Співвідношення соціальних і політичних регуляторів у визначенні стратегічного напряму розвитку свободи слова (філософське осмислення)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Співвідношення соціальних і політичних регуляторів у визначенні стратегічного напряму розвитку свободи слова (філософське осмислення)

Коноваленко-Монзолевська Н.В.

Запропоновано при розгляді проблеми співвідношення соціальних і політичних регуляторів у визначенні стратегічного напряму розвитку свободи слова взяти за основу деліберативну теорію, згідно якої не можна вважати по- справжньому легітимним те рішення, яке спирається на заздалегідь вироблену і затверджену формулу дій і рішень. Стан двох знакових для постіндустріаль- ної епохи феноменів - інформатизації суспільства та постмодернізму можна визначити як синергетичну взаємодію, що дає резонанс у всіх сферах культури і суспільства. Позитивне ставлення до постмодерністського проекту свободи слова репрезентує його у вигляді простору становлення нових відносин резонансу між державою, суспільством і філософією, як простір, що дозволяє вибудовувати кардинально інший постмодерністський тип соціальної комунікації, як засіб перепрограмування усього суспільства на нових нелінійних засадах. Має бути проведена в життя така концепція співвідношення особи, суспільства і держави, яка дозволила б не тільки змінити сьогоднішній менталітет людини, але й сприяти формуванню вільної особи з високою політичною, економічною і правовою культурою, яка усвідомлює свою цінність і гідність.

Ключові слова: свобода слова, деліберативна демократія, постмодерністський проект свободи слова, соціальна комунікація, права людини.

Демократія як політичне втілення суспільної волі і правових норм, передбачає суцільне втягнення народу у вирішення суспільно-політичних проблем, спільне формування суспільно-громадянських свобод і політичних цінностей та суспільно-політичної культури. За своєю суттю вона протистоїть закріпленню сфери регулювання прав і свобод та політичного управління за певною групою, вона є запереченням деполітизації народу.

Цікавими та пізнавальними у цьому контексті є доробки деліберативної моделі соціальної філософії, яка охоплює дослідження таких суспільствознавців, як, зокрема, Ю. Габермас [3] та О. Лафонтен [4-5], завданням якої за допомогою права на суспільному, політичному і економічному рівнях є досягнення стану безконфліктності на основі узгоджених дій, що спрямовані на задоволення спільних інтересів зацікавлених учасників відносин. Метою стає досягнення демократичного консенсусу в ухваленні рішень - на рівні суспільства і держави норми і рішення формуються в результаті компромісу і згоди (консенсусу) між всіма зацікавленими учасниками, які мають рівні має рацію в рівному доступі до управлінської влади. В той же час виключається надмірний тиск з боку однієї із сторін, не надається нікому привілейованого владно-управлінського положення. Консенсус досягається завдяки процедурі загального комунікативного формування рішень, які ґрунтуючись на рівних інтересах кожного, знаходять обґрунтоване схвалення всіх. Дана модель отримала назву деліберативної демократії (походить від латинського терміну deliberatio - “обговорення "). Кожен індивід у цій моделі отримує можливість брати участь у виробленні стратегії функціонування суспільства, що приводить до врахування інтересів окремих індивідів та соціальних груп і сприяє поглибленню їх взаєморозуміння.

Суспільні утворення та свободи постають і фіксуються у правових нормах завдяки відносинам взаємного визнання, обговоренню і компромісу, який означає добровільну відмову від вузькоегоїстичних індивідуалістських чи групових інтересів, якщо вони стоять на заваді взаємній згоді і розширенню відкритості суспільної, управлінської і політичної комунікації. Деліберативна теорія відзначає, що не можна вважати по-справжньому легітимним те рішення, яке спирається на заздалегідь вироблену і затверджену формулу дій і рішень (на кшталт, “Я знаю, чого хоче народ " тощо). Не існує єдиної, заздалегідь сформованої “волі народу”.

Сучасні соціально-філософське дослідження феномену свободи слова нерозривно пов'язане з явищем суспільної комунікації і обумовлене необхідністю наукового аналізу і філософського осмислення тих масштабних соціокультурних змін, які відбуваються в сучасному світі у зв'язку з інформатизацією та комп' ютеризацією усього суспільства. Спираючись на роботи американського соціолога Мануеля Кастельса, німецького соціолога науки Рудольфа Штіхвеє, німецького соціолога Нікласа Лумана, концепції Маршалла Маклюена та Елвіна Тоффлера, є можливим виявити комунікативні аспекти розвитку соціальних систем з мережевими структурами, якій обумовлюють підґрунтя розвитку вищезазначеного феномену у тому чи іншому типі соціуму.

Є можливим прийти до висновку про неможливість розгляду суспільства кінця ХХ - початку ХХІ століття виключно як постіндустріального або інформаційного, тобто без урахування світоглядних і культурних трансформацій, зафіксованих в постмодерністській філософії. З метою найбільш повного відображення реалій суспільства на межі третього тисячоліття вважаємо за доцільне характеризувати його не тільки як “інформаційне”, але і як “постмодерне”.

Останні десятиліття ХХ століття позначені подіями, які істотним чином трансформували сучасну соціокуль- турну реальність. У першу чергу, це активне входження в життя новітніх інформаційних технологій, що відбулося в результаті бурхливого розвитку постіндустріаль- ного суспільства і змінило освіту. У другу чергу, - це формування та розповсюдження особливого типу умонастроїв та світовідчуттів, концептуально оформленими філософськими, соціологічними, культурологічними теоріями і які отримали назву “постмодернізм".

Зіставлення реалій постіндустріального суспільства і філософських концепцій виявляє взаємозв'язок, адекватність між розвитком інформаційних технологій і становленням світогляду. Стан двох знакових для постсу- часної епохи феноменів - інформатизації суспільства та постмодернізму можна визначити як синергетичну взаємодію, що дає резонанс у всіх сферах культури і суспільства. Філософський аналіз глобальної мережі Інтер- нет та оцінка соціокультурних імплікацій, пов'язаних з входженням мережевих комп'ютерних технологій в життєдіяльність суспільства, починається із знаходження аналогій постмодерністських категорій і технікою і технологією інформаційного суспільства.

В умовах становлення інформаційного суспільства зростає соціальна потреба у знанні, у підвищенні рівня свободи слова, яка сама стає інформаційно- комунікативною системою. Проблема свободи слова як інформаційно-комунікативної системи з мережевою структурою та її ролі в суспільстві вимагає переосмислення вже існуючих парадигм і поглядів, активізує і розширює пошук нових адекватних філософських концепцій. Серед таких концепцій, в першу чергу, слід зазначити концепції Маршалла Маклюена та Елвіна Тоф- флера.

“Електронне співтовариство” М. Маклюена, яке прийшло на зміну друкованим засобам комунікації, радикально перетворює усю сферу міжлюдської комунікації в напрямку злиття ізольованих один від одного індивідів, націй і рас в єдине комунікативне співтовариство. Воно є прообразом сучасного інформаційного суспільства або суспільства, заснованого на знанні [1].

Е. Тоффлер зазначає тенденції створення нового інтелектуального середовища, заснованого на комп' ютерних мережах, прогнозує процеси їх самоорганізації як незалежної від людини системи [2]. Елвіна Тоффлера відносять до перших пророків Інтернет- цивілізації, який сформулював загальне передчуття змін та їхніх тенденцій. З цього часу Інтернет перетворився на засіб масової комунікації, а за своєю значимістю для подальших доль цивілізації не поступається винаходу друкарського верстата Гутенберга. Завдяки йому стали можливі сучасна наука, техніка і нове сприйняття навколишнього світу, нова ментальність.

Сьогоднішній стан і тенденції подальшого розвитку соціуму дозволяють розглядати його як світогляд інформаційного суспільства. Головною відмінною рисою глобального суспільства є його певний постмодерніст- ський плюралізм, тобто допущення одночасного співіснування різноманітних точок зору. Специфічні категорії постмодерністської філософії можуть бути використані для аналізу віртуальної реальності, інформаційних технологій, сучасного суспільства, такі як фрагментарність, децентрація, мінливість, контекстуально, невизначеність, іронія, симуляція.

Ж. Бодріяр стверджує, що ми вже живемо у гіперре- альності, у постмодерністському світі, в якому дуже нелегко жити через мас-медіа, нескінченних пересічних потоків інформації, але важливо хоча б усвідомлювати, що саме в цьому світі ми зараз живемо [6, s. 181].

Постмодерністське трактування свободи слова неможливе без аналізу в контексті постмодерністських змін, які відбулися у державі, науці, в філософії, суспільстві. Об'єднуючим і зближуючим їх фактором є радикальна зміна трактування мислення. Якщо класичний спосіб мислення - лінійний, то нове мислення - нелінійне з нелінійною організацією актів міркування, дискурсом з новим трактуванням смислопокладання і смислоосягнення.

Таким чином, позитивне ставлення до постмодерні- стського проекту свободи слова репрезентує його у вигляді простору становлення нових відносин резонансу між державою, суспільством і філософією, як простір, що дозволяє вибудовувати кардинально інший постмо- дерністський тип комунікації, як засіб перепрограму- вання усього суспільства на нових нелінійних засадах. комп'ютерна мережа свобода слово

Європейська цивілізація є не лише однією з багатьох існуючих, а виступає своєрідним та яскравим явищем здійснення й утвердження неперехідних загальнолюдських цінностей, що є спільними етичними, культурними та правовими досягненнями всього людства. Її головною основою, яка робить можливими взаємодію і співробітництво в умовах соціокультурного та світоглядного різномаїття, є гуманізм, що розуміється як визнання безумовної цінності людської особистості, її незаперечного права на гідність та щастя, утвердження пріоритету прав людини і єдності морального закону для всього людства. Це загальнолюдські цінності, які не підвладні ніяким політичним кон' юнктурам і підносять на найвищий щабель людську особистість, утверджуючи права та свободи людини в їх в найповнішому вигляді. Однак, віссю європейської моделі розвитку є перш за все принципи свободи з її ідеями гуманізму, терпимості та взаєморозуміння. В основі суспільства, яке керується цими ідеями, завжди знаходяться свобода, соціальна справедливість та суспільне партнерство. “Окрема людина лише тоді може стати вільною, коли вільною є і спів-людина, тобто коли суспільство, в якому вона існує, є солідарним” [4, s.40].

Права і свободи людини як важливі ціннісні орієнтири суспільного розвитку за своєю суттю історично формулювали і продовжують нормативно формулювати ті умови та способи співжиття людей, які є об' єктивно необхідними для стабільності громадянського суспільства, для забезпечення гармонійної взаємодії індивіда, суспільства, держави та природного середовища. Становлення і розвиток інституту прав і свобод людини були передусім зумовлені необхідністю обмеження свавілля державної влади. У преамбулі Декларації прав людини і громадянина 1789 року - правовому акті, породженому Великою французькою революцією, було наголошено, що невігластво, забуття прав людини чи нехтування ними є найважливішою причиною суспільних бід та зіпсованості урядів. Але права і свободи людини - це лише реальні соціальні можливості, що визначають міру її свободи, зумовлену конкретно- історичним рівнем розвитку існуючих суспільних відносин, вони знаходять своє відображення в Конституції та юридичних законах держави. Саме тому права й свободи людини, які закріплені в Конституції України, повинні бути не тільки зумовлені реальними соціальними потребами й інтересами, але й, головне, гарантовані реальними можливостями їх реалізації. Проголошені права і свободи людини повинні бути забезпечені в процесі їх реалізації не тільки відповідними реальними юридичними механізмами, але й економічними, політичними, культурними та іншими умовами і засобами, які сприяли б самостійному, якщо це об' єктивно можливо для людини, розв'язанню нею своїх життєвих проблем, усвідомленню персональної відповідальності за свої рішення та дії. Ці права і свободи, умови їх реалізації повинні бути самостійним предметом не лише внутрішньої, але й зовнішньої, зокрема правової, політики України.

Можна сказати, що держава є демократичною настільки, наскільки її законодавство відповідає загальновизнаним правам людини. На національних рівнях основні права людини закріплені насамперед у конституціях. Конституція України - Основний Закон української держави, її первинний політичний та правовий документ. Вона закріплює основні права та свободи громадян України в економічній, політичній, культурній сферах, а також їх особистісні права. Але закріплення прав і свобод особи в Конституції є лише їх формальним проголошенням за відсутності механізму їх реалізації в законах.

Отже, в перспективі ефективність в організації громадянського суспільства в Україні залежить від того, в якій мірі держава і суспільство здатні створити умови, вільні від причин, що породжують дестабілізуючі фактори в кожній із сфер життєдіяльності соціального організму. Вирішальною передумовою забезпечення національної державності є дотримання законів існування системи (а, отже, вивчення їх), створення передумов для й природного функціонування, запобігання дестабілізації. Це головні умови збереження незалежності держави, суспільства, особи (громадянина), в піднесенні рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності, оскільки справа не тільки в наявності демократичних установ і процедур та інформованості населення, але й в умінні жити в умовах демократії, користуватися її благами, в готовності до постійного удосконалення політичної системи у відповідності зі зміною конкретно-історичних умов.

Враховуючи особливості перехідного часу, в якому знаходиться Україна, має бути проведена в життя така концепція співвідношення особи, суспільства і держави, яка дозволила б не тільки змінити сьогоднішній менталітет людини, але й сприяти формуванню вільної особи з високою політичною, економічною і правовою культурою, яка усвідомлює свою цінність і гідність. Ця концепція передбачає, що епіцентром громадянського суспільства є людина, її права, свободи й інтереси, що всі інститути громадянського суспільства і держави утворюються постільки, поскільки є необхідність створити умови для нормальної життєдіяльності людини, захисту її прав і свобод. При цьому державні інститути мають нести подвійний тягар, забезпечуючи через закони, по- перше, рівні для всіх людей умови і можливості, подруге, нормальне функціонування громадянського суспільства в цілому. Отже, на конституційному рівні має бути закладена якісно нова модель правової організації життя людини і суспільства, відповідно до якої весь державний і суспільний механізм спрямовується на здійснення і захист прав і свобод людини.

Усі громадські, політичні, економічні, соціальні і культурні права людини мають знайти своє відбиття у відповідних інститутах громадянського суспільства. Ці інститути повинні стати надійним матеріальним фундаментом прав і свобод людини.

Вільним та демократичним є те суспільство, у якому всі громадсько-політичні та культурні традиції мають рівні права та вільний доступ до влади. Водночас таке суспільство виключає надмірний тиск з боку якої- небудь однієї традиції чи групи, не надаючи нікому особливого привілейованого місця в суспільстві та пріоритетного доступу до влади. Таке суспільство об'єднане тим, що громадяни регламентують своє спільне життя у відповідності з тими принципами, котрі, оскільки вони засновуються на рівних інтересах кожного, можуть знайти обґрунтоване схвалення всіх. Воно структуроване відносинами взаємного визнання, в яких кожен може розраховувати на повагу до себе в якості вільного та рівного зі сторони всіх.

Ця модель виходить з того, що сучасні громадянське суспільство і правова держава - це демократія обговорення, компромісу та консенсусу, що людина готова до усвідомлення себе громадянином.

Тобто від тих, хто відносить себе до даної громадянської спільноти та її інститутів, очікується готовність і здатність виступити членами даного правового співтовариства, його минулого та майбутнього, форм його інститутів, в рамках яких мислять та діють його члени. Це вимога визнання права, мови, культури, цінностей та інститутів суспільства, які сприяють формуванню та відтворенню громадян.

Таким чином ідентичність громадсько-політичної спільноти тримається перш за все на вкорінених в громадянських свободах та суспільно-правовій культурі юридичних принципах, а не на особливій етнічній формі. Демократія у формі громадянського правового суспільства сповідує громадянську відповідальність, яка є відчуттям відповідальності за власну свободу і обов'язково передбачає вільне мислення людини. Оптимум у взаєминах громадянського суспільства і держави стає зараз ключем до з' ясування перспектив людини і суспільства та до збагачення інструментарію міждержавного спілкування.

Взаємовідносини між суспільством, що рухається до повноцінного громадянського, і держави, що претендує на статус правової, покликані забезпечувати в Україні:

- для людини - утвердження її самоцінності в діапазоні від суспільної думки до предметних правових норм, створення достатньої законодавчої основи для реалізації політичної свободи, соціальних гарантій і справедливості, для захисту від державно-чиновницької сваволі й соціальної стихії;

для суспільства - рівну правову захищеність усіх його соціальних прошарків з боку держави, безумовну перевагу основ, що обумовлюють у громадському житті його безконфліктність, структурованість і політичну упорядкованість (усі суперечки вирішуються у межах ухвалених законів), режим громадянського миру і злагоди, загальний захист суспільства як цілісного, соціально диференційованого, саморегулювального організму від негативного впливу зовнішніх чинників і, нарешті, контроль суспільства над державою, прозорість діяльності і підзвітність його структур;

для держави - втілення прав людини в юридичні норми і механізми захисту цих прав, що виключає політичний волюнтаризм владних структур, соціальну і національну дискримінацію, забезпечує панування права в усіх сферах життя, формування оптимальної, самодостатньої системи державно-політичних інститутів, створення умов для продуктивної законотворчої діяльності, результати якої відповідають інтересам людини і втілюються в повсякденному житті через потужний виконавчий механізм, ефективний поділ усіх гілок влади.

Таким чином, проблема співвідношення суспільних і державних основ, соціальних і політичних регуляторів виступає однією з істотних за визначення спрямованості і темпів стратегічного розвитку не тільки свободи слова, інших прав і свобод людини, усього соціуму, а й країни, а також структури і характеру взаємодії особистості, політичних інститутів з інститутами громадянськими. Саме узгоджене соціально-етичне і політико- правове вирішення цієї проблеми через політичне регулювання ринку складає концептуальну основу правової, соціальної держави, що відповідає демократичним і гуманістичним принципам удосконалення людини і соціуму.

Для України досвід розвинених суспільств і демократичних держав у контексті створення інтегративних механізмів свободи слова як ефективної взаємодії особи, суспільства, держави, політико-правових інституцій у творенні узгоджених правових норм і практики є прикладом і актуалізацією інституційного суспільного забезпечення права на рівні можливості справедливості як готовність кожної людини суспільно-комунікативно взаємодіяти один з одним, виходячи за межі економічних і політико-правових зобов'язань. Без свободи слова як форми суспільно-комунікативної солідарності не може бути громадянського суспільства і правової держави. Тим самим відбувається висунення на перший план норм солідарності і співвідповідальності як основних цінностей громадянської волі як висхідної для вільного цілепокладання. Надаючи цінності свободи слова не тільки правового, антропоперсоналістського, але і політико-культурного аспекту, громадянська демократія в якості визначаючого моменту у підході до правових цінностей відзначає те, що будь-хто з будь-якої соціальної групи і регіону повинен отримати підтримку своїх прав і на гідне людини існування.

Регулювання суспільно-іституційних відносин у сучасній Україні має особливу актуальність, оскільки ефективність цього процесу прямо впливає на зміст та функціонування правової системи України. Громадянська демократія, закріплена в конституції, втілена у правовій системі і нормативістиці та реалізована у юридичній і державній практиці, показує, що свобода як окремої людини, так і спільноти зберігається доти, доки вона не заперечує і не стоїть на заваді свободи інших. Водночас свобода, що не супроводжується солідарністю, розумінням взаємозалежності добробуту кожного від благоустрою іншого, врешті-решт перетворюється на руйнівне явище індивідуального егоїзму, тотального панування нічим не обмеженого індивідуально- приватного інтересу над суспільним. Ці вимоги стосуються і свободи слова.

Новітня історія України розвінчала головну ілюзію минулого сторіччя: достатньо спочатку створити наддержавну структуру, підпорядкувавши цьому зусилля усього суспільства, а згодом, залежно від волі політичного керівництва гарантувати громадянам повний обсяг їхніх природних прав і свобод. Тому діяльність громадянського суспільства має бути спрямована на реалізацію потенціалу особистості і на доцільне у кожний конкретно-історичний момент обмеження кількості владних структур та поля їхньої діяльності. У зв'язку з цим серед стратегічних пріоритетів реформування політичної системи України зараз окреслена оптимізація взаємовідносин політичної влади з інститутами громадянського суспільства, одним з основних й є саме свободи слова. Головною ознакою цих інститутів є те, що вони утворюються не державою, а безпосередньо індивідами. І тому їх реальне функціонування є показником громадянської зрілості суспільства, усвідомлення громадянами своїх власних потреб і, найголовніше, можливостей задоволення цих потреб власними, колективно об'єднаними силами. Ці сили мають діяти в Україні за двома векторами - задовольняти потреби учасників без допомоги державних структур, а також стимулювати легітимними засобами державні структури до повного виконання ними обов'язків перед громадянами. Володіючи громадянськими правами і політичними свободами, людина спроможна самостійно посісти у суспільстві те положення, на яке вона заслуговує і яке ще найбільше відповідає обсягу та якості реалізованого особи- стісного потенціалу.

Обсяг і реальність свобод і прав людини, власне кажучи, і підноситиме Україну до оцінки, що дозволяє розглядати суспільство як громадянське, а державу як правову. При цьому у взаємовідносинах останніх має формуватися і механізм розширеного відтворення соці- окультурного і політико-економічного середовища, яке своєю чергою через реалізацію громадянських прав і свобод формує людину в усіх її вимірах - як індивіда, особистість, громадянина.

Список використаних джерел

1. Маклюен М. Галактика Гутенберга. Становлення людини друкованої книги / М. Маклюен [пер. з англ. А. Галушки]. - К. : Ніка-центр, 2001. - 464 с.

2. Тоффлер Э. Третья волна / Э. Тоффлер; пер. с англ. - М. : АСТ, 1999. - 784 с.

3. Habermas J. Faktizitat und Geltung. Beitrage zur Diskurstheorie des Rechts und des demokratischen Rechtsstaat / J.Habermas. - Fr.a.M.: Suhrkamp, 2009. - 704 s.

4. Lafontaine O. Die Gesellschaft der Zukunft: Reformpolitik in einer veranderten Welt / O.Lafontaine. - Hamburg: SPD, 2008. - 341 s.

5. Lafontaine O. Fortschritt und Solidaritat / O.Lafontaine. -

6. Bonn: Reinbek Verlag, 2008. - 228 s.

7. Postmoderne: Zeichen eines kulturellen Wandels. - Hamburg: Hirschfeld, 1986. - 427 s.

Размещено на Allbest.ru