Мораль і право: до проблеми конфлікту

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Події, які відбуваються в Україні впродовж останніх років, обумовлюють зростання теоретичного інтересу до проблеми взаємозв'язку права і моралі як регуляторів суспільної поведінки. Сама по собі ця тема в науковому просторі далеко не нова. Починаючи з античних часів, вона приковувала до себе увагу не одне покоління філософів, юристів, соціологів, політиків. За влучним висловом Р. Ієринга, ця тема стала “мисом Горн” наукових досліджень. Написано стоси фундаментальних робіт з питань генези, еволюції, ціннісних основ моралі і права, сенсу їх взаємозв'язку і взаємовпливу. До аналізу проблеми вдавались такі видатні класики, як Арістотель, Т. Гоббс, Дж. Локк, І. Кант, Г. Гегель, Ч. Беккаріа, Б. Кістяківський та багато інших. За радянських часів тема взаємозв' язку права та моралі була в полі зору багатьох відомих вчених, зокрема С.С. Алєксєєва, Р.Г. Апресяна, Л.П. Грінберга, М.І. Козюбри, Р.З. Лівшица, В.С. Нарсесянца, Л.С. Явича, О.М. Яковлєва, О.О. Якуби та ін. Однак дослідження тих часів спрямовувались переважно на виявлення взаємодоповнюючих та взаємопосилюючих сторін моралі та права, їх тісного взаємозв' язку в урегулюванні суспільної поведінки. Проблема протиріччя чи конфлікту між цими взаємопов' язаними системами фактично не досліджувалась, поскільки домінувала думка про тимчасовий і несуттєвий характер всяких протирічь, які можуть бути в радянському суспільстві. Більш рельєфно ця конфліктна сторона взаємовідношень права та моралі проступала в західній літературі в працях К. Грінволта, Р. Драйєра, Г. Радбруха, Х.Л.А. Харта. У вітчизняній літературі останніх років проблема взаємовідношень права та моралі досліджується не так активно, як раніше, хоч певний інтерес до неї зберігається. Про це засвідчують наукові доробки Б. Гені, Ю.М. Самолюка, І.В. Сердюка, С.С. Сливки тощо, які спрямовані, однак, у вже звичному теоретичному руслі дослідження природи права та моралі. Проте сучасна тенденція дослідження цих феноменів повинна зосереджувати увагу не лише на позитивних сторонах їх взаємодії, але і на проблемах їх протистояння, протиріччя, конфлікту. Право і мораль це динамічні системи, які весь час розвиваються. І сьогодні суспільна думка відзначає такі їх характеристики, які були маловідомі (а то і невідомі взагалі) попереднім історичним епохам. Сучасне суспільство все частіше фіксує випадки, в яких зримо проступає конфлікт між правом та мораллю. В зв'язку з цим постає потреба привести у відповідність теоретичний аналіз взаємовідношень права та моралі реальним процесам, що відбуваються в суспільстві в цілому. Конфлікт, який виникає між правом та мораллю, є однією із сторін їх взаємовідношень і так само вимагає теоретичного аналізу. Отож метою даного дослідження є постановка і обґрунтування проблеми конфлікту між правом та мораллю як важливої сторони їх взаємовідношень.

В розпорядженні сучасного дослідника взаємозв'язку моралі та права набагато більше відомостей про їх єдність та близькість, ніж про конфлікт чи протиріччя. Коли мова заходить про взаємозв'язок цих двох нормативних систем, особливу увагу завжди приділяють цінностям. Ціннісна налаштованість права та моралі на добро, як правило, не викликає сумнівів, хоч і розуміється по-різному. Із цієї вихідної установки, виправданої історією, випливають завжди актуальні завдання поєднання і координації зусиль моральних і правових інститутів суспільства, необхідності їх взаємодії та взаємопідтримки. Іще з часів Стародавнього Риму відоме визначення Цельса, згідно з яким “право є наука про добре та справедливе”. “За заслуги нас називають жрецями, писав римський юрист Ульпіон, адже ми піклуємось про правосуддя, проголошуємо поняття доброго і справедливого, відокремлюючи справедливе від несправедливого” [2, с. 23]. З тих часів прийнято вважати, що найглибший зв'язок права з моральним світом установлюється через справедливість. У категорії справедливості злились уявлення про все, що випливає як із зовнішньої природи, так і із природи самої людини, а сама вона стала головним критерієм цивілізованого примусу до соціального порядку. Справедливий закон, якщо він дійсно такий, викликає повагу в людей і знаходить підтримку в їх моральній свідомості. Тому законодавець всіляко намагається узгодити правову норму з моральними цінностями. Найчастіше правовий дозвіл поширюється на таку поведінку людей, яка схвалюється і заохочується мораллю. Однак буває і так, що схвальні з боку моралі дії підпадають під юридичну заборону. Заборонні юридичні норми, які важко узгоджуються з моральними приписами, були характерні для різних часів і народів. Так, радянське законодавство забороняло брати шлюб із іноземними громадянами, листуватися із людьми, що перебували у місцях позбавлення волі і т.п. Сучасне законодавство Китаю обмежує кількість дітей, що може народжувати жінка, закони Саудівської Аравії забороняють жінці сідати за кермо автомобіля. В Сингапурі в 1992 році з'явилась заборона на жування гумки, а в законодавство Япононії в 2009 році було введено норму, яка обмежила допустимі розміри талії людей після досягнення ними 40-річного віку: для чоловіків 80 см., для жінок 90 см. І таких прикладів можна відшукати безліч. Основою для подібних юридичних заборон завжди виступала економічна, політична, ідеологічна чи якась інша доцільність величина досить мінлива, поскільки розрахована з урахуванням певних соціальних обставин, які з часом змінюються. Такі юридичні норми залишаються малозрозумілими для своїх адресатів, не здобувають моральної підтримки в свідомості більшості громадян і, як свідчить практика, швидко зникають. Однак проблема розбіжностей між юридичною забороною певних дій та їх моральною оцінкою не була б настільки загостреною, якби вона не стосувалась політичної площини та не пов'язувалась з практикою переслідування осіб, які виражають протест проти існуючого політичного режиму. В сучасній політичній практиці багатьох держав далеко не поодинокими є випадки, коли владна верхівка не виконує взятих на себе обов'язків перед народом. Така ситуація породжує соціальну напругу, яка часто втілюється у різні протестні форми. Найбільш показовим у даному відношенні є рух громадянської непокори.

Право на громадянський опір тісно пов'язане з природними правами людини правом на життя, на свободу світогляду та віросповідання, на свободу думки та слова і т.д., оскільки є одночасно і невід'ємним правом людини і гарантією захисту цих прав. На думку Франсуа Гізо “це право беззаперечне, якщо б це було не так, якщо б це право, навіть будучи невидимим, як воно існує, не тяжіло над владами, які його заперечують, рід людський вже давно підпав би під владу тиранії, втративши свою гідність і щастя” [1, с. 550]. Вперше термін “громадянська непокора” в політичний лексикон впровадив американський філософ Генрі Девід Торо, який вжив його як назву своєї статті, в якій пояснював, чому впродовж кількох років відмовлявся від сплати податків штату Массачусетс. До таких дій, як вказує Торо, він вдавався з тією метою, щоб виступити проти двох політичних заходів уряду США: війни з Мексикою та підтримки рабства на півдні країни [4, с. 148-212]. За визначенням Джона Ролза, громадська непокора це “публічна, ненасильницька, свідома політична дія, що спрямована проти закону”, котра апелює до уявлення більшості про справедливість, спонукаючи до зміни закону або урядової політики [3, с. 321]. Висуваючи вимогу усунення несправедливих законів, акції громадянської непокори вже початково виходять за межі закону, стають незаконними. В цьому випадку незаконність визначається з позиції діючого права (de lege lata) і встановлюється як об' єктивний момент, факт, достатній для переслідування осіб, причетних до протестних дій. Законодавцю видається важливим карати дії, спрямовані проти влади чи політичного режиму, тому що ідеологія закону передбачає їх непогрішимість і недоторканість. Раціональним виправданням подібної практики є посилання на необхідність забезпечення в суспільстві стабільного правопорядку, миру та безпеки громадян. Однак такі аргументи для людей, що потерпають від тоталітарних режимів та нечесних політиків є малопереконливими. Логічно вірні юридичні рішення наштовхуються на серйозний опір з боку моралі. Свідома людина супротивиться всьому, що вважає несправедливим і в цьому вбачає свій громадянський обов'язок. Її обов'язок узгоджувати свої дії із нормами закону залишається непохитним доти, доки в неї не з' являться інші більш вагомі моральні підстави. Коли людина з повною мірою відповідальності усвідомлює, що закони чи політичні рішення, що на них базуються, є несправедливими, тоді вона починає чинити їм опір. “Вдаючись до громадянської непокори, індивід таким чином прагне звернутись до почуття справедливості більшості і чесно сповістити їм про те, що на його непохитну думку, умови вільної кооперації порушуються” [3, с. 335], зазначав Джон Ролз. Протиріччя між правом і мораллю особливо загострюється в тому випадку, коли протестні дії, заборонені і переслідувані законом, отримують схвальну оцінку і знаходять моральну підтримку в свідомості громадян, нехай і не всіх. Сьогодні пересічній людині досить нелегко зрозуміти, чому найбільш активні учасники протестних дій (в Україні Майдану) в світлі закону можуть поставати злочинцями, але в очах багатьох людей виглядають героями, борцями за справедливість, в'язнями совісті. Показовим є і те, що інші держави, надаючи прихисту політбіженцям, не беруть до уваги юридичні рішення, які були винесені по відношенню до них в тих країнах, з яких вони прибули. Тому і губляться люди в роздумах, які протидіючі сили слід підтримувати в ім'я демократичної держави і справедливості, а які ні.

Як бачимо, право і мораль в таких випадках займають протилежні позиції: право стоїть на боці державної влади, а мораль стає підтримкою для протестуючих. Однак ситуація напруги між правом і мораллю фіксується і тоді, коли право, навпаки, дозволяє, а боронить мораль. Мораль, наприклад, впродовж віків категорично засуджувала вбивство людини, однак це не заважає законодавству ряду країн легалізувати аборти чи смертну кару. До таких гострих проблем впродовж останнього століття приєдналась евтаназія. Евтаназію зазвичай пов'язують зі спокійною і легкою смертю у випадках, коли представники медицини удаються до дій по досягненню такої смерті у невиліковно хворих людей з метою припинення страждань. Сучасні філософи, теологи, лікарі, юристи прагнуть вирішити два фундаментальні питання: чи може евтаназія взагалі мати моральне обґрунтування і якщо так, то за яких умов вона повинна бути узаконена? При вирішенні цих питань думки радикально розходяться. Прихильники евтаназії обґрунтовують свою позицію тим, що: з філософської точки зору перехідна стадія від життя до смерті не повинна бути страждальницькою та принизливою для людської гідності; з медичної якщо безнадійно хворого чекає важка, нестерпна, недалека смерть, то чи не краще такого хворого позбавити страждань, полегшивши йому смерть. З іншого боку, противники евтаназії висувають не менш переконливі доводи. В загально-філософському аспекті неприйнятність евтаназії походить від культурної традиції, яка розглядає життя людини як найвище благо і найвищу цінність, легалізація ж евтаназії потягне за собою девальвацію життя як загальнолюдської цінності. Легка смерть не є засобом розв'язання філософських проблем життя і смерті, вона лише штучно усуває їх. З релігійної точки зору, християнство, наприклад, сповідує принцип, що життя є даром Божим і лише він може розпоряджатися ним. Підкріплює даний погляд заповідь “Не вбий”. Виникає також питання про милосердя, оскільки ця чеснота пов'язана з благом інших. А позаяк життя прийнято вважати благом, то милосердя вимагає, щоб інші його зберігали або продовжували. Але якщо евтаназія це смерть людини задля її власного блага, то милосердя має висловлюватись на користь евтаназії? В цьому полягає абсурдність проблеми тому що лікарі, котрі повинні лікувати, вбивають, тим більше з милосердя. Психологи також твердять, що легалізація евтаназії може спричинити негативний вплив на психічне здоров'я самих медиків, котрі змушені будуть діяти всупереч клятві Гіппократа, в котрій говориться: “Я не дам нікому з тих, хто в мене просить смертельного засобу і не покажу шляху до подібного вчинку”. Крім того, практика евтаназії небезпечна діагностичними помилками. Немає впевненості, що ідея евтаназії має під собою чіткі науково-клінічні гарантії своєї істинності. І, насамкінець, рішення про евтаназію, попри те, що здійснюється особою усвідомлено, може бути поспішним і незваженим.

Суперечливі погляди на евтаназію з медичної та морально-етичної точки зору породили і суперечливу юридичну оцінку цього явища. Сучасні правові погляди щодо даного питання умовно можна розділити на три групи:

1. Дослідження, в яких категорично заперечується право на евтаназію (С. Стеценко, І. Сенюта, Н. Козлова, А. Зябрєв, Г. Борзенков, С. Бородін, П. Таракін, О. Капінус). Проблемою узаконення евтаназії з точки зору права є те, що важко буде встановити добровільність ухвалення рішення. Процедура добровільної смерті може викликати можливість зловживань з боку медперсоналу, полегшити вчинення злочинів шляхом застосування фізичного або психологічного тиску на пацієнта.

2. Дослідження, в яких доводиться, що право на евтаназію залежить від волі самої людини (Ю. Дмитрієв, Е. Шленєва, В. Глушков, І. Сіулянова, Л. Мінеллі). моральний правовий закон

3. Правові доктрини, які обґрунтовують, що право на евтаназію витікає із права на життя: існування права на життя та свободу передбачає право на самостійне вирішення власної долі, в тому числі і права на добровільну смерть; (А. Коні, Н. Маклеїн, Г. Романовський, М. Малеїна). В даному відношенні доцільно згадати, що в 1952 році на адресу ООН було надіслано звернення за підписом більше 2,5 тис. громадян Великобританії та США, в якому декларувалось “право легкої смерті” як одне з найважливіших прав людини. Проте це звернення було відхилене як антигуманне.

Така палітра радикально протилежних думок відобразилась і на сучасному законодавстві. Наприклад, у Голландії після тривалої дискусії в законодавство офіційно внесений дозвіл пасивної евтаназії, звичайно, з визначеними застереженнями, що передбачають виключення будь-яких зловживань. В Англії, навпаки, після довгих обговорень прийнятий закон про безумовну заборону будь-якої евтаназії в медичній практиці. Згідно даних дослідницької організації Euthanasia Research & Guidance Organization, евтаназія дозволена у ряді країн Західної Європи та деяких штатах США: активна евтаназія дозволена законодавством Нідерландів, Бельгії, штату Орегон США, пасивна в Швейцарії, Швеції, Ізраїлі, Франції, Австралії. Та все ж, законодавством решти країн евтаназію заборонено. В законодавстві України термін “евтаназія” вжито в ч. 3 ст. 52 “Основ законодавства України про охорону здоров'я” від 19 листопада 1992 року. Загалом евтаназії у законодавстві дана негативна оцінка, а за дії, які містять в собі елемент евтаназії передбачена кримінальна відповідальність.

Отож, у сучасного законодавця нині є дві можливості. Одна із них полягає в тому, щоб юридично заборонити евтаназію, оголосити всі дії особи, спрямовані на позбавлення життя, злочинними незалежно від їх мотивації, інша легалізувати евтаназію на тій підставі, що вона відповідає природному праву людини на легку смерть. Але і в першому, і в другому випадку законодавцю потрібна моральна підтримка, яку він не знаходить, поскільки моральні позиції з даного питання протирічливі.

В даному дослідженні окреслено лише дві ситуації, які найбільш яскраво відзеркалюють конфлікт між мораллю та правом, однак їх набагато більше. Сьогодні все частішають випадки зміни статі, суррогатного материнства, одностатевих шлюбів, випадки легалізації наркотиків, тощо. Все це призводить до змін в нормативно-ціннісних орієнтаціях людей, що в свою чергу тільки посилює “конфліктний” аспект взаємовідношень права та моралі і провокує подальше нігілістичне відношення до позитивних цінностей. Конфлікт між правом та мораллю є наслідком об'єктивного стану речей і вимагає свого подальшого теоретичного дослідження.

Література

1. Гизо Франсуа. Политическая философия: о суверенитете / Классический французский либерализм: [Сб. наиболее известных работ представителей фр. либерализма первой пол. ХІХ в.] / Франсуа Гизо; [пер. с фран. М.М. Федоровой]. М. : Российская политическая энциклопедия, 2000. 592 с.

2. Дигесты Юстиниана: Избранные фрагменты в переводе и с примечаниями И.С. Перетерского / АН СССР, Ин-т государства и права. Отв. ред. Е.А. Скрипилев. М. : Наука, 1984. 456 с.

3. Ролз Дж. Теория справедливости / Джон Ролз; [пер. с англ. В.В. Целищева при участии В.Н. Карповича и А.А. Шевченко]. Новосибирск: Изд-во Новосибирского университета, 1995. 536 с.

4. Торо Г.Д. Высшие законы / Генри Дэвид Торо; [пер. с англ., общ. ред., предисл., сост. Н.Е. Покровского]. М.: Издательство “Республика”, 2001. 351 с.

Размещено на Allbest.ru