Феномен ідентичності: проблема тексту та контекстів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут вищої освіти НАПН України

Несмотря на то, что различными аспектами идентичности охотно оперирует не только философия, но и психология, культурология, социология и другие сферы научного знания, имеем дело с тем досадным случаем, когда количество публикаций никак не переходит в качество содержательной определенности и уж тем более -- в четкость теоретико-концептуальных рекомендаций по решению имеющихся проблем. Более того, реальные проблемы в данной предметной сфере практически совсем неотрефлектированы, в значительной степени мистифицированы или в течение продолжительного времени игнорированы, замалчиваемы.

Ключевые слова: идентичность, личность, общественная действительность, социализация, субъект и объект, проблемная сфера, теоретические подходы.

Annotation

Despite the fact that not only philosophy willingly operates by various aspects of identity but also psychology, cultural studies, sociology, and other fields of scientific knowledge, we are dealing with the regrettable case when amount of publications is not transformed into a quality content, but nevertheless - in clarity of theoretical and conceptual recommendations for solving those problems. Moreover, the real problems in this subject field practically do not appear or been mystified and ignored for a long time.

Keywords: identity, personality, social reality, socialization, subject and object, problem areas, theoretical approaches.

Становлення теорії ідентичності має ознаки концептуальної відповіді епохи “оголення коренів”. Б. Паскаль був автором своєрідної філософської аскези звільнення себе від світу, оголення Я. Значення такого інструменту можна проілюструвати на прикладі такої його рефлексії: якщо мене люблять за щирість і доброзичливість, то чи дійсно люблять мене? Ні, оскільки я можу не активувати зазначені особистісні якості, залишаючись, тим не менше, собою. Очевидно, зміст особистісного стрижня складає те, за відсутності чого вже неможливо бути (залишатись) собою.

У праці “Єдиний та його власність” М. Штірнер запропонував власне визначення особистості, відрекомендувавши її “єдиним” - виразною індивідуальністю, спроможною облишити все заради того, щоб змінити життя, зробити його вільним. Основна проблема особистості - труднощі процесу соціалізації як реалізації індивідуальних духовно-суб'єктивних сил в об'єктивному світі суспільства.

Як аргументовано зауважив Дж. Тойнбі, “суспільство не є і не може бути нічим іншим, окрім як посередником, за допомогою котрого люди взаємодіють між собою. Особистість, а не суспільство, творить людську історію” [8, с. 254]. Евристично перспективною варто визнати дефініцію Ґ. Олпорта: “Особистість - це те, чим людина є в дійсності” [10, с. 14]. Саме особистісний формат визначає світоглядний стрижень людини, детермінує характер її взаємодії зі світом.

Особистість - це “жива активність самотворчості, комунікації і єднання з іншими особистостями. Вона реалізує і пізнає себе в дії, якою є досвід персоналізації” [7, с. 10-11]. Особистість не може бути редукована до абстрактних і загальних принципів. Вона завжди залишається конкретною, унікальною і неповторною. Субстанційність самосвідомості в персоналізмі передбачає вільну самовизначеність як особистості загалом, так і її творчої активності зокрема. Е. Брайтмен запропонував таке визначення: “Особистість - це складний, але самототожний, активний, вибірковий, чуттєвий досвід свідомості, яка пам'ятає своє минуле, планує своє майбутнє, взаємодіє зі своїми підсвідомими процесами, тілесним організмом, природним і соціальним оточенням, а також спроможна оцінювати і скеровувати себе засобом як раціональних, так і ідеальних норм” [11, с. 53].

На переконання одного з найбільш виразних представників філософії персоналізму В. Стерна, особистість являє собою унікальну цілеспрямовану єдність розрізнених функцій. Проблема полягає в тому, що особистість ніколи не можна звести до деякої суми, послідовності й абсолютних величин частин та функцій, котрі її складають, оскільки останні перебувають у стані перманентного видозмінення. Зрештою, має право на існування й така дефініція: “Особистість - це людина, яка на підставі власного життєвого досвіду генерує власні духовні установки, не вдовольняючись готовими” [3, с. 23]. ідентичність самосвідомість персоналізм

Варто прислухатися до Г. Маркузе: “Чим більш раціональним, продуктивним, технічно оснащеним і тотальним стає управління суспільством, тим важче уявити собі засоби й способи, за допомогою яких індивіди могли б позбутися свого рабства. Будь-яке звільнення неухильно передбачає попереднє усвідомлення рабського становища. Головним завданням залишається витіснення хибних потреб істинними, а також відмова від репресивного задоволення” [5, с. 9]. Очевидно, Я. Буркхардт мав рацію, коли наполягав на винятковому значенні ролі техніки самосвідомості для становлення особистості та справжності її існування.

Як зауважив З. Фрейд, “людина невротизується, оскільки не може винести всієї сукупності обмежень, накладених на неї суспільством в ім'я культурних ідеалів. З цього було зроблено висновок, що істотне зменшення таких обмежень означало б повернення до втрачених можливостей щастя. Але тут з'являється одне розчарування: за час життя кількох попередніх поколінь люди досягли дивовижного прогресу в природничих науках і в їх технічному застосуванні, однак посилення панування над природою не додало їм щастя. Тут варто було б зробити очевидний висновок: влада над природою не є вирішальною умовою людського щастя” [9, с. 153]. Це вкрай важливий як соціально-філософський, так і ідеологічний аспект, адже він формує світоглядний фундамент суспільної свідомості, від адекватності якого залежать динаміка і ефективність соціогенези в оглядовій перспективі.

Особистість - це насамперед обов'язок бути собою. Як зазначав Е. Муньє, вістря проблеми полягає в тому, що в абсолютній більшості випадків людина лише ідентифікує себе з певною реальністю, а не долає її латентних недоліків, сукупність і підступна інерція яких у перспективі справляє деморалізуючий і навіть фатальний вплив на особистісний суверенітет, аргументовано заперечуючи проти самого факту наявності особистості.

Такі світоглядні основи ідентичності можна відрекомендувати парадигмою манекенності. Прикрість онтологічного статус-кво і особливостей соціокультурної динаміки в межах цього підходу полягає навіть не в жорстко детермінативному і принизливо дегенеративному зведенні багатоманітності людського потенціалу до одноманітності тут-і-тепер буття манекена, а в тому, що така дійсність постає значною мірою результатом вибору людини - не зовнішнього примусу і регламентацій, а власного, внутрішнього вибору.

Мімікрія - атрибутивна ознака об'єкта, а не суб'єкта. Вона призводить до деперсоналізації індивіда, уніфікації людської суб'єктивності й нівелювання суб'єктності. Історія філософської думки вже має досвід оперування подібними феноменами - приміром, у часи раннього середньовіччя етикет категорично забороняв розкривати справжнє авторство тексту, тому впродовж кількох століть з'являлися тексти-аноніми, тексти-інкогніто. Псевдонім був найвищим рівнем дозволеної авторської ідентифікації. Як наслідок - світ побачили тексти за підписом Псевдо-Лонгіна, Псевдо-Лукіан, Псевдо-Ксенофонт, Псевдо-Прокл тощо. Фактично замість змістовної визначеності відбувалася визначеність маркування, позначення ім'ям, уподібненість засобом аналогії.

Формально мотивація такого підходу була благородна і пафосна - повага до неперевершених зразків античної мудрості, які, власне, й слугували орієнтиром-маркером для обрання псевдоніма. Втім, будьмо відвертими: уподібнення себе комусь апріорі, в принципі має виразні пародійно-комічні ознаки. В даному разі маємо справу з ідентичністю як маскою, з ілюстрацією і символом збоченої ідентифікації, квазіідентичності. Натомість справжня ідентифікація й ідентичність не може, не повинна бути самозреченням.

Йдеться про конгруентність - відповідність зовнішніх запозичень суб'єкта його внутрішньому стану. Безперечно, відтворення - невід'ємний атрибут, елемент, функціональна складова ідентифікації, але якщо індивід ідентифікує себе з кимось іншим (будь-ким окрім себе), то він апріорі й апостеріорі відтворює не себе, а того іншого, з ким ідентифікує. Напрошується очевидне запитання: чи не абсурдна ця ситуація? Зрештою, воно риторичне, оскільки ідея ідентичності полягає у виявленні й формалізації сутнісних ознак суб'єкта, а не будь-кого (будь-чого) іншого і не в зведенні суб'єкта до рівня об'єкта, який добровільно позбувається суб'єктності, віддаючи себе на поталу зовнішнім впливам, тенденціям, інтенціям, інспіраціям і т. ін.

Окреслений аспект відсилає до понятійного розмежування автономії та гетерономії. Якщо автономія передбачає особистісний, суб'єктний суверенітет, то гетерономія означає підпорядкування суб'єкта чужій і незалежній від нього нормативістиці й каузальності, а не моральному закону, який він формулює сам перед собою (тобто йдеться про виведення приписів особистісної моральності й загалом життєдіяльності із зовнішніх причин).

Ще один дотичний проблемний аспект - колізія неспівпадіння ідентичності обраної на власний розсуд (чи навіть смак) та ідентичності закріпленої як вердикту зовнішніх щодо суб'єкта інстанцій, які керуються в своїх ідентифікаційних висновках не волюнтаризмом, кон'юнктурою і смаковими преференціями, а деякими нормативно-критеріальними регламентаціями.

Книга Б. Скіннера “По той бік свободи й гідності”, що вийшла друком у США в 1971 році, виразно ілюструє, що сучасна людина - це згусток непередбачуваності, відчаю і страху, який функціонує за біхевіористською аналогією тваринного світу: стимул визначає реакцію. Не більше й не менше. Погодьтесь, це не найкраще портфоліо для конкурсу на гідне місце у вічності. Усвідомлення цього призводить до стану, який Ж.-П. Сартр відрекомендував екзистенційною нудотою.

Прогресуюча інфантилізація породжує “мерехтливу”, “мінливу”, “динамічну”, “ситуативну”, “нерівну собі” ідентичність. Зрештою, означене проблемне явище не є екстраординарним надбанням сучасності: принаймні, ще століття тому блискучий австрійський інтелектуал Роберт Музіль виразно й іронічно проілюстрував феномен “людини без властивостей” [6].

Ключем до осмислення і розв'язання проблеми є статус і значущість суб'єктивно-персонального та суб'єктно-особистісного аспектів ідентичності. Іншими словами, чим ідентичність є: виявленням, віддзеркаленням, унаочненням сутнісних ознак суб'єкта ідентифікації чи уподібненням, запозиченням, мавпуванням сутнісних ознак інших суб'єктів ідентифікації і - як наслідок - редукуванням (ззовні) або ж саморедукуванням (зсередини) суб'єкта ідентифікації до рівня об'єкта ідентифікації?

Між іншим, одіссея історичного генезису суб'єктності іронічна й трагі-комічна водночас: від “Ми-суб'єктності” первісно-общинного ладу до “Я- суб'єктності” високої Античності й епохи Відродження, а насамкінець знову до “Ми-суб'єктності” епохи феодалізму, конвеєрного виробництва, суспільства масового споживання і тотального домінування симулякрів. Показово, що Джо Аберкромбі, Норберт Еліас і Торстейн Веблен аргументовано наполягають: індивідуалізм і капіталізм вже не настільки гармонійні й когерентні, як на початковій стадії розвитку капіталістичних відносин. Більше того, існують виразні ознаки того, що в сучасному світі індивідуалізм стає для капіталізму все більш дисфункціональним - чи пак - навпаки: капіталізм усе більш дисфункціональний для повноцінного буття індивідуалізму. До альтернативних буттєвих стратегем сучасної людини слід віднести: суб'єкт чи об'єкт, особистість чи річ (оречевлена даність)? Виразні акценти в окреслених проблемних аспектах розставив Вільям Штерн у своїй резонансній праці “Особистість та річ”. Основний наголос автора полягав у тому, що особистість та річ принципово несумісні - принаймні в змістовно-функціональному сенсі: ні річ апріорі й апостеріорі не може бути особистістю, ні особистість знову-таки апріорі й апостеріорі не може бути річчю. Така собі “буттєво-екзистенційна мимобіжність”. Звідси напрошується логічний висновок: ідентичність - це не білизна, прикраси і оргтехніка, повноправним власником якої можна стати під час розпродажів у Key Market, Sears чи Hudson's.

Загалом слід визнати, що “наслідування (імітація) є найважливішим механізмом взаємодії, причетним до народження низки феноменів, що характеризують, зокрема, соціалізацію, конформність” [1, с. 51]. За великим рахунком, соціалізація - це класичне пристосуванство, інтерналізація у вигляді засвоєння норм, цінностей і зразків поведінки.

Вістря проблеми полягає в тому, що “ідентифікація імплікує екзистенційно-особистісну самобутність; натомість соціалізація базується на “некритичному позитивізмі”, тобто на тому чи іншому різновиді життєвого опортунізму й конформізму” [2]. У цьому контексті доводиться констатувати наявність людини не стільки “object-oriented” (орієнтованої на предмет, а відтак - суб'єкта культури), скільки “instinct-oriented” (керованої інстинктами - себто об'єкта природи).

Поле буттєвої рутини соціалізації формує повсякденність. Нині відсутнє консенсусне розуміння феномену повсякденності й не визначено його смислові межі. Втім, уже склалися певні наукові традиції осмислення цього явища. До найбільш актуальних змістовних параметрів і сутнісних характеристик слід віднести вивчення повсякденних практик у конкретних наукових дисциплінах - історії (Ф. Бродель, Ж. лє Гофф, М. Данилевський, Г. Кнабе), філософії (Е. Гуссерль, Г. Зіммель, М. Гайдеггер), соціології (П. Бергер, Ж. Бодрійяр, П. Бурдьє, Т. Лукман, Г. Маркузе, А. Шютц), психології (І. Гофман), семіотики (Р. Барт, Л. Баткін, Ж. Бодрійяр, Ф. Бродель, П. Бурдьє, А. Гуревич, М. Данилевський, І. Хейзінга); дослідження соціокультурних механізмів культури повсякденності (Ю. Лотман, Б. Успенський); аналіз проблем співвідношення буденного знання, світогляду та мови (Е. Золотухіна-Аболіна, І. Касавін, М. Гайдеггер, А. Шютц); визначення естетичних принципів повсякденної культури та її взаємодії з художнім простором (М. Бахтін, Н. Маньковська, Л. Тихвинська); виявлення культурних смислів феноменів і елементів повсякденності (С. Бойм, О. Вайнштейн, Г. Почепцов).

Істотне світоглядно-методологічне значення має дискурс довкола корелятивної залежності функціональної ефективності соціалізації та культурації. Культурація - відносно новий понятійний конструкт, який означає інтеріоризацію накопичених в історії культури знань, цінностей та ідеалів. “Якщо соціалізація робить людину виконавцем певних соціальних ролей, які відповідають потребам конкретного типу суспільного устрою, більше того, конкретної національно-своєрідної модифікації суспільства, що і перетворює індивіда на носія “ансамбля суспільних відносин” (К. Маркс), то культурація несе індивіду цінності, породжені всіма народами в усі часи, бо вони опредмечені в пам'ятках культури та надаються нею в загальне користування. Зрозуміло, жодна людина не може освоїти всю це неозору культурну спадщину і “привласнити собі” опредмечені в ньому цінності, їй доводиться весь час вибирати з практично безмежного обсягу культурної спадщини певні пам'ятники. І наскільки б не була велика допомога (а певною мірою і диктат) батьків, вчителів, церковників, політиків, які прагнуть регламентувати індивідуальний вибір, цей вибір у розвиненій культурі є неусувним, роблячи виховання в більшій мірі незалежним від вимог суспільства” [4, с. 178-179].

Як аргументовано доводить М. Каган, “історія людства починається зі стану невиокремленості індивіда з колективу; це виражається в спільності всього змісту свідомості членів кожного такого колективу, включаючи ціннісну грань їхньої свідомості. Відродження відкрило перехідний період від міфологічно-традиційної культури до культури інноваційної, до особистості креативної. Модернізм початку ХХ століття позначив завершення цього переходу і перемогу особистості над усіма імперсональності силами, прийшовши до остаточного розриву з традицією як такою, в ім'я абсолютної свободи самовираження і самоствердження Надлюдини. Проте, вже до середини ХХ сторіччя стало очевидним, що гіпертрофія індивідуальної, ціннісно-творчої енергії настільки ж небезпечна для розвитку людства, як і гіпертрофія надперсональних сил. У підсумку почалися пошуки виходу культури з індивідуалістичного глухого кута задля знаходження рівноваги між індивідуальним та соціальним, між правами, устремліннями, ціннісними установками особистості та інтересами збереження цілісності суспільства і самого життя людства завдяки усвідомленню його цінностей як верховного суб'єкта, якому нарешті надано його законне місце, яке спочатку посідав Бог, а потім Надлюдина” [4, с. 180-181]. Застереження проти абсолютизації як індивідуальних, так і надперсональних концептуальних підходів до проблеми ідентичності є доволі слушним з огляду на проблемні наслідки реалізації кожної з парадигм.

Важливим аспектом соціалізації є так зване “стадне почуття”, або “закон 5%”. Його сутність полягає в наступному: якщо 5% відсотків членів будь-якої спільноти здійснюють одночасно певну дію, то решта починає її повторювати. Якщо в табуні коней, які мирно пасуться, налякати 5% і змусити їх тікати, то інші коні також зірвуться з місця; якщо 5% світлячків випадково синхронно спалахнуть, то одразу спалахнуть усі інші. Ця особливість проявляється і у людей. Недавно англійські вчені поставили експеримент: у велику, простору залу запросили людей і дали їм завдання “переміщайтеся, як вам завгодно”. При цьому деяким давали чітко визначене завдання: як саме рухатися і коли. В результаті було експериментально підтверджено, що 5% осіб, які синхронно переміщаються, підсвідомо змушують усіх інших рухатися в тому ж напрямку [12].

Для автосинхронізації необхідно, щоб об'єкти володіли хоча б частково ідентичним інформаційно-алгоритмічним станом і перебували в умовах, що допускають інформаційний обмін між ними - хоча б безадресний, циркулярний. Цю тезу можна підтвердити експериментально: достатньо прийти на концерт з компанією друзів і синхронно плескати в потрібні вам моменти - зал повторюватиме за вами. Деякі практичні висновки із зауваженої особливості полягають у наступному: не варто робити колективи більше 20 осіб, оскільки лідер становить 5% від загальної кількості групи, збільшення ж кількості учасників тягне за собою втрату управління. В аудиторії, де 30 - 40 осіб, викладачеві дуже важко постійно тримати увагу групи. Цей закон можна застосовувати і до інших ситуацій: 5% тих, хто злякався і побіг купувати товари, вистачить для того, щоб мимоволі вплинути на інших і через деякий час полиці магазинів спорожніють; 5% відсотків провокаторів вистачить, щоб мирний мітинг перетворився на масове побоїще і т. ін. [12]

Сьогодення вочевидь потребує світоглядної і особистісної емансипації, відмови від фетиша соціалізації. Звичайно, скасувати соціалізацію як соціальний механізм неможливо в принципі, оскільки вона є атрибутивною ознакою кожного суспільства. Але коригувати і оптимізувати механізм її дії не лише можна, а й треба. Тільки в такий спосіб варто розраховувати на досягнення мети суверенної і буттєво повноцінної особистості, яка є суб'єктом, а не маніпульованим ззовні об'єктом ідентифікації.

Список використаних джерел

1. Андреева Г.М., Богомолова Н.Н., Петровская Л.А. Зарубежная социальная психология ХХ столетия: Теоретические подходы: Учеб. пособие для вузов / Г.М. Андреева, Н.Н. Богомолова, Л.А. Петровская. - М. : Аспект Пресс, 2002. - 287 с.

2. Гречко П.К. Идентичность - современные перспективы [Электронный ресурс] - Режим доступа: // http://www.litera.inst- et.ru/admin/pdf/20n022n54540file.pdf.

3. Дзюба В.И., Степанов А.П. Восхождение к гуманізму / В.И. Дзюба, А.П. Степанов. - К. : Либідь, 1997. - 448 с.

4. Каган М.С. Философская теория ценности / М.С. Каган. - СПб. : ТОО ТК “Петрополис”, 1997. - 205 с.

5. Маркузе Г. Эрос и цивилизация / Г. Маркузе. - К. : “ИСА”, 1995. - 352 с.

6. Музиль Р. Человек без свойств: Роман. Кн.1 / Роберт Музиль. Пер. с нем. С. Апта. Предисл. Д. Задонского. - М. : Ладомир, 1994. - 750 с.

7. Мунье Э. Персонализм : перевод Вдовиной И.С. / Э. Мунье. - М. : Искусство, 1992. - 142 с.

8. Тойнби А. Дж. Постижение истории. Пер. с англ. - М. : Прогресс, 1991. - 736 с.

9. Фрейд З. Недовольство культурой // Антология культурологической мысли : авт.-сост. С.П. Мамонтов, А.С. Мамонтов / З. Фрейд. - М. : ROU Press, 1996. - 352 с.

10. Allport G.W. Personality: A Psychological Interpretation. - N.-Y.: Henry Holt and Company, 1937. - 588 р.

11. Brightman E.S. Nature and values. - N.-Y.: Abingdon- Cokesbury Press, 1945. - 171 р.

12. [Электронный ресурс] - Режим доступа: http://www.lookatme.ru/flow/posts/science-techno/81781-stadnoe- chuvstvo-ili-zakon-5-ti-protsentov.

Размещено на Allbest.ru