Категорія справедливості в античній філософській парадигмі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КАТЕГОРІЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ В АНТИЧНІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ ПАРАДИГМІ

кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри філософії, Ужгородський національний університет (Україна, Ужгород)

Досліджуються уявлення про соціальну справедливість в античному соціально-філософському пізнанні. Характеризується формування поняття справедливості на рівні концептуального розуміння, що виражає співмірність людських вчинків, їх співвідношенням з порядком Всесвіту, правом та традиціями соціуму.

Ключові слова: справедливість, соціальна справедливість, категорія справедливості, справедливе, не справедливе, сутність справедливості, розуміння справедливості, правова справедливість.

соціальна справедливість античний філософський

The article contains a research of understanding of social justice in an ancient social and philosophical knowledge. Concept “justice” characterized on the level of conceptual understanding which expresses the proportionality of human actions by their correlation between order of the universe, right and traditions of society.

Keywords: justice, social justice, category of justice, just, unjust, the essence of justice, understanding of justice, legal justice.

Исследуются представления о социальной справедливости в античном социально-философском познании. Характеризуется формирование понятия справедливости на уровне концептуального понимания, что выражает соразмерность человеческих поступков, их соотношением с порядком Вселенной, правом и традициями социума.

Ключевые слова: справедливость, социальная справедливость, категория справедливости, справедливо, не справедливо, сущность справедливости, понимание справедливости, правовая справедливость.

Аналіз справедливості як соціально філософської категорії та визначення її ролі в українському державотворенні потребує історичного аналізу, що дасть змогу побачити витоки та розвиток розуміння справедливості від давніх часів до сьогодення. З іншого боку, Україна намагається перейняти європейську модель чи доктрину суспільного розвитку, зміст якої формували три джерела: давньогрецька філософія, римське право та християнська етика. Тому необхідним є аналіз і висвітлення проблеми справедливості в античній (грецькій і римській) соціально-філософській думці.

Дослідження соціальних вчень Сократа, Платона, Арістотеля та багатьох інших античних філософів хоч і має давню традицію, однак, їхні думки з приводу справедливості і несправедливості у найрізноманітніших сферах суспільного життя були, є і, очевидно, будуть й надалі виступати об'єктом теоретичного аналізу. Так само і наше дослідження є лише черговою спробою осмислити, поглибити та розширити розуміння соціальної справедливості, враховуючи велику філософську спадщину, що залишили нам античні мислителі.

Останні осмислювали особливості суспільних відносин на прикладі вже існуючих до цього впродовж сторіч міст-полісів або міст-держав. Такі політичні ідеали і філософські категорії як справедливість, свобода, рівність, повага до закону, верховенство права, народовладдя спочатку зародилися і розвинулися в цих містах-полісах, а пізніше знайшли оцінку на сторінках політичних і філософських трактатів.

Певною мірою до них ми можемо відносити “Іліаду” й “Одіссею” Гомера та поеми Гестора, створені наприкінці VIII на початку VII ст. до н.е. Однак до V ст. до н.е. включно у своїх роботах такі мудреці як Аристофан, Фукидід, Протагор обмежуються описуванням фрагментів суспільної діяльності, або складають другорядні сентенції в поетичних, драматичних чи історіографічних творах [4, с. 79-88].

Можна вважати, що першим етапом формування соціально-філософської концепції справедливості є твори Платона і Арістотеля.

Платонівський ідеалізм у підході до справедливості, як, втім, і до інших понять - краси, добра, блага - відобразив те, що в цієї категорії є зміст, який не залежить від суб'єктивних відчуттів окремої людини.

Платон наділяв справедливість такими властивостями як об' єктивність, всезагальність, незмінність і необхідність. Крім того, Платоном була поставлена проблема, яка стала предметом суперечок і роздумів протягом наступних століть, коли філософи намагалися виявити джерела природного права. Це проблема “природних” основ справедливості та їх співвідношення з соціальними інститутами.

Він був проти механічного перенесення законів природи на відносини людей. Головним законом Космосу є не природна закономірність, а щось інше. “Мудреці вчать, - говорив Платон, - що небо і землю, богів і людей об'єднують спілкування, дружба, порядність, помірність, справедливість, з цієї причини вони і називають наш Всесвіт “порядком (“Космосом”), а не “безладом”” [12, с. 350].

Виділяючи в людській душі три складові: розум, що пов'язаний з мудрістю, волю - з мужністю, відчуття - з стриманістю, Платон особливе місце відводить справедливості як гармонійному поєднанню всіх доброчесностей. Причому він вважає справедливість достойністю, яка має всезагальний характер, але в кожного окремого громадянина вона повинна формуватися за допомогою виховання. А для цього потрібні певні політичні умови.

Ці умови, за Платоном, існують в державі з правильним устроєм. Він описує “ідеальну модель” державного устрою (так звану “республіку філософів”). Не вдаючись у детальну характеристику та критику цієї моделі, відзначимо думку Платона про те, що справедливість є не стільки особистою, скільки державною доброчесністю. Вона передбачає цілий ряд умов, без яких правильний устрій держави неможливий: мудрість, мужність, розважливість (стримуюча міра). Він також вперше спробував аргументовано обґрунтувати “концепцію справедливої нерівності”, яка викликала дуже багато спорів в подальші століття.

Розуміння справедливості як явища не індивідуального, а загального, характеристика її соціальної природи отримали подальший розвиток у працях Арістотеля, який багато в чому синтезував усю соціально-філософську думку Стародавньої Греції. Справедливість для Арістотеля - важливий соціальний феномен, без якого не може існувати ні соціальне, ні політичне життя. Вона є основою як розумного суспільного устрою, так і доброчесностей кожної людини. “Справедливість, - писав філософ, - досконала доброчесність... Справедливість є більш дивовижною і блискучою, ніж вечірня чи ранкова зоря; тому ми й говоримо прислів' ям: “у справедливості полягають всі доброчесності”” [1, с. 84].

Арістотель у своїй “Етиці” та “Політиці” розглядає проблему справедливості в різних ракурсах. Центральним поняттям, що характеризує справедливість, для Арістотеля виступає “сумірність” як принцип організації розумної рівноваги. Те, що є сумірним, те є й справедливим.

За Арістотелем, справедливістю є своєрідна середня точка між двома несправедливостями. З одного боку, порушення закону, з іншого, неоднакове ставлення до рівних. Рівновіддалене від того й іншого і є справедливим. Таке міркування випливає із улюбленої Арістотелем доктрини “золотої середини”. Оскільки доброчесність є для нього серединою між протилежними пристрастями, то й справедливість, як досконала доброчесність, визначається за тією ж схемою.

Оцінюючи концепції справедливості Платона та Арістотеля, як найбільш показові для античності, Б.Рассел зазначав, що вони спираються на ідею нерівності як підґрунтя принципу справедливості. “Вони гадали. - пише він, - спочатку на підставах, які випливають із релігії, - що кожна річ чи особа має свою визначену царину, вийти за межі якої буде “несправедливістю”. Декотрі люди, силою своєї вдачі та схильностей, мають ширшу царину, ніж інші, і в тому, що їм достається більший пай щастя, несправедливості нема” [13, с. 135]. Рівномірний (але не рівний) поділ “за гідністю” з врахуванням того, що самі мірила гідності є принципово ієрархічними, - в цьому вбачається сутність справедливості, витлумаченої як спільне начало відплати.

Арістотель зазначав, що уявлення про справедливість присутні й у буденній свідомості людей, хоча всі судять про неї по-різному: “На думку одних, зі справедливістю пов'язане благовоління до людей; на думку інших, справедливість полягає вже в тому, щоб панував чоловік сильніший” [2, с. 385]. Втім, розбіжність в думках не заважає всім одностайно бути на стороні справедливості й засуджувати “обурливу” несправедливість. Виходить, люди цінують справедливість однаково, а розуміють її по-різному. Всі усвідомлюють що вона корисна і є благом. Однак, добре й корисне для одних зовсім не є таким для інших. Справедливості потребують усі. Тому в неї багато добровільних захисників. Але як тільки прокидається інтерес і громадська позиція, то люди виявляють діаметрально протилежні погляди.

Арістотель виділяє два типи справедливості (вірніше, її розуміння): зрівняльний і розподільний. Перший не потрібно плутати з тим, що прийнято називати “зрівнялівкою”. Мова йде про зрівнювання витрат і вигод у соціальних відносинах: це, як пише Арістотель, “справедливість при обмінах”. При цьому закон звертає увагу не на моральний вигляд і соціальне становище людей, а лише на відмінність збитків і вигод. Із особами закон обходиться як з рівними у всьому (за винятком розрізнення того, хто вчинив злочин, від того, хто страждає, і того хто завдав збитків, від того, хто терпить збитки і т.п.).

Не можна не помітити глибокої проникливості Арістотеля, який, аналізуючи проблеми справедливості, вперше включив до її осмислення думку про пропорційність обміну, певною мірою випереджаючи Марксову ідею мінової вартості, розуміння ролі грошей як міри оцінки.

К.Маркс у своєму “Капіталі” підкреслював, що Арістотель, трактуючи ідею справедливості як смислової форми, безпосередньо пов'язаної з поняттями тотожності та сумірності, відкрив відносини рівності. Однак він не зміг пройти шлях, що веде до фіксації трудової природи вартості, адже “грецьке суспільство спиралось на рабську працю і тому мало за свій природний базис нерівність людей та їх робочих сил... Геній Арістотеля виявляється саме в тому, що у вираженні вартості товарів він відкриває відносини рівності. Лише історичні межі суспільства, в якому він жив, завадили йому розкрити, якими ж насправді є ці відносини рівності” [9, с. 69-70].

Арістотель вів мову не про зрівнювання усіх у доходах (зрівнялівку), а рівність перед законом, мета якого - контролювати дотримання договорів, що укладаються між людьми та сприяти пропорційному відшкодуванню шкоди, якщо така є. Це трактування можна розглядати як основу концепції суспільного договору та правової держави, які отримали подальший інтенсивний розвиток у європейській традиції. Цей тип справедливості має універсальний характер, бо реалізовується там, де існує громадянське суспільство. В основі такого суспільства лежить уявлення про рівноправність громадян в більш глибокому розумінні - принцип еквівалентності перекладений на мову моралі та права.

Тобто, характеризуючи соціальну справедливість, Арістотель говорить про еквівалентність (або рівномірний обмін), що можна трактувати як потребу в поповненні життєвих сил, що діє не лише тоді, коли суб'єкт свідомо й добровільно, хоч і під впливом природних та соціальних потреб, дає щось іншим, а й тоді, коли в нього силою відбирають деякі блага чи незаслужено позбавляють гідності. Правильний розвиток подальшої ситуації полягає знову ж таки в поверненні до стану, в якому суб'єкти перебували на самому початку, у відновленні “status quo”.

Таким чином, ми бачимо, що зрівняльний спосіб здійснення соціальної справедливості, про який писав Арістотель, реалізовується за допомогою таких принципів, як взаємність і еквівалентність. Форми їх прояву, зрозуміло, не є однакові для матеріальних і духовних відносин, в останньому випадку вони окреслюються менш різко та більш умовно. Зазначені принципи тісно пов'язані між собою: дія не може бути еквівалентною, не будучи в той же час взаємною, хоча, з іншого боку, не виключено, що взаємна дія іноді приймає нееквівалентну форму.

“Нееквівалентність” взаємодії людей, також має об'єктивні (онтологічні) підстави, бо знаходить своє втілення у такий спосіб реалізації соціальної справедливості, який характеризується зазвичай як розподільний (або пропорційний) принцип. Її коріння сягають давніх часів, коли в процесі розподілу матеріальних благ з'явилися перші елементи нерівності. Потрібно мати на увазі, що розподільна справедливість стосується всієї суми благ, наявних у розпорядженні суспільства. Розподільна справедливість тлумачиться Арістотелем в елітаристському дусі. Її критерієм виступає гідність людини (реальна чи уявна), яка не має прямого відношення до економіки - заслуга перед батьківщиною, моральні доблесті, здібності і т.д.

Блага розподіляються пропорційно гідності, але, як зазначав Арістотель, мірило гідності не всі бачать в одному й тому ж: громадяни демократичного суспільства бачать його в свободі, олігархи - в багатстві, аристократи - в доблесті й славі і т.д. Звідси випливає, що розподільна справедливість не може мати універсальний характер, а залежить від суспільного устрою та пануючої системи соціальних цінностей.

Такий вид справедливості спочатку був характерний для суспільств авторитарного типу, де існувала складна і досить жорстко організована соціальна ієрархія (у вигляді низької суспільної “Піраміди”). Згідно розподільчої справедливості, приватні інтереси й приватне життя громадян (в широкому сенсі, в тому числі й економічне) “не релевантні” з точки зору отримання ними тих чи інших благ. Вони щось отримують лише в тій мірі, в якій спільно беруть участь у цілях і цінностях усього суспільства (справжніх чи уявних).

Розподільна справедливість є засобом, говорячи сучасною мовою, тотального соціального контролю, регулювання та управління. “Доля” розподілу благ визначається переважно соціальним статусом груп, організацій, індивідів, закріпленим і охоронюваним правовими нормами, що забезпечені державним примусом. Звідси випливає, що гарантом тут виступає державна влада, яка опирається не на рівний для всіх закон, а на закон, що виражає волю пануючої політичної еліти чи угруповування. В цьому контексті справедливість виконує важливу методологічну роль у регулюванні суспільних відносин.

Запропонований Арістотелем двоїстий підхід до справедливості зберігає свою актуальність по сьогоднішній день і виконує важливу методологічну роль у вивченні даної проблеми. Ті інтерпретації, трактування, коментарі щодо розуміння справедливості, які накопичило людство протягом своєї історії базуються на арістотелівському підході. Так сучасні вчені виділяють загальну (у широкому значенні) й приватну (у вузькому значенні) справедливість, розуміючи під першою “загальний моральний знаменник усіх соціально впорядкованих відносин між людьми, вищу морально-правову інстанцію у суспільних справах” [14, с. 545]. Приватна або спеціальна справедливість це є “морально санкціонована співрозмірність у розподілі благ і зол спільного життя людей” [14, с. 546]. В інших джерелах [5, с. 255; 6, с. 191] ми можемо знайти розуміння справедливості як ідеалу, що цілком відповідає справедливості як вищої чесноти, або її широкому значенню, а також розуміння справедливості як принципу діяльності, що цілком може відповідати другому виду справедливості Арістотеля.

Фактично для будь-якого суспільства, минулого та сучасного, характерним є поєднання двох форм справедливості. Але, як зазначав В. Є. Давидович, починаючи від своїх витоків, Вед і Упанішад, Біблії та Гомера, справедливість найчастіше трактувалася як якась тотальна цілісність, як “сущий світопорядок”, фундамент світобудови, духовне джерело історії. У цьому контексті справедливість тлумачилася як певна природно-духовна першооснова, як, говорячи сучасною мовою, “матриця і природних метаморфоз, і людських звершень” [5, с. 24].

Творіння, встановлення, відтворення чи підтримання заданого порядку - з цих тез “проросла” ідея соціальної справедливості. І в багатьох випадках ідея справедливості виступала як освячення існуючого, чинного, даного. Зазначимо, що ці аспекти становлять корінну основу стабілізуючої функції соціальної справедливості. Ця функція в першу чергу спрямована на збереження певного порядку розподілу матеріальних та інших благ.

Слід зазначити, що в процесі соціальної життєдіяльності моменти взаємодії та розподілу тісно пов'язані між собою. Поняття рівноваги (рівного обміну) та розподілу ніби “зливаються” у конкретних життєвих ситуаціях. З точки зору результату (момент отримання) відносини обміну є одночасно і розподільними, а всяка система, що складається з безлічі реальних і різноманітних взаємодій, забезпечує розподіл соціальних, матеріальних та духовних цінностей. “По суті будь-який зв'язок між соціальними суб' єктами, через який кожен з них отримує від іншого (інших) щось для себе життєво необхідне, “свою” частину з фонду циркулюючих у суспільстві матеріальних і духовних благ (цінностей) або бере на себе “свою” долю суспільних повинностей і відповідних витрат, може вважатися розподільчим відношенням. Соціальна справедливість передбачає наявність сукупності розподільних відносин у широкому значенні цього слова” [8, с. 65].

В даньогрецькій філософії містяться теоретичні передумови наступних суджень про справедливість, що мали місце в історії суспільно-філософської думки. Подальша історія ідеї справедливості здебільшого виражала певну соціальну позицію й своєрідність філософської системи того чи іншого автора, який досліджував цю проблему. Концепція справедливості Арістотеля, так само, постає як певний синтез і подальший розвиток попередніх підходів. Так, софісти у своїй інтерпретації положення про людину як “міри всіх речей”, у тій чи іншій формі, схилялися до неминучої суб'єктивізації і релятивізації уявлень про справедливість, право, закон. Щоб справитися з цією трудністю, Сократ і Платон, що відстоювали об'єктивний характер політичних і правових явищ, знову - на противагу софістам - стали апелювати до бога як міри всіх речей. У концепції Арістотеля ці два напрямки пошуків - пошуки софістами людської основи міри в політичних і правових явищах та сократівсько-платоніовські пошуки засад, що визначають об'єктивний характер міри в людських відносинах, - поєднуються і синтезуються завдяки уявленню про політичну природу людини, що трактується у якості природно-людського джерела об'єктивного характеру міри справедливості в соціальних явищах і відносинах.

У вченні Епікура справедливість розглядалась передусім в аспекті безпеки та спокою людини, а також у зв'язку з корисністю. Вважаючи підґрунтям справедливості природний порядок речей, він вказує разом з тим на її суспільно-договірне походження: “Справедливість, що бере початок у природі, є договором про корисне... Справедливість сама по собі не є чимось, однак у стосунках між людьми вона завжди є певним договором про те, щоб не шкодити й не потерпати від шкоди” [10, с. 217]. Звідси ідея Епікура про відносний характер справедливості: із зміною обставин корисне може стати шкідливим, а справедливість - несправедливістю. Ці міркування згодом знайшли відображення у теоріях суспільного договору як джерелі справедливості, що слугує засобом гарантування взаємної безпеки.

Для Стародавнього Риму було характерним розуміння справедливості, перш за все, як правової категорії. Так, Марк Туллій Цицирон обґрунтовував справедливість, як природно-правову категорію, бо вона походить із розуму й природи. А от, наприклад, Доміций Ульпіан вважав, що справедливість є незмінною волею надавати кожному його право. Право вимагає: жити чесно, не робити шкоди іншому, кожному віддавати те, що йому належить. Справедливість є пізнанням божественних і людських справ, наукою про справедливе і несправедливе. Доміций Ульпіан вважав, що дане трактування і є основою справедливості й прав особистості [7, с. 27].

У цьому визначенні дослідники вбачають вираз основного принципу права взагалі - принципу рівності, який припускає і виражає рівну справедливість і справедливу рівність для всіх людей - суб'єктів права. Як зазначає В.С. Нерсесянц [11, с. 55], спираючись на джерела діючого права, римські юристи у своєму трактуванні прав індивідів інтерпретували правові норми, що склалися у дусі їх відповідності до вимог справедливості (aequitas) і у разі колізій часто змінювали стару норму з урахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право (aequum jus).

Слід погодитися з висловлюванням Мілана Бартошека, “aequitas стає поряд із правом, контролює його та в міру можливостей пом'якшує його суворість” [3, с. 26].

Отже, враховуючи та розвиваючи попередні соціально філософські погляди грецьких філософів про справедливість, римські мислителі, таким чином, заклали основи “природного права”, що стало підґрунтям для дослідження даної категорії в майбутньому. З розвитком класово-антагоністичного суспільства та товарно- грошових відносин, справедливість стає предметом дослідження не тільки соціальної, а й правової філософії.

Список використаних джерел

1. Аристотель. Этика Аристотеля. - СПб. : Изд. Философского Общества, 1908. - 207 с.

2. Аристотель. Политика // Сочинения в четырех томах / общ. ред. А.И. Доватура. Пер. с древнегреч. - М. : Мысль, 1983. - Т.4. - С. 375-644.

3. Бартошек М. Римское право: (понятия, термины, определения) / Пер. с чешс. - М. : Юрид. лит., 1989. - 448 с.

4. Бугай Д.В. Правовое мышление в архаической Греции. Dike у ранних элегиков // Вопросы философии. - М., 2012. - № 1. - С. 79-88.

5. Давидович В.Е. Социальная справедливость: идеал и принцип деятельности / В.Е. Давидович. - М.: Изд-во политической л-ры, 1989. - 255 с.

6. Дубко Е.Л. Идеал, справедливость, счастье / Е.Л. Дубко, В.А. Титов. - М. : Изд-во МГУ, 1989. - 191 с.

7. История политических и правовых учений / Под. общ. ред. В.С. Нерсесянца. - М. : Издательство НОРМА, 2000. - 352 с.

8. Мальцев Г.В. Социальная справедливость и право. - М. : Мысль, 1977

9. Маркс К. Капитал. Т.1 // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. - Изд-е второе. - М. : Госуд. изд-во политической литературы, 1960. - Т.23. - С. 5-900.

10. Материалисты Древней Греции / Под. ред. Дынника М.А. - М. : Госполитиздат, 1955. - 239 с.

11. Нерсесянц В.С. Философия права: Учеб. для вузов по юрид. спец. - М. : Издательство НОРМА, 2000. - 647 с.

12. Платон. Горгий // Сочинения в четырех томах / Под общ. ред. А.Ф. Лосева и В.Ф. Асмуса. Пер. с древнегреч. - СПб. : Изд- во С.-Петерб. ун-та; Изд-во Олега Абышко, 2006. - Т.1. - С. 262375.

13. Рассел Б. Історія західної філософії. - К. : Основи, 1995. - 759 с.

14. Словарь философских терминов / Науч. ред. проф. В.Г. Кузнецова. - М.: ИНФРА-М, 2004. - 731 с.

Размещено на Allbest.ru