"Arcane imperii" в системі політичних наративів раннього нового часу

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Arcane imperii" в системі політичних наративів раннього нового часу

Для картезіанської науки про суспільство point fixe стає соліпсістський розум, який з успіхом «приручає контингентність» (taming contingency), виносячи за дужки історичний вимір людського стану. Результатом виявляється децізіонізм і неможливість комунікації між сувереном і керованими. Альтернативна модель громадянської науки пропонується в «Новій науці». Такий її статус дозволяє повернути в міркування про суспільство і природну соціальність, і комунікацію, історію, політику. Теореми природної розсудливості (prudential theorems) виступають у Т. Гоббса корелятом «плазматичної соціальності»; ясні і чіткі ідеї entia moralia у Пуфендорфа стають гарантією природної соціальності; механізм індукції і беконіанської категорії факту стають підставою соціальності у прихильників «комерційного республіканізму»; нарешті, у П.М. Доріа способом збереження громадського будівлі стають пізнавальні афекти, що дозволяє побачити під покровом феноменального світу платонівські суті.

Дослідник М. Фуко стверджує, що в пошуках механізмів впливу, прикладів домінування політики часто звертаються до історичного досвіду. Оскільки цей процес рефлексії й інтеріоризації досвіду відбувається регулярно з давніх часів, то історія в істинному її значенні стала синтезом факту і міфу, де факт є свідчення і інформація для формування наративу. В наш час епістемологія історичного дослідження намагається віртуалізувати принципи реалізму або конструктивізму, емпіричного свідоцтва або poesis історії в синтезі. Якщо в тексті перераховуються речі, їх властивості та відносини, то цей вид тексту називається описом. Якщо в тексті перераховуються події, які мають тимчасову структуру (минуле, сьогодення і майбутнє), сюжет, то цей вид тексту називається розповіддю або наративом. Наратив має чотиричленну матрицю: дескрипція якогось аспекту реальності, його пояснення, аргументованість або обґрунтованість запропонованого виведення, інтерпретація фрагменту реальності. Іноді на перший план висувається пояснення, іноді дескрипція, іноді завдання аргументації і обґрунтування, якими автор оповідання прагне роз'яснити, яким чином він дізнався про те, що він стверджує в наративі, а іноді висувається і завдання інтерпретації, з допомогою якої він формує судження про значення описуваної в наративі події. Нині існує безліч конфліктуючих між собою наративів, в яких різні дійові особи по-різному розставляли акценти в описі історичних конфліктів, політичних наративів. Вони демонструють, що такий наратив завжди є результат певного дискурсу, в якому важливо не те, що розказано, але і те, як розказано.

Постмодернізм критикує метанаративи, глобальні світогляди, що претендують на істинність, так як сам відмовляється від пошуків абсолютної істини. Дослідник Ю.М. наголошує на тому, що прибічники постмодерністських поглядів позитивно відноситься до невеликих наративів, які базуються на локальних традиціях, які не претендує на універсальну теорію і пропонують лише одну з безлічі інтерпретацій. Ці наративи розповідають колективну історію людей, які найчастіше були не суб'єктами, а об'єктами історії. Виходячи з факту зникнення модерністських уявлень про простір і час, постмодернізм кидає виклик глобальним світогляду - релігійним, політичним, соціальним. Він зрівнює марксизм, християнство, фашизм, капіталізм, іслам, фемінізм, раціоналізм і засуджує їх як логоцентрічні, тоталізують метанаратіви. Очевидно, і локальні наративи, особливо релігійні, можуть мати тенденцію перетворення в метанаративи і стати фундаменталістськими і претендуючими на справедливість, позачасову істину і гегемонію.

Тому толерантність є найважливішим принципом взаємовідносин між сучасними локальними наративами. У цьому сенсі наратива як інструмент формування релігійної, етнічної, національної, політичної ідентичності, провідник вірувань, думок, прийняття рішень і процесу формування рішень найчастіше потрапляє в пастку слів. Дослідники Марина Кукарцева та Зара Валієва3 вважають, що уникнути таких помилок можна тільки методом дбайливого і сумлінного звернення до історичної пам'яті свого народу, здатністю до переоцінки своєї історичної культури, формуванням тенденції до об'єктивності у взаєминах з культурами «інших». Завдяки цьому зростає можливість для визнання рівноправності, адже визнання негативності в «нас» є визнання позитивності в «інших». Це відкриває шлях до внутрішньої консолідації нації, до здатності держави проводити політичний, заснований на справжніх національних інтересах. Нині наратив втрачає роль істини в останній інстанції і сам виявився об'єктом критичної рефлексії з боку фахівців.

У своїй традиційній формі історія є перетворенням пам'ятника в документ. Сучасна ж історія - це механізм, перетворюючий документ в пам'ятник. Проте, необхідно зауважити, що у той же самий час історичний наратив зберігає силу концептуалізованої ще Аристотелем різниці між історією і літературою. Аристотель стверджував, що історик і поет відрізняються тим, що перший говорить про те, що дійсно трапилося, а другий - про те, що могло б статися. Таким чином, ніщо не заважає історичному наративу позиціонуватися системою фактів, будучи по суті системою значень і функціонувати в повсякденній свідомості як міф4. Початкова трансформація поняття «політика» із аристотеліанської «чудової науки»5 про суспільне благо в мистецтво реалізації суб'єктивних інтересів починається тільки в першій половині Чинквеченто. Ще Мак'явеллі не переглядає радикально вказану Аристотелем мету існування держави. Швидше, в концептуалізації таких соціальних феноменів як держава та влада, він відштовхується від іншої основи. Аристотель доводить, що:

1) форма правління повинна бути відповідною характеру народу;

2) еліта не зможе владарювати в контексті такої форми правління, в збереженні якої не зацікавлена частина народу, найсильніша за свою численність або по якимось особливим своїм якостям;

3) справедливість вимагає, щоб ті члени держави, які найбільш корисні для загального блага (еліта), мали більше прав, ніж інші;

4) правильне розуміння закономірності таких відносин - найважливіше завдання державної людини;

5) загальна лінія суджень еліти полягає у вирішенні теоретичних завдань не однозначно, а з врахуванням складності дійсності, зокрема політичної реальності;

6) пояснення політичного вимагає універсальних понять, що виходять за межі звичайного, однак без виділення в особливу групу (середньовічна схоластика вже означила ці поняття трансцеденталіями і помістила над аристотелівськими категоріями ens, unum, verum, honum). За кожним вжитим в праці «Політика» політичним терміном стоїть конкретний зміст. Одночасно філософ прагне зробити свою схему пластичною, здатною охопити всю багатоваріантність дійсності. Характеризуючи держави того часу, він констатує, що:

1) існують різні різновидності в середині окремих видів державного устрою (VI 4, 1289 b);

2) політичний устрій деяких держав об'єднує в собі признаки різних державних устроїв (VI 1, 1317 a);

3) існують проміжні форми між царською та тиранічною владою (V 9, 1314 а) - аристократія з нахилом до олігархії, близька до демократії (1317 а).

Велику увагу Аристотель приділяє питанню про державний переворот та його запобіганню в державах з різним устроєм. По суті, вся теорія Аристотеля, базується на спостереженні й звернена до реалій життя навіть в найбільш теоретичних ідеях. Мак'явеллі цікавить не нормальний хід подій в державі, а загрози існуванню соціального організму. Частиною його методологічного інструментарію складає концептуалізація політичного з позицій государя, завданням якого полягає не в побудові чи добудові розпочатого іншими, а в змаганні з примхами Фортуни засобами власного virtu для спасіння самого себе як суб'єкта влади та порядку в державі. Мак'явеллі, як і Полібій, бачив в римському політичному режимі ідеальну модель для держав, що претендують на постійне розширення своїх кордонів, а в режимі спартанському - зразок для тих республік, які хочуть зберегти здоровий спосіб державного життя на довгі часи, не претендуючи на збільшення територій.

Політичні наративи Мак'явеллі шукає в in extreme, які вимагають маніпуляційної поетики. Зразками такої політичної дії Мак'явеллі знаходить в історії релігії від Нуми Помпілія та психологічних наративах, які мотивують поведінку римських понтифіків. При чому процес творення наративів в формі релігійних міфів для виправдання непопулярних серед мас дій Нуми Помпілія демонструється як приклад успішної стратегії в інтересах держави. Заходи Католицької церкви по інтерпретації християнства як ozio (ескейпізм, праздність) замість (доблесть) демонструються як приклад тактичних дій, що слугують інтересам еліти, а не держави, що і спричинило її деградацію. Тобто, Мак'явеллі, в цілому цінуючи операційну методологію, цікавився все ж не стільки історією як об'єктом дослідження, скільки місцем людини в ній та можливості її психіки. Про це свідчить використання і значення в працях Мак'явеллі поняття virtй, в тому числі для характеристики поведінки Нуми Помпілія.

Тут необхідно зазначити, що наратив релігійних технологій в політичній маніпуляції Нуми Помпілія послугував основою для аналізу психологічних стратегій прийняття рішень в доленосних політичних процесах багатьом дослідникам: Тіту Лівію, Валерія Максиму, Сексту Аврелію, Плутарху, Плінію Старшому, Аврелію Августину. Так, Плутарх в своєму наративі зображує Нума Помпілія і героєм подібним до грека Лікурга і політиком здатним вдатися до брехні в критичній ситуації. А. Августин в праці «Про град божий»8 виправдує рішення сенаторів спалити книги Помпілія, оскільки джерелом для неї слугували чари вищі за знання смертних. А саме дар таємничої подруги Помпілія - Егерії - німфи лісового потоку.

Протягом Чинквеченто у автора «Государя» з'явиться безліч опонентів. Здебільшого це будуть ідеологи Контрреформації: вони стануть дорікати Мак'явеллі не тільки за аморальність, але через його неспроможність як практика. Але при цьому центром критики стає ragion di stato - «міркування державної користі». Як зазначають дослідники Ю. В.Іванова та П. В. Соколов, левову частку історичної та політичної літератури Чинквеченто створили автори, які позиціонували себе як опонентів наративам Мак'явеллі. Як правило, їхні праці сповнені пафосом поміркованості та консерватизму, сплаву реанімованої гуманістичної риторики з більш-менш погано прихованим імманентизмом в аналізі подій політичної історії. Тобто екстремізм і амбівалентність, властиві думці Мак'явеллі, його опоненти трансформують в послідовний консерватизм. Одним з таких опонентів Мак'явеллі був Гійом де ла Перр'єра (Guillaume de La Per- riиr). В своєму трактаті «Політичне дзеркало»11 Перр'єра звертається до наративу з праць Мак'явеллі. А саме Нума Помпілія, другого з семи царів Риму, який написав ряд релігійних книг і заповідав закопати їх після його смерті. Ці книги були віднайдені століття пізніше і спалені по велінню сенаторів, оскільки зміст книг розкривав причини релігії. Г. Перр'єра засуджує поведінку Помпілія, оскільки витоки його наративи трансцендальні, тобто побудовані на магічному ритуалі. Тут, як зазначав Е. Мімесис Аербах12, важливу роль зіграв заново відкриті барочними авторами наративів піздньоримської політичної історіографії. Теоретиків зацікавив ірраціональний, «магічний» аспект зображення Тацитом моделі політичного управління.

Тому техніка політичної маніпуляції адептів ratio status зображається аналогічно наративу взаємодії влади та народу по Амміану Марцелліану та Тациту, тобто у вимірах магічного, насильницького зв'язку між сторонами. Під впливом цих барочних теоретиків виникають парадоксальні наслідки: 1) радикалізація політичної семантики дискурсу; 2) поєднання принципово асиметричних риторики й практики наративу; 3) апорія ідеї про суверенітет. Як зазначав дослідник М. Віролі (Viroli M.), нову понятійність генерують як прихильники екстремістської політики в особі Мак'явеллі (virtщ), так й гуманістичні критики метафізики (res) Лоренцо Валла)13. Для Мак'явеллі наратив Нума - втілення virtщ, що підтверджується рішенням сенаторів. Нума не тільки створив релігію й механізми управління державою на основі магічних ритуалів, утаємничивши від громадян суть цієї маніпуляції, демонструючи прецедент союзу влади, релігії, громадян, але й через п'ятисот років, коли книги його були віднайдені, змушує потомків об'єднатися знову з метою збереження держави. Наратив Нуми приводить сенаторів до зрозуміння наступного:

1) виправданням великої політики полягає в трансцеденталізації поведінки еліти;

2) для римлян існує взаємонковертованість релігії та влади;

3) книги можливо знищити без ознайомлення громадян із їх змістом;

4) це можна зробити із дозволу громадян;

5) тим самим можливо продемонструвати взаємну довіру правителів та керованих;

6) населення відмовляється від знання, яке влада позиціонує як небезпечне. Таким чином такий наратив демонструє готовність двох сторін - народу Риму й влади втратити те, що на політичній мові Нового часу буде названо ratio status.

Як бачимо, софістична політика еволюціонує в описанні політичного впливу по аналогії з магічним ритуалом. Жан Боден14 та Г абріель Ноде представляють магію древніх та політичну теорію Мак'явеллі як елементи однієї традиції. Ж. Боден в праці «Метод найлегшого пізнання історії», а пізніше Г. Ноде в «Державному перевороті»15 в своїх пошуках істини відштовхувалися від критики концептів Мак'явеллі. Вони розглядали Мак'явеллі як «профанатора таємної політичної філософії». Проте саме профани заново відкрила у Тацита категорії arcana та simulacra imperii, у Аристотеля - кате-горії політичного софізму й державного перевороту. А там, де понятійні конструкції античних авторів лишилися недобудованими, створили неологізми - prudentia mixta Юста Ліпсея, ratio status Джовані Ботеро16. Прийнято вважати, що термін «regione di Stato» вперше вжив опонент Мак'явеллі - Джованні Ботеро трактаті 1589 р. «Про державний інтерес» (Della ragione di Statio). Однак сам Ботеро в посвяченні своєї праці архієпископу Зальцбурзькому повідомляє, що протягом останніх років, буваючи при дворах різних королів і князів по цей бік і по цей бік гір, він багато разів був присутній при дискусіях про державний інтерес. Однак у Д. Ботеро політична маніпуляція дедуцийована Мак'явеллі із наративу Нуми отримує нові виміри рефлексії:

1) форму риторики контролю;

2) концептуалізацію ragione di Statio як «користі підданих». У противагу наративу у формі «страху» Тацита та Мак'явеллі. Д. Ботеро пропонує привнести в процес повсякденного владного управління наратив обов'язку у:

1) вирішенні проблем громадян;

2) трансформуванні ортодоксального контролю в продуману роботу по укріпленню влади тут і тепер. Тобто силу «дисциплінарної» влади у Д. Ботеро поєднує з фаворатизацією маніпулятивних заходів та теологізацією турботи про населення та їх душі. В контексті такого «природного» контролю за населенням християнська влада, а точніше влада римського понтифіка та відданих йому государів отримують «користь» і не мають необхідності в ragione di Statio та arcana imperi. У владному наративі Томаззо Боціо18 довіра підданих, ra- gione di Statio та arcana imperi як морально амбівалентні поняття взагалі виводяться із теоретичної конструкції. Тобто, Д. Ботеро, Т. Боціо як апологети папської влади, позиціонують релігію як техніку управління. В термінах Карла Шмітта19 такий процес означено як репрезентація тотальності, що перекриває будь-яку доктрину та святість, політичне як поділ на своїх та чужих. Лудовіко Дзукалло (1568-1630) теж визнавав, що поняття ragione di Statio виникло давно, і стверджує, що воно існувало у фразах типу «vis dominationis (сила панування)», «arcane imperii (таємниця влади), тим самим означаючи семантичну пустоту терміну «regione di Stato». В трактаті «Про державний інтерес» Л. Дзукалло20, аналізуючи цей древній дискурс, стверджує, що політичне обіймає «все тіло» республіки, в той час, як «державний інтерес» визначає політичне мислення лише в не багатьох випадках. Для розуміння природи regione di Stato, як пропонує Л. Дзукалло, необхідно визнати те, що держава передує перед законом та легітимністю. Позитивне мислення про «державний інтерес» означає те, що держава стоїть вище всякого закону та будь-якої легітимності. Тобто, це поняття необхідно пов'язувати із засобами, необхідними для досягнення головної мети - для надання державі такого устрою й такої форми, в яких потребує той, хто є суб'єктом державного інтересу, тобто правителя. Таким чином, державний інтерес вимагає:

1) існування конкретної людини, для якої певна форма й устрій є метою діяльності;

2) програми державного будівництва, що реалізується конкретною людиною чи групою людей. Дзукколо пропонує аналогію між діями правителя, що переслідує державний інтерес, і практикою лікаря, який як би вводить (intraduce) здоров'я в хворе тіло, потім створює умови, щоб воно перемогло хворобу, і після того підтримує здоров'я в організмі пацієнта. Завдання політика теж полягає в тому, щоб ввести нову форму в державу і потім підтримувати вплив напрацьованого його зусиллями щеплення21.

Як бачимо, протягом XVII століття існувала ще політична версія «новодревньої філософії» і політичний аристотелізм використовувся в інших політичних теоріях. Саме тому у 1605 році Хеннінг Арнізей називав аристотелізм «автентичним методом», genuina methodus, політичного. Проте, як стверджує дослідник Б. Ліндберг (Lindberg B.), вже до 1700 р. політичний метод Стагирита був витіснений природним правом в стилі Пуфендорфа. Зразком епістемологічної методи для Пуфендорфа вже став Ерхард Вайгель, автор твору під назвою «Аристотелева аналітика, відновлена з Евкліда». Ерхард Вайгель проголошував необхідність синтезу аподейксиса Аристотеля, аксіоматичної акрібії, властивої геометричному міркуванню, і Декартової моделі наукової достовірності. Роль Пуфендорфа в дискусіях про соціальність обумовлена не тільки тим, що він винайшов сам термін, але і тим, що:

1) він створив свою теорію соціальності на перетині кількох дисциплінарних дискурсів;

2) використав методи синкретичної «праісторії» (відомої в ранній Новий час під багатьма іменами: philosophia mosaica, Urgeschichte);

3) сконструюював власну версію природного права, поєднавши науковий метод Т. Гоббса і юридичне вчення Г. Гроція (цю спробу називають реконструкцією Гроцієвого юридичного вчення засобами наукового методу Т. Гоббса); 4) створив основи моральної науки, епістемологічному статусу якої він присвятив спеціальну главу трактату «Про природне право і право народів» (De jure naturae et gentium). Апорія природного стану самого по собі (status naturalis in se), тобто як «абсолютно іншої соціальності», в Нові часи в соціальних науках і природньо-правових теоріях вирішувалася по-різному: у Гоббса state of nature так і залишається в проміжній зоні між уявним експериментом, біблійної екзегези та історичної реконструкції; Д. Віко експліцитно представляє своє міркування про першооснову як «історію», а Ісаак Ла Пейрер - як екзегетичну гіпотезу. Дослідник І. Зарк (Yves Charles Zark)23 характеризуючи Гоббсову модель науки як «метафізику поділу», засновану на допредикативному поділі уявлення (representa- tio) і речі (res), зазначає, що Гоббсове уявлення про об'єкти репрезентації - phantasmata - як єдиному предметі науки відсилає до парадигмального для XVII ст. спору про існування паралелізму ідей і речей та об'єктивної істинності наших уявлень. Тоді Декарт говорив про правдивість Бога, Спіноза - про кореляцію атрибутів субстанції, Лейбніц посилався на встановлену гармонію24. У Декарта засади гносеології складає самодостовірність свідомості, cog- ito (Cogito, ergo sum) і теорія вроджених ідей. Для Декарта основою для аналізу суспільства слугує соліпсистській розум, який з успіхом «приручає контингентність» (taming contingency). В картезіанській фізиці, на противагу ньютонівській, все протяжне концептуалізується тілесним. Тим самим заперечується порожній простір, і рух описується у понятті «вихор», що пізніше в картезіанстві буде названо теорією близької дії. Декартові res cogitans і res extensa у Спінози стали двома з незліченних «атрибутів» субстанції, а думки і речі, так само як все емпіричне, стали проявами, станами («модусу») субстанції, іншими словами, тим, що сприймається тільки через субстанцію.

У Середні віки виник наратив Єрусалиму пов'язаний з рицарським ідеалом. Саме так формулювалась головна політична ідея еліти того часу. Виник дивний контраст між реальними політичними інтересами - й абстрактною ідеєю. Перед християнським світом XIV-XV ст. виникла нещадна необхідність в формі Східного питання: боротьба з турками, які вже захопили Андріанополь (1378 р.) й знищили Сербське королівство (1389 р.). На Балканах виникла небезпека. Проте невідкладна політика європейських дворів все ще визначалася ідеєю хрестових походів. Турецьке питання позиціонувалося лише як частина великого священного завдання, яке не змогли вирішити предки - визволення Єрусалиму.

Далі пошук основ розуміння політичного пішов в парадигмах апофатичної антириторики Мак'явеллі й політичної науки more geometrico таких авторів, як Т. Гоббс та Д. Віко. Д. Віко теоретизує вже на новій автономній епістомологічній основі, виконуючи соціальне замовлення на теорію дієвого та ефективного управління. У цього вченого були всі підстави заявити про інаугурацію «нової науки» - Nova Scientia tentatur.

Д. Віко відкинувши антропологічні підстави mathesis politica, що лежали в основі структури дії та уяви про статус історії синкретичної символіки філософії Гоббса викликає до життя нову методологію пізнання політичного. Віко вбачає перспективу в побудові світу політичного по аналогії з картезіанським процесом творіння розумом геометра світу ліній та інших математичних сутностей, тобто перенесенні картезіанського розуму на законодавство в сфері політичного. Декарт являє собою тип вченого, зусиллями яких і була створені засади науки нового часу і закладені перспективи створення нового типу суспільства і нового типу людини, що незабаром і виявилося в сфері соціально-економічної, з одного боку, і в ідеології, з іншого. Ці принцип нової культури з граничною чіткістю висловив сам Декарт, що ніколи не приймати за істинне нічого, що не пізнано би таким з очевидністю, включати в свої судження тільки те, що представляється розумові настільки ясно і так чітко, що не дає ніякого приводу піддавати їх сумніву. Проте, Віко розумів, що результатом відмови Декарта від врахування специфіки історичного виміру стану людини та децизионізму втрачається можливість комунікації між сувереном та керованим. Віко шукає вихід з апорії у вирішенні «проблеми Гоббса», обгрунтововуючи можливості суспільства через історію його виникнення. На місце договору раціональних індивідів у Віко встає навратив «хитрість Абсолютного розуму», на місце статичної антропології Гоббса - історично рухлива антропологія.

Як зазначають дослідники Ю. Іванова та П. Соколов28, тим самим війна, яку Гоббс, як відомо, визначає як стан, а не як подію - warre на противагу war, bellum omnium contra omnes - у Віко постає лише рідкісним і незначним епізодом життя найдавніших людей. У цьому світлі стає зрозумілий сенс XL аксіоми «Нової науки»29, де стверджується, що соціальна життя виникає не внаслідок страху індивіда перед іншими, а внаслідок страху перед самим собою. Виникнення держави у Віко зовсім не має того доленосного значення, яке надає цій події Гоббс. Держава, по Віко, виникає для захисту природного ієрархії - неприйнятне положення для Гоббса, який на початку 13-го розділу недвозначно заявив про природну рівність людей30. Народження держави виявляється епіфеноменом соціальних відносин на певному етапі людської історії. Введення історичного виміру дозволяє обґрунтувати спонтанність породження соціальних інститутів (права, мови, держави) «театром» і наративом історично реальних людських дій. Ось чому Віко називає «випадок і вибір» (occasio et electio) «владиками людських речей» (dominae rerum humanarum). Розуміння дії у Віко ріднить його з деякими сучасними соціологічними теоріями, які абсолютизують категорію serendipity - незалежного щасливого результату дії.

І. Зарк не зводить політичне вчення Гоббса до його матеріалістичної фізики, беручи до уваги те значення, яке для його філософії має рефлексія про мову. Так, Гоббсова перша філософія - онтологія - має справу не з речами, а з «поняттями, або найбільш загальними іменами всіх сущих» (notiones, sive nomina illa commu- nissima omnium Entium). Відповідно, завдання науки, як її ставить Гоббс у всіх своїх творах, в тому числі в Левіафані, - недвозначно визначати значення базових понять, а потім зв'язувати між собою ці поняття в висловлювання в бездоганній логічній формі. Пуфендорф виступає не тільки як продовжувач, але і як опонент Гоббса та Гроція. Головною мішенню критики з боку німецького юриста стає гроцієва категорія appetitus socialis, інстинкту позитивної соціальності. Appetitus socialis у Гроція виникає вперше в контексті дискусії про можливості І природу міжнародного права у вирішенні конкретних господарських спорів. Для Гроція основним джерелом права І разом з тим підставою соціальності виявляється володіння (dominium); ця концепція знайшла своє вираження І в створеній нідерландським юристом конструкції природного стану. Право має соціальну природу - в цьому фундаментальна відмінність Гроція від Гоббса, що підняв між правом І обов'язком непереборну дистанцію. Саме перегляд вчення Гоббса про obligatio І визнання соціальної природи права дозволило Гроцію створити теорію міжнародного права, можливість якого Гоббс, як відомо, заперечував. Свою природно-правову конструкцію Пуфендорф вбудовує між двома основами: «стоїчною» І «епікурейською». Стоїчна теорія дружби у нього поєднується з вченням Аристотеля про природну соціальності, розглянутою на нових підставах Г. Гроцієм І Річардом Камберлендом, І з гетеродоксальною політичною наукою Т. Гоббса.

Point fixe політико-епістемологічної рефлексії Пуфендорф32 включає внутрішньо властиву науці Гоббса напругу між претензією на граничну достовірність - претензією, засновану на принципі verum-factum І проекції в політичну площину ідеї Декарта mathesis, - І слабкістю того антропологічного фундаменту, на якому він споруджує будову свого «Левіафана». Пуфендорф висуває постулат, відповідно до якого природний стан не слід уявляти собі як війну всіх проти всіх - адже раціональні судження, до яких людство, на думку німецького юриста, було здатне на всіх етапах своєї історії, неминуче зробили б зрозумілими для «природної людини» блага І переваги спільного існування. Так Пуфендорф приймає Гоббсову ідею прагнення до самозбереження як базу людського інстинкту, але з'єднує її з концептом Гроція «соціального афекту».

Як бачимо, в процесі рецепції громадянська наука Гоббса стала розпадатися на частини, утворюючи химерні синтези з різними наративами політичного. Одним з трансформаційних варіантів зближення її з картезіанської фізикою І антропологією було зроблено нідерландськими інтелектуалами-республіканцями: Герардом ван Вассенааром - друга Гроція - в трактаті «Приховане мистецтво управління і панування»33; Йоханом Де ла Кур в трактаті «Політичні міркування в шести книгах» (1662)34. Перше видання твору Г. Вассенааром побачило світ в 1657 році, друге, під назвою «Ретельне дослідження держави» (Naeuwkeurige consideratie van staat), - в 1662 році. Перша частина відкривається парафразою визначення ragion di Stato з однойменного трактату Джованні Ботеро. Однак в форму-люванні Вассенаара зміщені акценти: від триалітетної формули Бо- теро (notizia di mezzi atti a fondare, conservare ed ampliare un dominio) залишений лише середній член: «зміцнювати існуючі уряду, і так само захищати і зберігати керовані ними [держави]». Таке зміщення вмотивоване специфікою тексту самого Ботеро, який в своїй тріаді виділяє саме збереження держави як найбільш значуще для поняття державного інтересу. Далі Г. ван Вассенаар розвиває вчення про неподільність суверенітету, що з усієї філософії Гоббса нідерландські республіканці цінували найбільше.

Ще більш пародоксального сплаву досяг Йохан Де ла Кур, коли у вищезгаданому трактаті об'єднав концепцію Гоббса про суспільний договір, картезіанську антропологію та аристотелівське вчення про душу. Брати Йохан і Пітер Де Ла Кур тим самим концептуалізували нідерландський економічний варіант соціальності. У методі політичної науки в версії «комерційного республіканізму» Де ла Кури чітко визначають координати життєвого світу Лейденського патриціату категорією «досвід» (Ervarentheid). Орієнтована на досвід модель політичного в Нідерландах була не тільки епістемологічним ресурсом - вона надавала інструментарій для порівняльного вивчення окремих держав. Політичне розуміється тут зовсім інакше: не як конструювання more geometrico, а як поетика маніпуляції, заснована на доскональному знанні людської природи. Подібна інверсія Гоббса scientia civilis передбачає зовсім інше розуміння політичного розуму і психології поведінки еліти: замість соліпсістського Public Reason виступає тоталітаристсько-маніпулятивний reason of state. Для порівняльного аналізу трансформації ідей Гоббса35 необхідно звернутися до їх point fixe причин перманентної війни. Для Гоббса це ситуація, коли кожен керується своїм власним розумом. Особливий інтерес це судження набуває в контексті проектів більш пізнього періоду (1660-1680-х рр.), коли цілий ряд авторів (Ламберт ван Вельтхейзен, Лодевейк Мейер, Джон Локк) в правилах користування розумом шукали шлях до миру та соціальної стабільності. В якості аргументів прихильників цієї психологеми були висунуті ідеї про те, що:

1) розум є спільною та однаковою рисою, яка притаманна всім представникам людського роду;

2) такі психологічні характеристики людини сприяють постановці та досягненню спільної мети. Однак для Гоббса неконтрольований розум означав хаос, а не спільне благо і тому він вважав, що безліч приватних розумів має поступитися місцем єдиному публічному розуму: «Private Reason must submit to the Publique, that is to say, to God's Lieutenant»36.

У числі південно-європейських апологетів публічного розуму виступають прихильники комерційного республіканізму.

Серед них особливо виділяється Челестино Г аліані - засновник римської Академії Соборів (Academia dei Concili). У збереженому лише в двох рукописах творі Галіані «Дослідження перших почав моральної науки» предметом аналізу стає точка перетину теорій соціальності і політичної епістемології: як люди могли отримати ідеї добра і зла. Подібно Гоббсу і Пуфендорфу, Галіані ставить собі за мету вивести принцип соціальності з людської природи самої по собі. Теорія, згідно з якою навички або моделі соціальної поведінки втілені в людській природі, перетворювала інтроспекцію в привілейований метод дослідження соціального світу. Томас Гоббс і Д. Віко вбачали в інтроспекції значний евристичний потенціал: Гоббс, як відомо, в «Левіафані» представив оригінальну інтерпретацію принципу gnothi seauton (Read thy self), а Віко вважав можливим знайти підстави світу націй «в модифікаціях нашого власного розуму».

Оскільки історія роду людського укладена в людське тіло, то аналітика здібностей може відкрити і принципи соціальності. Тим самим теорії соціальності виявляються пов'язані з прогресом cognizione і історією ідей. Зведення мотивації людських дій до економічного інтересу не могло не викликати протидії. Політичне вчення Паоло Маттіа Доріа (1667-1746)38 можна розглядати як один з найбільш помітних епізодів того процесу, який виглядав як повернення від картезіанства до платонізму. Головну загрозу «доброчесного в політиці» для Доріа представляла, поряд з «гіпотетичною метафізикою» картезіанців, «комерційна політика», імпортована з Англії та Нідерландів зусиллями неаполітанських епікурейців. Доріа критикує неаполітанських адептів комерційного республіканізму побічно, оскільки офіційною мішенню його критики була проголошена філософія Джона Локка. На думку Доріа, поряд з прагненням до самозбереження (conservatio sui), до числа базових «природних схильностей» людини слід віднести ще «бажання пізнати самого себе, тобто прагнення (appetito) душі до пізнання істини», або, інакше, «певні душевні устремління, які, силою власної її природи, ведуть її до пізнання всілякої істини.

Дослідник А. Монтано (Montano A. Il) вважає, що ця тріада природних схильностей встає на місце «двох достовірних постулатів людської природи у Гоббса: відповідно до першого з них, природне прагнення спонукає людей прагнути до загальнозначущих благ; згідно з другим, люди від природи бояться смерті40. Характерно, що навіть прагнення до самозбереження інтерпретується у Доріа не в дусі егоїстичного імпульсу до порятунку себе за рахунок інших: невипадково поряд з униканням смерті найважливішою маніфестацією цього імпульсу Доріа називає турботу про потомство41. В цьому аспекті позиція Доріа принципово відрізняється не тільки від точки зору Гоббса, а й від ідей Віко. Доріа сповідує «платонівська» вчення про «насіння істини» (semi del vero), укладених в тілесне всіх без винятку людей. Альтернативна модель громадянської науки пропонується в «Новій науці», яку Фрідріх Мейнеке42 визначив як «органон історичного мислення» - саме такий її статус дозволяє повернути в міркування про суспільство і природну соціальність, і комунікацію, і історію.

Підсумовуючи викладене, можливо стверджувати, що два способи «приручення контингентності» до сих пір, так чи інакше, присутні в науках про суспільство - зокрема, в неявному вигляді опозиція Гоббс-Віко лежить в основі конкуруючих напрямків соціопсихологічного дискурсу.

політичний влада толерантність

Література

1.Фуко М. Археология знания. Киев: Ника-Центр, 1996. С. 11.

2. Почта Ю.М. Ислам и политика: учеб. пособие. Москва: РУДН, 2008. 135 с. 3. Кукар- цева М., Валиева

З. Политический наратив - инструмент «формирования себя» в мировой политике // Обозреватель-OBSERVER. 2013. №

4. С. 100-109. 4. Аристотель. Поэтика. Сочинения в четырех томах. Том 4. Москва Мысль, 1983. С.545-680.

5. Аристотель. Политика. Сочинения в четырех томах. Том 4. Москва: Мысль, 1983. - С.375-644.

6. Макиавелли (Макьявелли) Н. Государь; Размышления над первой декадой Тита Ливия. Минск: Харвест, 2004. 703 с.

7. Августин Блаженный. О Граде Божием. Минск.: Харвест, М.: АСТ, 2000. 1296 с.

8. Макиавелли (Макьявелли) Н. Цит. работа. 10. Иванова Ю. В.

Размещено на Allbest.ru