Становлення філософського екзистенціалізму Лева Шестова

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Становлення філософського екзистенціалізму Лева Шестова

Анотація

Статтю присвячено витокам філософської проблематики у творчій спадщині Лева Шестова. Філософсько-антропологічних та етичних понять - свобода, віра, знання, гріх, зло - розглядаються в контексті загальної проблеми теодицеї крізь призму екзистенційно-персоналістської філософської парадигми.

Ключові слова: свобода, зло, знання, теодицея, антроподицея, екзистенціалізм, персоналізм.

шестов філософ теодицея зло

Аннотация

Сычевская-Возняк Е.М. Становление философского экзистенциализма Льва Шестова. Статья посвящена истокам философской проблематики в творческом наследии Льва Шестова. Ряд философско-антропологических и этических понятий - свобода, вера, знание, грех, зло - рассматриваются в контексте общей проблемы теодицеи сквозь призму экзистенциально-персоналистической парадигмы.

Ключевые слова: свобода, зло, знание, теодицея, антроподицея, экзистенциализм, персонализм.

Annotation

Sytchevska-Voznyak O. The Formation of Lev Shestov's Philosophical Existentialism. The article deals with the origins of the philosophical problematic in the creative heritage of Lev Shestov. Some of philosophical and ethical notions - such as freedom, belief, knowledge, sin, evil - are considered from the point of view of the general problem of theodicy in the light of existentialistic and personalistic paradigm.

Key words: freedom, evil, knowledge, theodicy, antropodicy, existentialism, personalism.

Постановка проблеми та її значення. Лев Шестов увійшов у російську релігійну філософію як “філософ безпідставності”, як талановитий літератор і вдумливий мислитель, якого сучасники з великими труднощами намагалися віднести до того чи іншого спрямування у філософії ХХ ст. Йому часто дорікали, що у своїх роздумах мислитель знаходив у Шекспіра, Достоєвського, Ніцше неіснуючі в них думки та занадто фантазував у своєму тлумаченні ідей своїх супротивників, яких було чимало - мало не всі філософи практично трьох останніх тисячоліть були предметом його прискіпливої критики [8, с. ІІІ]. А. Камю визначав характерною рисою його творів “дивовижну монотонність”, зазначаючи, що Шестов безкінечно повертається до одної теми, кожен раз по іншому інтерпретуючи її зміст. “...Знаєш також, що як тільки цей предмет з'явиться, автор заговорить іншим тоном і його голос отримає саркастичні інтонації протягом всього доказу, котрий неминуче призведе до висновку, який з нього випливає” [8, с. ІІІ]. Леві-Брюль визначав його стиль провокування читача як “перетягування ковдри на себе”. Така оригінальність стилю виходила за рамки так званої “академічної” філософії і багато в чому визначила сам метод філософствування Шестова та його теоретичний світогляд взагалі.

Метою нашої статті, таким чином, є спроба з'ясувати витоки філософствування Л.Шестова та його належність до певної гілки чи напрямку філософії.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування його результатів. Лев Шестов (справжнє ім'я Лев Ісаакович Шварцман) народився у 1866 році у Києві, так само, як і його друг та теоретичний суперник Микола Бердяєв. До кінця ХІХ століття він вже був зрілою людиною, дослідником, автором дисертації з права, яка, хоч і не принесла йому докторського ступеню, тому що була визнана занадто насиченою революційним марксизмом, але вже характеризувала яскраву особистість філософа. В той же час вийшло його критичне дослідження про Шекспіра і його критика Брандеса [8, с. ІІ]. Перша книга Шестова “Добро у вченні гр. Толстого і Ф.Ніцше” вийшла в світ у 1900 р.[13]. Вже в цій праці формулюються положення, які зумовили становлення філософського світогляду Л.Шестова - насамперед, його активне несприйняття сталих кліше у розгляді поглядів авторів, котрі, здавалось би, були достатньо вивчені цілою плеядою філософів, літературознавців, етиків. В цьому ж році він подружився з Миколою Бердяєвим, і цю дружбу проніс через все своє життя, попри фундаментальні розходження у поглядах, які часом викликали приступи гніву. Дружба з Миколою Бердяєвим та Сергієм Булгаковим становить Шестова в один ряд з російськими мислителями, котрі біля 1900 року віднайшли метафізичну загадку в колі соціальних питань, які займали їх з молодого віку.

Ми можемо чітко прослідкувати становлення філософії Л.Шестова у збірках статей, нарисів та заміток, написаних ним з 1900 по 1917 роки. Слід зазначити, що зібрання його творів, яке вийшло в світ у 1911 році, міститься у найбільших американських бібліотеках [8, с. ІІ]. Важко сказати, яка б була доля його творів, що написані у Росії після революції, та чи не втратили вони своє значення для новітніх поколінь. Але як би там не було, - зазначає дослідник творчості Шестова Милош Чеслав, - думка Шестова знайшла свій повний вираз лишень у книгах, що вийшли за кордоном, після того, як він покинув Росію у 1919 році у поселився у Парижі, де й провів своє життя до самої смерті у 1938 році.

Насамперед, це праці “Влада ключів (Potestas clavium)”, яка вийшла друком у 1923 році; “На терезах Йова” (1929 р.), цілий ряд книг, написаних французькою, і які вийшли у перекладах пізніше: “Кіркегард і екзистенціальна філософія” (1938, рос видання - 1939), “Афіни та Єрусалим: досвід релігійної філософії” (1938, - рос. видання - 1951); нарешті, посмертні видання його творів “Solan fide” (1966), “Умогляд і одкровення: релігійна філософія Володимира Соловйова та інші проби” (1964) та інші [17].

Філософ поєднував теоретичну роботу з викладацькою, яку завжди ставив вище за написання своїх творів. Ще до вимушеного вигнання з батьківщини він читав курс давньої філософії в Народному університеті в Києві (1918), згодом стає приват-доцентом Таврійського університету в Сімферополі. З 1919 року йому разом з сім'єю довелося перебратися за кордон (Константинополь, Генуя, Париж, Женева). У Парижі, де філософ міцно осів у 1921 році, він читає доповіді в Релігійно-філософському товаристві і Народному університеті про творчість Ф.Достоєвського [1, с. 26-28]. Протягом 18 років Шестов викладає курс філософії студентам Російського історико-філологічного факультету Сорбонни - фактично аж до самої смерті.

Слід відзначити, що Леву Шестову не так пощастило у історії філософії, як Миколі Бердяєву. Якщо Бердяєв сам написав свою філософську автобіографію, то Шестов не вважав за потрібне явити публіці свій шлях становлення “яко філософа”. Ми не маємо його власноручного життєпису чи будь-якого нарису становлення його власного філософського світогляду. Це сумна доля філософа, який завжди доволі іронічно, щоби не сказати саркастично, ставився як до власної філософської творчості, так і до всієї теоретичної - чи то філософської, чи то до теологічної спадщини. Але Шестов, який завжди залишався “елітарним письменником” [9, с. 156], завжди нехтував тим, що для більшості його сучасників здавалось необхідним. Так, він гордився тим, що мав лише одного “справжнього” учня - це французький поет Бенжамен Фондан, який пізніше загинув від руки нацистів [1, с. 113].

Ми мало знаємо про творче та особисте життя філософа, котрий завжди прагнув бути осторонь фундаментальних суперечок, які роз'їдали філософське товариство Західної Європи першої половини минулого століття. Це зовсім не означає, що філософ стояв осторонь фундаментальних питань, що торували теоретичну думку Європи цього періоду, це лишень означає, що він прагнув відповідати своїм опонентам на сторінках часописів, чи - ще краще - положеннями своїх праць, де ядуче критикував - не авторів, але їхні ідеї.

Так, Шестову не повезло так, як Бердяєву. Й нині ми маємо на порядок менше статей, тим паче, фундаментальних досліджень про його творчість, (в основному - це все про його роботи, статті, книги), ніж про інших представників філософської еміграції першої половини минулого століття. За своє життя він не користувався такою ж популярністю, як його друг Бердяєв. Він був і залишився елітарним письменником і мислителем. Навіть зараз, на початку ХХІ ст., ми маємо не так багато досліджень про його становлення та розгляд його філософських ідей.

Але Лев Шестов сильно вплинув на розвиток не лише європейської філософії (його так само, як М.Бердяєва, французи вважають засновниками сучасної екзистенційної філософії), але й літератури, значно сильніше, ніж про це можна судити з кількості проданих примірників його творів.

Велике враження на сучасників справила суперечка екзистенціалістів у Парижі після 1945 року, у якій твори Шестова відіграли не останню роль, хоча їх автор вже 7 років перебував у могилі. І хоча на сьогодні ця суперечка здається дещо старомодною [8, с. ІІІ], все ж вона мала достатньо серйозні наслідки. У своєму знаменитому творі “Міф про Сизіфа” Альбер Камю серед своїх попередників та натхненників називає Кіркегора, Шестова, Гайдеггера, Ясперса й Гуссерля. І хоча письменник часто порівнює Шестова з Кіркегором (Кіргегардом - у транскрипції самого Шестова), але сам філософ “Київського кола” відкрив для себе, як він і зазначає [14, с. 16], лише накприкінець життя, а його особиста дружба з Гуссерлем була філософським протиборством [3, с. 21], яке, все ж таки, не завадило йому назвати останнього своїм другим вчителем після Достоєвського [8, с. IV].

Щодо витоків філософії Лева Шестова, то можна певно стверджувати, що до них відноситься ціла плеяда екзистенційно мислячих філософів попередніх століть. Філософу неодноразово дорікали, що він занадто довільно трактує думки своїх попередників. Звичайно, Шестов прекрасно розумів, що його думки є часто незрозумілі, або недокінчені, але сам не дуже прагнув чітко виразити положення своєї філософії. Читати його доволі важко, причому не за причиною якоїсь “прихованості”, або багатоступеневої іронії, чи афористичності. Він завжди розвиває у своїх творах логічну аргументацію за допомоги врівноважених фраз, які - особливо у російському оригіналі - вражають читача своєю презирливою енергійністю [8, с. ІІІ]. Але самі труднощі тексту Шестова полягають в тім, що він проти тих, хто, як виразився сам філософ, прагне відокремити думки індивіда від його особистої трагедії. Лев Шестов у своїх творах постає як геніальний есеїст, котрий прагнув не стільки виразити концептуальні ідеї власної філософії, скільки “звучати голосом слова” своїх опонентів, передати їхню драму, причому не лише драму слова, але насамперед - драму думки й життя.

Сам Шестов з іронією зазначав, що він не такий вже геній, щоби вміти витворити таку велику множину філософів - на противагу тим, хто намагався подати стрійну “драбину думки”, лінійну історію філософських концепцій та ідей, які б підтверджували заздалегідь висунуту тезу. Як часом любив наводити Шестов думку Паскаля: “Хай не дорікнуть нам більше у відсутності ясності, оскільки саме це ми й сповідуємо” [10, с. 85].

Філософську думку Шестова насичували ідеї передусім екзистенційно орієнтованої філософії Паскаля, Кіркегора, Шопенгауера, Ніцше, глибинні ідеї отців церкви, насамперед, Тертулліана, Августина, Аквіната, середньовічних містиків, європейських і російських письменників-персоналістів, у думці яких він черпав своє натхнення - серед останніх у першу чергу слід назвати Л. Толстого і Ф. Достоєвського.

Він сприйняв цілий ряд ідей Платона, Плотіна, Канта, але кожен раз у своїх творах давав власну оцінку щодо цих ідей, вільно трактуючи їх, чим неодноразово викликав обурення «академічних філософів». Фактично саме Шестов відкрив С.Кіркегора для європейської філософії, вперше здійснивши ґрунтовний аналіз його філософії [7, с. 7].

Л. Шестова дуже важко поєднати з будь-яким напрямом екзистенціальної філософії, оскільки він вступає у дискусію з усіма представниками “філософського екзистенціалізму” першої половини ХХ ст. Мілош Чеслав так пише про це: “Якщо б ми пов'язали ім'я Шестова з будь-яким похідним етапом екзистенціалізму, ми б тим самим зменшили його велич. Лише небагато з письменників усіх часів зуміли з такою ж сміливістю, щоби не сказати - з такою ж наглістю, поставити ці дитячі питання, що завжди сіяли паніку у рядах філософів. І за тієї самої причини ці питання отримували оболонку високотехнічних професійних термінів та нейтразувалися шляхом заточення у синтаксичний кокон. Кінець кінцем, соціальна функція мови у не меншій ступені полягає в тім, аби зберігати, ніж відкривати. Можливо, Шестов є прикладом переваг російської “культурної меншовартості”: ніякого богослов'я і ніякої схоластичної філософії, де можна було б про неї говорити, зате ціла плеяда філософуючих, причому пристрасно філософуючих, кожен на свій лад. Шестов був освіченою людиною, але він був позбавлений тої ницої докринальності, котру так філігранно виховують західноєвропейські університети; він не лякався порушити правила гри, коли говорив про Платона, Аристотеля, тобто не лякався бути непристойним. І ця свобода й є якраз те, що перетворювало його думку у дарунок для людей у відчайдушному становищі, які знали, що від синтаксичного кокону їм легше не буде” [8, с. IV].

Сам філософ ніколи не відносив себе до будь-якої філософської течії, і дійсно, не належав до жодної з них. Шестов критично ставився до традиційних раціоналістичних спекуляцій і побудов «здорового глузду». Не прагнув він і розбудови власної філософської системи. Противник усякого системо творення, він неодноразово наголошував, що філософія не повинна посилатися на права звичайної людини. Філософ має сумніватися у всьому й запитувати навіть тоді, коли ніхто не запитує, ризикуючи стати посміховиськом для юрби [15, с. 213]. Можна стверджувати, що тим самим мислитель повністю реалізував головний сенс філософствування - а саме, запитальний статус філософського інтелекту, котрий стверджується вже в нашому ХХІ ст. [4, с. 114].

Так само ставився Шестов і до авторитетів, поглядів своїх попередників і сучасників. Він зазначав, що праці великих вчених і філософів читати потрібно, але жити слід своїм розумом [11, с. 14]. Якщо ж і надавати перевагу певним судженням, то тільки тим, які тепер найбільше переслідуються. Такі крайні навіть для М. Бердяєва, його друга і опонента, погляди, створили Шестову славу не лише «філософа безпідставності», але й пристрасного нонконформіста. Блискучий полеміст, Л.Шестов був філософом «до самих кісток». Завзятість була для нього головною ознакою справжньої думки (а зовсім не випадковим гріхом мислення), її вищою правдою. Саме тому він ніколи не доводив свої думки, але показував, демонстрував усім своїм єством, своєю творчістю. Особливо сильним, як зазначали сучасники, він був у запереченнях [6, с. 224], оскільки з його точки зору переконувати людей і нудно, і важко, і просто непотрібно [11, с. 56-57].

Шлях, яким йшов Лев Шестов, у історико-філософській думці прийнято починати від Ніцше. Дійсно, певний час філософ і сам так вважав,особливо у ранній період творчості, під час написання своєї книги “Добро у вченні гр. Толстого і Фр.Ніцше” [16, с. 34]. Однак с часом поступово Шестов починає відсторонюватися від, так би мовити, сучасників, і звертається до більш віддалених фігур у філософській спадщині - до Кіркегора, Паскаля, Плотіна. І, нарешті - кумиром автора “апофеозу безпідставності” стає сам Платон, якого Шестов береться перекладати і знаменує його вплив на себе словами : “Для людей це - таємниця: але усі, хто по-справжньому віддавалися філософії, нічого іншого не робили, як готувалися до вмирання та смерті...” [2, с. 12].

Дуже вважливим у цьому контексті видається зазначити, чим була філософія для Л.Шестова. Він розглядав її не лише як спосіб розумового функціонування, але як насамперед виявлення першооснов людського буття, тому особливу увагу зосереджував на долі особи - однієї, неповторної та єдиної в тому принципі, котрий вона сповідує й обстоює. Саме в ім'я цієї особи філософ боровся із загальним універсальним, із загальнообов'язковою мораллю та логікою, що, на його думку, протистоять добру і злу «дробного життя» [12, с. 24].

Обстоюючи свободу думки як таку, яка може бути лише власною думкою (бо хоче того людина чи ні, але їй доведеться визнати непридатність усякого роду шаблонів і почати самій творити), Шестов не сприймав ні шаблонів здорового глузду (розсудку), ні логічних сурогатів. Для нього судити справжню живу думку розсудковими мірками означало грати всліпу, було блефом розсудку, малодушністю й самообманом розуму [5, с. 74].

Висновок

Місце, на якому легше всього зупинити й зрозуміти Шестова, - це сам край зони вірогідностей, “очевидностей”, як зазначає Н.Б.Іванов [3, с. 12]. Проблема постає лише в тому, що однозначно вирішити питання впливу певних філософських течій, чи концепцій на творчість Шестова - справа далеко не очевидна. Він сам вважав себе “безпідставником”, але все, що ми знаємо про нього та його несамовиту творчість, спонукає нас відвести йому місце серед філософів, котрі вважали своїм джерелом усю базу попереднього філософського мислення, яка не може екзегетично досконало визначити місце мислителя на певній “поличці” у “шафі” класиків філософствування. Насправді, Шестов постає перед нами як філософ, котрий успадкував сам метод філософствування як спосіб втечі від банальних істин. Саме тому його прискіпливий, хоча й неоднозначний та доволі “ядучий” погляд зупиняється на сокровенності світоглядного змісту питань, що їх людина завдає буттю: питань сенсу й змісту самого існування людини як істоти у світі, причому не просто у “фізичному” світі, але світі метафізичному - серед визначень істини, знання, добра, зла, гріха й покути.

Л. Шестова неможливо віднести остаточно до жодної системи у європейському філософствуванні, оскільки сам він завжди прагнув пройти «проміж крапельками» великих філософських шкіл. Більше того, його вчителями були майже всі філософи минулого та цілий ряд відомих письменників, серед яких він беззаперечно виокремлював Шекспіра, Кіркегора, Л.Толстого, Достоєвського. Але все, що ми знаємо про «філософа безпідставності», змушує нас визнати його екзистенційно орієнтованим філософом, котрий застосовував власне екзистенцій ний метод - розгляд існування конкретної індивідуальності, її самості - до аналізу людини та її життя. Саме тому не особливо цікавили Шестова суто богословські питання, проблеми природи Бога та Абсолюту взагалі, - його предметом була сама людина та її життя. Це й дає підстави погодитися з думкою більшості дослідників, які, поряд з М.Бердяєвим, називають Л.Шестова одним з батьків європейської екзистенціальної філософії [18, с. 3].

Джерела і література

1. Баранова-Шестова Н. Жизнь Льва Шестова: В 2-х т. / Н.Баранова-Шестова. - Париж: La Presse Libre, 1983. - Т.1. - 342 с.

2. Иванов В.И. Две стихии в современном символизме / В.И. Иванов // Русские философы. Конец ХІХ-середина ХХ в. - М.: Книжная палата, 1993. - С. 219-242.

3. Иванов Н.Б. По ту сторону истины и лжи: путь Льва Шестова / Н.Б.Иванов // Шестов Л. Апофеоз беспочвенности: Опыт адогматического мышления. - Л.,: Изд-во Ленинградского ун-та, 1991. - С.5-30.

4. Кримський С.Б. Під сигнатурою Софії / С.Б.Кримський. - К.: Вид.дім «Києво-Могилянська академія», 2008. - 367 с.

5. Кувакин В.А. Оправдания и предположения Льва Шестова / В.А.Кувакин // Философские науки. - 1990. - № 2. - С.72-84.

6. Левицкий С. Экзистенциальный диалог. Н.Бердяев и Л.Шестов / С.Левицкий // Новый журнал. - Нью-Йорк, 1964. - Кн. 75. - С. 218-227.

7. Поляков Л.В. “Афины” и “Иерусалим” на весах Льва Шестова / Л.В.Поляков // Шестов Л. Сочинения. - М.: Раритет, 1995. - С. 5-14.

8. Чеслав М. Шестов, или о чистоте отчаяния / Милош Чеслав // Шестов Л. Киркегард и экзистенциальная философия (Глас вопиющего в пустыне) - М.: Прогресс - Гнозис, 1992. - С. ІІ - XVI.

9. Шестаков В.П. Эсхатология и утопия (очерки русской философии и культуры) / В.П.Шестаков. - М.: ВЛАДОС, 1995, 208 с.

10. Шестов Л. Sola fide - только верою. Греческая и средневековая философия. Лютер и Церковь / Л.Шестов. - Париж: ИМКА-ПРЕСС, 1966. 295 с.

11. Шестов Л. Апофеоз беспочвенности / Л.Шестов. - Париж: YMCA-Press, 1971. 300 с.

12. Шестов Л. Афины и Иерусалим / Л.Шестов. - Париж: YMCA-Press, 1951. 278 с.

13. Шестов Л. Добро в учения Толстого и Ницше / Л.Шестов. - Берлин, 1923 (2 изд. - Париж, 1971. - 214 с.

14. Шестов Л. Киркегард и экзистенциальная философия (Глас вопиющего в пустыне) / Л.Шестов. - М.: Прогресс-Гнозис, 1992. - 304 с.

15. Шестов Л. Лекции по истории греческой философии / Л.Шестов. - М.; Париж: Русский путь; YMCA-Press, 2001. - 304 с.

16. Шестов Л. Николай Бердяев. Гнозис и экзистенциальная философия / Л.Шестов // Шестов Л. Сочинения. [Сост., вступ статья и прим. Поляков В.М.] - М.: Раритет, 1995. - С. 386-419.

17. Donahue E. Kierkegaard and the Existential Philosophy by Lev Shestov / E. Donahue // Book review, may 1970. - P. 213-214.

18. Perkins R. Shestov, Lev. Kierkegaard and the Existential Philosophy / R. Perkins // Library Journal. New York, 1.4., 1970.

Размещено на Allbest.ru