Проблема справедливості у філософи Платона

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема справедливості у філософи Платона

У статті досліджено проблему справедливості у філософії Платона в єдності екзистенційних аспектів людського буття та процесу державотворення. Доведено, що поняття справедливості трактується як чеснота, що відповідає ідеалу та належному, й водночас як необхідна умова взаємовідносин між людьми.

Проблема справедливості залишається актуальною для сучасної людини, особливо в контексті екзистенційної порожнечі, що охопила людство в середині XX століття. Незважаючи на науково-технічні досягнення, людина не відчуває вкорененності в буття, переважають почуття самотності, невдоволеності, страху, духовної пригніченості. Узагальнюючи цей внутрішній стан людини XX століття, В. Франкл зазначив, що її свідомість знаходиться в стані «екзистенційного вакууму» [9, с. 24]. Вважаємо, що однією з причин, які породжують екзистенційні проблеми, є те, що люди як на рівні індивідуального буття, так і на суспільному рівні не дотримуються ідеї справедливості. У гонитві за соціальним статусом, добробутом людина часто нехтує почуттям справедливості.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Проблема справедливості завжди цікавила філософів від Античності до наших днів. Так, в європейській філософії вона досліджувалась із різних позицій: з погляду справедливого розподілу продуктів праці («Кодекс Юстініана»), у контексті прав власності (Дж. Локк), зароблених матеріальних благ завдяки «старанності та успіху» (Д. Юм); добра і зла (А. Смітт); ліберальної ідеології (Ф. Хайек). Дж. Ролз узагальнив і конкретизував проблему справедливості, увівши два її принципи:по-перше, кожна людина повинна мати стільки прав і свобод, як і будь-яка інша; по-друге, соціальна та економічна нерівність має бути корисною для інших і, водночас, сприяти максимальній відкритості в суспільстві [7, с. 102]. У більш широкому контексті Дж. Ролз трактує справедливість як найпершу чесноту людської спільноти [7, с. 789]. Конкретизуючи роздуми, він визначає справедливість через рівність можливостей [7, с. 130-137], що мають регулювати взаємовідносини між людьми [7, с. 102]. Сучасний російській філософ А. Орєхов досліджує справедливість як головний принцип розбудови суспільства [3]. В українській філософії проблема справедливості пов'язується з принципом взаємного блага [4], розглядається в контексті розподілу матеріальних благ [2].

Утім, майже без уваги залишився аналіз феномену справедливості в контексті екзистенційних проблем людського буття. Це по-перше. По-друге,проблему справедливості та несправедливості досліджували без урахування людських якостей. Навіть такий відомий дослідник проблеми, як Дж. Ролз не побачив органічного взаємозв'язку між справедливістю в суспільстві й рівнем розвитку людських здібностей.

Постановка мети

Метою статті є аналіз проблеми справедливості в діалогах Платона в єдності з екзистенційними аспектами людського буття та процесу державотворення.

Характер життєдіяльності справедливої та несправедливої людини

Проблему справедливості Платон досліджує в кількох аспектах: у контексті індивідуального буття людини та процесу державотворення. Так, на початку твору «Держава» він піднімає проблему справедливості з побутового розуміння на філософський - рівень належного [5, с. 12], тобто на рівень того, що має бути в індивідуальному та суспільному житті за будь-яких умов. Філософ доводить, що справедливі люди є мудрішими, більш здатними до громадської діяльності, ніж несправедливі. Так, Платон пише: «Справедливі люди виявились розумнішими, кращими і більш здатними до дій, аніж несправедливі. Несправедливі ж виявились нездатними об'єднати свої зусилля» [5, с. 37]. Справедливі люди, на думку філософа, живуть щасливіше, ніж несправедливі. Врешті-решт, несправедливість веде людину до поступової деградації, а тому висновок Платона вважаємо доцільним: «Справедлива душа і справедлива людина житимуть добре, а несправедлива - кепсько справедлива людина - щаслива, а несправедлива - просто жалюгідна» [5, с. 40].

Платон докладно проаналізував життєвий шлях справедливої та несправедливої людини, а саме, що людині досить важко бути справедливою за власною волею: «Ніхто не буває справедливим добровільно, а тільки з примусу» [5, с. 45]. Філософ відзначає суперечливий характер людських спонукань і взагалі людського життя: людина не любить бути справедливою, а часто схильна до несправедливості, тому що це дає певну вигоду: «Бо кожна людина сама для себе вважає несправедливість набагато кориснішою, ніж справедливість» [5, с. 45]. Люди ретельно приховують свою схильність до несправедливості тим, що видають себе за справедливих. Такий різновид несправедливості Платон вважає найгіршим її виявом: «Бо найвища міра несправедливості - це здаватися справедливим, а не бути таким насправді» [5, с. 46]. Платон, мабуть, першим відмітив наявність у людини механізмів психологічного захисту у вигляді самообману. Людина часто змушена для досягнення власної вигоди грати роль справедливої, тобто надягати на себе певну маску. (Подібні висновки Платона знайшли подальший розвитку ХХ ст. у творчості Й. Гейзінги, який довів, що гра проникла в усі форми життєдіяльності людини і стала елементом її свідомості [1]). Несправедливі вчинки людини, що продиктовані бажанням отримати вигоду, приводять її до слави: «Той, хто творить найбільшу несправедливість, забезпечить собі найбільшу славу.» [5, с. 46] за рахунок маніпулювання свідомістю та поведінкою інших людей. Отримання влади несправедлива людина часто приймає за мету, досягнення якої переживає як щастя.

Людина стає несправедливою під впливом своїх необмежених природних потягів та бажань. Схильність людини до несправедливості суттєво позначається на її життєвому шляху й руйнує його, в той час, як справедлива людина здатна до саморегуляції. Платон дає пораду тим, хто хоче бути щасливим: «Хто бажає бути щасливим, нехай привчає себе до стриманості, нехай прагне до неї, а від розгнузданості кожному з нас слід бігти» [6, с. 340]. Справедливість та стриманість виступають у Платона синонімами. Справедливе життя він уважає доброчесним, а несправедливе - гріховним: «Доброчесністю назвеш справедливість, а пороком - несправедливість» [5, с. 32]. Несправедлива людина часто прагне бути схожою на розумну та значущу особу, тоді як справедлива намагатиметься залишитися простою: «Несправедлива людина може бути розумною і поважною, - а справедлива - ні першим, ні другим» [5, с. 34]. Несправедливість веде врешті-решт до суперечностей, ворожнечі, і ворогом несправедливої людини, як не дивно, стає справедлива. Так, філософ пише, що несправедливість «викликає між людьми чвари, ненависть, міжусобиці» [5, с. 37].

Аналіз життєдіяльності справедливої та несправедливої людини приводить Платона до питання: яким людям живеться краще, які - щасливіші: «Чи краще живуть справедливі люди від несправедливих і чи вони щасливіші від них?» [5, с. 38]. Несправедлива людина в Платона - це не обмежена і не неосвічена, а достатньо розумна, яка здатна до соціальної діяльності: «Адже їй кортить мати більше від усіх»[5, с. 33]. Отже, спонука до вигоди виступає в Платона вирішальною причиною несправедливої діяльності.

Справедливість у Платона постає як необхідна умова взаємовідносин між людьми. Справедлива людина, за висновками Платона, нікому ні в чому не шкодить: «Не гідно людини справедливої шкодити - ні товаришеві, ні комусь іншому; це допустимо лише тому, хто їй протилежний, тобто людині несправедливій» [5, с. 17]. Справедлива людина у будь-якій ситуації не робить шкоди іншим, її діяльність здійснюється в інтересах суспільства.

Справедливість Платон пов'язував із природними завдатками людини, вважав, що соціальна та професійна діяльність мають відповідати її здібностям: «Коли той, кого природа зробила шевцем, шиє, а не займається чимось іншим, а кого - теслею - теше, і так само й усі решта» [5, с. 135]. Незважаючи на певний позитивний зміст цих роздумів, слід зазначити, що філософ абсолютизує вплив природних завдатків на формування почуття справедливості.

Платон досліджує проблему справедливості не лише в контексті зовнішньої діяльності, а й внутрішньої. Справедлива людина прекрасно усвідомлює свої можливості щодо зовнішньої діяльності й не дозволяє собі займатися таким видом праці, до якої в неї немає здібностей: «Вона панує над собою, наводить лад у своїй душі й сама собі стає другом досягає повної власної єдності, стає розсудливою і внутрішньо з гармонізованою. Така людина у своїх діях, чи торкаються вони набуття майна, піклування про власне тіло, державних справ чи приватних домовленостей» [5, с. 135]. Отже, справедливість регулює всі аспекти життєдіяльності людини. Платон уважав справедливою та прекрасною ту діяльність, яка не руйнує внутрішній стан людини: «У всьому цьому вона вважає і називає той чин справедливим і прекрасним, який сприяє створенню і збереженню щойно згаданого стану душі, а мудрістю - вміння керувати такою діяльністю. За несправедливе ж діяння має те, яке псує її внутрішню гармонію» [5, с. 135]. Справедливість починається з наведення порядку у власній душі, бо внутрішній порядок визначає зовнішній.

Несправедливість Платон відносив до одного із трьох видів внутрішньої ушкодженості поряд із бідністю та хворобливістю [6, с. 299]. Соціальна несправедливість є результатом внутрішньої не облаштованості. Утім, щасливою людиною вважав ту, в якої душа не затьмарена злом,і попереджав, що «гірше за всіх живе той, хто залишається несправедливим і не звільнюється від цього зла» [6, с. 302]. Найгірше життя - це життя у несправедливої людини. Отже, життєдіяльність справедливої та несправедливої людини докорінно різняться. Несправедлива людина, діючи під впливом власної вигоди, порушує моральні норми, хоча при цьому може досягати певного соціального статусу й слави. Ці досягнення вона приймає за щастя, тоді як Платон це заперечує. Справедлива людина діє з позиції належного і, за висновками філософа, має бути основою державного буття.

Проблему справедливості філософ пов'язує з людськими здібностями й стверджує, що справедливою є та людина, яка займається тією діяльністю, до якої в неї є хист [5, с. 55]. (У подальшому ця ідея Платона знайде розвиток у поглядах Г. Сковороди на споріднену працю. Український філософ уважав, що кожна людина наділена певним даром,треба навчитися розпізнати його, пізнавши, реалізувати свої здібності. Лише за такої умови можна жити щасливо: «Бути щасливим, пізнати себе чи свою природу, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді із загальною потребою» [8, с. 418]).

У процесі боротьби за досягнення вигоди та щастя несправедлива людина часто вступає в боротьбу зі справедливою. Людина, що схильна до несправедливості, як правило,є непорядною, а тому в боротьбі зі справедливою часто перемагає. Діяльність несправедливої людини носить руйнівний характер, але найнебезпечнішим є те, що її діяльність знищує мораль і породжує в суспільстві деградаційні процеси.

Проблему щастя люди різного рівня освіти, соціального стану розуміють не однаково: для одних щастя - це посада, а для інших - влада, гроші тощо. Щастя, за Платоном, це не багатство та слава, а здатність реалізувати свої здібності й діяти відповідно до належного. Поняття справедливості у філософа постає як екзистенційна потреба людського буття, що органічно пов'язана із внутрішніми якостями людини і є умовою гідного та щасливого життя. Тоді, як несправедливість, яку дозволяє собі людина заради власної вигоди, не веде її до гідного та щасливого життя, а, навпаки,може стати однією з причин деградації. Філософ намагається відшукати екзистенційні витоки схильності людини до справедливості чи несправедливості й доходить висновку: праця, що відповідає покликанню людини, виступає першоджерелом справедливого життя.

Проблема справедливості та несправедливості в контексті державотворення.

Платон не зупиняється на аналізі проблеми справедливості щодо життєдіяльності окремої людини. Він поширює її на політичне та громадське життя. Свій спосіб життєдіяльності справедлива людина переживає й осмислює як виконання обов'язку. Діяльність громадян має здійснюватись в ім'я цілого - держави. Поняття справедливості філософ поширює на процес державотворення. Він уважає справедливість однією з доброчесностей в державі поряд із мудрістю, мужністю та розсудливістю [5, с. 122-123].

Поняття справедливості Платон використовує щодо різних верств грецького полісу: державних мужів, воїнів, ремісників. Усі вони мають займатися тією працею, до якої є здібності. З цього приводу філософ зазначає, що кожен індивід, кожна верства в державі мають «робити свою справу і не пхати носа в чужу - ось це і є справедливість» [5, с. 122]. Платон уперше довів, що державний службовець не має права на власність: «Насамперед, ніхто не повинен мати жодної приватної власності, якщо це не викликане крайньою необхідністю» [5, с. 105]. Коли одна верства населення починає виконувати функції іншої, то це буде не лише шкідливим для держави, але й державним злочином. Якщо державні службовці мають власність, то вони перетворюються на ворогів власного народу: «А коли вони будуть володіти власною землею, будинками, грішми, та відразу ж, замість бути охоронцями, стали б господарями й рільниками, а із союзників інших громадян перетворилися б на ворожих до них тиранів» [5, с. 106]. Отже, справедливість у Платона пов'язана як із розподілом суспільної праці, так і з власністю. Коли державний діяч дотримується цих вимог, то він, на думку філософа, володіє якостями справжнього державного діяча.

Справедливість виступає в Платона основою розбудови держави. Кожен громадянин, на його думку, мусить мати власність та виконувати свої громадські й державні обов'язки. Розмірковуючи про сутність людини в контексті держави, філософ виділяє чотири її типи: людина із залізними (раби своїх нерозвинутих потреб), мідними (індивід посереднього рівня, який дбає про власну вигоду), золотими та божественними (особистості, що піклуються про благо суспільства й держави) здібностями [5, с. 104]. Людина із посередніми здібностями не здатна бути справедливою, діяти в інтересах цілого, бо виходить лише із потреб власної вигоди. Справедливість у державі може забезпечити лише державний діяч із золотими і божественними якостями, тобто особистість. Справедливість цих висновків доводить людська історія й українська зокрема.

Втіленням ідеї справедливості в державі в Платона є філософи, що мають цілісно осмислювати економічні, соціально-політичні, правові, духовні процеси: «Поки в державах філософи не матимуть царської влади і поки не зіллється в одне - державна влада і філософія, а тим численним натуристим людям, які порізно пориваються або до влади, або до філософії, не буде перекрито дорогу, до того часу держава не матиме спокою від зла» [5, с. 167-168]. Інтелектуальною основою справедливості виступає здатність державного діяча цілісно осмислювати будь-який конкретний процес державотворення: «Тож із усіх охоронців слід вибирати таких мужів, які довели, що протягом цілого життя найбільше цінували те, що приносить користь державі, і задля неї всіляко старались, але в жодному випадку не погодились б діяти їй на шкоду» [5, с. 101]. У несправедливої людини немає таких здібностей, вона лише маніпулює свідомістю своїх громадян.

Платон започаткував дослідження справедливості та несправедливості в контексті виховання, яке має охоплювати як фізичні, так і духовні потреби людини. Так, з одного боку, процес виховання розвиває природні завдатки, а, з іншого, - сприяє інтелектуально-психологічному розвиткові: «Хто найкраще почергово змішує гімнастику з мистецтвом , того з повним правом ми могли б вважати таким, що досяг досконалості» [5, с. 100]. Отже, державний службовець має бути не просто розвинутою людиною, а взірцем для інших громадян.

Державні службовці мають проходити випробування на наявність у них почуття справедливості: «Необхідно влаштувати для них випробування перевірку за допомогою спокутування і при цьому спостерігати за ними і тоді з'ясується, чи може молодий хлопець опиратися спокусі, чи в усьому він є доброчесним чи добрий з нього охоронець». І лише за умови успішного випробування таку людину можна допускати до влади: «Чи за таких умов виявить він себе поміркованим і гармонійним, здатним якнайбільше принести користі і собі, й державі. А того, хто завжди витримував випробування , того якраз і слід призначити правителем і охоронцем держави» [5, с. 102-103]. Це було сказано у IV столітті до Р.Х. Чому людство до цього часу не змогло реалізувати ці настанови? А тому, що пріоритет у суспільстві належить людині посереднього рівня розвитку.

Платон доводить, що до правління державою слід допускати лише тих, хто має до цього відповідні здібності: «Бог, створивши вас, тим, хто здатний правити, при народженні домішав золота, ось тому вони й найвартісніші, а їхніми помічниками - срібла, залізі і міді - рільникам і різним ремісникам. а якщо хтось народиться із домішкою золота чи срібла, оцінивши це, повинні перевести його до охоронців держави чи до їхніх помічників» [5, с. 104]. Філософ переконаний, що держава буде зруйнована, якщо нею керуватимуть люди, в яких до цього немає здібностей: «Держава буде зруйнована тоді, коли її оберігатиме залізний або мідний охоронець» [5, с. 104].

Висновки

справедливість людський органічний

Підсумовуючи дослідження, зазначимо, що до несправедливості в Платона схильна людина із залізними та мідними здібностями. Несправедлива людина використовує свій інтелектуально-психологічний потенціал для досягнення економічної, політичної, правової вигоди. Вона вважає ці блага за «щастя», але це - самообман. Філософ висновує, що така людина не може бути щасливою. Для філософа індивідуальне щастя органічно пов'язане із загальним добробутом держави, а справедливість є найпрекраснішим із благ, що веде до щасливого, доброчесного життя. Вище від ідеї справедливості в Платон стоїть лише ідея блага, яка в його філософії є системо-утворювальною категорією.

Проблему справедливості Платон піднімає з повсякденного рівня (чесність, віддавання боргів) до філософського й трактує її як чесноту, що відповідає ідеалу, належному. Філософ започаткував дослідження проблеми справедливості в єдності з екзистенційними проблемами людського буття та державотворення, тобто одиничне органічно пов'язане із загальним.

Список літератури

справедливість людський органічний

1.Гейзінга Й. Homo Ludens / Й. Гейзинга. - Пер. з англ. О. Мокровольського. - К.: Основи, 1994. - 250 с.

2.Литвиненко Н. С. Проблема дистрибутивної справедливості в контексті сучасних теорій суспільного договору / Н. С. Литвиненко // Актуальні проблеми духовності. - Зб. наукових праць / Ред. Я. В. Шрамко. - Вип. 7. - Кривий Ріг, 2006. - С. 87-103.

3.Орехов А. М. Справедливость как базисный принцип устройства общества: путь к очевидности / А. М. Орехов // Вопросы философии. - 2010. - № 9. - С. 60-74.

4.Панасюк Ю. В. Взаємне благо як необхідний принцип соціальної справедливості / Ю. В. Панасюк // Актуальні проблеми духовності - Зб. наукових праць / Ред. Я. В. Шрамко. - Вип. 11. - Кривий Ріг, 2010. - С. 355-367.

5.Платон Держава / Платон. - Пер. з давньогр. Д. Коваль. - К. : Основи, 2005. - 355 с.

6.ПлатонГоргий / Платон // Сочинения: в 3 томах. Под общей ред. А. Ф. Лосева иВ. Ф. Асмуса. Пер. с древнегреч. - М. : Мысль, 1968. - 623 c.

Размещено на Allbest.ru