Філософсько-культурологічне підґрунтя екології культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Філософсько-культурологічне підґрунтя екології культури

Рихліцька О.Д.

кандидат філософських наук, доцент

Україна, Київ

Анотація

Аналізується феномен екології культури та її прояви в контексті сучасних екологічних проблем. Визначаються основні теоретико-методологічні основи еволюції екології культури в контексті культурологічного знання, де екологія культури виступає своєрідним підґрунтям синтезу природи та культури, ціннісною парадигмою у збереженні природної та культурної спадщини.

Ключові слова: екологія, природа, культура, екологія культури, культурологія, ціннісна парадигма.

Rykhlytska O. D. Philosophical and culturological foundation of Culture Ecology

The paper analyzes the phenomenon of Culture Ecology and its manifestations in the context of contemporary problems. The basic theoretical and methodological foundations of the Culture Ecology evolution are identified in the context of cultural knowledge, where Culture Ecology stands out as a peculiar foundation of synthesis of nature and culture, and value paradigm in preserving the natural and cultural environments.

Keywords: ecology, culture, culture ecology, culturology, value paradigm.

Рыхлицка О.Д. Философско-культурологические основания экологии культуры

Анализируется феномен экологии культуры и ее явления в контексте современных проблем. Обозначаются основные теоретико-методологические основы эволюции экологии культуры в аспекте культурологического знания, где экология культуры является своеобразной основой синтеза природы и культуры, ценностной парадигмой в сохранении природной и культурной среды.

Ключевые слова: экология, культура, экология культуры, культурология, ценностная парадигма.

Серед багаточисельних проблем сучасної цивілізації, що породжена технократичним поступом людства виділяють наступні: проблема виживання людства, екологічна криза та невідворотність змін, що відбуваються у біосфері, проблема збереження людської особистості, що являють собою "антропологічну кризу суспільства", адже сучасна постіндустріальна культура створює неймовірні можливості для маніпуляції свідомості людини та її життям, і як наслідок втрата можливості раціонального осмислення свого буття в культурі. Особливий суб'єкт- об'єктний тип світосприйняття сучасної людини перебуває в межовій ситуації, коли діяльність змінила природне середовище, культуру і суспільство, які перебувають на різних еволюційних рівнях.

Аналізуючи глобальні проблеми, які невідворотно підводять людство до "межі" стає зрозумілим, що без осмислення та врахування екологічних аспектів сучасна цивілізація приречена на загибель. Так, відомий дослідник В. Кутирьов вважає, що людину позбавили природних коренів і "обрізали божественні помочі", позбавили статусу суб' єкта, редукували до автора і агента. Став домінувати дискурс. Мислення перетворилося в самостійну сутність у відриві від людини та її свідомості [5,с.47]. А невідповідність духовного розвитку людини від її "природоперетворюючих" можливостей, безмежна гонитва за комфортом призвела до переексплуації як "зовнішньої так і внутрішньої" природи. "Знаходимось на краю прірви. Стає зрозумілим, що шанс подолати загрози, котрі постали перед людством, залежать не стільки від інтелектуальних і організаційно-технічних можливостей цивілізації, скільки від того наскільки моральною є людина..." [5, с.14].

Загальна ситуація занепокоєння визначила активні пошуки нових ціннісних парадигм сучасної людини, які мають стати ключем у подоланні глобальних проблем, а особливо формуванні та втіленні гармонії у відношенні з Природою, предметно-практичній діяльності, соціальних перетвореннях та у процесі "самотворення людини". Адже, "природа сьогодні не може бути зрозумілою без суспільства, а суспільство без природи, -зауважує У. Бек. Навколишнє природне середовище перетворюється в інтегральну складову суспільної, економічної та політичної реальності". Наприкінці ХХ ст. стає зрозумілим, що природа - це суспільство, а суспільство і природа те ж саме. Хто сприймає природу сьогодні поза суспільством. вже не визначають нашу реальність" [1,с.98-99]. Єдиний вихід з даної ситуації вбачається у створенні нової ціннісної парадигми, нової філософії, що здатна поєднати "анатомію розуму із самодостатнім достоїнством природи"(В. Гьосле). Слід зауважити, що пошук можливих шляхів подолання кризи здійснювався дослідниками, як природничих так і гуманітарних наук (Д. Медоуз, Т. Хол, Л. Уайт, А. Тойнбі, Д. Белл, Б. Коммонер). Але сам феномен екології культури не був предметом культурологічного дослідження, тому лише окремі висновки щодо її становлення можна знайти в працях етико-екологічного ракурсу української філософської думки: В. Борейко, Л. Василенко, В.Єрмолаєва, А. Корабльова, Л. Сидоренко, Т. Гардашукта інших дослідників.

Тому закономірним вбачається, неабияка актуальність екологічних орієнтацій (2 пол. ХХ ст.) в науці, політиці, освіті і ін. зміщуючи пріоритети суспільної свідомості в сторону визнання вищої цінності гармонійного розвитку людини, природи та суспільства.

Звернення до проблем екології культури пояснюється ще й тим, що сама екологія (Е. Геккель) (як середовище проживання) стала розглядатися, як внутрішньо-культурний феномен, що сформувався багатовіковим розвитком культури. Актуальність же сьогоднішніх роздумів не потребує аргументації та все ж пов'язана з досягненням людської культури абсолютно нового якісного стану - можливості впливати як на планету в цілому, так і на її мешканців. Ці обставини обумовило освоєння широкого кола концепцій та методологій та пошук на їх основі новітніх підходів у вирішенні даної проблеми.

Тому головною метою виступає окреслення концептуальних параметрів, предметного поля і потенційних можливостей екології культури як нової культурологічної дисципліни, що обумовлює наступні завдання: проаналізувати поняття екологія культури та історію становлення у західній і вітчизняній гуманітарній науці;-виявити специфіку, відповідність та значущість феномену екології культури в соціокультурному просторі.

Культурологічна думка використовуючи поняття культури розкриває сутність людського буття і вивчає не лише культуру в цілому, а й різні доволі специфічні взаємодії з антропологією, етнографією, психологією, соціологією, економічною теорією, лінгвістикою і ін., що віддзеркалюється в існуванні різноманітних підходів та нових напрямків досліджень, таких як: біофілософія, соціобіологія, соціальна екологія, глибинна екологія, екологічна етика, філософія техніки і ін. Потрібно зазначити, що як окрема дисципліна, наука про взаємодію суспільства та природи була окреслена у статті американського вченого Р. Парка (1916р.), а вже у 20-30-х рр. ХХ ст. вона виступала під назвою "humen ecology" ("людська екологія") та "social ecology" ("соціальна екологія") знайшовши подальший розвиток у працях американських соціологів Е. Берджессса, Р. Макензі і ін.

Про активний пошук шляхів вирішення життєзначних проблем сучасності свідчать також і досить незвичні для сприйняття напрями досліджень, як: біополітика (Н. Тінберген), соціальна метеорологія (Г. Кан), біоетика (В.Р. Поттер), біоестетика (В. Влавіаносмін) і б.і.

Як бачимо, більшість різноманітних напрямків культурологічної думки поєднують в єдине ціле досить широку буттєву сферу від фізіології до культурних та духовних явищ. Надаючи при цьому, особливу увагу розгляду таких форм знання, як: екологічна культура, екологія культури, екологічна етика, культурна екологія, культура і глобальні проблеми людства і ін. Ці грані являються складовими, на основі яких вибудовується культурно-екологічна свідомість, що відіграє неабияку роль у розвитку, виживанні та збереженні духовного.

Превалюючим фактором у забезпеченні рівноваги у взаємовідносинах людини-природи-суспільства, поєднуючи природу і культуру, зберігаючи культурну спадщину і духовне життя людства, що виходить на авансцену філософсько-світоглядних пошуків виступає екологія культури. Так, як екологія культури є досить молодою наукою і об'єкт та предмет її вивчення знаходиться в стані осмислення, обґрунтовується існування різноманітних підходів до її визначення як навчальної дисципліни.

В аспекті даної проблеми і зростає роль актуальності філософського та культурологічного осмислення екології культури в контексті аналізу багатопланових проявів: від біологічних- до ідеї охорони пам'ятників традиційної культури, як основного підґрунтя у формуванні людини та світу. Така багатовекторність екології культури проявляється у наступних напрямках:

1) культурна екологія - наука, що вивчає зв' язок між природними умовами і культурою певного регіону або народу, між природою і культурою (Д. Вінер, Л. Гумільов, Г. Ковнц, Ф. Разумовський, Ч. Елтон і ін.);

2) екологічна культура - наука про відношення культури і суспільства з навколишнім середовищем (В. Гайденко, Т. Дрідзе, М. Кисельов, І. Назаров, М. Моїсеєв, Ю. Одум, М. Рац);

3) екологічна естетика - наука про естетичне сприйняття навколишнього середовища. Екологія культури в даному розумінні виходить далеко за межі традиційного розгляду природи в мистецтві і пов'язана з спробами побудови концептуальної філософської моделі естетики природи(Т. Біноклі, А. Гермен, Т. Жессон, Н. Маньковська, А. Печеї, О. Яницький) визначає необхідність пошуку особливої методології, що має міждисциплінарний характер, так як ґрунтується на досягненнях філософської, культурологічної, історичної, філологічної, етнографічної та мистецтвознавчої думки.

В різноманітті приведених вище поглядів на екологію культури відображаються не лише інтереси дослідників, а й різноманітність їх світорозуміння. Що в свою чергу пов'язано насамперед зі становленням екології культури, яка не відкидає існування самої культури народженої ще на зорі цивілізації і свідчить про гармонійне взаємовідношення "людини і природи", "людини і суспільства", "людини і культури".

Прикметними в даному аспекті є міфологічні уявлення давнього світу, що представлені у працях відомих філософів та етнографів (Дж. Вуд, Дж. Фрезер, М. Моїсеєв, Е. Тайлор, С. Токарєв, М. Еліаде і ін.). Віддзеркалення наукових уявлень про взаємозв'язок людини, природи і культури вбачаємо в космогонізмі давньогрецької філософії, в єдності макрокосма і мікрокосма, зороастризмі аріїв та давньокитайському даосизмі. В творах отців та вчителів Церкви, в релігійному мистецтві і народно-християнській культурі розкривається єдність божественного світу, світу природи і людини (А. Блаженний). Природна сутність людини актуалізується в філософії Нового часу (Г. Гегель, І. Гердер, І. Кант, Л. Фейєрбах, І. Фіхте і ін.), звертаючи одночасно увагу на деяку позиційність "природної" та "штучної природи людини", "природа і культура, як друга природа людини".

Взаємовідношення людини і природи знайшло своє відображення у працях К. Маркса і Ф. Енгельса (до речі марксизм був одним із небагатьох філософських напрямків, що претендував на перетворення розрізнених уявлень про людину та закономірності розвитку суспільства в єдину науку), а внаслідок зростання екологічних проблем актуалізувалася у працях філософів та соціологів ХІХ-ХХ ст.(М. Вебер, Г. Зіммель, Г. Спеснер і ін.). Значний внесок у дослідження даної проблеми, відстоюючи ідею "всеєдності" і гармонії природи, суспільства та космосу, зробили космісти: М. Федоров, М. Умов, П. Флоренський, К. Ціолковський, О. Чижевський і ін.

Так, у концепції О. Чижевського прослідковується продуктивна спроба застосувати закони природи до осмислення соціокультурних процесів, акцентуючи увагу на положенні про залежність аспектів людської діяльності (фізіологічного, психічного, інтелектуального, моральнісного) від стану оточуючого середовища. "... ідея про єдність і пов'язаність всіх явищ у світі і відчуття світу як неподільного цілого ніколи ще не досягало тої ясності та глибини. Яку вона поступово досягає в наші дні. Але наука про живий організм і його проявлення поки що є чужою цій універсальній ідеї єдності всього живого з усією світобудовою. Складається враження, що органічний світ ніби є вирваний із природи, примусово поставлений над нею і поза нею..." [7, c.24].

Неабияку роль в розробці методологічного та понятійного апарату екології культури є здобутки сучасної екології- розкриття взаємозв'язку біоценозу, антропосоціогенезу та "живої маси природи", а також введення уже згадуваних нами понять "біосфера та ноосфера" належать В. Вернадському, Л. Гумільову, М. Данилевському, А. Чижевському і ін.

Надзвичайно тонко розуміві оригінально тлумачив органічний зв'язок природного та соціального світів В. Вернадський. Він був одним із тих дослідників в ідеях якого прослідковується інтеграція, здатність бачення загального. Природа, людське суспільство і наукова думка розглядалися в нероздільній єдності, що відіграло неабияку роль в осмисленні даної проблеми. Наприклад, життя розглядається ним не як окреме, самостійне явище, не в його внутрішній складності, а функціональному зв'язку з зовнішніми процесами неживої природи. "Життя, - не є випадковим в світові еволюції, а міцно пов'язаним з нею наслідком"- писав В. Вернадський. Розуміючи живе в системній єдності з небіологічним, відстоюючи ідею універсального взаємозв'язку, цілісності еволюції природи, яка розглядалась дослідником саме як системна цілісність, що і підтверджувалося вченням про біосферу, ноосферу як рівнях цілісності. Потрібно зазначити, що стосовно поняття "ноосфера" у дослідника були попередники- автор концепції космогенезу П.Т. де Шардента Е. Леруа, однак В. Вернадський наповнив вчення про ноосферу природньоісторичним смислом на основі біогеохімічних досліджень. Окрім того, як зазначено вище, в універсальну еволюцію природи дослідник включив і людину.

В аспекті формування інтегративних тенденцій заслуговує на увагу концепція етносу Л. Гумільова, де етнос постає як продукт адаптації людської популяції до різноманітних ландшафтних умов існування, як ланка між біосферою та соціосферою. Етноси,- на думку Л. Гумільова є "біофізичними реальностями", завжди втіленими в ту чи іншу соціальну оболонку, тому дискусія, про те що є первинним - біологічне чи соціальне, оскільки одне не можливе без іншого, є безпредметною"[2,с.29].

Центральне місце проблеми взаємодії суспільства та природи займають в напрямку американського інвайроменталізму (У. Пауел, Дж. Піншо, Е. Іст, О. Леопольд, Дж. Марш, Е. Рос, М. Ганді, А. Швейцер і ін.).

Передумовою до теоретичного осмислення проблеми екології культури є праці культурологів (С. Аверінцев, Л. Баткін, В. Біблер, Н. Злобін, М. Каган, В. Межуєв і ін.). Але безумовним поштовхом до визначення екології культури стали міждисциплінарні дослідження 80-90-х років ХХ ст., які розглядають дане питання в контексті "першої природи". Саме в цьому просторі і виникає назва наукової дисципліни. Термін "екологія культури"(від гр. oikos - дім, батьківщина, і logos- поняття, вчення), як і "моральна екологія" вперше було вжите академіком Д.С. Ліхачовим [6]в 1979 році у статті, що була присвячена збереженню навколишнього культурного середовища, моральності, моралі і культурі, а також значенню реставрації та збереження пам'ятників архітектури. Потрібно зазначити, що сам дослідник застерігає від поєднання понять "екології культури" та "реставрації пам'ятників культури", зауважуючи на культурній екології, як безумовній частині соціальної екології. Одночасно, Д. Ліхачов вбачає різницю між екологією культури та екологією природи у здатності людини компенсувати шкоду нанесену природі, або сама природа (як живий організм) здатна вилікувати саму себе. У випадку ж втрати частини культурної спадщини тієї або іншої культурної епохи відновлення є неможливим.

Подальший розвиток екології культури був збагачений дослідженнями з екологічної та соціальної філософії (В. Бахарєв, Л. Василенко, В. Крисаченко, Ф. Канак, М. Кисельов, А. Єрмоленко і ін.), екологічної психології та педагогіки (С. Глазичев, А. Кочергін, І. Лісеєв і ін.), біології (М. Гусєв, С. Пегов і ін.).

Глибинні ціннісні засади екології культури доповнилися завдяки пошукам екологічної етики: "етики Землі", "етики екологічної відповідальності", "етики благоговіння перед життям" (А. Атфільд, В. Гайденко, О. Леопольд, А. Швейцер і ін.), глибинної екології А. Наесса, гіпотезою Дж. Левлока, парадигмою спільносвіту К. Мейер-Абіха, концепцією коеволюції М. Моїсеєва, принципом відповідальності Г. Йонасаі ін. екологія культура знання природа

Особливу роль у формуванні екології культури, як нової культурологічної дисципліни відіграють дослідження російських дослідників: А. Запесоцького, Д. Ліхачова, І. Ремізова, А. Соколова, Т.І. Генісаретського, В. Каганського. В. Кутирьова і ін.

Таким чином у своєму становленні поняття екологія культури пройшла ряд етапів:

- 80-90 роки ХХ ст., як наука що ґрунтується на трьох підвалинах: природне (біологічне), культурне (самостійні культурні середовища) та їх взаємодія (коеволюція, Етика Землі, інвайроменталізм);

- перша пол.90-х р. ХХ ст. постає у формі стрижня, як у світогляді людини так і системі наук. Природне поступово перетворюється з об'єкту в сутність культурного;

- до другої пол. 90 р. знімається опозиція культури і природи, а екологія культури сприймається, як вивчення механізмів функціонування культурних середовищ.

Таким чином екологія культури проходить у своєму становленні чотири етапи:

- класична парадигма (де є суб'єкт винесений за рамки природного світу і об'єкт (природа). В межах даної парадигми будь-яка нова теорія залишається лише інформацією і не більше;

- некласична парадигма - спроба розгляду Землі, як єдиного великого організму, центром якої виступає рефлексуюче "Я" (у ландшафті);

- постнекласична, що ґрунтується на так званому "середовищному" підході - середовищем існування стають соціокультурні сфери; людина не виноситься поза межі природного, а органічно входить в нього зливаючись в єдиному смисловому полі;

- пост-постнекласична виступає за захист культури від техномашинної цивілізації і людини, як носія культури.

Таким чином в самій динаміці підходів до розуміння предмету цілей і завдань дослідження екології культури відображається поетапна зміна світоглядних, аксіологічних та смислових домінант в контексті соціокультурної парадигми, що постійно змінюється. А екологія культури виступає своєрідним феноменом, що здатний синтезувати процеси гуманізації та екологізації, забезпечити гармонійне функціонування системи "природа-людина-суспільство", поєднати природу та культуру та зберегти природне середовище та культурну спадщину.

В даній статті проаналізовано загальні аспекти становлення екології культури, як культурологічної дисципліни, проте залишається чимало моментів, які потребують деталізації, осмислення та обґрунтування в подальших дослідженнях даної проблеми.

Список використаних джерел

1. Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну.- М.,2000.-384 с.

2. Гумилев Л. География этноса в исторический период.- Л., 1990. -279 с.

3. Горелов А.А. Эволюция культуры и экология.- М., 2002.306 с.

4. Кисельов Г.С. Мир человека: тупиковая ветвь эволюции? //Вопросы философии.- 2007.-№4.-С.9-23.

5. Кутырев В. Крик о небытии //Вопросы философии.- 2007.- №2.-С.47-62.

6. Лихачев Д. Экология культуры //Прошлое-будущему.- Л., 1985.-С.50-62.

7. Чижевский А. Земное эхо солнечных бурь.- М., 1976. - 367 с.

Размещено на Allbest.ru