Особливості диференціації дружби і закоханості у Платона: постановка питання

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 177.61

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Особливості диференціації дружби і закоханості у Платона: постановка питання

Туренко В.Е.

Актуальність теми дослідження обумовлена з ситуацією питання ідентифікації стану любові в українському (ширше - світовому) суспільстві. Що на сьогодні відбувається з любов'ю: девальвація, дефіцит або модернізація? Хоча питання про кризу любові у суспільстві ставилося у історико-філософському дискурсі неодноразово (Платон «Бенкет», Еразм Роттердамський «Книга християнського лицаря»), однак в результаті потужного науково-технічного прогресу, воно стає лунати наразі дедалі більш гостро. Відповідно відбуваються пошуки «рятівних кіл», які допоможуть зберегти справжнє розуміння тих чи інших феноменів людського існування, в т.ч. і любові, закоханості і дружби. Одним з таких культурних явищ є філософська думка. Саме в ній зберігається мудрість тисячоліть про ключові проблеми людства, які є стрижневими для кожної особистості - зокрема і дружба та закоханість.

Можна зауважити, щ охоча існує ряд доволі Грунтовних та глибоких праць стосовно осмислення дружби та любові у Платона, О. Лосева, В. Соловйова, D. Е. Anderson, К. Corrigan, М. J. Lutz, R. L. Mitchell, J. Poulakos, D. A. Ross, B. Ruby, G. Sadler, A. Van de Vijver все ж можемо зауважити, що акцент в них здебільшого робиться на діалозі «Бенкет», тоді як висвітлення даної проблематики в контексті «Федра» та «Лісіда» є все ж побіжним, а відтак таким, що потребує детального аналізу, що і ставить за мету представлена наукова стаття.

Спершу треба зауважити, що у діалозі «Федр» філософська картина любові досить відмінна від «Бенкету». Вона обумовлена тим, що в центрі уваги постає не стільки сама любов скільки саме закоханість. Відтак в осмисленні даного феномену вже менше місця займають міфологічні сюжети (в т.ч. і з епосу), літературні твори ліриків та драматургів, натомість погляд на закоханість, точніше сказати, на закоханість містить як оптимістичне, так і песимістичне «забарвлення».

Загалом необхідно відзначити, що в культурно- історичному контексті закоханість століттями сприймалась як почуття, яке розбиває сімейну пару, як адюльтер. Закоханість розділяє те, що було єдиним, і поєднує те, що було роз'єднаним, але висуває при цьому структурну альтернативу стосункам, які існували дотепер. Закоханість - процес, в якому людина, яку ми зустріли і яка відповіла на наші почуття - стає об'єктом нашого пристрасного бажання. І це змушує нас переглянути, переосмислити все наше життя, і, перш за все, своє минуле. І навіть не просто переосмислити, а немовби заново народитися [2, с. 184-195].

Закоханість, на думку Платона, подібна до хворобливого та безрозсудного стану [Phaedr. 231с- d; 233Ь]. Платон у своїх роздумах про закоханість підходить більш негативно; він акцентує на нездоровому та нерозумному стані людини, яка втрапляє в дискурс закоханості. Закоханість - це неспокійний стан і не «відпочинок», а навпаки, багатостраждальний шлях, під час якого люблячі опиняються в низці різноманітних випробувань та перевірок на «міцність» їх почуттів. Доречним тут буде пригадати інше порівняння закоханості, а саме порівняння з мисливством, що присутнє у діалозі «Софіст» [Див.: Soph. 222е].

Закоханість має свою неповторну «історію», свій унікальний «час», в якому присутні такі специфічні риси, які не притаманні жодному з екзистенціалів чи феноменів людського існування. Закоханість має свій особливий «шарм», «смак», який не сплутаєш ані з дружбою, ані з коханням. Це імпліцитно відображено і у «Федрі». Платон у даному діалозі досить фундаментально досліджує поведінку люблячих в дискурсі закоханості:

1) У закоханих присутнє поєднання сміливості та слабкості [Phaedr. 231c-d];

Суб'єкти закоханості, на думку давньогрецького мислителя, амбівалентні, оскільки вони, з однієї точки зору, ладні на все, аби догодити предмету закоханості, на всі її забаганки і бажання, проте водночас, коли їм щось не вдається зробити заради тих у кого вони закохані, настільки засмучуються і тужать, що не знаходять собі місця. Без сумніву, як наголошує І. Ільїн: «коли починається закоханість, там закінчується байдужість, млявість, екстенсивність: людина збирається і зосереджується, її увага і інтерес концентрується на одному змісті, а саме на предметі любові; тут вона стає інтенсивною, душа її починає немовби загострюватися і горіти» [4, с. 154].

Слабкість в дискурсі закоханості полягає в тому, що предмет та суб'єкт закоханості перебувають у стані невизначеності. І те, що вона надає закоханим сміливість, разом з тим надає невпевненість. Нескінченне завжди пов'язане з невизначеним. Його можна позначити, окреслити, виміряти. Воно не піддається визначенню, ламає будь-які рамки і переходить будь-які межі. Заперечуючи власні закони, любов завжди випереджає будь-яку, навіть саму швидку з «моментальних зйомок»; про неї можна говорити лише як про історію, безнадійно застарілу вже в момент викладу. З точки зору розуму, любов, навіть якщо вона і прагне до правдивих образів і чітких схем, спочатку несе в собі гріх безформності [З, с. 210].

2) головний момент в дискурсі закоханості - це побачення та діалог [Phaedr. 232b];

Чому на думку Платона так важливі побачення, споглядання одне одного? Сучасний мислитель Д. Мануссакіс у праці «Бог після метафізики» стверджує, що саме завдяки зору ми здатні пізнавати, що наше, а що ні [7, с. 38] в тому сенсі, що ми дивимося на Іншого як на самого себе. Починаючи любовний дискурс любові (не закоханості), ми впізнаємо себе і постаємо в Іншому, мов у дзеркалі. На дорослу людину батьки вже не мають впливу, але у коханій особистості можна побачити себе. Коли очі спостерегли в Іншому щось негативне, то необхідно шукати і виправляти ту ж рису в собі. Предмет любові - ось людина, хто допоможе нас удосконалити. Не треба шукати психологів, психоаналітиків, чи ж хто би порадив, як жити. Основне - це очі, погляд на другу половинку; вона наше дзеркало, здатне показати усі наші недоліки, причому не зменшуючи силу своєї любові до нас.

3) в закоханості люблячі дуже вразливі особливо з боку інших людей [Phaedr. 232с];

На думку вітчизняного сучасного філософа В. Малахова, під вразливістю любові мається на увазі саме вразливість люблячого серця страждання, конечністю, самою онтологічною недосконалістю предмета закоханості. Любов крихка і люблячі частіше страждають від жорстокості своїх коханих. Люди стають настільки вразливими через нерозуміння [6, с. 232]. Вразливість полягає також в тому, що люблячі здаються для оточуючих - іншими «дивними», «незрозумілими», ніби юродивими, - тобто людьми, яким чужі комфорт, затишок і різні земні блага. їм властива максимальна відмова від мирських цінностей.

4) закохані дуже позитивно ставляться один одного, проте коли минає почуття, вони розкаюються в цьому [Phaedr. 231а];

Та особистість, в яку ми закохані, стає для нас втіленням усього людства, тому вона стає для нас «єдиною, милою». Мірилом усіх речей в дискурсі закоханості є предмет любові, він схожий на маяк, факел.

Факел - це символ, що означає шлях, справжню нитку Аріадни, «маяк», тобто тут він означає шлях людини (куди йти і з ким). Любов має таку силу, яка здатна затьмарити інші «факели» (багатство, любов до влади, комфорт, затишок).

5) той, хто закоханий повинен бути готовий багато працювати, готовий до жертовності заради тієї, кого любить, а й іноді і до страждання [Phaedr. 231b, 233с];

Якщо любов - це праця, то вона повинна рости, розвиватися, особливо пройти випробування часом. Недостатньо тільки зустрічатися, треба ще й боротися, щоб цю любов берегти і ростити, щоб вона не втратила свою цілющу силу. любов буття дружба платон

6) закохані бояться, щоб хтось з них побачив іншого в девіантній чи аморальній поведінці [Phaedr. 233Ь].

Цим аспектом Платон зазначає про те, що закохані намагаються не чинити чогось лихого. Вже істинна закоханість (не лише тілесна пристрасть) передбачає вигнання злого та лихого з свого серця і налаштування своєї свідомості лише на добродіяння. Закоханість за природою несумісна зі злом та не вимагає злочинів «заради любові», бо тоді ж ми втрачаємо це прекрасне і світле почуття в собі і до нас самих. Вона виступає найчастіше противагою всьому потворному і злому в етико-естетичних координатах. Предмет любові для люблячого не просто не пов'язаний з ними; він виступає таким собі маркером для розуміння того, що погано, а що добре, що прекрасно, а що, насправді, потворно.

Розглянувши експлікацію закоханості в діалозі «Федр», варто відзначити, що Платон не оминув у діалогах ще такий «навкололюбовний» феномен як дружбу.

Взагалі підкреслимо, що саме Платон першим серед філософів присвятив працю детальному аналізу та з'ясуванню природи і сутності дружби. Чому ж до нього з давньогрецьких філософів ніхто, по суті, не говорив про дружбу, на відміну від любові? Слушно зауважує західний дослідник філософії дружби X. Сваре: «Можливо, це мовчання вказує на те, що дружба не любить пильної уваги? Італійський філософ Ф. Альбероні стверджує наступне: дружба - це те, що спонтанно виникає між людьми, які один одному подобаються і один одного поважають. Це феномен, який підіймає нас над буденністю. Водночас дружба передбачає невинну наївність. Вона не терпить жорсткого аналізу. Можливо, небагатослівність в тому, що стосується дружби, пояснюється також тим, що дружба - це «щось, що просто трапляється». Ми не можемо ні керувати нею, ні вплинути на неї. Тому немає і причини говорити або думати про дружбу» [8, с. 12]. Однак, саме Платон все ж концептуалізує у філософському аспекті дану проблему в одному з діалогів, а саме у «Лісіді».

Основна проблема, яку намагається вирішити Платон полягає в наступному: дружба - це єдність протилежностей чи єдність спільних за переконаннями, цінностями людей? Розглянемо кожний з цих варіантів більш детальніше.

Питання подібності та тяжіння одного до одного містить корені ще у докласичній давньогрецькій філософській думці, проте воно перебувало в онтологічній площині. Згадаємо Емпедокла, який говорить, що подібне пізнається подібним [DK 31 В 109]). Однак, саме Платон це питання перемістив в антропологічну проблематику стосовно феноменів як дружби, так і любові.

У діалозі «Лісід» він говорить наступне: «Чи дружить подібний з подібним, наскільки він йому подібний, та чи корисна така людина іншому, подібній їй людині? Або може краще наступним чином: яку може принести користь чи шкоду певне подібне будь-якому іншому подібному, яку б воно не могло принести собі самому? Або що воно може зазнати від собі подібного, якщо саме є подібним останньому? Як можуть такі подібні люди тяжіти один до одного, якщо вони не можуть надати один одному жодної допомоги? Чи це взагалі можливо?» [Lys. 214е-215а].

Чому виникають такі запитання? Що спонукало античного мислителя на такі роздуми про дружбу в античному суспільстві? Ймовірніше, вже в ту давню епоху розуміли, що «дружба - це острів етичності в позбавленому моральності світі, де усі воюють проти всіх. Дружба існує у вигляді окремих крихітних вкраплень, що з'являються то там, то тут, як щось зайве, як розкіш, якою час від часу нагороджує нас доля, але з якою ми можемо і не зустрітися зовсім. Бо наше життя може виявитися наповненим тільки зіткненнями, інтригами, махінаціями, спокусами, обманом і нічим більше» [1,с. 104].

Якщо справді в основі дружби лежить подібність характерів, цінностей і т.п., то тоді можна говорити про друга як про «третє плече». Наближаючись і обертаючись до нас, інший може стати нашим другом; адже сама «інакшість» друга проявляється, зокрема, в його екзистенціальній поступливості: готовність повернуться до статусу «іншого» (в сенсі - не «єдиного»), відступити у тінь, бути ддя нас вже не предметом захоплення, а скромним помічником і співробітником. Платон формулює проблему, про яку згодом А. де Сент-Екзюпері скаже наступним чином: «Любити - не означає дивитися один на одного, це означає разом дивитися в одному напрямку». Допомоги «згори», як в земному, так і в небесному сенсі, очікують не від друзів... Друзі, хто б не був нам другом, розширюють простір нашого життя по горизонталі, створюють разом з нами і ддя нас самих - а ми ддя них - якусь стійку спільність, коло друзів [5, с. 132].

Проте водночас Платон наголошує, що «автори ці вважають хороших людей подібними і дружніми один одному, що ж стосується людей поганих, то, як про них кажуть, вони ніколи не бувають в ладу навіть з самими собою, навпаки, вони нерозумні і неврівноважені; а той, хто не в ладу з самим собою, але, навпаки, у розладі, навряд чи може бути дружнім з іншим» [Lys. 214d-e],

Давньогрецький мислитель цим зауваженням підкреслює, що треба бути обережним до висловлювань стосовно природи та специфіки того чи іншого прояву міжособистісної дружби. В даному контексті піднімається питання чи можлива дружба між злими людьми, які заздрять, чинять лихі та підступні справи? Якщо так, якщо можлива певна єдність між такими людьми, то чи справедливим є те, щоб назвати ці стосунки дружбою?

Безперечно, він наголошує на тому, що такі стосунки в ім'я ненависті, користі та т.п. не заслуговують на те, щоб дружбою йменуватися. І насправді «дружба - мовчазний договір між двома тонко чуттєвими і доброчесними особистостями. Я кажу «тонко чуттєвими», наголошує Вольтер, тому що монах або відлюдник можуть бути цілком доброчесними людьми і прожити життя, так і не дізнавшись, що таке дружба. Я кажу «доброчесними», тому що лиходії потребують лише спільників, марнотратники життя - у чарці, скупі - у компаньйонах, політики збирають навколо себе своїх прихильників, нероби заводять лише поверхневі зв'язки, правителі перебувають у спільноті придворних, і тільки у чесноті люди бувають друзями» [10, с. 54-55].

Дружба як прояв любові, на думку Платона, онтологічно не може мати фундаментом щось злого та поганого. Адже якщо лихі люди мають спільні цілі, то у них відсутній такий рівень довіри, піклування та відповідальності один перед одним. А головне, що такий прояв стосунків навряд чи може бути конструктивним та творчим союзом. Такі стосунки лише можуть мати девіантні наслідки та деструктивні вчинки. Натомість дружба, про яку говорить Платон, - це такий прояв міжособистісних стосунків, який народжується з товариськості, коли двоє або троє помітять, що вони щось розуміють однаково.

Існує також інша версія щодо природи дружби, яка полягає в тому, що за своєю суттю вона все-таки «горизонтальна»: вона зрівнює принца і жебрака, праведника та шахрая і т.д. Платон, аналізуючи даний варіант вирішення питання посилається на Гесіода, який, на його думку, дотримувався наступної думки: «І щодо всього іншого він (Гесіод - В. Т.) наступним чином стверджував, ніби неминуче, що чим більше одне подібне іншому, тим більше обидва вони відчувають взаємну неприязнь, заздрість й ворожнечу, водночас ті, які між собою не схожі, сповнені дружби. Тому бідний неминуче буде другом багатому, слабкий - сильному, бо вони можуть в такому випадку розраховувати на допомогу, хвора людина буде другом лікарю; і так само будь-яка недосвідчена людина буде любити і поважати обізнану [Lys. 215d],

Тому є справедливою думка про те, що «не обов'язково, щоб усі твої друзі подобалися тобі однаково сильно, але мінімальна симпатія все ж повинна бути, перш ніж ти зможеш назвати когось другом. Дружба також не завжди повинна характеризуватися лише хорошими почуттями. Людина може гніватися на друга, її можуть дратувати певні сторони його характеру, вона також може розсердитися або образитися на те, що він робить або говорить. Але за всім цим має бути присутнім прийняття тобою цієї людини. У ньому має бути щось, що тобі подобається або що ти цінуєш. Людина повинна бажати йому добра. Коли це зникає, дружба закінчується» [8, с. 22].

Саме в дружбі, на думку Платона, може бути подолана та чи інша розрізненість, суперечливість людських характерів, принципів та ідей. Це, звичайно, не вимагає того, що кожен з учасників дискурсу дружби має «підлаштовуватися» один до одного, однак це передбачає глибинне розуміння інакшості, унікальності, неповторності та почасти суперечливості (стосовно нас) особистості, яка стала в нашій долі близькою людиною.

«У ще більш піднесених виразах він міркував про те, що подібне ніяк не буває дружнім подібному, але насправді все навпаки: найбільша дружба існує між крайніми протилежностями. І кожен тяжіє саме до своєї крайньої протилежності, але не до своєї подоби: сухе прагне до вологого, холодне - до гарячого, гірке - до солодкого, гостре - до тупого, порожнеча - до наповненості, а наповненість - до порожнечі, і все інше - таким саме порядком. Адже протилежне живить протилежне, тоді як подібне не отримує нічого від подібного» [Lys. 215е-216а].

У цьому контексті доречним буде пригадати твір світового класика Г. Гессе «Нарцисс та Боккадор». У цьому творі розповідається про дружбу двох абсолютно різних людей. Нарцис - вчений та аскет, Боккадор - досить чуттєва, артистична натура, але сам він цього не знає, тому що зрікся свого дитинства і любові до матері. Друг Нарцис спонукає його заглибитися в самопізнання і знайти свою справжню природу. І коли Боккадору це вдається, він іде з монастиря, щоб знайти свою долю, і залишає Нарциса, незважаючи на те, що любить його, як і раніше.

Тому, безперечно, дружба між протилежностями, про яку говорить Платон передбачає наступне: «Мета наша не в тому, щоб зблизитися... не в тому, щоб один перетворився на іншого, а в тому, щоб пізнати один одного і навчитися бачити і поважати іншого таким, яким він є насправді: як нашу протилежність, а в чомусь і як наш додаток» [9, с. 99]. Така розмова, типова для дружби між людьми, які мають протилежні характери, принципи та цінності, може відбуватися між людьми будь-якого віку: і у двадцять років, і у п'ятдесят.

Отже, проаналізувавши в загальних рисах експлікацію феноменів закоханості та дружби в діалогах Платона «Федр» та «Лісід» відповідно, можемо зробити наступні висновки:

1. Закоханість, на думку давньогрецького мислителя, є негативним феноменом у структурі людського буття. Така позиція Платона обумовлена тим, що, на його погляд, вона приносить із собою більше тривог, страждань, болю, ніж людині, яка не перебуває в цьому стані. Проте водночас він торкається і «позитивних» аспектів дискурсу закоханості, а саме - відчуття абсолютної значущості існування люблячої особистості та усе, що з нею пов'язане;

2. Дружба, згідно з концепцією Платона, може бути двох видів: така, що заснована на протилежних цінностях, характерах, роду діяльності, і така, що в основі своїй передбачає спільні інтереси, зацікавлення тощо. Античний мислитель наголошує на важливості обох видів дружби у міжособистісних стосунках, підкреслюючи при цьому, що стосунки між лихими людьми недоречно називати дружбою.

Список використаних джерел

1. Альберони Ф. Дружба // Ф. Альберони. Дружба и любовь. - М.: Прогресс, 1991.-С.181-318.

2. Альберони Ф. Любовь // Ф. Альберони. Дружба и любовь / пер. с итал.; общ. ред. А. В. Мудрика. -М.: Прогресс, 1991. -С.5-180.

3. Бауман 3. Нужен ли любви рассудок? / 3. Бауман // Индивидуализированное общество / пер. с англ.; под ред. В. Л. Иноземцева. -М.: Логос, 2005. - С.205-220.

4. Ильин И. А. О любви / Иван Ильин // Путь к очевидности. - М.: Республика, 1993. -С.154-164.

5. Малахов. Дружба как род любви / В. Малахов // Дружба: ее формы, испытания и дары / сост. К. Б. Сигов. - К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2008.-С.129-134.

6. Малахов В. А. Уязвимость любви / В. А. Малахов // Вопросы философии - 2002. - №11. - С.231-237.

7. Мануссакис Д. П. Бог после метафизики. Богословская эстетика / Д. П. Мануссакис. - К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2014. -416 с.

8. Сваре X. Философия дружбы / Пер. с норв. И. Вороновой. - М.: Прогресс-Традиция, 2010. -256 с.

9. Hesse Н. Narciso е Boccadoro. - Milano, 1982.

10. Voltaire. Dizionario Filisofico. - Milano, 1970.

Анотація

Здійснюється комплексне висвітлення експлікації дружби та закоханості у спадщині Платона. Доводиться, що закоханість, на думку античного мислителя, є здебільшого негативним феноменом у структурі людського буття. Виявлено, що дружба, згідно з концепцією давньогрецького філософа, може бути двох видів: така, що заснована на протилежних цінностях, характерах, роду діяльності, і така, що в основі своїй передбачає спільні інтереси, зацікавлення тощо.

Ключові слова: дружба, закоханість, Платон, «Федр», «Лісід», антична філософія, філософіялюбові.