Експлікація свободи від Античності до Нового часу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Експлікація свободи від Античності до Нового часу

Тарас Клок

На основі компаративного підходу проаналізовано особливості поглядів на категорію свободи в різні історичні періоди. Показано, що попередні філософські системи (Античності, Середніх віків, Відродження, Нового часу) стали передумовами для розвитку філософії ХХ та ХХІ ст. Розглянуто сучасні дослідження свободи в українській філософії. Виявлено проблеми розуміння свободи й перекладу свободи як категорії.

Ключові слова: доля, необхідність, воля, незалежність.

Клок Тарас. Экспликация свободы от Античности до Нового времени. На основе компаративного подхода проанализированы особенности взглядов на категорию свободы разных исторических эпох. Подтверждено, что предыдущие философские системы (Античности, Средневековья, Возрождения, Нового времени) стали предпосылками для развития философии ХХ-ХХІ вв. Рассмотрены современные исследования свободы в украинской философии.

Ключевые слова: судьба, необходимость, свобода, независимость.

Klok Taras. Explication of Freedom from Antiquity to Modern Times. The article compares the different theories of freedom from antiquity to modern times. Established that freedom has always been a subject for thought and reflection philosophers, however, are not always able to comprehend it at a decent level. The article had a philosophical analysis of the freedom of the human being, and examined the relationship of freedom and personality. Analyzed the essence of freedom through contrast will, of necessity and fate. Accordingly, we conclude the complexity explication freedom despite the different approaches in its study.

Key words: freedom, necessity , will, creativity, choice.

Постановка наукової проблеми та її значення. Свобода як категорія філософських дисциплін постає багатогранним феноменом. Існують різні підходи для дескрипції цієї теми. Мислителі давнини й сучасності мали протилежні пояснення щодо її сутності. Ми вважаємо, що експлікація цього феномену залишається важливою і в ХХІ ст. Ця проблема належить до головних проблем у розвитку філософських систем. Дослідимо розуміння свободи через історичні епохи.

Кількість спроб подати цю тему не вичерпується і в сучасний період. Досліджуючи різні історичні епохи, стає зрозуміло, що не було однієї і остаточної інтерпретації свободи. Свобода завжди була головною проблемою в людському існуванні. Про неї писали В. Табачковський, Г. Шалашенко, Є. Андрос, А. Дондюк, Т. Лютий, М. Булатов, Г. Ковадло, Н. Хамітов [9].

Мета статті - проаналізувати історичний процес розвитку ідеї свободи в античній і західноєвропейській філософії, порівняти погляди на свободу філософів із різних періодів; простежити історію філософських ідей щодо свободи як передумови сучасних досліджень цієї теми.

Аналіз останніх досліджень цієї проблеми. Серед сучасних вітчизняних філософів цю тему вивчали: Н. Хамітов, Т. Лютий, М. Булатов, А. Дондюк та ін. [9]. Ми вважаємо, що ця проблема недостатньо висвітлена, зокрема в антропологічному аспекті. З історії філософських поглядів на свободу є мало праць у вітчизняній науці. Багато дослідників удаються до плутанини понять. Виокремимо проблему перекладу з російської мови слова «свобода» на «волю» в українській мові. На нашу думку, неправильно за змістом перекладене слово у філософії робить дослідження науковця неточним. З російської словосполуки «свободный человек», «свободная личность» українською перекладають «свобідна людина» чи «свободна людина». Усі ці інтерпретації свободи створюють додаткові незручності для науковця.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. Розгляд проблеми починаємо з Античності. У різні часи під свободою розуміли різні ідеї. Їх називали: Адрастейя, Ананке, Діке, Тюхе, Мойри. Згодом до цих категорій додалися Логос, Нус. Саме слово свобода не вживалося, але під ним розуміли вищу сутність як умову існування світу та живих істот, які його населяють. Ми вважаємо, що проявами Логосу є мислення істини людиною, а це ми експлікуємо як один із поглядів на свободу, притаманний людині в часи Античності. Швидкоплинність речей, недостовірне знання через чуттєве сприйняття платонізму не ведуть до свободи. Людина залежна від зовнішніх сил і стихій, у своїй могутності вона може знищити цивілізацію, але не мислення.

Грецькі філософи розуміли свободу в мисленні. Платон уважав, що душа тоді перебуває у світі ідей, коли відсторонюється від земного існування, заповненого речами [11, с. 120]. Варто також згадати недостовірне розуміння свободи в діалозі «Держава», коли демократія описується через свавілля і беззаконність [11]. Ми не приділятимемо багато уваги цій темі, а скажемо, що така позиція виникла через нелюбов Платона до демократичного ладу. Свобода так, як вона постає в наведеному вище творі, - це антисвобода. Взагалі важко віднайти чітке розуміння свободи в класичній філософії Давньої Греції, адже самостійно нею не надто переймалися. експлікація свобода філософія

Деякі представники пізньої Античності продовжили розвивати теорію свободи, як розуміння людського мислення, притаманного тільки богам і людям, незалежно від зовнішніх сил та примусу. Стоїки вважали реальною тільки свободу мислення, тіло в той самий час залежить від зовнішніх обставин. Основними представниками стоїцизму були: Зенон Китійський, Хрисіп, Гай Музоній Руф, Епіктет, Марк Аврелій, Юлій Рустик. Луцій Аней Сенека вважав, що людина повинна розмірковувати про свободу, таким чином вона позбавлятиметься від страхів, якими наповнене її життя. Вона звільняється в мисленні, але не в повсякденному існуванні.

Сучасний філософ Манфред Рідель стверджує: «У філософських школах пізньої античності (для класичної грецької філософії не відоме таке формулювання проблеми) це - суперечність між божественним передбаченням та свободою волі» [12, с. 70]. Твердження науковця суперечливе, але має бути розглянуте в дослідженні. На нашу думку, воно не відповідає дійсності, адже в поняттях необхідності давніх греків ми визначаємо самостійну сутність. Заперечують Ріделя сучасні українські філософи Тарас Лютий, Михайло Булатов, Назіп Хамітов та ін. [9]. Починаючи від Логоса в Геракліта, Нуса в Анаксагора і Розуму в Сократа, свобода проявляється вже не як космічний необхідний Закон, а як мислення, єдине, чим відрізняється людина від тварини. Сократ і Платон уважають стриманий, безпристрасний розум справжньою людською свободою, яка існує тільки як синтез добра, краси, істини.

Епоха Середньовіччя поставила свободу в ролі служанки релігії. Сучасний науковець Манфред Рідель писав: «Починаючи з Аврелія Августина, під свободою малася на увазі свобода вибору, всі інтелектуальні диспути стосувалися питання суперечності між абсолютною свободою Бога і тими знаннями, що є передумовою людських учинків» [12, с. 70]. Мало було середньовічних мислителів із цілісними поглядами на свободу. Зокрема містичні філософи не говорили про неї, але писали про Божество - абсолютну сутність, яка скрізь посилає еманації. Ми не можемо детально дослідити свободу в містиків Беме, Екхарта, Таулера, адже їхня інтерпретація засновується на екстатичних, трансових станах зміненої свідомості, коли раціональна експлікація відсутня. На нашу думку, середньовічні містики вірили в Абсолют, або, як його інколи називають, Божество; у своїй могутності, безмежності він являє собою єдину неподільну свободу. Такі погляди, ми вважаємо, для науки постають тільки гіпотезами, а не достовірними фактами. За поетичною характеристикою свободи. вона немає ніякого руху, розумності, осягнення, а є темною глибиною, яка не має ні початку, ні завершення; у ній не густо, не жарко, але вона - темний дім смерті, де нічого не можна відчути, де ні холодно, ні тепло. Уведення свободи як самостійної теми для філософії почалося від Дунса Скота. Він розумів її через людську волю, яка пізнає й бажає осягнути творіння Бога [12].

Ренесанс поєднував античну, середньовічну філософію, езотеричний герметизм, кабалістику євреїв. Серед представників Відродження назвемо Лоренцо Валлу, Козімо Медічі, Марсіліо Фічіно, Піко делла Міранадолу. Свобода розглядалася в цю епоху як самоформування особистості через майстерність і волю індивіда. У «Промові про гідність людини» зазначається, що людина не створена ні небесним, ні земним, ні смертним, ні безсмертним, щоб самою сформувати себе в образі, якому вона надасть перевагу. Слід зауважити, що тлумачення свободи правителі й вельможі Ренесансу перекручували заради реабілітації власного свавілля й безкарності [12].

Англійська філософія Нового часу розглядала свободу під впливом емпіричного методу пізнання. Її цікавили проблеми державотворення, законослухняності, обов'язки громадян. Одним із початківців розгляду свободи в XVI-XVII ст. був Томас Гоббс. Він обстоював ідею свободи як відсутність перепон для руху. Філософ зазначав: «Свобода є відсутність усяких перешкод для дії, оскільки вони не містяться в природі й у внутрішніх якостях дійсного суб'єкта» [3, с. 608]. Саме поняття свобод, а не цілісної свободи, сформували англійські мислителі в політичній філософії; іншими словами, це право людини діяти відповідно до законів. Джон Локк стверджував, що свобода в суспільстві може бути підкорена тільки вибраній законодавчій владі, а не чиїйсь іншій волі [3]. Також мислитель уважав свободу більш правовою, соціально-політичною категорією. У нього свобода не атрибут мислення, а властивість для дії. Уважаємо, що такий погляд сформувався в науковця під впливом емпіричного методу пізнання та сенсуалістичного спрямування його філософії.

По-іншому осмислювали свободу філософи Франції. Найвизначніший французський представник Рене Декарт відштовхувався не від емпіризму, а від раціоналістичної філософії. На нашу думку, на французького мислителя вплинули ідеї Дунса Скотта, Вільяма Оккама, хоч сам науковець не вважав схоластику важливою у своєму дослідженні. Р. Декарт доводить: «Нам властива свобода волі, і ми за власним вибором можемо з багато чим погоджуватися або з багато чим не погоджуватися; положення це настільки ясне, що його варто віднести до наших первинних і найбільш уроджених понять» [4, с. 329]. Як ми бачимо, під свободою філософ розумів не вільне діяння, як в Англії, а заперечення чи ствердження чогось із допомогою мислення. Свобода французьких мислителів являє собою не тільки знання, а й рішення людської волі, яка нас уподібнює до Бога. Декарт підкреслював, така свобода дає нам змогу володіти собою [4, с. 547]. На нашу думку, попередня цитата свідчить про зв'язок суджень науковця із поглядами Сократа щодо стриманості й контролю власних емоцій, ми навіть можемо припустити контроль над інстинктами, які проявляються в людських потягах.

Перейдемо до найвизначнішого філософа Голландії - Бенедикта (Баруха) Спінози. Науковець досліджує свободу, аналізує прояви волі й людського мислення. Він ототожнював свободу з Богом, розумом, необхідністю, заперечуючи при цьому незалежність людської волі. Ознайомлюючись із поглядами філософа, ми зрозуміли, що під власне свободою він розуміє Бога. Люди в Спінози залежні від причин, які на них діють, тому можуть бути тільки обмежено свобідними. Наведемо одну цитату з трактату «Етика»: «У душі немає ніякої абсолютної чи свобідної волі, але до того чи іншого хотіння душа визначається причиною, яка своєю чергою визначається іншою причиною, та - третьою і так до безкінечності» [13, с. 146]. Заперечуючи волю як прояв свободи, філософ звертається до мислення. У тому ж творі він писав: «Свобідним я назвав того, хто керується одним тільки розумом» [13, с. 299]. Така позиція зближує Спінозу з античною експлікацією свободи як долі або необхідності в атомізмі Демокріта.

Французькі матеріалісти ХVІI-ХVIIІ ст. довели до крайнощів концепцію заперечення свободи людиною. Серед них виокремимо Поля Гольбаха, Дені Дідро, Клода Гельвеція, Жюльєна Ламетрі. Вони відмовляли свободі особистості і в житті потойбічному (у яке не вірили), і в повсякденному. Гольбах вважав, що свобода - це можливість робити заради власного щастя все те, що не шкодить щастю інших членів суспільства. Матеріалісти зробили висновок, що для людини свобода - це не що інше, як прихована в ній необхідність, і дія завжди є результатом, визначеним образом детермінованої волі, оскільки волю може визначати лише те, що не перебуває в нашій владі - мотив. Ми ніколи не владні над причинами, що визначають нашу волю, ніколи не діємо свобідно [12].

Після голландського філософа проблему свободи розглядав Давид Юм. Він вважав, що свобода

- невіддільна від необхідності сутність, яка заперечує випадковість подій [12]. Окремо слід сказати про німецького філософа Готфріда Лейбніца. Одним із перших він виокремив самостійність свободи. У трактаті «Виправдання Бога на основі його справедливості» Лейбнц стверджує: «Що стосується свободи, то вона залишається неушкодженою серед будь-якої людської зіпсованості» [7, с. 485]. Таке тлумачення схоже із християнською інтерпретацією волі як вибором людиною добра і зла, або ототожненням свободи з Божою благодаттю, доступною віруючій особі. Пізніше Лейбніц відділяє необхідність від свободи: «Свобода забрана стільки ж із необхідності, як і з примусу» [7, с. 485]. Сучасний філософ Манфред Рідель, досліджуючи цю тему, писав: «І нарешті у філософії нового часу

- суперечність між причинністю природи та спонтанності вчинків людини, її здатності причиняти ті чи інші події» [12, с. 70]. Ми вважаємо спонтанність учинків Ріделя очищеною свободою, яку і захищав Лейбніц. На нашу думку, голландський дослідник ототожнював безпримусову свободу із подіями, спричиненими людською особистістю.

Звертаючись до інтерпретації свободи, розглянемо ідеї німецької класичної філософії. Імануїл Кант у теоретичній філософії відділяє свободу від причинності. Слід зазначити, що в пізніх працях філософ ототожнює свободу і необхідність. Нас цікавить його експлікація самостійної свободи. Найчіткіше така дескрипція простежується в «Критиці чистого розуму» і «Критиці практичного розуму». Свобода і причинність перебувають у різних світах, за визначеннями мислителя, у ноуменальному і феноменальному, тобто у світі явищ та умоглядному світі. Е. Кант у «Критиці чистого розуму» зауважує, що свобода і природна необхідність можуть існувати незалежно одна від одної і без збитку одна для одної [6, с. 336]. Крім цієї концепції, в історію світової філософії ще ввійшла апріорна теорія свободи.

В іншій праці - «Критиці практичного розуму» - філософ доводить: «Але свобода єдина зі всіх ідей спекулятивного розуму, можливість якої хоча ми й не осягаємо, але знаємо apriori, оскільки вона є умовою морального закону, який ми знаємо» [5, с. 314]. Крім ідеї свободи, апріорними в науковця виступають ідея душі та ідея Бога. У цій сентенції філософ пише не тільки про нечуттєве осягання свободи, а й про нове її розуміння, тобто про свободу як умову морального закону. Ця думка є важливим етапом порівняно з іншими епохами. Ні в античності, ні в новий час не розуміли свободу як підґрунтя моральності та моралі. Ми б, своєю чергою, додали, що вона є умовою гуманності та людяності. Критикуючи філософські системи попередників, Кант приходить до «метафізики свободи», яку він не розвинув, а тільки почав створювати.

Жоден із наступників, розробляючи власні нові теорії та гіпотези, не міг не відштовхуватися від Імануїла Канта. Філософські системи на прикладі Фіхте, Шеллінга та Гегеля пройшли через критичну філософію кенігсберзького мислителя. Йоган Фіхте стверджує, що акт мислення виконується тільки через свободу [14, с. 472]. Він продовжує в «Досвіді нового науковчення»: «До осягнення споглядання ми підносимося тільки через свободу, як це тільки що мало місце в ставленні Я; і кожне споглядання співвідноситься з осягненням якого-небудь поняття, яке дає напрям свободі» [14, с. 562]. Фрідріх Шеллінг у своїх дослідженнях свободи притримувався моністичного ототожнювання свободи й необхідності, але його розуміння теми відрізнялося від пантеїзму Спінози та суб'єктивізму Фіхте. У трактаті «Філософське дослідження людської свободи і пов'язаних з нею предметів» він стверджує, що свобода і необхідність включають одне одного як єдина сутність, яка являє себе тою чи тою, тільки розглядаючи з різних сторін; сама по собі вона свобода, формально - необхідність [19, с. 130]. Водночас далі Шеллінг наголошує: «Однак саме ця внутрішня необхідність і є свобода, сутність людини є сутнісне її власне діяння» [19, с. 130]. Кант, Фіхте, Шеллінг з'ясували, що свобода - умова моральності, мислення та діяння. Вона постає як певний атрибут людського буття.

Завершує розуміння свободи в німецькій класичній філософії Георг Гегель. Відома ідея видатного німецького дослідника, що «свобода - це осмислена необхідність». Ми ж дослідили «Малу науку логіки» з першого тому «Енциклопедії філософських наук», де сказано: «Свобода, яка немає в собі ніякої необхідності, і одна лише гола необхідність без свободи є абстрактні, і отже неістинні визначення. Свобода істотно конкретна, вічно визначена в собі і, отже, водночас необхідна» [2, с. 143]. Така діалектична експлікація свободи проривається через догматичну залежність свободи від необхідності. Ця сентенція - вже не монізм Шеллінга, це якісно новий рівень розуміння цієї проблеми. У згаданій вище праці автор зазначає, що свобода - це заперечування, яке заглиблюється в себе, щоб досягнути найвищої інтенсивності, а тому є якраз абсолютним ствердженням [2, с. 221].

З'ясовано, що для розвитку філософії в європейській цивілізації проблема свободи була і залишається головною. Аналізуючи різні періоди (Античність, Середньовіччя, Ренесанс, Новий час), ми здійснили порівняльну характеристику різних епох. Історичний підхід до дослідження дав змогу побачити перехід осягання ідеї свободи в Давній Греції. Свобода в античні часи розглядалася або як мислення, або як загальна необхідність. Вона своєю чергою уособлювалася як Космічний закон, який зберігає гармонію між людською цивілізацією, царством природи, царством богів.

У періоди Середньовіччя і Нового часу відбувалося схоже тлумачення свободи з античною експлікацією. Свобода розглядається як необхідність. Містичні філософи розуміли свободу як Божественну передвизначеність, або ж нетеїстичну Природу, незалежну від людини, осягнену через екстаз як стан зміненої свідомості. Інші розглядали свободу як мислення розуму, безпосередньо відділене від органів чуття, краще сказати, очищене від відчуттів тіла (чистий розум).

Б. Спінозу науковці часто відносили до матеріалістів, приписуючи філософу заперечення свободи. Будь-який серйозний дослідник може довести помилковість такої гіпотези. Голландський мислитель пише про Бога як єдину сутність, яка дійсно свобідна. Людина в його ідеях виступає істотою, залежною від афектів. Тільки тоді, коли особистість користуватиметься власним мисленням, контролюватиме власні схильності та пристрасті, її можна назвати свобідною. Голландський мислитель уплинув і на прихильників визнання свободи як окремої частини філософії, і на дослідників, які заперечують важливість людської свободи, вважаючи її фікцією.

Німецька класична філософія, починаючи від Імануїла Канта, створила передумови для майбутнього наукового дослідження свободи. Унікальність апріорної теорії щодо душі, бога, свободи значно вплинула на метафізику ХХ-ХХІ ст. Погляд Канта щодо свободи як передумови морального закону або совісті надихав представників російської, німецької, французької, української філософії. Йоган Фіхте доводить експлікацію свободи через невід'ємну якість людського «Я». Пізніше він поширить свободу на «Абсолютне Я», частиною якого є наше «Я». Фрідріх Шеллінг показав моністичність свободи. Водночас він уважає внутрішню необхідність, свободу діяльною сутністю людини [19, c. 130]. У нього вона не власне необхідність, а єдина сутність, яка проявляється або необхідно, або свобідно. Георг Гегель уперше показує діалектичну сутність свободи. У філософії німецького науковця свобода не є моністичним абсолютом; свобода - поняття, яке переходить через заперечення в категорію необхідності, а необхідність скасовує саму себе і стає свободою.

У роботі виокремлено різноманітні експлікації свободи у філософії. Раціональний, емпіричний, гносеологічний, онтологічний, релігійний та інші підходи використані для редукції досліджуваного поняття і його диференціації. Зроблено також короткий історико-філософський аналіз проблеми свободи. Перспектива подальшого її дослідження в нинішньому столітті буде неповною без чіткого аналізу попередніх епох. Ми показали потребу порівняння різних історичних умов, щоб з'ясувати передумови філософських теорій у ХХІ ст. Робимо висновок, що без античної, середньовічної філософії та філософії Нового часу, разом із німецькою класичною філософією, не існувало б ні сучасних вітчизняних дослідників свободи, ні таких зарубіжних філософів, як Манфред Рідель та ін. Завдяки монографіям, статтям В. Табачковського, Г. Шалашенко, Є. Андроса, А. Дондюка, Т. Лютого, М. Булатова, Г. Ковадла маємо перспективи для подальшого дослідження проблеми свободи не тільки в українському соціумі, але й, аналізуючи конкретне суспільство, повертаємося до «людського духу» - поняття, часто незаслужено забутого в сучасній зарубіжній філософії.

Джерела та література

1. Бердяев Н. А. Самопознание / Н. А. Бердяев. - М. : Книга, 1991. - 444 с.

2. Гегель Г. В. Энциклопедия философских наук. Т. 1. Наука логики / Г. В. Гегель. - М. : Мысль, 1975. - 452 с.

3. Гоббс Т. Сочинения. В 2 т. Т. 1 / Т. Гоббс. - М. : Мысль, 1989. - 622 с.

4. Декарт Р. Сочинения. В 2 т. Т. 1 / Р. Декарт. - М. : Мысль, 1989. - 654 с.

5. Кант И. Сочинения. В 6 т. Т. 4. ч. 1 / И. Кант. - М. : Мысль, 1965. - 544 с.

6. Кант И. Критика чистого разума / И. Кант. - СПб. : Тайм-аут, 1993. - 472 с.

7. Лейбниц Г. В. Сочинения. В 4 т. Т. 4 / Г. В. Лейбниц. - М. : Мысль, 1989. - 554 с.

8. Локк Д. Сочинения. В 3 т. Т. 1 / Д. Локк. - М. : Мысль, 1985. - 621 с.

9. Людина в цивілізації ХХІ ст. : проблема свободи. - К. : Наук. думка, 2005. - 272 с.

10. Ницше Ф. Так говорил Заратустра / Ф. Ницше. - М. : Изд-во Моск. ун-та, 1990. - 302 с.

11. Платон. Діалоги / Платон. - Х. : Фоліо, 2008. - 349 с.

12. Ситниченко Л. А. Першоджерела комунікативної філософії / Л. А. Ситниченко. - К. : Либідь, 1996. - 176 с.

13. Спиноза Б. Этика / Б. Спиноза . - СПб. : Азбука-Атикус, 2012. - 352 с.

14. Фихте И. Г. Сочинения. В 2 т. Т. 1 / И. Г. Фихте. - СПб. : Мифрил, 1993. - 687 с.

15. Франкл В.Человек в поисках смысла : сборник / В. Франкл. - М. : Прогресс, 1990. - 368 с.

16. Фромм Э. Бегство от свободы / Э. Фромм. - М. : Прогресс, 1989. - 272 с.

17. Фромм Э. Душа человека / Э. Фромм. - М. : Республика, 1992. - 430 с.

18. Шелер М. Избранные сочинения / М. Шелер. - М. : Гнозис, 1994. - 490 с.

19. Шеллінг Ф. Сочинения. В 2 т. Т. 2 / Ф. Шеллинг. - М. : Мысль, 1989 . - 636 с.

20. Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность / А. Шопенгауэр. - М. : Республика, 1992. - 448 с.

Размещено на Allbest.ru