Самореалізація особистості: спроба філософського узагальнення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Самореалізація особистості: спроба філософського узагальнення

Ватковська М.Г.

Анотація

Здійснена спроба узагальнення різних напрямків дослідження феномену самореалізації особистості. Наголошується на паліваріативності інтерпретації поняття самореалізація особистості в сфері гуманітарного знання. Обґрунтовується думка, що проблема самореалізації особистості належить до найдавніших і постійних об'єктів філософських досліджень. Мета статті полягає в проведенні узагальнюючого дослідження самореалізації особистості в межах філософського знання. Робота базується на використанні методів узагальнення та моделювання, застосування яких дозволило сформувати концептуальне ядро аналізу феномену самореалізації особистості, до основних складових якого слід віднести: самореалізацію особистості в межах соціального простору, самореалізацію особистості як стратегічну модель розвитку людини, онтологічний та гносеологічний виміри самореалізації особистості. Сформоване концептуальне ядро дослідження самореалізації особистості, не претендуючи на вичерпність, дозволяє окреслити подальші напрямки його розбудови, серед яких не останнє місце посідає процес конвергенції досліджень самореалізаціїособистості вмежах гуманітарногознання.

Ключові слова: самореалізація, особистість, соціальний простір, феномен. філософський самореалізація особистість

Філософський аналіз проблеми самореалізації особистості має важливе світоглядне та практичне значення. Термін "самореалізація" широко вживається у таких галузях науки як філософія, педагогіка, психологія й у громадському житті, але однозначного трактування цього терміна немає. Натомість ми спостерігаємо складність і багатозначність інтерпретацій поняття "самореалізація", що обумовлено різноманіттям взаємозв'язків індивіда із соціальним середовищем і проявляється у прагненні активного перетворення цього середовища у відповідності зі своїми потребами, інтересами, можливостями.

Не дивлячись на поліваріативність інтерпретацій феномену самореалізації, треба зазначити, що сьогодні практично відсутній глибокий аналіз онтологічних і гносеологічних підстав самореалізації особистості, що приводить до обмеження філософського аналізу, який зводиться до констатації наявності в особистості потреби у самореалізації, або її розумінням як суспільного ідеалу.

Загальновизнано, що потреба особистості в самореалізації носить фундаментальний характер, виражаючи сутнісні риси людської природи. Потреба особистості в самореалізації, а також характер самого процесу самореалізації є проявом не тільки сутності людини, але й загальних закономірностей розвитку світу. Проблема самореалізації особистості належить до найдавніших і постійних об'єктів філософських досліджень. З часів античності вона розглядається у контексті аналізу сутності людини, її взаємодії з соціальним оточенням, ціннісних орієнтирів діяльності та специфічного впливу різноманітних соціальних інститутів. Актуальність та значущість проблеми самореалізації особистості забезпечили їй помітне місце в дослідженнях вітчизняних та зарубіжних вчених. Передусім слід відмітити низку фундаментальних філософських досліджень сутності особистості я ксуб'єкта саморозвитку та самоактуалізації в контексті системи соціокультурних впливів. Зусиллями В. Андрущенка, Г. Балла, В. Беха, І. Зязюна, А. Кавалерова, О. Киричука, І. Колесникової, К. Корсак, С. Клепка, М. Лукашевич, В. Лутай, М. Михальченко, В. Огнев'юка, В. Шинкарука та інших дослідників розроблено систему підходів та концепцій, що забезпечують методологію дослідження розвитку особистості та її взаємодії з соціокультурним оточенням. Серед зарубіжних дослідників найбільший внесок в аналіз проблеми внесли А. Айер, К. Апель, О. Асмолов, Т. Артемьева, В. Барулін, Г. Батищев, Д. Белл, Н. Бітянова, А. Вебер, Л. Витгенштейн, Э. Галажинський, Б. Гершунский, Н. Гоноцька, Р. Зобов, П. Козловскі, Л. Коростильова та інші. Разом з тим на сьогодні не вистачає глибокого наукового аналізу процесу самореалізації особистості в сучасному соціокультурному просторі. Наявні дослідження в основному фокусуються на одній із сторін процесу - або на характеристиках простору для самореалізації, або на особливостях самореалізації особистості.

Так, з останніх досліджень можна виділити роботу В.В. Мельник "Антропологічні та аксіологічні виміри буття інформаційної культури як простору для самореалізації особистості" [4], в якій увага зосереджена на просторі для самореалізації особистості з акцентом на ціннісній складовій. І. С. Булах у роботі "Витоки особистісного зростання людини" проводить аналіз витоків особистісного зростання, акцентуючи увагу на індуїзмі, суфізмі, буддизмі, де одну з ключових ролей займає процес самореалізації особистості [2].

Отже, як можна побачити, сьогодні тема самореалізації особистості є достатньо актуальною. Наявна Грунтовна джерелознавча та методологічна база з цієї проблематики. Але, з огляду на різнорідність дослідницьких аспектів з тематики самореалізації особистості, потреба у проведенні узагальнюючих дослідженнях залишається актуальною. Відповідно, мета статті полягає в проведенні узагальнюючого дослідження самореалізації особистості в межах філософського знання.

Зростання значущості особистісно-мотиваційного аспекту самореалізації в умовах декорпоратизації механізмів взаємодії людини та суспільства, впливає на набуття самореалізацією ознак безпосередньої соціальності. "Самореалізація", що обумовлено різноманіттям взаємозв'язків індивіда із соціальним середовищем, проявляється у прагненні активного перетворення цього середовища у відповідності зі своїми потребами, інтересами, можливостями. Потреба в самореалізації - вища в ієрархії потреб. У результаті її задоволення особистість стає тією, якою вона може й повинна стати у цьому світі. Головне призначення людини визначається разом зі створенням її особистості, концепції власного Я.

Існують два основні підходи до Я. Перша тенденція бере свій початок у філософії Р. Декарта й пов'язана із розумінням Я як споконвічної беззаперечної даності. Інша тенденція, популярна у сучасній філософії, представлена конструктивістським підходом до Я. Згідно із цим підходом, Я перебуває у постійному становленні й розвитку [3]. Таким чином, поняття "самореалізація особистості" визначається як здійснення можливостей розвитку власного Я; реалізація власних зусиль людини; збалансоване і гармонічне розкриття всіх аспектів особистості, розвиток генетичних і особистісних можливостей, максимальне розкриття її творчого потенціалу, найбільш повне використання своїх здібностей, талантів, можливостей у прагненні розкрити себе з відчуттям повноти життя.

Найбільш поширене в сучасних дослідженнях розуміння сутності самореалізації особистості можна інтерпретувати як процес найбільш повного виявлення і впровадження особистістю своїх можливостей, досягнення намічених цілей у вирішенні особистісно- значущих проблем, що дозволяє максимально повно реалізувати творчий потенціал. Враховуючи соціальний контекст процесу, самореалізацію особистості прийнято визначати як здійснення можливостей розвитку особистості за допомогою власних зусиль, спільної творчості, спільної діяльності з іншими людьми, соціумом і світом в цілому.

У центрі самореалізації особистості, в її філософському аспекті, лежать поняття, так чи інакше пов'язані із самосвідомістю. Самосвідомість може визначатися через пізнання себе, пізнання своєї самості.

Самість - гіпотетичне поняття, введене К. Юнгом, як центр тотальної, безмежної особистості що не піддається визначенню [8]. Свідоме Ego підлягає або включається в самість. Самоактуалізація в цій концепції є по суті еволюцією самості, що відбувається в напрямку від несвідомого до моральних ідеалів.

Самість - це самоусвідомлююча свідомість, що, оцінює себе, корегує, творить новий зміст. Це те, що раніше називалося "душею", якщо відкинути релігійний зміст цього поняття [1, с. 156]. За словами К. Поппера, самість одночасно спостерігає і вживає дії. Вона діє й страждає, згадує минуле і програмує майбутнє, будує очікування і заперечення. Вона містить бажання, плани, надії, готовність діяти та живий зміст самої себе як буття активної самості, центра дії [5, с. 216]. Самість виступає як реалізація людиною її суверенного права на свободу, вибір напрямку розвитку, життєвих цілей і цінностей. Сама по собі реалізація цієї людської прерогативи при усвідомленні всіх можливостей - основа самореалізації. Протягом життя вільний вибір є основним сутнісним відношенням людини до світу.

Отже, проблеми самореалізації особистості як предмет філософського дослідження в сучасних умовах досліджуються у межах концепту "самість", що відображає імперативну потребу в "реалізації" себе. Життя "по самості" як життєдіяльність, вибудована відповідно до сутності особистості, дає можливість філософського осмислення проблеми самореалізації у контексті взаємозв'язку сутності особистості, її життєвого шляху й навколишнього світу. Відтак маємо змогу самореалізацію особистості інтерпретувати як процес і результат знаходження свого образу в просторі життєдіяльності людини, як процес становлення особистості через вироблення індивідуальної системи цінностей, включення у соціокультурне середовище, розкриття власного потенціалу саморозвитку.

Самореалізація особистості у когнітивному аспекті, що, з одного боку позначає процес і результат засвоєння особистістю конкретних змістовних аспектів культури і оволодіння соціально значущим досвідом людства, а з іншого боку - процес самотворення особистості у відповідності до власної картини світу. Зі змістовного боку можливо розглядати самореалізацію особистості як концептуальну модель розвитку людини, що втілюється у знаннях, навичках, уміннях, творчій діяльності та емоційно-ціннісному ставленні до світу, які формуються як результат самодіяльності особистості та комплексного впливу соціальних інституцій.

Істотно новий погляд на феномен самореалізації реалізується в межах філософії постмодерну, де пропонуються нові оригінальні методології аналізу самореалізації суб'єкту. Так, М. Фуко, досліджуючи культурно-історичну обумовленість метафор людини, показав, що використовувані моделі-метафори конструюють образ людини, що стає предметом гуманітарних наук. Спочатку панує біологічна модель людини, далі настає царство економічної моделі, де люди і суспільство конструюються у термінах виробництва, будівельної й руйнівної діяльності, потім з'являються філологічна та лінгвістична моделі, що дозволяють простуктурувати і виявити зміст образу сучасної людини [7].

Основою постмодерністської критики традиціоналістської методології дослідження проблеми самореалізації особистості слід вважати неприйняття соціокультурних цінностей. Натомість обгрунтовується проективна методологія, що Грунтується на принципах незавершеності, невизначеності та постійної мінливості моделювання особистісного саморозвитку з відсутністю чітко заданих конкретних параметрів діяльності. Відповідно пріоритетами самореалізації особистості мають бути плюралізм, інноваційність, гнучкість та відкритість до постійних змін, полікультурність, цінності філософії.

Самореалізація особистості у онтологічному вимірі виступає як упорядкування її буттєвого простору, що виникає у процесі людської діяльності. Передумовою самореалізації є незавершеність людини та її буття, яка долається завдяки присутній особистості інтенційності як онтологічній потребі самодобудовування та пристосування середовища у відповідності зі змістом власної сутності. Оскільки сутність особистості, "Я", лежить не тільки у самій особистості, а й у її бутті, процес самореалізації здійснюється у системі "індивід- частина світу, що з ним взаємодіє", а самоорганізуючим аттрактором взаємодії є самість як самоусвідомлююча свідомість. Відтак онтологічні аспекти самореалізації особистості пов'язані з внутрішньою упорядкованістю, самістю особистості та реалізуються через такі механізми, як мова, мислення, самоідентичність тощо.

Світ, у якому самореалізується особистість, це - світ, який характеризується постійним виникненням нового [6, с. 7]. Самоорганізованість, таким чином, є найважливішою онтологічною характеристикою світу, що зазначає закономірне виникнення все нових і нових структур. На фізичному рівні це набуває вигляду потреби в самозбереженні та розвитку. На рівні соціального простору самоорганізація доповнена потребою у самореалізації, тобто, потребою у самостійному вибудовуванні себе, власного світу і життєвого шляху.

У сучасній гносеології міцно затвердилася думка про теоретичну завантаженість досвіду. Тому важливо знайти і гносеологічні основи феномену самореалізації особистості, які формуються як суб'єктивне сприйняття екзистенціальної ситуації індивідом у вигляді особистісної картини світу. При цьому інтенція до внутрішньої упорядкованості вступає у суперечність з гносеологічною основою невизначеності буття - феноменологічним сприйняттям буття індивідом як обмеженого і неструктурованого. В умовах відсутності цілісного сприйняття буття та себе окремим індивідом суб'єктивна інтерпретація буття у вигляді картини світу виступає єдиним механізмом когнітивного забезпечення власної діяльності та самості. Самореалізація відбувається як упорядкування досвіду, у якому формується сутність індивіда на основі власних уявлень про світ і себе, тобто картини світу.

Інтерпретація сутності процесу самореалізації особистості у контексті філософської проблеми подолання відчуження дозволяє протиставляти її відчуженню як неможливості прояву сутності людини відповідно до власної картини світу, відповідно самореалізація особистості є основним соціокультурним механізмом подолання відчуження. До основних аспектів дослідження сутності процесу самореалізації як антипода відчуження слід віднести: динаміку позитивної та негативної (деформованої, ілюзорної) самореалізації; значення та роль життєвих сценаріїв; взаємодію суб'єктивних та об'єктивних складових процесу самореалізації; співвідношення критеріїв рівнів самореалізації індивіда в контініумі від первинного відчуття задоволення до всебічного розвитку людських здібностей.

Форми самореалізації особистості - це соціокультурно визначені моделі саморозвитку, що одноосібно чи на основі метапроектного синтезу слугують основою способу цілепокладання та здійснення життєвого сценарію особистості, опредмечення змісту індивідуальної картини світу. Існує низка способів структуризації форм самореалізації особистості. Найбільше значення має узагальнення на основі системних характеристик процесу самореалізації - творчість, всебічний розвиток, самоактуалізація. Певний евристичний потенціал мають дихотомічні пари, що Грунтуються на тих чи інших характеристиках означеного процесу (постійно-буденна чи акцентовано-ситуаційна форма). На основі узагальнення соціально-психологічної типології доцільно виділити форми з яскравими соціокультурними особливостями (піднесено-трагічна форма самоактуалізації, пасіонарність, самоактуалізація як форма соціальної атомарності тощо).

Проведення узагальнюючого дослідження самореалізації особистості в межах філософського знання дає змогу констатувати наступне. Феномен самореалізації є невід'ємним від буття людини в сучасному мінливому світі зі швидкими темпами змін та поліваріативністю виборів життєвих пріоритетів та великих спокус нескінченного приміряння різних соціальних ролей. Самореалізація особистості - це те явище, яке найчастіше є латентною складовою діяльнісного процесу. Останнє обумовлює складність дослідження феномену самореалізації особистості як статичного явища, що існує окремо від життєдіяльності особистості. Втім, сформоване концептуальне ядро дослідження самореалізації особистості дозволяє окреслити подальші напрямки його розбудови, серед яких не останнє місце посідає процес конвергенції різноманітних досліджень самореалізації особистості в межах гуманітарного знання.

Список використаних джерел

1. Баррон Ф. Личность как функция проектирования человеком самого себя // Вопросы психологии. - 1990. - №2. - С.154-158.

2. Булах I. С. Витоки особистісного зростання людини // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Серія 12: Психологічні науки: зб. наук, праць. Київ: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2017. - Вип.6 (51). -С.53-63.

3. Декарт Рене. Избранные произведения: [к трехсотлетию со дня смерти (1650-1950)] / пер. с фр. и латин. - М.: Госполитиздат; Образцовая типография им. Жданова, 1950. - 712 с.

4. Мельник В.В. Антропологічні та аксіологічні виміри буття інформаційної культури як простору для самореалізації особистості // Гуманітарний вісник запорізької державної інженерної академії: електрон, версія журн. - 2017. - №68. - С.168-178. - URL http:// www.zgia.zp.ua/index.php?page=3491&lang=ua

5. Поппер К. Логика и рост научного знания / пер. с англ. - М.: Наука, 1983. -605 с.

6. Пригожин И. Переоткрытие времени // Вопросы философии. 1989.-№8.-С.З-19.

7. Фуко Мишель. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы / пер. с фр. -М.: Ad Marginem, 1999. -478 с.

8. Юнг К.Г. Подход к бессознательному. Человек и его символы. -СПб.: БСК, 1996. -454 с.

References

1. Barron F. Lichnost' kak funkcija proektirovanija chelovekom samogo sebja // Voprosy psihologii. - 1990. - №2. - S.154-158.

2. Bulah I. S. Vytoky osobystisnogo zrostannja ljudyny // Naukovyj chasopys Nacional'nogo pedagogichnogo universytetu imeni M. P. Dragomanova. Serija 12: Psyhologichni nauky: zb. nauk. prac'. Kyi'v: Vyd-vo NPU imeni M. P. Dragomanova, 2017. - Vyp.6 (51). -S.53-63.

3. Dekart Rene. Izbrannye proizvedenija: [k trehsotletiju so dnja smerti (1650-1950)] / per. s fr. і latin. -M.: Gospolitizdat; Obrazcovaja tipografija im. Zhdanova, 1950. - 712 s.

4. Mel'nik V. V. Antropologichni ta aksiologichni vimiri buttja informacijnoi' kul'turi jak prostoru dlja samorealizacii' osobistosti // Gumanitarnij visnik zaporiz'koi' derzhavnoi' inzhenemoi' akademii': elektron. versija zhum. - 2017. - №68. - S.168-178. - URL http://www. zgia.zp.ua/index.php?page=3491&lang=ua

5. Popper K. Logika і rost nauchnogo znanija / per. s angl. - M.: Nauka, 1983.-605 s.

6. Prigozhin I. Pereotkrytie vremeni // Voprosy filosofii. - 1989. - №8.-S.3-19.

7. Fuko Mishel'. Nadzirat' і nakazyvat'. Rozhdenie tjur'my / per. s fr. -M.: Ad Marginem, 1999. - 478 s.

Jung K. G. Podhod kbessoznatel'nomu. Chelovek і ego simvoly. -SPb.:BSK, 1996. - 454 s.

Размещено на Allbest.ru