Сон як засіб людського буття: спроба інтерпретації

Размещено на http://www.allbest.ru/

СОН ЯК СПОСІБ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ: СПРОБА ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

О.М. Городиська, кандидат філософських наук, доцент

Анотація

культура сон символічний культурний

Розглянуто феномен сну в контексті культури в цілому та як особливий стан людини. Проаналізовано варіанти сприйняття сну в різних історико-культурних умовах, у тому числі як специфічних екзистенційних форм. Зроблено спробу інтерпретувати феномен сну через вивчення його символічних виражень у межах західноєвропейської традиції. Показано необхідність залучення культурного контексту в цілому для повноцінного розуміння феномену сну та інтерпретації його як форми буття людини.

Ключові слова: сон, сновидіння, форма буття людини, культура, традиція.

Аннотация

СОН КАК СПОСОБ ЧЕЛОВЕЧЕСКОГО БЫТИЯ: ПОПЫТКА ИНТЕРПРЕТАЦИИ

Городиська О. М.

Рассмотрен феномен сна в контексте культуры в целом и как особое состояние человека. Проанализированы варианты восприятия сна в разных историкокультурных условиях, в том числе как специфичные экзистенциальные формы. Предпринята попытка интерпретации феномена сна посредством изучения его символических выражений в пределах западноевропейской традиции. Показана необходимость привлечения культурного контекста в целом для полноценного понимания феномена сна и интерпретации его как формы бытия человека.

Ключевые слова: сон, сновидение, форма бытия человека, культура, традиция.

Annotation

SLEEP AS THE KIND OF HUMAN LIFE: INTERPRETATION ATTEMPT

Gorodiskaya O. N.

The sleep phenomenon was considered within the whole culture context and as the specific human state. The variants of the perceiving of the sleep in different historical and cultural conditions as well as the specific existential form were analysed. Also the attempt of sleep phenomenon interpretation through the investigation of its symbolic expressions in the field of Western Europe tradition was done. The necessity of the whole cultural context using for the sleep phenomenon complete understanding and its interpretation as the human being form was shown.

Key words: sleep, dream, human being form, culture, tradition.

Актуальність проблеми

У сучасній культурі питання самовизначення, становлення та самореалізації людини є одним із найважливіших, оскільки існує багато можливостей, але певна стратегія відсутня. Саме тому аналіз усіх можливих форм буття виявляється актуальним. До того ж сон символічно виражає сутність сучасного буття людини і заслуговує на вивчення.

Аналіз останніх джерел і публікацій

Феномен сну неодноразово був предметом вивчення, але це зазвичай були роботи, де сон розглядався в першу чергу лише як стан людини, навіть близький до патології. Можна згадати досліди З. Фрейда, К. Г. Юнга, Р. Лейнга, Н. Малкольма. Проте більш продуктивним видається вивчення феномену сну саме як певного явища загальнокультурного простору, який був однією із найважливіших складових людини протягом усього її існування. Для цього доречним буде вивчення робіт, в яких сон постає як специфічний спосіб буття, неоднозначне явище, котре можна повноцінно тлумачити, лише розглянувши всі варіанти його описання, сприйняття та вираження. Серед авторів цих робіт треба згадати Ф. Ніцше, М. Гей- деггера, М. Фуко, А. Арто, Ф. Ар'єса, Ж. Ле Гофа, О. М. Фрейденберг та ін.

Отже, метою статті є спроба інтерпретації різних варіантів розуміння та тлумачення феномену сну, а також, виходячи із цього, осмислення явища сну як особливого способу буття людини.

Виклад основного матеріалу

Специфіка феномену сну полягає в тому, що він є невід'ємною частиною життя будь-якої людини. Сон є життєво необхідним людині, хоча її перебування у стані сну виявляється достатньо уразливим. Сон можна розглядати як єдину ситуацію, коли життя незалежно від бажання людини мимоволі занурює її до самих витоків, відкриваючи в ній початкові архаїчні структури екзистенції.

Крім того, сон, без сумніву, є спорідненим феномену смерті. У будь-якій європейській традиції сон відкрито поєднується зі смертю, власне, сама смерть часто асоціюється у свідомості людини зі сном. Однак сон для людини є цінним перш за все через те, що на відміну від смерті він свідчить про близькість пробудження. У просторі традиції сон постає як двійник людини, причому двійник у функції смерті. Говорити про сон можна лише після пробудження, тобто людина, що спить, та людина, що не спить, фактично являють її на різних ступенях самосвідомості, на різних планах буття. Сон практично приглушує людську індивідуальність, і тоді особистість мимоволі підходить до межі деперсоналізації та занурення до до-індивідуального.

Сон виявляє в людині також її циклічну природу. Крім смерті, сон (як нічний стан індивіда) є єдиним феноменом, який залучає людину до ритмів великої природи. Фактично сон є єдиною складовою людської екзистенції, яка не змінилася з того часу, коли навіть сам індивід не був відділений від цілісної світобудови. Таким чином, сон є також виявом архаїчної циклічності людини.

Сон також характеризується особливим способом бачення. Певною мірою становище сновидця є спорідненим до становища сліпого. Знання обох, на відміну від зовнішнього знання людини, яка не спить, спрямовано, безумовно, усередину, до власних глибин, що дозволяє бачити незриме.

У ранній грецькій традиції сон називався братом смерті [1, XIV, 231], що робило його практично відокремленою, незалежною від людини істотою. Більш того, сон сам втручався в життя людей і впливав на їх долі. Немає сумнівів, що сон грецької традиції -- це одночасно стан людини та її демон- двійник [2, с. 200]. Отже, сон як абсолютно автономний образ виникає у полі однієї з найдавніших європейських традицій.

Невипадковим є початковий збіг сну зі смертю, оскільки він фіксує відчуття внутрішнього вакууму, гнітючої порожнечі індивідуального інтрасвіту. Сон є станом тимчасового і необхідного спустошення, коли перевантажена численними культурними формами та системами свідомість звільнюється, а архаїчні структури початкової екзистенції, екзистенційного апріорі одержують можливість виявитися. Правдою є й те, що сон не завжди може бути продуктивним із цієї точки зору, проте він цілком здатен викликати в людині почуття, які жодним іншим чином не змогли бути виявленими. Саме сон, наприклад, може переконати людину в її нереальності, тобто в ньому відбуваються певна деперсоналізація, як у полі традиції, занурення до доіндивідуального, а також актуалізація почуття життя без відчуття себе живим. Можливо тому уявна порожнеча сфери сну стала відчутною присутністю поряд іншого світу, який не можна просто ігнорувати. Людині не лишилося більше нічого, що вона могла побачити, крім того, що було побачено уві сні. Це є спорідненим до божевілля середньовічних персонажів -- до форми життя на межі немислимого, небуття. Порожнеча сфери небуття -- це темна сфера посудини Дурня, який є порожнім для всіх, крім нього самого. Людина, постійно спілкуючись із небуттям під час сну, не може не помітити, що десь за цим порогом існує інший світ.

Сон є зануренням до всіх тих сфер до-людського, немислимого, які тільки можна виявити. Для людини-сновидця основним місцем перебування стає сфера різноманітних, ще невизначених образів, розчинення в яких урешті- решт призводить її до межі хворобливого стану. Сон стає для людини певним одкровенням про те, що не можна виявити в інший спосіб. Але платнею за подібні одкровення є смерть, розчинення в ніщо. Сон нібито краде людину в самої себе.

Тут не можна не згадати методичні роздуми Декарта про сон, хоча Декарт був абсолютно впевненим у тому, що сон є лише тимчасовим розслабленням розуму, яке є необхідним для мислячої людини; сон -- це лише сон. Декар- тівський принцип сумніву був, як назвав його Фуко, «великим закляттям розуму», і можна сміливо говорити, що сам Декарт насправді не занурювався до структур сновидіння і не міг гідно оцінити їх руйнівний потенціал. По суті, саме припущення, що сон можна сприймати як реальне життя, із самого початку було ілюзорним для Декарта [3, с. 336, 406]. Можливо, аналітична філософія стала в цьому питанні його спадкоємницею, вважаючи питання про сновидіння безглуздими. Мабуть, важко не погодитися з її виваженими твердженнями про те, що сон як подію неможливо верифікувати і найбільше, на що можна розраховувати, це робота із спогадами про сновидіння, а не із самим сновидінням безпосередньо [4, с. 125, 173]. Однак уся сила сну, яка зосереджена лише у сфері тривожних образів, залишається поза полем філософських роздумів.

Як уже зазначалося, у сприйнятті людини сон завжди був знаком того, що є незрозумілим, таким, що не вирішується, навіть таким, що лякає, та є близьким до ніщо, до смерті. Досі, говорячи про померлих, ми одержуємо із підсвідомості інформацію про них як про тих, хто заснув [5, с. 100]. Подібне сприйняття сну за силою можна порівняти лише із силою генетичного коду. Сама ніч у давньогрецькій традиції є породженням хаосу, темного і хтоніч- ного начала. Ніч, як і смерть, вочевидь, співвідносні із нижчим світом, пеклом. Той граничний стан, в якому опиняється сплячий, можна співвіднести із станом людини, зануреної до пекла, бо людина непорушна, схована від світла, є носієм смерті [6, с. 137]. Таким чином, сон, смерть і сплячий складають нерозривну єдність образів.

Для греків пекло є місцем перебування сну, тіней та ночі, що присипляє. Пізніше середньовічне кладовище вважалося спальнею для померлих, де вони чекають на великий день воскресіння плоті. Тривалий час, документально -- від V до XIII ст., існувала легенда про сімох сплячих з Ефесу, яка дуже показово висловлює віру людини у смерть-сон [7, с. 54, 71]. Вочевидь, такі уявлення були спадщиною язичницькою, оскільки християнське тлумачення сну було далеким від нейтрального: для Ієроніма та Августина сон був нечистим, а от вже для Григорія та Ісідора сон веде своє походження прямісінько від диявола [8, с. 182]. Тут сон та смерть поєднані спільною функцією -- граничною здатністю до деперсоналізації. У певному сенсі смерть людини є завершенням чергового життєвого циклу, а сама людина потрапляє до поля до-індивідуальної єдності.

Можливо, саме постійне змішування у людській свідомості таких суттєвих понять та образів уже в грецькій традиції породило практику тлумачення снів, мабуть, єдину спробу свідомо піти на прямий контакт із полем деперсоналізації. Для Артемідора та Синесія образи сновидінь були предметом реальності, а самі сни -- певним родом оракула всередині нас. Пізніше Фрейд переглянув принципи онірокритики Артемідора, який вважав, що сни є, безумовно, тим, про що говорить саме буття, але вони потребують обов'язкового перекладу на мову тих, хто не спить [9, с. 17]. Фрейд вважав, що сон завжди викликає враження сторонності, що подія сну не просто не піддається верифікації, як вважали філософи-аналітики. Принципово важливий висновок Фрейда про природу сну полягав у тому, що «місце у душі, де розігруються сновидіння, інакше, ніж місце існування уявлень без сну» [10, с. 55]. У цьому полягає складність переказування сну через слова, оскільки часто образи сновидінь не співвідносяться із світом реальних речей, які зазвичай оточують людину, тоді переказ викривляє дійсно бачений образ; при цьому втрачається дещо суттєве. Якщо згадати, як тлумачив сни Юнг [11, с. 212-246], то твердження Фрейда взагалі не здаються голослівними. Сон є «спасінням життя» [12, с. 447], і відмовлятися від такої щоденної терапії для індивіда рівноцінно спробі самогубства. Більш того, у стані сну свідомість спроможна змоделю- вати ситуацію втрати людиною своєї самоідентичності, аж до хворобливого стану [13, с. 66-67].

Крім того, Фрейд не тільки вважає сон відпочинком від зовнішнього світу, він практично ототожнює стан сну із станом людини в утробі. Так, традиція мимоволі замикає коло до-індивідуальних станів, і людина опиняється оточеною сном: сон переднародження, сон нічний, сон посмертний. Власне, парадокс цього стану людини полягає в тому, що спроби виявитися поза сном, у реальності, яку також неможливо верифікувати, як і сон, поміщає її у ситуацію, дуже близьку до тієї, яка передається відомою римською епітафією: «Я тут, і немає мене тут».

Під час великих лих сон постає силою містичною, коли цілком реальною виявляється загроза впливу снів на долю світу, аж до його знищення. Арто наводить цікавий момент із сардинської хроніки, датованої травнем 1720 р. Тоді князю Сен-Ремі наснився сон, в якому чума, завезена одним із торгових кораблів до порту столиці, спустошила весь острів, а самого князя прирекла на загибель. Але, навіть гинучи, випалений до мозку кісток хворобою, Сен- Ремі усвідомлював, що уві сні не вмирають, що у сновидіннях воля панує над усім, аж до абсурду, аж до заперечення можливого, аж до своєрідного перетворення брехні, з якої можна виліпити правду [14, с. 13]. Загибель уві сні не менш страшна, ніж вселенська катастрофа, оскільки вона знаменує собою свого роду смерть у смерті, коли самої смерті вже не існує. Проте для розумної людини така загибель може бути показовою, бо «лише після цього заходу відбудеться через тривалий час раптова тиша начала» [15, с. 178]. Кошмарні сни, найстрашніший з яких, мабуть, було позначено вище як смерть у смерті, неодмінно ведуть до пробудження [10, с. 137]. Сну притаманна та особливість, що він завжди містить можливість повернення до бадьорості. Сновидіння -- це нічний сторож, який оберігає сон, аби йому не заважали. Власне, у сплячої людини існують лише два виходи із цього стану -- прокинутись або збожеволіти. Можливо, особливу роль тут відіграє сам людський розум, той рівень раціональності, який є притаманним кожній конкретній людині. Той, хто спить, опускається на самісіньке дно архаїчної образності, і тільки від сили людського розуму залежить, чи прийме вона всі умови архаїчної екзистенцій- ної основи або відмовиться від неї. Тому сновидіння можна повноправно назвати сторожем сну, і якщо цей сторож виявиться надто слабким, аби усунути загрозу для розуму, він будить сплячого. З другого боку, пробудження вже означає дійсне переживання [11, с. 281], отже, кошмар може виявитися цілком відчутним. Утішає лише впевненість у тому, що сам сон як прообраз вічно плинного життя постає тут просто «як неминуча умова і навіть символ присутності пробудження» [16, с. 58].

Тут доцільно згадати знамениті слова Ніцше: «Хто бореться із чудовиськами, повинен остерігатися, аби самому при цьому не стати чудовиськом. І якщо ти довго дивишся у безодню, то безодня теж дивиться у тебе» [17, с. 301]. Отже, після пробудження не можна забувати, що знаходиться по сусідству із тобою та й навіть усередині тебе. Людина як єдність душі і тіла може припустити таку нерозважливість, як гостре сприйняття подій сновидіння. Але варто тут з'явитися пристрасті, простому захопленню, й ти не помітиш, як натягуєш на себе шкуру чудовиська або падаєш до бездонної прірви. Сновидіння може бути оманливим, але воно не є помилковим. Хворобливий стан виникає тоді, коли до образів, таких близьких до сновидіння, додається головна складова омани -- ствердження або заперечення, коли повернення і пробудження вже не буде.

Сучасний зрілий індивід, без сумніву, уже не усвідомлює своє внутрішнє підкорення початковій ритмічності буття, тому певною мірою сон для сучасної людини є тією технікою деперсоналізації, яка, наприклад, у грецькій традиції проводилася через містерії та становлення не-людиною. Це пов'язано з особливим способом бачення уві сні. Оскільки для греків зір, який спрямовано назовні, був аналогічним до умогляду й у чомусь обмеженим, стан сну можна розглядати як стан людини, яка позбавлена «зовнішнього» зору і зосереджена лише на внутрішньому світі. Той, хто спить, співвіднесений тут із межею архаїчної традиції, із людиною, що замкнена на кордоні того і цього світу. Той, хто спить, є тим, хто дивиться в обидва боки, і це не дає людині традиції жодних шансів на вибір. У світі культури оптимальною мовою вираження є мова розуму, і все, що людина може сказати про себе, належить розуму. Але далі цього простягається мертва зона, яка не є доступною розуму, де закони мови припиняють свою дію, -- сфера образів. Саме тому досвід сновидінь є таким важливим, він спричиняється в першу чергу тим, що «у сновидінні і через нього від початку та сутнісно пов'язані людина, її свобода та її доля» [18, с. 416]. Імовірно, з причини такої неможливості звести бачення до мови повноцінне знання для розуму залишається недосяжним, бо знання, яке породжується зором, відрізняється від знання, яке породжується мовою. І це розділене Cogito постійно запитує про те, як думка мешкає одночасно і далеко, і поряд із собою, як вона може бути під виглядом немислимого. Біда в тому, що якщо людське буття може міститися лише в думці, то воно знаходиться у такому відношенні до немислимого, яке не можна усунути. Уві сні можливим є парадоксальне злиття двох осіб, з яких одна, безсумнівно, є самим сновидцем. При цьому сновидець відчуває, що «не перестав бути тим, ким був, але, тим не менш, став іншим» [19, с. 118]. Такий двійник може зримо виявитися в людині лише через сон. У ситуації, коли єдиним станом, який здатен дати життя давньому генію людини, виявляється сон, -- у такій ситуації розглядати сон лише як звичний для людини статус не можна. Відмовляти сну в праві на власний світ є тим самим, що й прирікати людину на безсоння.

Уже давньогрецька традиція зуміла показати, що можна бачити не тільки світло, а й непроглядність темряви [20, с. 349]. Безсоння по суті й означає нездатність до сну, тобто здатність бачити лише морок. Правдою є і те, що в європейських традиціях безсоння було станом, безумовно, зворотним. У Новий час єдиним поняттям, аналогічним до безсоння, було поняття виснаження. Це те, що загрожує людині у стані безсоння, і воно й є найстрашнішим, бо сон є способом збереження та збільшення всього потужного потенціалу людини, зрозумілого навіть суто фізично. Таким чином, сон як частину великої природи, фрагмент цієї циклічності можна співвіднести з архаїчним до- розумом; а от безсоння приводить до хворобливого божевілля. Але й «нормальний» індивід, який потрапив до ситуації психофізичного перенапруження, може втратити не тільки самоідентичність, його першою втратою виявляється саме сон. Так сталося із виснаженим безсонням Макбетом: «Зарізано сон, й більше тан кавдорський не спатиме, Макбет не спатиме» [12, с. 436]. Урешті-решт неважливо, чому йде сон; головне, що він йде -- назавжди. Новий час, передусім ХХ ст., сповнений прикладами, особливо літературними, що здатні передати це виснаження, яке означає бути живим без відчуття впевненості в цьому.

Дуже добре таке виснаження людини відображено у творах Кафки. Його «Процес» є логічно вивіреним, постійно присутнім у житті героя жахом. Прокинувшись одного ранку, Йозеф К. уже ніколи не засне, сон із його життя зник, героя приречено. У той же час, поки у життя героя, яке ззовні мало змінилося, постійно втручається певний настирливий дискомфорт, за межами його сприйняття безжально діє логіка, яка схожа на логіку божевільного. Вона іноді з'являється у вигляді екзекутора із його жертвами, або у вигляді розсудливого комерсанта Блока, який так пишався, що зміг затягнути свій процес уже на п'ять років [21]. Саме життя героя перетворюється на необмежену відстрочку покарання. Йозеф К. майже несвідомо втягується в цю гру, не підозрюючи, що платнею за це є зникнення, бо вслід за виснаженням можлива лише одна комбінація.

Бекет відбирає у своїх героїв не тільки сон, а й ніч. Схоже, що для Володимира та Естергома завтра і сьогодні не є розділеними. «Невже ніч ніколи не прийде?» [22, с. 55]. Це є крик душі, який усе ж звучить як безглузда констатація. Проте Естергом постійно бачить сни, навіть намагається розповісти їх другу, але він постійно хоче спати, нібито його сни -- лише марення безсоння. Для них обох, як і для інших героїв Бекета, ніч -- час сну, але цей сон є рівнозначним вмиранню. Естергом ніколи не зможе сказати, що дерево, яке за ніч вкрилося листям, було вчорашнім оголеним, сухим та неживим. Прокинувшись, його розум майже винищує вчора. Одного дня Естергом усе ж засинає, хоча важко сказати, що цей сон приносить йому полегшення. Раптово він підскочив, пробіг певну відстань, потім повернувся у сльозах: «Мені наснилося, що я падав». Він знову засинає, і Володимир, знову залишившись один, підбиває невтішний підсумок життя: «Хіба я спав, коли інші страждали? Хіба я сплю на даний момент? Що я розповім про цей день завтра, коли мені здаватиметься, що я прокинувся? Що я на цьому самому місці зі своїм другом Естергомом до самої ночі чекав на Годо ? Що приходив Поцо зі своїм слугою і що він із нами говорив? Звичайно. Але що у всьому цьому буде правдою? Він (Естергом) нічого не буде знати. Він знову говоритиме про те, як його били, і я дам йому морквину? Народжують у муках, розпластані на могильному камені. А на дні могильник уже мрійливо повертає своїм заступом. Час йде на те, аби зістаритися. Повітря сповнено нашими криками. Але звичка -- велика річ: він спить, він не знає, ну й нехай собі спить» [22, с. 116]. Не сон є проблемою для Володимира, а безсоння. Вільно чи невільно він потрапив у ситуацію, в якій його єдиним клопотом стає повільне спустошення, що веде до зникнення. Він та його друг чесно, наполегливо чекають на Годо, хоча й упевнені, що не дочекаються. Але вони не знають, тому й чекають. Як і герой Кафки, вони потрапили до безвихідного простору, простору безсоння, спустошення та зникнення. Це і є кінець усьому, після чого ніколи не прийде початок. По суті, зникнення і є розпиленням індивіда, повною деперсоналізацією.

Висновки

Сон є чимось, що є відділеним від людини, але життєво необхідним їй. Сон -- alter ego людської екзистенції, певний двійник людини, двійник у функції смерті, хоча ця спорідненість завжди мала закономірний та природний характер. Стан сну зовнішньо схожий зі станом смерті, що принаймні для європейської традиції було достатньою підставою, аби ототожнити їх. З другого боку, сон -- природний шлях знаття того напруження, яке завжди виникає між індивідом і світом у мить відокремлення першого від останньо- го. Крім того, сон діє як природна, притаманна людині із самого початку циклічність великої природи. Природна зміна дня і ночі стає для людини чергуванням бадьорості і сну. Сон у принципі має цінність для людини саме постійною та незмінною присутністю пробудження, у чому, власне, і полягає первинна циклічність людської істоти. Крім циклічності сон характеризується також особливим способом бачення. Для того, хто спить і хто сам по собі є таким, що дивиться одночасно у поцейбічний та потойбічний світи, зір спрямовано тільки всередину, у самого себе, і це дозволяє активувати глибинні структури людини. Таким чином, сон необхідно розуміти як специфічну призму, крізь яку людина дивиться на світ; як певний спосіб буття людини, котрий навіть можна тлумачити як альтернативний.

Література

1. Гомер. Илиада / Гомер ; пер. с древнегреч. Н. И. Гнедича. Л.: Наука, 1990. 572 с.

2. Тахо-Годи А. А. Мифологическое происхождение поэтического языка «Илиады» Гомера / А. А. Тахо-Годи // Античность и современность. М., 1972. С. 196-215.

3. Декарт Р. Метафизические размышления / Р. Декарт // Избр. произведения / пер. с фр. Е. В. Соколова. М., 1950. С. 319-407.

4. Малкольм Н. Состояние сна: пер. с англ. / Н. Малкольм. М.: Прогресс, 1993. 176 с.

5. Башляр Г. Вода и грезы / Г. Башляр ; пер. с фр. Б. М. Скуратова. М.: Изд-во гуманит. лит., 1998. 268 с.

6. Фрейденберг О. М. Введение в теорию античного фольклора: лекции / О. М. Фрей- денберг // Миф и литература древности. М., 1978. С. 7-169.

7. Арьес Ф. Человек перед лицом смерти / Ф. Арьес ; пер. с фр., общ. ред. С. В. Оболенской. М.: Прогресс, 1992. 528 с.

8. Ле Гофф Ж. Другое Средневековье: Время, труд и культура Запада / Ж. Ле Гофф ; пер. с фр. С. В. Чистяковой и Н. В. Шевченко ; под общ. ред. В. А. Бабинцева. Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2000. 328 с.

9. Фуко М. История сексуальности - III: Забота о себе / М. Фуко ; пер. с фр. Т. Н. Титовой и О. И. Хоми ; под общ. ред. А. Б. Мокроусова. Киев: Дух и литера: Грунт ; М.: Рефл-бук, 1998. 288 с.

10. Фрейд З. Введение в психоанализ: лекции / З. Фрейд ; пер. с нем. Г. В. Барышниковой. М.: Наука, 1989. 456 с.

11. Юнг К. Г. Воспоминания, сновидения, размышления / К. Г. Юнг ; пер. с англ. В. Поликарпова. М.: ООО «Изд-во АСТ-ЛТД» ; Львов: Инициатива, 1998. 480 с.

12. Шекспир У. Макбет / У. Шекспир // Избр. произведения / пер. с англ. Б. Л. Пастернака. М., 1953. С. 425-465.

13. Лейнг Р. У. Разделенное «Я»: пер. с англ. / Р. У. Лейнг. Киев: Гос. б-ка Украины для юношества, 1995. 320 с.

14. Арто А. Театр и его двойники / А. Арто ; пер. с фр. С. Исаева. М.: Мартис, 1993. 192 с.

15. Хайдеггер М. Преодоление метафизики / М. Хайдеггер // Время и бытие / пер. с нем. В. В. Бибихина. М., 1993. С. 177-192.

16. Малявин В. В. Мифология и традиция постмодернизма / В. В. Малявин // Логос. Ленинградские международные чтения по философии культуры. Кн. 1: Разум. Духовность. Традиция. Л., 1991. С. 51-59.

17. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла / Ф. Ницше // Соч.: в 2 т. / пер. с нем. Н. По- лилова. М., 1996. Т. 2. С. 238-406.

18. Табачникова С. В. Мишель Фуко: историк настоящего / С. В. Табачникова // Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. М., 1996. С. 396-443.

19. Бергсон А. Смех / А. Бергсон ; пер. с фр. И. Гольденберга ; под общ. ред. Я. С. Вдовиной. М.: Искусство, 1992. 127 с.

20. Фрейденберг О. М. Образ и понятие / О. М. Фрейденберг // Миф и литература древности. М., 1978. С. 171-487.

21. Кафка Ф. Процесс / Ф. Кафка // Процесс. Замок. Новеллы и притчи / пер. с нем. Р. Райт-Ковалевой. М., 2007. С. 5-174.

22. Беккет С. В ожидании Годо / С. Беккет ; пер. с фр. С. Исаева. М.: Гитис, 1998. 284 с.

Размещено на Allbest.ru