Тема смерті у філософії Платона

Размещено на http://www.allbest.ru/

Досліджується проблема смерті і філософія як культура підготовки до неї в концепції Платона. Наголошується, що вчення про смерть ґрунтується на теорії розмежування двох світів, в контексті якої людина виступає як єдність смертного тіла та безсмертної душі. Зауважується, що саме у філософії Платона, вперше була обґрунтована і набула форми наукового дослідження ідея безсмертя душі. Констатується, що завдяки безсмертю стає можливим людське пізнання, яке асоціюється з пригадуванням того, що колись знала душа, яка перебувала у світі ідей та пройшла повне коло перероджень. Людина, що правильно використовує такі спогади, стає дійсно досконалою. Робиться висновок, що Платон розкриває гносеологічний аспект смерті, адже вмирання для нього є методом філософії, який дозволяє звільнитися від «важкості» тіла та робить душу вільною та чистою, щоб після смерті вона змогла повернутися в істинний світ ідей. При написанні роботи використовувалися наступні методи: аналізу, індукції, дедукції, синтезу таузагальнення.

«Філософія - це область, де постійно нишпорить смерть» [8, с. 124], говорив колись М. Фуко. Співзвучну думку ми знаходимо і у Платона, на переконання якого, «філософія є турботою про смерть» [7, с. 86]. Але біда в тому, що філософія сама по собі не знає, як потрібно помирати і тим більше як перемагати смерть. Подібне трактування вимагає досить глибокого розуміння устрою світу і будови людини, яка не здатна вийти за межі найбільш приземлених частин тонкого світу, бо її розум сам є його складовою. Тому феномен смерті неможливий без акту філософської рефлексії, яка в свою чергу постає граничною межею відкриття конечності людського існування.

Проблема рефлексії щодо феномена смерті та логіка її трансформації висвітлена в працях багатьох західних дослідників, таких як Ф. Ар'єс, Р. Генон, М. Еліаде, Дж. Кембелл, X. Ортега-і-Гассет, А. Лефевр, а також у працях вітчизняних мислителів Т. Аболіної, О. Алєксандрової, Г. Аляева, П. Гайденко, Гагаріна, А. Гуревича, О. Дугіна, О. Лосева, Кебуладзе, О. Кундеревича, В. Ларіонової, В. Сіверса, О. Шинкаренка. Проте всі вони дуже мало уваги приділяють аналізові смерті у філософії Платона. Тому метою даного дослідження постає аналіз проблеми смерті і філософії як культури підготовки до неї в концепції Платона, крізь призму його вчення про безсмертя душі та ідею її переродження.

Тема життя та смерті була актуальною в усі періоди становлення та розвитку людства. Навіть сьогодні це питання породжує специфічне уявлення про трагізм життя, змушуючи людину замислюватися над сутністю та сенсом свого існування і над тим, що чекає її після смерті. Кожна епоха виробляє своє ставлення до смерті, своє її розуміння, знаходячи механізми примирення людини з усвідомленням кінця власного існування. Але не всім епохам вдається це здійснити. Зокрема грецька культура так і не знайшла якісного способу примирення людини з фактом неминучості власної смерті.

Для стародавнього грека смерть залишалася лякаючою, адже пов'язувалася із темрявою і жахом переходу через межу, яка відділяла живих від мертвих. Смерть забирає у людини античного світу світло, яке втішає її протягом короткого життя, вона наступає, як вічна ніч, царство сну, від якого людина вже ніколи не прокинеться. На їхнє переконання, про смерть краще просто не думати. З цієї причини в античній літературі тема помирання практично відсутня або описується якось ніби збоку, звідкись здалеку. Проте в цьому питанні філософи різних періодів античності не завжди були одностайні.

Зокрема для ранньої античності характерним був космоцентричний підхід до розуміння життя і смерті. При цьому остання сприймалася не як кінець буття, а тільки як метаморфоза речей і живих істот всередині вічного, гармонійного і незмінного Космосу. Світогляд греків очевидним чином Грунтувався на астрономічних спостереженнях періодичності руху небесних тіл, що спричинило більше зацікавлення «початковими принципами», ніж «останніми речами» [5, с. 316]. Тому у них не було «просування» у часі, а тільки вічні повернення, вічний «кругообіг», який невблаганно прирікає життя кожної людини на вічне рабство круговерті космічних циклів і «зоряних течій», які греки називали «долею» або «фатумом» [5, с. 322].

На зрілому етапі становлення античної філософії інтерес перемістився з проблем космосу на проблему людини, її місця та ролі у світі. Подібна переорієнтація була тісно пов'язана з фундаментальною потребою грецької культури у самопізнанні. Цей період характеризувався раціоналістичним ставленням до смерті та пов'язувався із прагненням перетворити роздуми про неї на філософські методи досягнення внутрішньої незворушності, піднесення над долею та досягнення істинного пізнання. Так починає формуватися спокійне ставлення до смерті, яке навчало переборювати жах небуття шляхом концентрації духу, зусиллями животворної думки, виховуючи в людині презирство до своєї смерті.

Провідну позицію в цьому займає релігійно ідеалістична концепція трактування життя і смерті, яка своїм корінням сходить до філософії Сократа і Платона, які вважали, що земне життя є всього лише підготовка до вічності. Таким чином безсмертя душі вперше отримало своє обгрунтування саме в грецькій філософії, в рамках якої воно трактувалось як божественність, через свою причетність до світу вічних ідей. Цю ідею активно розробляв Платон, який у своїй філософії обгрунтовував метафізичний принцип безсмертя людської душі, надавши йому форму наукового дослідження.

Більше того, грецький філософ наводить аргументовані докази на користь її безсмертя. По-перше, якби душа гинула і смерть не переходила в життя, як одна протилежність переходить в іншу, то все у світі зникло б і запанувала смерть. По-друге, якби душа не пізнала в нематеріальному світі ідеї «блага», «краси» та «справедливості», то вона була б не в змозі побачити їх риси в земних речах, адже в земному світі «краса» не існує як матеріальна одинична річ, і на підставі тільки земного досвіду краса була б невідома душі.

По-третє, душа в силу своєї природи відмінна від мінливих і минущих матеріальних речей, адже вона завжди тотожна собі і тому споріднена божественному а, отже, вічному. По-четверте, душа є життя тіла, його спонукальна причина, тому несумісна з тілесною смертю, а, отже, безсмертна. По-п'яте, лише те, що є складним, може розпадатися і знищуватися, душа ж подібно ідеям проста і не складається з частин, а, отже, не має ні початку, ні кінця, тому є вічною.

По-шосте, якби зі смертю тіла гинула і душа, то поганим людям не було б про що турбуватися, оскільки смерть для них стала б щасливою знахідкою: померши, вони позбувалися і тіла, і своєї душі з усіма її гріхами, тому для «торжества» справедливості душа повинна бути вічною. По-сьоме, якщо існує розумний та впорядкований Космос, то повинна існувати і його причина, якою і постає розумна та безсмертна душа.

Загалом ідея безсмертя була покликана дещо пом'якшити трагізм смерті і сприймалася Платоном як момент звільнення та відокремлення душі від тіла. Подібне тлумачення смерті дозволяє розуміти її не тільки в фізичному плані, але і в філософському контексті, що дає можливість перевести проблему смерті з системи чистої міфології в простір філософії. Більше того, грецький мислитель наголошує, що саме «філософська смерть» [див. 1, с. 34] стає джерелом істинного пізнання. Адже поки розум людини зосереджений на випадкових чуттєвих речах, він схильний робити помилкові висновки стосовно вічних сутностей.

Тому для досягнення істинного знання необхідно відмовитися від усього змінного і тлінного, тобто від чуттєвих речей і навіть від власного тіла, що, на думку Платона, можливе лише завдяки смерті. Остання трактується як метод очищення споглядання від всього, що «обтяжує» душу, заважаючи їй «прорватися» до своєї істинної природи. Необхідне очищення душі проводиться грецьким мислителем за допомогою тілесної та розумової дисципліни, яка внутрішньо трансформує людину, уподібнюючи її божественній сутності світу. Не дивно, що «розумність, справедливість, мужність і мудрість постають основними засобами такого очищення» [7, с. 167], одночасно виступаючи основною метою усіх філософських пошуків.

Тому, на переконання Платона, постановка питання про смерть робить мислення чистішим та яснішим, адже смерть та істина виступають лише двома аспектами одного і того ж самого феномену життя. Смерть є відсутністю життя, яке в свою чергу трактується мислителем як перебування в істині. Мова йде, звісно, про істинне, вічне життя у світі ідей. Не дивно, що грецький мислитель вважає, що лише «ті, хто справді відданий філософії, зайняті насправді тільки одним - вмиранням і смертю» [7, с. 13]. Цікаво, що цю тезу Платон стверджує в якості основної мети філософії.

Більше того, він переконаний, що справжні філософи все життя готуються до смерті, тому було б безглуздим, якби вони боялися її. Людина може «блаженно закінчити свої дні» [7, с. 138], тобто стати безсмертною, коли звернеться до своєї душі і сама створить такі передумови, які дозволять їй повернутися до божественної природи. «Коли душа, - як говорить Платон, - веде дослідження сама по собі, вона прямує туди, де все чисте, вічне, безсмертне і незмінне, залишається наодинці з собою і не зустрічає жодних перешкод. Тут настає кінець її блуканням і в безперервному зіткненні з постійним і незмінним, вона стає сама собою. Цей стан ми і називаємо роздумами» [7, с. 282].

Загалом Платон трактує смерть і як зло, і як добро. Смерть, безсумнівно, є формою зла для індивідуального організму, оскільки з нею втрачається цілісність душі та тіла. Однак у смерті є ще й інший, позитивний сенс, обумовлений її зв'язком з істиною, оскільки, як вже зазначалося вище, вмирання розцінюється як можливість здобуття душею істинного бачення порядку світобудови, тої первісної цілісності, яка в силу певних умов була втрачена людиною. Тому справжнє пізнання, на думку Платона, можливе тільки після смерті, адже «душа - чиста, а тіло - хибне, і лише розлучившись з ним душа зможе пізнати істину» [див. 4, с. 85].

Таке ставлення до життя і смерті було властиве багатьом грецьким мислителям, проте Платон додає до них нові штрихи. На його думку, благородна і високорозвинена душа приходить в цей матеріальний світ з більш високого сакрального буття. Однак, народившись в смертному тілі, душа зраджує забуттю, забувши все, що знала до цього. І лише після смерті тіла, душа прокидається і знову знаходить всі свої надприродні здібності. Тому вона бажає відокремитися від тіла, оскільки тільки так починає ясно і чітко осягати і усвідомлювати істинну сутність речей та явищ.

Ці аспекти смерті виявляються в міркуваннях Платона про зв'язок істини, смерті та спогадів душі про свої попередні народження. Адже, на його переконання, в душі закладені певні елементи знання, як спогад про той «світ ідей», який душа пізнала ще до свого тілесного втілення. Тому пізнання ідеального є лише «спогад» про це пізнання «перед народженням» [2, с. 214], але немає сумніву, що це лише поетичний образ, яким Платон користується для того, щоб висловити той факт, що наше пізнання походить не з зовнішнього світу, а з глибин самої душі. Так у нього нового звучання набуває добре відома нам вимога грецької мудрості «пізнай самого себе».

Методом такого пізнання дійсності з основ, закладених в людській душі, є діалектика Платона, що виростає з маєвтики Сократа, який вважав, що душі колись були створені богами, але живуть вічно. Існує коловорот душ, їхнє земне життя змінюється небесним і навпаки. У небесному житті душі збагачуються чеснотами, але потрапляючи на землю - забувають їх. Тому, на думку Платона, тіло є «в'язницею» для душі, яка змушена була в своїй фізичній оболонці мучитися і сумувати за вічністю. Отже, смерть приймалася, як бажане позбавлення від страшного сну життя. Таким чином в концепції Платона сном є життя, а не смерть, адже народження людини подібне до засинання та забуття, бо входячи в тіло, душа забуває ті істини, які знала у вільному від матеріального стані. Отже, смерть є пробудження і спогад про минуле, тому пізнання у Платона асоціюється з «анамнезисом», тобто з «пригадуванням» душею забутого знання.

Нарешті, він описує долю душі після її смерті: гарна душа відправляється на небо, погана - у пекло, проміжна - до чистилища. Тобто Платон був твердо переконаний, що «після смерті тіла душа, продовжуючи своє існування, отримує або винагороду, або покарання» [7, с. 189] в загробному житті, залежно від того, як людина себе поводила в матеріальному світі. На переконання Платона, вічне блаженство можна заслужити лише гідною поведінкою. Тільки доброчесна душа може розраховувати на вічне блаженство, тому людина повинна прагнути до стриманості і чесноти. Прикладом цього є душа істинного філософа, який за життя перестав бути рабом плоті, тому після смерті вирушить в невидимий світ, щоб жити в стані вічного блаженства серед богів.

Але нечиста душа, яка любила тіло, перетворюється на привид, приречений блукати серед могил, чи входить в тіло якої-небудь тварини, відповідно до рис свого характеру. Тобто Платон вірить в переселення душі, про що він говорить, коли описує нагороду чи покарання душі, як її переселення до «ліпших» чи «гірших» тіл (людських або тваринних), що зумовлює її подальше існування. Так душа вчиться на своїх помилках, щоб в наступному втіленні їх не повторювати.

Отже, життя, на думку Платона, це розгортання душі зсередини назовні, тоді як посмертні її переживання постають як згортання. Вільна від тіла душа зустрічає в іншому світі себе і свої діяння. Тобто смерть залишає людину наодинці з самою собою, з тим, якою вона сама себе зробила за життя і для неї стають видимими всі достоїнства і недоліки, якими вона наділила свою душу. Тому смерть трактується Платоном як своєрідне «оголення душі» [4, с. 67], яке відокремлює від неї все, чим людина володіла і з чим асоціювала себе протягом життя: від майна до соціального положення в суспільстві. Вона прибирає всі помилкові опори і все те, що за своєю природою не є частиною самої душі. Після цього стають «помітними всі природні властивості душі і усі сліди, які людина залишила на ній кожною своєю дією» [6, с. 52]. Вони і є тим придбаним нами майном, яке ми завжди будемо носити з собою.

Приймаючи ідею безсмертя і розуміючи, що смерть забирає в людини все, крім її душі, Платон приводить нас до думки про те, що головною турботою людини в житті має бути її турбота про власну душу. Яка зводиться грецьким мислителем до її очищення та звільнення від всього тілесного та чуттєвого, що виражається.

у душевному прагненні з'єднатися з духовним, умоосяжним світом. Тому не дивно, що лише справжній філософ відправляється після смерті на небо, адже «в рід богів не дозволено перейти нікому, хто не був філософом і не очистився до кінця, нікому, хто не прагнув до пізнання» [6,с.211].

Ось чому справжні шанувальники філософії утримуються від тілесних пристрастей. І роблять вони це не тому, що бояться бідності чи розорення, а тому, що завжди пам'ятають про те, що «душа, яка тісно прив'язана до тіла і змушена осягати суще не саме по собі, а крізь матеріальну оболонку, ніби крізь грати в'язниці, часто грузне в глибокому неуцтві. Бачать вони і всю грізну силу цієї в'язниці: підкоряючись пристрастям, в'язень сам краще за будь-якого сторожа охороняє стіни власної в'язниці» [7, с. 206].

Про сенс життя людини та про її порятунок пізній Платон висловлюється, як це не дивно, майже в дусі еллінського обивателя: розсудок, даймон і бог вселяють людині «як можна довше і краще провести своє життя у світі» [6, с. 83], який «трохи причетний до істини» [6, с. 84]. Тобто, як констатує філософ, життя прекрасне і треба насолоджуватися ним, в жодному разі не провокуючи передчасний прихід смерті.

Загалом уникнути смерті неважко, важче уникнути зіпсованості, яка наздоганяє людину швидше за смерть. Тому Платон проповідує мораль аскетизму, яка наголошує, що людина не повинна бути рабом своїх чуттєвих бажань, не прагнути до надмірності, а повинна цілком займатися своєю душею, а не тілом, що є ознакою істинної філософії. В той час, як інші люди вважають, що тому, хто не знаходить у задоволенні нічого приємного і жити не варто. Такі люди, на думку Платона, знаходяться на півдорозі до смерті.

Як висновок, можна згадати влучний вислів П. П. Гайденко, яка говорить про загальний раціоналістичний тип ставлення до смерті в античній філософії, що знаходить «опору для людини або у вічності (вчення про безсмертя душі і її переселення), або ж в свідомості фатальної неминучості самого кругообігу буття» [3, с. 512]. Розвиток античної філософії, як форми раціонального осмислення найбільш загальних проблем людського існування, дозволив більш глибше підійти до розуміння смерті.

Показово, що часом протилежні думки стосовно існування душі та загробного життя використовувалися з однієї і тієї ж метою - розумного примирення людини зі смертю. Сократ, Платон, а потім і Аристотель, намагаючись допомогти людині подолати страх перед смертю, відстоюють тезу про безсмертя душі, яка потім у зміненій, перетвореній формі була використана християнством.

Загалом здійснене дослідження дає змогу розширити межі традиційного трактування проблеми смерті, а саме його неоднозначного поєднання з проблемами сенсу життя та пошуками безсмертя, допомагаючи правильно визначити їх значення та місце в житті сучасної людини. Перспективою подальшого розвитку цього дослідження є виявлення нових аспектів цих ідей та виявлення усіх можливих варіантів їхнього впливу на людину.

рефлексія смерть душа

Список використаних джерел

рефлексія смерть душа

1.Бобров Е. А. Психологические воззрения древних греческих философов / Е. А. Бобров. - М.: Издательство «Либроком»,

2.2012. - 80 с. - Серия: Из наследия мировой философской мысли. Философия античности.

3.Гайденко П. П. Античная философия: Энциклопедический словарь /П.П. Гайденко. - М.: Прогресс-Традиция, 2008. -896 с.

4.Кулаковский Ю. А. Смерть и бессмертие в представлении древних греков / Ю. А. Кулаковский. - М.: Издательство URSS, 2011.- 127 с.

5.Лосев А. Ф. Очерки античного символизма и мифологии / А. Ф. Лосев. - М.: Мысль, 1993. - 962 с.

6.Платон. Горгий / Платон; [пер. В. Н. Карпова]. - М.: Издательский дом: Мысль, 1968. - 224 с.

7.Платон. Федон / Платон; [пер. А. А. Глухова]. - М.: Мысль, 2017. - 232 с. - Серия: Наследие Платона.

Размещено на Allbest.ru