Відмінності в синтезі західницьких та слов’янофільських ідей в історіософії Ф. Достоєвського і Вол. Соловйова

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 1 (47) (091)

Відмінності в синтезі західницьких та слов'янофільських ідей в історіософії Ф. Достоєвського і Вол. Соловйова

А.А. Мелещук

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Розглядається інтерпретація історіософських ідей слов'янофільства і західництва, а також відмінності у спробі їх поєднання у Федора Достоєвського та Володимира Соловйова.

Ключові слова: історіософія, Захід, Схід, Європа, Росія, універсалізм, національність. слов'янофільство західництво історіософський

Рассматривается интерпретация историософских идей славянофилов и западников, а также отличия в попытках их объединения у Федора Достоевского и Владимира Соловьева.

Ключевые слова: историософия, Запад, Восток, Европа, Россия, универсализм, национальность, Богочеловечество, православие, католицизм.

Considered interpretation historiosophical ideas of Slavophiles and Westerners, as well as differences in their unification attempts of Fyodor Dostoevsky and Vladimir Solovyov.

Keywords: historiosophia, West, East, Europe, Russia, universalism, nationality, Godmanhood, Orthodoxy, Catholicism.

Для геополітичного положення України і Росії з часів Київської Русі була притаманна граничність між двома типами цивілізацій, які були утворені народами Західної Європи та Сходу.

Протягом століть ці фактори сильно впливали на історичний розвиток східнослов'янських народів, наслідки чого ми бачимо і сьогодні. Україна з моменту здобуття незалежності намагається зробити нелегкий вибір між Європою та східним сусідом, але теоретичної бази, яка б враховувала культурні, соціальні, релігійні аспекти, немає. Тому очевидною є актуальність звернення до філософської спадщини, яка дає певні напрацювання у питанні цивілізаційного вибору. І в цьому відношенні цікавими для дослідження є спроби синтезу двох протилежних підходів (західницького і слов'янофільського), запропоновані в історіософії Ф. Достоєвського і Вол. Соловйова.

Об'єктом дослідження даної статті є історіософія російських мислителів Федора Достоєвського і Володимира Соловйова.

Предметом дослідження буде аспект історіософії Достоєвського та Соловйова, який стосується уявлень про кінцеву мету історичного розвитку людства та синтез західницького і слов'янофільського способів вирішення цієї проблеми.

Метою статті є з'ясування сутності синтезу слов'янофільських і західницьких уявлень про мету історичного розвитку людства у Ф. Достоєвського і Вол. Соловйова, а також відмінності між ними. Зазначена мета обумовила постановку наступних завдань:

* виявити основні складові синтезу та мету історичного процесу у Ф. Достоєвського;

* з'ясувати сутність універсалізму та синтезу в історіософії Вол. Соловйова та його уявлення про мету історичного процесу;

* проаналізувати відмінності двох способів синтезу слов'янофільства і західництва в залежності від уявлень про мету історичного процесу у Ф. Достоєвського та Вол. Соловйова.

Базою для написання даної статті слугують філософські праці Ф. Достоєвського «Щоденник письменника» [3; 4; 5] і В. Соловйова «Читання про Боголюдство» [10], «Три сили» [8], «Філософські начала цілісного знання» [9].

Дослідженню філософії Ф. Достоєвського і Вол. Соловйова присвячено досить багато праць як їх сучасників, так і новітніх робіт. Серед найбільш ґрунтовних досліджень з даної проблематики слід відзначити праці М. О. Бердяєва [1], С. М. Булгакова [2], В. В. Розанова, Л. Шестова та деякі статті. Важливою для оцінки співвідношення між філософськими позиціями двох мислителів є робота Вол. Соловйова «Три промови пам'яті Достоєвського» [7]. При цьому окремого дослідження з проблеми спільного і відмінного у баченні поєднання двох шляхів історичного розвитку Росії і людства немає.

Становлення історіософських поглядів Федора Достоєвського (182І--1881) пройшло декілька етапів, протягом яких вони сильно змінювалися. Протягом всього життя Достоєвський був російським патріотом, але бачення шляхів розвитку Росії змінювалося. У 40-ві роки Достоєвський ідейно наближується до західницьких позицій. Він входив до гуртка Бєлінського й Петрашевського. Разом із М. Страховим та А. Григор'євим публікувався в журналі «Час» та полемізував зі слов'янофілами, зокрема газетою Аксакова «День». Але після поїздки до Європи, на початку 60-х років, Достоєвський відкриває для себе недоліки європейської культури і починає її критику, що зблизило Федора Михайловича з ідейними позиціями слов'янофілів. Достоєвський був приголомшений реаліями європейського життя. Він критикує французів і німців за «міщанство», а англійців звинувачує у засиллі капіталістичних відносин і перетворенні суспільства на «мурашник». Достоєвський вбачає у Європі відхід від християнських цінностей і побудову «антихристиянського» земного царства. По поверненні в Росію Достоєвський переглядає свою критику слов'янофільства і сильно зближується з його представниками. Починає друкуватися у журналі «Епоха», який був солідарним зі слов'янофільською газетою «День». Та все ж позиція Достоєвського виходила за рамки тодішнього розуміння західництва і слов'янофільства. Достоєвський вважається засновником такого підходу як «почвенничество». Головним змістом такого напрямку стало примирення, синтез позицій слов'янофілів і західників. Як пише сам Достоєвський: «Я здебільшого слов'янофільських переконань, хоча, можливо, і не цілковито слов'янофіл. Слов'янофіли до цих пір розуміються по-різному. Для одних, дотепер, слов'янофільство, як в давнину, наприклад, для Бєлінського, означає лише квас та редьку. Для других слов'янофільство значить прагнення до звільнення і об'єднання всіх слов'ян під верховним началом Росії - началом, яке може бути навіть не строго політичним. І нарешті, для третіх слов'янофільство, окрім цього об'єднання слов'ян під началом Росії, означає й заключає в собі духовний союз всіх віруючих у те, що велика наша Росія, на чолі об'єднаних слов'ян, скаже всьому світу, всьому європейському люду і цивілізації, своє нове, здорове і ще не чуване світом слово. Ось до цього-то відділу переконаних та віруючих належу і я» [5, с. 468-469].

У контексті своєї концепції «почвенничества» Достоєвський наголошує на тому, що західноєвропейська цивілізація через органічно властиві їй вади -- утилітаризм і відсутність «братського» начала, що перетворюють суспільство в індивідуалістичний «мурашник» взаємно байдужих егоїстів -- не має ні позитивного значення для російської людини, ні гідного місця у подальшому поступі історії взагалі. Адже Європа реалізує лише один з двох основних можливих варіантів перебігу історичного процесу як форми втілення людської свободи, коли гору в людині бере її зле, «підпільне» начало, спричинюючи її відхід від Бога.

Та разом з тим Достоєвський неодноразово підкреслює у своєму «Щоденнику письменника» те, як він любить Європу, якою братньою вона йому здається: «Ніколи ви, панове, наші європейці і західники, настільки не любили Європу, наскільки ми, мрійники- слов'янофіли, по-вашому, первинні вороги її!» [5, с. 471]. Достоєвський пояснює нерозривний історичний зв'язок слов'ян з європейськими народами, застосовуючи елементи християнської історіософії: «А поміж тим нам від Європи ніяк не можна відмовлятись. Європа нам як друга вітчизна, -- я перший пристрасно сповідую це і завжди сповідував. Європа нам майже так само усім дорога, як і Росія, у ній все Афетове плем'я, а наша ідея -- об'єднання всіх націй цього племені і навіть далі, значно далі, до Сима і Хама» [5, с. 375]. Це наводить на думку про те, що Достоєвський намагається вирішити дилему Захід-Схід не шляхом обґрунтування переваг однієї із сторін, а шукає точки дотику, на яких можна здійснити синтез двох підходів. І Достоєвський знаходить їх.

По-перше, він пояснює причини несприйняття Росії на Заході. Першою причиною такого відчуження мислитель називає об'єктивні недоліки у розвитку російської культури, які, подібно деяким слов'янофілам, не варто називати специфічними рисами Росії, а слід надолужувати: «Їй [Європі] потрібно зрозумілих фактів, зрозумілих на її теперішній погляд. Вона запитає нас: «Де ваша цивілізація? Чи вбачається лад економічних сил ваших в тому хаосі, котрий бачимо ми всі у вас? Де ваша наука, ваше мистецтво, ваша література?» [5, с. 472]. Тобто відчуження Росії і Європи відбулося, зокрема, з причини недостатньої розвиненості першої, і спроби ігнорування цього стану речей не будуть плідними у зближенні і не будуть корисними для самої Росії. І навпаки, зближення з європейською культурою не буде порушенням слов'янофільського патріотичного ідеалу, а стане кроком у напрямку прогресу Росії. Адже, як зазначає Достоєвський, не факт культурної чи цивілізаційної відмінності розділяє Росію й Захід, а різний рівень розвитку.

По-друге, ще однією причиною зневаги європейців по відношенню до росіян Достоєвський називає неправильне залучення останніх до європейської культури: «І чим більше ми, догоджаючи їм, зневажали нашу національність, тим більше вони зневажали нас самих» [5, с. 374]. Втрата національної свідомості і сліпе наслідування європейської культури, яке часто носило зовнішній характер, уважалося Достоєвським однією з найбільших вад російської дійсності. Приклади тому він знаходить у часи Петра і Катерини, а також у непослідовних західників. Отже, шкідливим для Росії є як мрійливе, сліпе слов'янофільство, так і поверхове західництво. Підводячи підсумок, Достоєвський пише про вихід з цього становища: «Стати росіянином по-перше і перш за все... Стати росіянином означає перестати зневажати народ свій. І як тільки європеєць побачить, що ми почали поважати наш народ і національність нашу, так тієї ж миті почне і він нас самих поважати» [5, с. 375].

Повноцінність буття людини в історії полягає, гадав мислитель, не у показовій величі видатних історичних осіб, а в ступені самореалізації духовних задатків кожною окремою особистістю. Втім, хоча в історії немає «маленьких» людей, оскільки навіть низький соціальний статус не применшує самоцінності людини, зумовленої її неповторністю, у різних культурах переважає якийсь один з двох основних можливих варіантів духовної самореалізації індивіда: або ж демонічна зухвалість за принципом «все дозволено», що зумовлює зречення людиною Бога, боротьбу проти Бога й обожнення себе; або ж подолання негативних поривів своєї внутрішньої сутності, виявлення й бережливий розвиток заснованих на моральних засадах духовних багатств, що виявляються, зрештою, у величі, святості людської душі. Для Заходу, на думку Достоєвського, є типовим перший варіант, для Росії -- другий. Російський народ, на переконання Достоєвського, має рятуватися не в комунізмі, не у механічних формах європейського соціалізму, а через єднання з народом вищих станів суспільства та їх залучення до ідеї православ'я, справжніх християнських ідеалів «братської» спільності в любові, властивих цьому народові. Тому майбутнім самостійним історичним покликанням саме російського народу, сповненого, на думку Достоєвського, неосяжної й водночас благої життєвої сили духу, він вважав прагнення до «всесвітнього» й «загальнолюдського». Тож історіософська модель Достоєвського безумовно заснована на синтезі, але його кінцевою метою є сильна, розвинена Росія. Достоєвський вийшов за межі як західництва, так і слов'янофільства, пропагував поєднання досягнень Заходу на російському ґрунті, але його історіософський ідеал не вийшов за межі національного, не досяг того рівня універсалізму, загальнолюдського, який можемо спостерігати у Володимира Соловйова.

Для Соловйова національне питання стало актуальним лише у зв'язку з полемікою слов'янофілів та західників, тому Соловйов торкається його частіше за все в полемічних творах, прикладом чого може бути збірник «Національне питання в Росії» [6]. Власні ж історіософські пошуки Соловйова сягають теологічних глибин і ґрунтуються на релігійно- ідеалістичних метафізичних підвалинах, простираючись значно далі національного рівня, вони звернені до універсальних понять. До числа таких і відноситься ідея «Боголюдства», сутність якої випливає з моделі світоустрою Соловйова, яка постає в праці «Філософські начала цілісного знання» [9]. На його думку, у структурі світу розрізняються три стани: безособова воля (або просто сила, потенція), конкретний словесний вираз цієї волі (ідея) і, нарешті, її втілення [9, с. 250-406]. На рівні глобального світового устрою цей розподіл виглядає так: суще (бог, безособова божественна воля), понятійний вираз сущого у вигляді сутності (ідея) і втілення божественної волі в бутті (природа) [9, с. 250-406]. У роботі «Читання про Боголюдство» [10] Соловйов робить проекцію вище приведених ідей на історичний процес і називає три його рушійні сили: дух як абсолютна потенція, ідея (Логос, або Слово) і душа [10, с. 3-181]. Відповідно до цього розуміється і християнський символ Трійці: Бог-отець - безособова божественна воля, Бог-син - її вираз і Святий Дух - світова душа. Сенсом усього історичного руху є втілення божественної ідеї у світі, з'єднання божественного початку з душею світу (Софія), причому перше представляє собою діючий, визначальний, утворюючий або запліднюючий елемент, а світова душа є силою пасивною, що сприймає ідеальний початок. Людина, як частина (як окремий орган) всього світового організму, у ході абсолютно вільного розвитку повинна подолати етап помилок і заперечення своєї приналежності до цілого та врешті-решт визнати свою невіддільність від всього існуючого у світі і добровільно стати остаточним втіленням Бога, тобто злитися з його душею. І всі люди повинні з'єднатися, як повинні з'єднатися всі ідеї. Зосередженням історії людства є досягнення «людини в Христі», а метою, завершенням же цієї історії є поява духовного людства, що і є втілення ідеї Боголюдства. У цьому й полягає прогрес суспільства для Соловйова, досягненні загальної єдності людських індивідів полягає мета історичного процесу. Єдність Боголюдства виключає існування етнічних, національних, релігійних, політичних відмінностей і носить універсальний характер. Проблема національності у Соловйова набуває актуальності лише коли мова йде про шлях досягнення синтезу між дискретними особистостями, етносами та націями. На його думку, єдність не є даною від початку існування людства. Божественний Логос, істинне знання поступово пізнається в ході історичного поступу. Але не всі народи однаково швидко проходять шлях пізнання, про це Соловйов пише в статті «Три сили» [8]. Мова йде про три тенденції в пізнанні божественного Логосу, три сили, які керують розвитком людства. Перша сила по суті своїй є роз'єднувальною (дезінтегруючою). У середовищі свого впливу вона поширює множинність, різноманітність форм, суб'єктів, що втрачають органічну єдність між собою. У суспільстві вона породжує раціоналізм, множинність, егоїзм та анархію, що зрештою закінчується війною всіх проти всіх, і притаманно це, на думку Соловйова, західній моделі розвитку [8, с. 227-240].

Друга сила історично утвердилася на мусульманському Сході - тут панує об'єднуюча сила (інтегруюча), яка прагне підкорити людство в усіх сферах і на всіх рівнях життя. Наслідком її прояву є втрата свободи волі індивідом, рабство мас під владою одного повелителя. Така сила руйнує форми, стирає межі, уніфікує їх, позбавляючи індивідуальності [8, с. 227-240].

Як бачимо, кожна з цих сил, взята окремо, призводить до негативних наслідків. Та поряд з ними є третя, яка покликана урівноважувати дві попередні, наповнювати їх позитивним змістом, синтезуючи їх, вона урівноважує єдність зі свободою окремих елементів та форм. Спочатку Соловйов покладав надію у справі досягнення загальної єдності на третю силу, вбачаючи її в Росії. Потім він розчаровується в російській православній релігійній культурі і робить ставку на католицьку Європу. Але так чи інакше, дилема була суто у виборі провідної історичної сили, при цьому мета ніколи не змінювалася, і нею було органічно єдине, уніфіковане, позбавлене етнічної дискретності, засноване на принципах вселенського християнства і теократії Боголюдство.

Таким чином, як Ф. Достоєвський, так і Вол. Соловйов ідейно знаходилися за межами слов'янофільства і західництва. Історіософські моделі обох мислителів побудовані на принципі синтезу, але його характер і цілі відрізняються. У Достоєвського метою була сильна і прогресивна Росія, яка повинна поєднати кращі зразки західноєвропейської культури з духовністю російського народу. У Соловйова ж ціллю історичного розвитку є наднаціональна, універсальна ідея Боголюдства, в якому органічно зливаються усі народи.

Список використаних джерел

1. Бердяев Н. А. Миросозерцание Достоевского / Н. А. Бердяев // Философия творчества, культуры, искусства : в 2-х т. - Т. 1. - М.: Искусство, 1994. - С. 7-150.

2. Булгаков С. Н. Христианский социализм : сб / С. Н. Булгаков. - Новосибирск : Наука, Сибирское отделение, 1991. - 347 с.

3. Достоевский Ф. М. Дневник писателя. 1876 / Ф. М. Достоевский // Полное собрание сочинений в 30 т. - Т. 22. - Ленинград, 1981. - 407 с.

4. Достоевский Ф. М. Дневник писателя. 1877 / Ф. М. Достоевский // Полное собрание сочинений в 30 т. - Т. 26. - Ленинград, 1984. - 512 с.

5. Достоевский, Ф. М. Дневник писателя: Избранные страницы / авт. вступ. статьи и коммент. Б. Н. Тарасов ; Ф. М. Достоевский. - М. : Современник, 1989. - 557 с.

6. Соловьев В. С. Национальный вопрос в России (выпуск II) / В. С. Соловьев // Собрание сочинений в 12 т. - Т. 5. - Брюссель, 1966. - С. 181-244.

7. Соловьев, В. С. Три речи в память Достоевского / В. С. Соловьев // Собрание сочинений в 12 т. - Т. 3. - Брюссель, 1966. - С. 186-226.

8. Соловьев В. С. Три силы / В. С. Соловьев // Собрание сочинений в 12 т. - Т. 1. - Брюссель, 1966.- С. 227-240.

9. Соловьев, В. С. Философские начала цельного знания / В. С. Соловьев // Собрание сочинений. - В 12 т. - Т. 1. - Брюссель, 1966. - С. 250-406.

10. Соловьев В. С. Чтения о Богочеловечестве / В. С. Соловьев // Собрание сочинений в 12 т. - Т. 3. - Брюссель, 1966. - С. 3-181.

Размещено на Allbest.ru