Релігійно-філософський діалог між конфесіями про відродження унії в Україні

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Білоцерківський інститут економіки та управління “Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна” (Україна, Біла Церква)

Релігійно-філософський діалог між конфесіями про відродження унії в Україні

Косач Т.М. кандидат філософських наук,

доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін,

kosachtm@gmail.com

Анотація

унія філософський конфесія християнство

Досліджується релігійно--філософський діалог між конфесіями про відродження унії на Україні. Унія -- це союз православної та католицької церков, який передбачає об'єднання деяких елементів східного та західного християнства: із православ'я було взято місцеву мову проведення богослужіння, святкування східних свят і частини обрядів, а з католицизму -- символ віри, визнання главою церкви папи римського. Або інакше кажучи, із східного християнства взято практику, а із західного -- теорію та організаційну структуру.

У 1949 р. під натиском радянської влади унія була розірвана, але в кінці 1980 р. її було відроджено. Адже не можна насильно закріпити за людиною або народом їх початковий релігійний світогляд. Справа честі кожної людини відкрити для себе істину у такому виді, у якому вона йому вбачається і є ближчою та зрозумілішою.

Ключові слова: греко--католицька церква, православна церква, релігія, унія.

Annotatіon

Kosach T. M., a candidate of philosophical sciences, the associate professor of the chair of social humanitarian disciplines of the Bila Tserkva Institute of Economics and Management of the Open International University of Human Development “Ukraine” (Ukraine, Bila Tserkva), kosachtm@gmail.com

Religious-philosophical dialogue between confessions about the revival of the Union on Ukraine

The article investigates the religious-philosophical dialogue between confessions about the revival of the Union in Ukraine. Uzhgorod Union of 1646 is a significant event in the life of Rusyns, which left a deep trace in the development of education, politics, science and culture. The Union is an alliance of the Catholic and Orthodox churches, which provides the integration of some elements of Eastern and Western Christianity. The local language of the divine service, the celebration of Eastern holidays and some rites, were taken from the Orthodox Church, the symbol of faith, the recognition of the Pope as the head of the Church were taken from the Catholicism. Or, in other words, was taken from Eastern Christianity and theory and organizational structure from the West. That's what determined the name of the Church: the Greek-Catholic one.

In 1949, under the pressure of the Soviet power the Union was dissolved and was kept only underground. But at the end of 1980, it was revived. It cannot be forced to consolidate for the person or people their primary religious worldview. A matter of honour for each person is to discover the truth in such a way that seems to them closer and more understandable.

Keywords: Greek-Catholic Church, Orthodox Church, religion, Union, Uniate Church.

Аннотация

Косач Т. М., кандидат философских наук, доцент кафедры социально-гуманитарных дисциплин, Белоцерковский институт экономики и управления “Открытого международного университета развития человека “Украина” (Украина, Белая Церковь), kosachtm@gmail.com

Религиозно--философский диалог между конфессиями о возрождении унии на Украине

Исследуется религиозно-философский диалог между конфессиями о возрождении унии на Украине. Ужгородская уния 1646 это значимое событие в жизни русинов, которая оставила глубокий след в развитии образования, политики, науки и культуры. Уния это союз православной и католической церквей, который предусматривает объединение некоторых элементов восточного и западного христианства: из православия был взят местный язык проведения богослужения, празднования восточных праздников и части обрядов, а из католицизма символ веры, признание папы римского главой церкви. Иначе говоря, с восточного христианства взято практику, а с западной теорию и организационную структуру.

В 1949 г. под давлением советской власти уния была разорвана, но в конце 1980 г. она была возрождена. Ведь нельзя насильно закрепить за человеком или народом их начальное религиозное мировоззрение. Дело чести каждого человека открыть для себя истину в таком виде, в котором она ему ближе и понятнее.

Ключевые слова: греко-католическая церковь, православная церковь, религия, уния.

В історії України релігія і церква завжди відігравали одну з головних функцій, особливо в західноукраїнському регіоні. Майже до початку нашого століття переважна більшість населення України визначала свою національну приналежність не за національними ознаками, а за сповідуванням тієї чи іншої конфесії.

Історія української церкви тісно пов'язана з історією Вселенської церкви, а також з національним життям свого народу та історією сусідніх народностей. Без належної об'єктивної оцінки релігійно-філософського та історичного розвитку України на різних її етапах важко збагнути відповідним чином минуле і сучасне становище української церкви, що є актуальним на сьогоднішній день.

Сьогодні в умовах глибокої всеохоплюючої кризи суспільства, його докорінної трансформації з однієї соціальної системи в іншу, погляди людей все частіше звертаються до сили, яка б їх інтегрувала, захистила і надихнула на подолання труднощів, показала істинний шлях до гідного існування. І хоча з розвитком людської цивілізації основні функції релігії і церкви поступалися багатьом соціальним, культурним та політичним структурам суспільства, її місце і роль в духовному житті українського народу на сучасному етапі розбудови Української держави залишаються нині виключно важливими.

Ще за часів Київської Русі, Україна, як культурна і політична цілісність, формувалася як світова екстравертна реальність, трансформуючи різноплановий візантійський та європейський досвід [8, c. 54-55].

Хрещення Києворуської держави у 988 році перетворило її на повноцінну європейську країну і підняло престиж на високому рівні. “Візантійська і антична духовна спадщина, завдяки введенню християнства приходять на Русь і включаються в той духовний ґрунт, на якому зростає українська культура” [5].

А вже після розколу в християнському світі у 1054 р. утворилися дві вітки християнства західна і східна, “які уже різнилися одна від одної в етнічному, політичному, а також культурному відношенні” [7, c. 157]. Навести порядок в православному християнському світі взялися не тільки окремі правителі, а й цілі держави, що водночас прикривало їх політичні інтереси та стимулювало справжню колоніальну політику країн Центральної Європи на українських землях. Однак, з прийняттям унії з Римом у 1439 р. на Флорентійському Соборі та падінням Константинополя почалася загальна криза у православному світі. Паралельно відбуваються й інші події, які готували ґрунт для проголошення унії з православної церкви з Апостольським престолом. Так у 1596 р. була прийнята Берестейська унія, звістка про яку дійшла і до Закарпаття, де священнослужителі дізналися про хороші наслідки унії: епископи стали членами парламенту, священики звільнені від кріпатства, а також отримали можливість навчання у Європейських університетах, для народу стали відкриватися школи. При тому обряди і дисципліна Східної церкви залишились незмінними.

Таким чином, Берестейська унія стала прикладом для прийняття Ужгородської унії 24 квітня 1646 р. “Цей день останеться назавжди записаний в історії церкви на Закарпатті, як початок нової доби” [9, с. 22].

Взагалі унія це союз православної та католицької церков, який передбачає об'єднання деяких елементів східного та західного християнства. Тому Ужгородська унія це акт церковного об'єднання з Римом 63 закарпатських священиків Мукачівської православної єпархії укладений з Римо-католицькою церквою на чолі з єпископом Ю. Якушичем та галицьким монахом Т. Косовицьким [2, с. 31], в якому перепліталися елементи східного та західного християнства: із православ'я було взято місцеву мову проведення богослужіння, святкування східних свят і частини обрядів, а з католицизму символ віри, визнання главою церкви папи римського. Або інакше кажучи, із східного християнства взято практику, а із західного теорію та організаційну структуру. Саме це і визначило назву церкви: греко-католицька.

На середину XVII ст. на території єперхії діяло 858 церков і 690 парохів [4, c. 100]. Унія повільно поширювалася і наприкінці XVIII ст. повністю утвердилася. Вона продовжила кращі традиції боротьби за церковну єдність. Але уже в 60-80 роках доля унії опинилася у складній ситуації.

Релігійна і політична обстановка на Західній Україні почала різко загострюватися з початку літа 1980 року. Греко-католики, які вийшли з підпілля, у якому знаходилися з 1946 року, організували масову антиправославну пропагандистську кампанію. Між ними були проведені демонстрації, мітинги, голодівки,

богослужіння під відкритим небом з вимогою відновити унію у західноукраїнських областях. Центром відродження уніатської церкви стали м. Львів і Львівська область. Через деякий період уніатська хвиля прокотилася по Тернопільській, Івано-Франківській та Закарпатській областях. Початком активних дій грекокатоликів проти православної церкви стало захоплення Преображенського собору, другого за величиною храму у Львові, у ніч на 29 жовтня 1989 року. Після цього протягом декількох місяців захоплення уніатами приходів православної церкви на Західній Україні набуло масового характеру.

Обстановка ще більш загострилася весною 1990 року. У березні на виборах до місцевих органів влади на територіях Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей перемогу здобули представники РУХУ. Новообранці відкрито стали на бік уніатської церкви.

Кульмінацією катастрофічних для православної церкви процесів на Західній Україні стало захоплення греко-католиками Кафедрального собору святого Юрія у Львові в серпні 1990 року.

Підсумком цих подій стало майже повне розгромлення православних єпархій на цій території до зими 1990-1991 років. Львівська єпархія іще літом 1989 року мала близько 1200 приходів, а до початку 1991 року лише біля 50-60. Мукачівсько-Ужгородська православна єпархія до теперішнього часу зберігає за собою верховенське становище за кількістю приходів, що належать їй, хоча і на її території проводилась масова уніатська пропаганда та приниження. Головним пунктом цієї проблеми було питання на якій мові буде проводитися богослужіння.

Не дивлячись на те, що традиційною мовою богослужіння на Україні була церковно-слов'янська, могутнім важелем популярності греко-католицизму стало вживання української мови у богослужінні.

У зв'язку з цими подіями, Московський патріархат виступив ініціатором проведення переговорів з Ватиканом з метою стабілізації обстановки. Слід відзначити, що починаючи з 1967 року між Російською православною і Римсько-католицькою церквами встановилась міцна традиція проведення богословських співбесід з різних питань церковного життя. Перша така співбесіда відбулась з 9 по 31 грудня 1967 року у Ленінграді. У 80-ті роки у зв'язку з відродженням на Україні грекокатолицької церкви цей діалог був призупиненим.

Однак, уже на початку 90-х років Російська православна церква виступила з пропозицією про відновлення співбесід. Перша зустріч між делегаціями двох церков по уніатському питанню відбулась у Москві з 12 по 17 січня 1990 року. У ком'юніке зустрічі відзначалось про те, що висловлюючи свою стурбованість станом, який склався у Західній Україні, представники обох церков констатували той факт, що проблеми міжцерковних відношень в цьому регіоні виникають не на релігійному ґрунті і стверджено заявляють, що ворогування і насилля не сумісні з християнським духом. Звідси видно яскраво відображене політичне забарвлення уніатського питання, у якому з 1989 року розбіжності у віросповіданні відійшли на другий план.

У ряді випадків приходські громади роз'єднались і кожна із груп, як православна так і католицька, однаково претендують на виключне використання храму. Громада католиків східного обряду виникла у Західній Україні 400 років тому і з точки зору католицької церкви вона була спробою подолання розколу між православ'ям і католицизмом. Ця спроба не привела до бажаної мети, бо тільки в атмосфері взаємної довіри і співпраці обидві церкви можуть успішно просуватися по шляху діалогу. Була створена чотирьохстороння комісія з участю представників Святого Престолу, Московського патріархату, Української православної і Греко-католицької церков.

8-13 березня ця комісія працювала у Львові по питанню справедливого розподілу храмів. В підсумку було вироблено ряд спільних практичних рішень: розподілені храми у багатьох містах Західної України. Протоколи про це та рішення були підписані представниками всіх чотирьох сторін. У заяві 13 березня члени комісії від імені своїх Церков зобов'язались виключити будь-яку можливість насильного захоплення храмів. Проте, цим документам не судилося стати повноцінними, так як буквально за декілька хвилин до офіційного їх підпису уніатський архієпископ Володимир Стернюк перервав переговори і заявив, що не згідний з висновками комісії. Таким чином, розпочатий процес мирного врегулювання конфлікту був призупинений.

Після виходу греко-католиків із складу комісії, послідувала заява греко-католицьких єпископів від 17 березня 1990 року, в якій вони заявляли, що Українська греко-католицька церква є єдиною на Україні, а Володимир Стернюк став підписуватись не тільки як митрополит Львівський, але і Київський та Галицький.

01 жовтня 1990 року послідувала заява Святійшого Синоду Руської православної церкви у зв'язку з ситуацією, що склалася у відносинах з католицькою церквою: Священний Синод Московського патріархату змушений з біллю констатувати, що на даному етапі, при спробі вирішити справжню міжконфесійну проблему у Західній Україні в дусі братської любові і співпраці, відношення між римсько-католицькою церквою і Московським патріархатом, що успішно розвивалися з часів Другого Ватіканського Собору, піддались важким іспитам.

Потрібно також відзначити, що осінню 1990 року віруючі і духовенство православної церкви у деяких містах заходу України вдалися до такого крайнього методу, як голодування. На шостій пленарній сесії у Фрайзинсі (Німеччина) було прийняте рішення: “Так як у деяких регіонах панує напруженість між римсько-католицькими церквами візантійського обряду і православною церквою, проблема унії є актуальною і повинна мати пріоритет перед іншими розглянутими питаннями”. Термін “унія” означає у даному випадку досягнути єдності церкви шляхом розколу православних громад, без врахування того, що православна церква є сестрою церкви, яка несе благородство і спасіння.

Унія не служила меті зближення церков. Навпаки, вона викликала нові поділи. Створюваний таким чином стан служив приводом для зіткнень і нещасть, які залишились в історичній пам'яті обох церков. Тепер, коли вони зустрічаються на основі братського спілкування, унія може лише зруйнувати важливі досягнення діалогу. Однак і поза метою богословського та історичного зближення необхідно вжити практичних заходів для того, щоб своєчасно уникнути наслідків небезпечної напруги, яка панує у багатьох православних регіонах.

12 грудня 1990 року у м. Фанаре було прийнято заяву по богословському діалогу між православною і римо-католицькою церквами, де було відзначено, що “пожвавлення уніатства сьогодні супроводжується грубим порушенням прав людини і релігійної волі”. 1015 червня 1991 року в м. Аричче (Італія) проходило засідання Координаційного комітету Міжнародної змішаної комісії по богословському діалогу між православною і католицькою церквами. У підсумковому документі засідання говорилось про те, що із виникненням східних католицьких церквей “виникла ситуація, яка стала джерелом конфлікту і страждання перш за все для православних”. У цьому ж документі зустрічі, який отримав назву “Уніатство як метод єднання у минулому і сьогоднішній пошук нового спілкування”, зокрема відзначається, що така форма “місіонерського апостолату” названа уніатством, не може більше примінятися як метод і модель в силу нового типу взаємосприйняття католиками і православними надалі у їх ставленні до таємниці церкви.

Однак не дивлячись на те, що діалог між православною і римо-католицькою церквою по питанню унії, як релігійно-історичного явища був позитивним, напруга не знімалась. Зустріч між делегаціями Московського патріархату і Святого Престолу у Женеві 2-3 березня 1992 року також не принесла відчутних результатів. У ком'юніке цієї зустрічі відмічалось про ситуацію у Західній Україні і взаємовідносини між православною церквою і греко-католицькою церквою. Делегації були згідними у тому, що спільно сформульовані у січні 1990 року у Москві принципи, схвалені як католицьким так і Московським патріархатом залишаються дієвою основою яка б сприяла їх вирішенню, проте, залишається різноголосся в тому, яким міг би бути механізм для реалізації цих принципів.

Православна церква ніколи не суперечила проти відновлення католицьких церковних структур на території Західної України. Такі структури існували завжди в силу історичних, культурних філософських та релігійних особливостей цього регіону.

Відродження унії з кінця 80-х років стало каменем перешкоди на шляху богословського діалогу між православною і католицькою церквами. Форми і методи, які при підтримці державної влади використовували уніати по відношенню до православних, дуже нагадували ті, якими користувався Сталін у післявоєнні роки для знищення самих же уніатів. На жаль, Ватикан не зробив ніяких кроків для нормалізації цього становища. Православна церква висловлює думку, що унія це не метод єднання, так як причини її нав'язування завжди були політичними. Але з другого боку, неможливо перекреслити 400-літню історію греко-католиків на Західній Україні.

Тому особливе значення, з точки зору способів об'єднання церков, мають Берестейська та Ужгородська унії. Вони були проголошені у той період, коли значна частина православних церков знаходилась у складі католицьких церков Польщі та Угорщини. Новим у даному випадку було те, що питання ставилось не про об'єднання православної церкви з римо-католицькою, а про приєднання частини православного населення на кордоні стику двох християнських світів. Звичайно, таке приєднання не могло бути стовідсотковим. Народ у підсумку розподілився на два ворогуючі табори. Все це ускладнювалось ще тим, що тут проходив не тільки конфесійний, але і політичний кордон.

Таким чином, наведені приклади свідчать про те, що метод часткового релігійного об'єднання не привів до позитивного результату. Скільки б не приєднувались віруючі до тієї чи іншої церкви, питання про встановлення єдності залишиться не вирішеним. Навпаки, посилюється взаємна неприязнь. З точки зору А. Карташова політика уній “означає втрату шляхів і надій на реальну можливість об'єднання церков, а також ліквідацію самого питання про возз'єднання” [6, с. 103].

Не можна насильно закріпити за людиною або народом їх початковий релігійний світогляд. Справа честі кожної людини відкрити для себе істину у такому виді, у якому вона йому вбачається ближчою і зрозумілішою.

Сьогодні, коли на Україні склалась важка релігійна ситуація, було б великою помилкою вважати, що легалізація уніатських громад, як особливої церковної деномінації, може бути вирішенням цієї проблеми. Народ, роз'єднаний всередині однієї і тієї ж культури, яка несе тягар довгострокової ворожнечі і взаємних обід не може мирно існувати. У наші дні ці проблеми на Україні дуже ускладнені проявами націоналістичних почуттів. Відсутність миру у церкві, нездатність християн вирішити свої проблеми у дусі Євангельської любові, можуть стати причиною докорів на її адресу з боку нехристиянського світу.

За словами Миколи Бердяєва “християнство є не тільки проявом істини, але і проявом любові. І фактично відданий своїй конфесійній істині неодноразово грішить проти любові. Він не вірний Христу, який являється не тільки істиною, але також і любов'ю, як Шлях і Життя. Тільки поєднання істини і любові може розкрити шлях до християнського єднання” [1, с. 73].

Проте, щире переконання у тому, що саме існуюча на землі православна церква є і в теперішній час найбільш чистим і цілковитим відображенням церкви Христової, не визначає принципового відмеження нею можливості наявності у всіх інших християнських церквах або релігійних об'єднаннях тієї або іншої належності, або хоча б близькою до належності до життя Єдиної, Святої і Соборної, Апостольської Церкви Христової [3].

Молода Українська держава отримала в спадщину від радянської імперії без міри заплутану конфесійну ситуацію. Сучасні міжцерковні суперечки є закономірним наслідком спотвореної державної релігійно-філософської політики, що проводилася попередні десятиліття, в результаті якої були численні порушення основних принципів свободи совісті, прав віруючих. Тому, був прийнятий закон “Про свободу совісті та віросповідання”, який своїм завданням поставив врегулювання та подолання негативних наслідків державної політики щодо релігій. І до якої б релігійної віри, церкви чи громади людина не належала, всі релігійні конфесії повинні виховувати громадянина і патріота свого краю, своєї Батьківщини, ім'я якої Україна!

Список використаних джерел

1. Бердяев М. Вселенськість і конфесіоналізм / М. Бердяев. Християнське возз'єднання. Париж, YMCA PRESS.

2. Болдижар М. М. Хто і для чого обілює унію? / М. М. Болдижар. Ужгород, 1985.

3. Воронов Л. Доповідь на міжнародній конференції “Богослов'я і духовність РПЦ” / Л.Воронов. М., 1987.

4. Волошин А. Твори / А. Волошин. Ужгород, 1995.

5. Горський В. С. Релігійна культура Київської Русі в контексті історії української духовності / В. С. Горський. Церква і національне відродження. К., 1993. 326 с.

6. Карташев А. В. Сочинения / А. В. Карташев. “Церков. История. Россия”. М., 1996.

7. Монсеньйор Альберт Раух Церковний розкол 1054 и русская православная церков / Раух Альберт Монсеньйор: материали международной конференции. Киев, 21-28 июля 1986 года. М., 1988.

8. Пахльовська О. Україна: шлях до Європи через Константинополь / О. Пахльовська // Сучасність. 1994. № 1.

9. Пекар А. Нариси історії Закарпаття / А. Пекар. Єрархічне оформлення. Рим, 1967.

References

1. Вегііаеу M. Vselenscist'і konfesionalizm / М. Вегііаеу. Parizh, YMCA PRESS.

2. Boldyzhar М. М. Hto і dlya chogo obilyue uniyu

/ М. М. Boldyzhar. Uzhorod, 1985.

3. Voronov L. Dopovid na mizhnarodniy konferentsii “Bogoslovia і dukhovnist RPC” / L. Voronov. M., 1987.

4. Voloshyn А. Tvory / A.Voloshyn. Uzhorod, 1995.

5. Gorskiy V. S. Religiyna kultura Kievskoi Rusi v konteksti istoriyi ukrainskoyi dukhovnosti / V. S. Gorskiy. К., 1993. 326 s.

6. Kartashev А. V. Sochineniya / А. V. Kartashev. М., 1996.

7. Monsenior АІЬєЦ Raukh Cerkovnyj rozkol 1054 i russkaia pravoslavnaia cerkov / Raukh АІЬєЦ Monsenior. М., 1988.

8. Pakhlovska О. Ukrain: shliah do Evrope cherez Konstantynopol / О. Pakhlovska. Suchasnist. 1994. № 1.

9. Pekar А. Narysy istorij Zakarpatiy / А. Pekar. Ierarhichne обат^^. Rym, 1967.

Размещено на Allbest.ru