємливості, їхній здатності до самоврядування без звернення до центральної влади” [7, с. 316], водночас способи розуміння та реалізації ідеї свободи визначають різні підходи в межах цієї “культури, в якій вільні спілки не вважаються маргінальними, а навпаки, становлять осердя розквіту індивіда та його мирного зв'язку з іншими. Проте цей соціальний вимір лібералізму часто затуманюється тими, хто бачить індивідуальну свободу винятково у напружених стосунках із зовнішньою владою, як “свободу сказати ні” [7, с. 316].

Відтак погляди М. Драгоманова-ліберала варто розглядати у контексті лібералізму як політичної та інтелектуальної культури, розвиток якої в перебігу європейської історії визначив політичне обличчя сучасного світу і безпосередньо спричинився до тріумфу ліберальної демократії, про який ішлося вище. У такій оптиці історії лібералізму Де йдеться не про реалізацію один раз і назавжди визначеної ліберальної програми, а про постання на основі ідей свободи, поступу та самовизначення суспільства різних ліберальних теорій відповідно до різних політичних та інтелектуальних чинників і контекстів. Прикладом такої історії є цитована праця П. Манана. специфіка Драгоманового лібералізму полягає не в тому, що він “виходив поза межі класичного лібералізму і трактував проблеми, що випали з поля зору типових ліберальних філософів ХІХ ст.” [6, с. 309], а у тому, що він намагався поєднати принцип свободи з принципом рівності у той час, коли лібералізм “характеризувався недовірою до демократії, “деспотії” більшості” і через це був “нездатним забезпечити політичну участь («свободу Старих»)” та зводився “до соціального атомізму, будучи позбавленим, внаслідок властивого йому індивідуалізму, повноцінної доктрини громадянства і політичної спільноти” [7, с. 313].

Ориґінальність світогляду М. Драгоманова як ліберала полягає в тому, що він намагається побудувати повноцінну доктрину громадянства і політичної спільноти, роблячи наголос на “свободі Старих” (у розумінні Бенжамена Констана). В іншому тексті я розглянув спосіб та специфіку поєднання М. Драгомановим цих політичних принципів, які в українському контексті та історичній перспективі спричинилися до розвитку громадівського проекту, що залишив потужний слід в українській політичній культурі [8].

На мою думку, розгляд світогляду М. Драгоманова в оптиці історії лібералізму допоможе розв'язати й інші проблеми вивчення його спадщини, зокрема проблему характеру і структури його творчості, яка створює незручність і нерозуміння дослідників. І. Лисяк-Рудницький починає свою статтю “Драгоманов як політичний теоретик” (1952) з позначення кількох розривів корпусу творів М. Драгоманова, зокрема, того, що “літературна спадщина Драгоманова складається із двох чітко відмінних частин -- наукових праць, головно з етнографії та фольклору, і політичних творів, які за своєю формою є суто публіцистичними” [6, с. 299], а їх полемічна й ідейна спрямованість різниться в його “україномовних” та “російськомовних” творах. З погляду І. Лисяка-Рудницького, головною перешкодою реконструкції ідей М. Драгоманова є їх полемічний характер, оскільки він полемізує в різних комунікативних полях і контекстах, а також завжди полемізує з конкретного приводу, через що жодна з його праць “не представляє всього Драгоманова, всього спектра його ідей, а лише певну частину, визначену позицією його опонента” [6, с. 300].

На мій погляд, саме ця, суто методологічна, проблема і визначила переконання І. Лисяка-Рудницького в тому, що “думка Драгоманова синкретична. Вона поєднує демократичні і соціалістичні, патріотичні та космополітичні, слов'янофільські та західницькі ідеї. Щоб охопити систему Драгоманова як органічну єдність, потрібно знайти центр тяжіння цього цілого. В його політичному мисленні такою центральною точкою і визначальним чинником, без сумніву, є ліберальна ідея” [6, с. 300]. У своїй пізнішій праці “Перша українська політична програма: «Переднє слово» до «Громади» Михайла Драгоманова” (1979) він переформулює складники думки М. Драгоманова й інакше визначить її основу: “Політичний світогляд Драгоманова становив складну синтезу анархістських, соціялістичних, демократичних, ліберальних, федералістичних і українських патріотичних елементів, об'єднаних на базі філософії позитивізму” [9, с. 371].

Попри численні запевнення в “системності” поглядів М. Драгоманова, а також переконливі аналізи елементів цієї системи, цю свою працю І. Лисяк-Рудницький закінчує протиставленням “Драгоманова-ліберала, конституціоналіста й реформіста” та “Драгоманова-громадівця, доктринера й утопіста” [9, с. 372], у якому лібералізм Драгоманова ототожнюється з його діяльністю конституціоналіста (в “російськомовних” творах) і протиставляється його “громадівству” (в “україномовних” творах).

На мою думку, світогляд М. Драгоманова не є поєднанням різнорідних ідей -- ці ідеї стануть основами різних інтелектуальних та політичних традицій пізніше. Його “лібералізм”, “соціалізм” та “анархізм” випливають з єдиної основи, яку можна назвати модерним розумінням історії та суспільства і яка лежить в основі всіх модерних ідеологій. Марсель Ґоше пов'язує зародження такого розуміння з “ліберальним переворотом” та “відкриттям суспільства” [10, р. 155-156], що спростовують стару схему, в межах якої працює ранньомодерна політична думка. П. Манан демонструє, що цей переворот відбувається вже в творчості Жан-Жака Руссо: “Ліберальне вчення [до Руссо] спиралося на розрізнення між громадянським суспільством і державою. Руссо стверджує, що це розрізнення можливе лише тому, що джерело й основа обох цих термінів -- у третьому терміні, що охоплює їх, що його він першим виділяє в усій чистоті та яке визначає як «суспільство».

Він змусить новочасну людину відчути, що вона живе головно не в політичному устрої чи державі, не в економічній системі, а в «суспільстві»” [5, с. 145]. Відкриття суспільства як самоврядної і самодіяльної одиниці обумовило зміну самого предмета політичної теорії -- якщо раніше йшлося про політичний устрій, який найкраще відповідає незмінній природі людини, то “всі політичні міркування чи теорії після Французької революції розвиватимуться всередині «філософій історії» та будуть підпорядковані їм” [5, с. 145]. Відтепер ідеться про ідеальний політичний порядок, що може бути створений суспільством у перебігу його історичних змін, тобто створений людьми, які творять історію.

Переконання в тому, що політичний порядок є результатом діяльності людського суспільства, що творить історію, і відповідає певному етапові його розвитку, поділяють усі модерні ідеології -- лібералізм, соціалізм, анархізм, націоналізм і навіть консерватизм. Зрозуміло, що вони по-різному розуміють основу єдності суспільства та механізм його розвитку чи творення історії, однак саме це переконання становить єдину інтелектуальну основу всіх політичних ідеологій. Згаданий ліберальний переворот має ще один наслідок -- він створює переконання у непотрібності та поступовому відмиранні держави і у можливості врегулювання більшості проблем життя разом на недержавному і навіть неполітичному рівні.

За твердженням М. Ґоше, “найпоказовішою рисою ліберального перевороту є відмова від наказової першості політичного на користь генерувальної першості суспільства. ...Перспектива історії, що твориться, віддає першість джерелу динаміки, яке міститься в позаполітичних взаєминах членів суспільства” [10, р. 156]. Саме тому для М. Драгоманова, добре обізнаного з європейською політичною думкою, у держави, як “наказової першості політичного”, нема майбутнього. За його твердженням, “ціль, до котрої добиваються люди і котра зовсім не подібна до теперішніх держав, своїх чи чужих, виборних чи не виборних. Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей і товариств” [11, с. 296].

Названі вище інтелектуальні та політичні течії, зберігаючи переконання в первинності суспільства, по-різному визначаються щодо ролі держави в історичному процесі: соціалісти, націоналісти і консерватори погоджуються використовувати організаційні можливості держави для реалізації своїх цілейДив., з цього приводу, переконливий аналіз П. Манана [15, с. 4-17]., ліберали, в дусі своєї ранньомодерної традиції розмежування держави та громадянського суспільства, миряться з державою як інституцією, яка збалансовує нерівності, неминуче властиві суспільству, і тільки анархісти, здається, затримуються на буквальному розумінні цієї засадничої ідеї модерної ліберальної культури. Чи можна твердити, що М. Драгоманов поділяв таке буквальне розуміння хоча б у своїх “україномовних” роботах? Тут варто зробити одне застереження.

М. Драгоманов, здається, перший, хто почав писати на теми сучасної йому політичної думки українською мовою, тобто писати українською науковою мовою, якої до нього ще не було. Звісно, що йому довелося створювати українську наукову термінологію на основі народного мовлення. Звідси й певна грубість та неточність його формулювань на кшталт “безначальства”, а також нестабільність передачі іншомовних політичних та наукових термінів, яка також може становити перешкоду для дослідників. Попри те, незмінним у його творах залишається переконання у тому, що історія просувається в напрямі тріумфу суспільства як самоврядної та самодіяльної спільноти, який він вважає метою громадівського руху: “до тих безначальних порядків увесь світ іде і йтиме ...до них добиваються й будуть добиватися люди і навмисне, й ненавмисне, й через науку, й через державні переміни, й через повстання, й через усякі спілки між людьми. У Західній Європі й Америці єсть вже сотні тисяч людей, котрі просто прямують до таких порядків. То партія соціальна, громадська, соціалісти-громадівці” [11, с. 297].

Опис представників цієї партії і, особливо, політиків, філософів, громадських діячів, які, на думку М. Драгоманова, поділяють окремі переконання цієї партії, не залишає сумнівів, що він мислить “без- начальство” у межах згаданої єдиної інтелектуальної основи всіх модерних ідеологій, що не дає змоги кваліфікувати його як анархіста чи соціаліста в сучасних розуміннях цих термінів. І якщо прийняти тезу І. Лисяка-Рудницького про те, що “Драгоманов ніколи не міняв своїх принципів. Його світогляд сформувався рано, і він дотримувався його ціле життя” [9, с. 371], то еволюція “Драгоманова-ліберала, контитуціоналіста й реформіста” не лише не суперечить переконанням “Драгоманова-громадівця, доктринера й утопіста”, а й відбувається на їх основі. Звичайно, ця констатація не розв'язує проблеми того, що в “україномовних” працях М. Драгоманов розвиває “чудернацькі” і, з позиції його сучасників, далекі від Realpolitik погляди.

Не торкаючись проблеми особистих взаємин і амбіцій, а також конкретних приводів написання згаданих праць, без урахування яких важко говорити про повний аналіз цього питання, зупинюся лише на його загальному “ідейному” аспекті -- Драгоманово- му розумінні політики, яке також випливає з “ліберального перевороту” та “відкриття суспільства”.

Чи викликає переконання, що суспільство як єдиний організм у процесі власного історичного розвитку позбудеться політичної надбудови у вигляді держави, бажання звільнитися від політики взагалі і розв'язувати всі проблеми життя разом лише на неполітичному рівні, на рівні громадянського суспільства? Щонайменше, підозра в цьому надихає критику лібералізму в дусі наведеної вище Шмітової цитати. Однак на практиці “ліберальний переворот” означає, передусім, протиставлення тих аспектів політики, які концептуалізуються сучасним ужитком англійських слів policy та politics, що будемо для зручності використовуватися далі. На думку Ф. Рено, “більшість сучасних політичних філософій, які імпліцитно приймають постулати ліберального світу (нехай навіть як Ю. Ґабермас, для того щоб звернути увагу на суперечність його ідеалів його реальному функціонуванню), мають загальну тенденцію віддавати перевагу політиці у сенсі politics, включаючи вимір policy в загальні рамки теорії стратегічної дії, що часто запозичується з економічного аналізу” [12, с. 311]. У М. Драгоманова є текст з показовою назвою “Неполітична політика”, де він також протиставляє ці два аспекти, але інакше розуміє їх значення. Цей текст об'єднує чотири статті, опубліковані в журналі “Народ” у 1890-1891 роках, присвячені аналізові реалій галицької політики (в Галичині, на відміну від тодішньої Росії, йшлося про реальну представницьку політику -- politics).

У ньому М. Драгоманов критикує бажання реалізувати національно-культурні потреби “поза політикою”, яке він називає “неполітичною політикою”, і на прикладі аналізу “наслідків, що мусить або може мати в Галичині неполітична політика партії д. Романчука”, наполягає на перевазі політики як policy, яка перевищує і включає в себе окремі аспекти суспільного життя: “політика є непремінна частина культури, як і письменство, а певний політичний порядок н. пр. політична воля, є єдина тверда основа для всякого культурного розвою” [13, с. 19]. У цьому контексті policy чи політичне відповідає визначеному на основі аналізу історичного процесу напряму, в якому відбувається реалізація загального інтересу, що є вищим за окремі інтереси спільноти чи інтереси окремих соціальних груп, які реалізуються в межах politics. Таке уявлення не означає зневаги чи нерозуміння значення представницької політики, що її М. Драгоманов розглядає як спосіб реалізації policy, “політичні програми, по нашій думці, мусять ставити такі точки, котрі можуть бути переведені в закони досить скоро -- в два три парляментскі періоди, і для того в них перш усього не треба ставити точок максімальних а надто дуже ріжнородних і таких, котрі власне виходять поза границі законодавчого примусу” [13, с. 43], хоча й відверто надає переваги широким політичним компромісам над тим, що ми нині назвали б “політтехнологіями”, “без компромісів неможлива політика, але не треба змішувати компромісу з крутійством ... непохибною відміною компромісу від крутійства й обману, можна признати ось що: в компромісі чоловік не зміня й не таіть яковости своіх думок, а тілько стремлячись в певну хвилину до того, щоб єго думки стали законом для громади, ставить в сю хвилину таку йіх спільність, яка на той час може бути всвоєна громадою і прийме для того поміч і других людей, котрі в сій точці згоджуються з ним, хоч не згоджуютьса в інших, при чому ніхто не таіть від другоі сторони своіх основних думок” [13, с. 43].

Очевидно, що і в цьому пізньому тексті М. Драгоманов залишається вірним принципам громадівства як типової ліберальної ідеї свого часу, згідно з якими справжня політика полягає у витісненні “наказової першості політичного” на користь самоврядування політичної спільноти, що розглядається ним як магістральний напрям прогресу людськості. Саме таке розуміння політики обумовлює відоме переконання М. Драгоманова (яке і нині поділяють прихильники демократії) у тому, що встановлення демократичного устрою створить умови для врегулювання соціальних, економічних та національних проблем. Тут варто також згадати про академічний фах М. Драгоманова, який був істориком античності, добре обізнаним із принципами “свободи Старих”.

Намагаючись зберегти за політикою, участю в політичному житті, ту громадянську гідність, яку вони мали в античному світі, М. Драгоманов політизує все соціальне життя, всі суспільні процеси, відмовляючись одночасно зводити політику до електоральних, партійних та урядових механізмів, як це зазвичай робимо тепер ми. Однак навіть поза своєрідним поєднанням цих історичних векторів, чинність яких ми нині не визнаємо, така політизація соціальних проблем не втратила актуальності. Коротко зупинюся лише на двох тісно пов'язаних аспектах цієї актуальності, які, безперечно, заслуговують докладнішого розгляду.

Описане розуміння політики обумовило уявлення М. Драгоманова про покликання інтелектуала, яке, на мою думку, і визначило полемічний характер його політичних робіт. Немає нічого дивовижного у тому, “що Драгоманов, науковець за освітою і професією, ніколи не надавав своїм політичним працям форми наукового трактату” [6, с. 299] -- відповідно до свого розуміння філософії історії та політики він вважав важливішим не описувати історію, а творити її, не змальовувати ідеальний політичний устрій, а з усіх сил сприяти становленню того устрою, який визначила сама логіка історії. Так, у нього своєрідно проявляється той модерний реалізм політичної науки, про який часто говорить сам М. Драгоманов і витоки якого ми зустрічаємо вже на першій сторінці “Державця”

Ніколо Мак'явеллі. Подібне розуміння покликання науковця контрастує з уявленнями сучасних інтелектуалів, які в дусі Веберового “Покликання до науки” вважають своїм обов'язком лише написання теоретичних трактатів. Через це сучасний інтелектуал виявляється подвоєним -- з одного боку, він є теоретиком, який не повинен використовувати свій символічний капітал науковця в політиці, а з другого -- громадянином, що має політичні переконання, які, своєю чергою, не повинні впливати на його наукову працю. В добу “виходу з ідеологій” та недовіри до “гранднаративів” це призводить до нівелювання значення науки, хоча вона, поруч зі свободою, є одним із двох авторитетів, “всезагально визнаних у наших суспільствах”¹. Як наголошує М. Ґоше, “сьогодні вимагають безпосередніх відповідей, не бажаючи завдавати собі зайвого клопоту рефлексуванням над проблемами. Нещасного інтелектуала, який силкується з'ясувати, що відбувається, постійно смикають: «Скажіть нам, що треба робити!», що насправді означає: «Залиште свої теорії при собі та дайте нам розв'язання!» На жаль (або радше, на щастя), якщо справи й підуть на краще, то зовсім не у такий спосіб. Без колективних розмірковувань нічого не змінити” [16, с. 67].

Відчуття цінності колективного розмірковування, “модератором” якого покликаний бути інтелектуал, є, можливо, одним з найбільших уроків, який можна винести із творчості М. Драгоманова: його постать в українській інтелектуальній історії нагадує нам, що існує незнищенний і незводимий до партикулярних інтересів вимір політичного, який випливає з ліберальних традицій, але нехтується домінантною ліберальною культурою. Однією з проблем цієї культури є уявлення про те, що її ідеологія -- “ідеологія прав людини” є позаполітичною чи надполітичною. Ті проблеми, з якими нині стикаються західні демократії, значною мірою пов'язані саме з цим уявленням. Достатньо звернутися до аналізів Марселя Ґоше у збірнику статей “Демократія проти себе самої” [17], де текст “Права людини -- не політика” (1980) відділяє від тексту “Коли права людини стають політикою” (2000) лише двадцять років періоду “закінчення історії”.

Проте з цими проблемами тепер (хоча й у іншому контексті) зіштовхуємося й ми -- як ті, хто вважає, що дотримання прав людини в сучасній Україні немає нічого спільного з політикою, так і ті, хто вважає дискурс прав людини в сучасній Україні чужоземною політтехнологією. Порівняльний аналіз цих проблем цілком відповідає духові творчості М. Драгоманова, який був уважним спостерігачем європейських справ і не сумнівався у тому, що існує “матриця” (європейської) цивілізації, у межах якої розвивається і Україна. А отже, ідейна спадщина М. Драгоманова, з його радикальними поглядами на політику і неприйняттям “неполітичної політики”, незважаючи на всі труднощі її розуміння і сприйняття, залишається надзвичайно актуальною, хоча нині, як і раніше, зберігається небезпека, що не спромігшись її зрозуміти чи використати, ми вкотре намагатимемося її забути.

драгоманов історія спадщина політичний

Література

1. Йосипенко С.Л. Дослідження спадщини Михайла Драгоманова у другій половині ХХ століття: радянська Україна та західна українська діаспора / С.Л. Йосипенко // Мультиверсум. -- 2012. -- Вип. 8 (116). -- С. 3-15.

2. Заславский Д. Михаил Петрович Драгоманов: критико-биографический очерк / Д. Заславский. -- Киев: Сорабкоп, 1924. -- 170 с.

3. Йосипенко С. Переваги та перешкоди демократичного універсалізму // Філософська думка. -- 2009. -- № 5. -- С. 77-81.

4. Йосипенко С. До витоків української модерності: українська ранньомодерна духовна культура в європейському контексті / С. Йосипенко. -- К.: Український Центр духовної культури, 2008. -- 392 с.

5. Манан П. Інтелектуальна історія лібералізму / П. Манан; пер. з фр. В. Каденка, А. Водяного, С. Желдак. -- К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2005. -- 216 с.

6. Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик / І. Лисяк-Рудницький // Історичні есе. -- К.: Основи, 1994. -- Т 1. -- С. 299-347.

7. Одар К. Liberal, ліберальне / К. Одар, Ф. Рено; пер. з фр. С. Йосипенка за ред. С. Пролєєва і О. Хоми // Європейський словник філософій.

Лексикон неперекладностей; пер. з фр. Том перший. -- К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2011. -- С. 312-317.

8. Йосипенко С. Громада / С. Йосипенко // Словник європейських філософій. Лексикон неперекладностей. Пер. з фр. -- Том другий. -- К.: Дух і літера, 2011. -- С. 233-239.

9. Лисяк-Рудницький І. Перша українська політична програма: “Переднє слово” до “Громади” Михайла Драгоманова / І. Лисяк-Рудницький // Історичні есе. -- К.: Основи, 1994. -- Т 1. -- С. 349-374.

10. Gauchet M. L'avenement de la demoratie / M. Gauchet. -- V. I. La revolution moderne. -- Paris: Gallimard, 2007. -- 208 p.

11. Драгоманов М. Переднє слово [до “Громади” 1878 р.] / М. Драгоманов // Вибране. -- К.: Либідь, 1991. -- С. 276-326.

12. Рено Ф. Політичне / Ф. Рено; пер. з фр. С. Йосипенка за ред. С. Пролєєва і О. Хоми // Європейський словник філософій. Лексикон непере- кладностей; ер. з фр. -- Том перший. -- К.: Дух і літера, 2011. -- С. 310-312.

13. Драгоманов М. Не політична політика / М. Драгоманов // Народ. -- 1891. -- № 2. -- С. 17-20.

14. Драгоманов М. Не політична політика / М. Драгоманов // Народ. -- 1891. -- № 3. -- С. 41-44.

15. Манан П. Доступний виклад політичної філософії / П. Манан; пер. з фр., післямова та примітки С. Йосипенка. -- К.: Український Центр духовної культури, 2009. -- 400 с.

16. Ґоше М. Про модерне майбутнє європейської України / М. Ґоше, С. Йосипенко // Філософська думка. -- 2007. -- № 6. -- С. 64-73.

17. Ґоше М. Демократія проти себе самої / М. Ґоше; пер. з фр., післямова та примітки О. Йосипенко, С. Йосипенка. -- К.: Український Центр духовної культури, 2006. -- 376 с.

Размещено на Allbest.ru