Етнометодологія як напрям соціальної історії науки

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Особливістю філософського аналізу сучасної науки є зміна напрямів досліджень та посилення соціально-гуманітарного підходу. Відбуваються зміни в науковому середовищі, на що вплинули ряд чинників, таких як соціологічні, соціально-психологічні, когнітивні, комунікаційні тощо. Саме під впливом даних чинників змінюються уявлення про основні ідеї, поняття та напрями сучасної науки. Соціальність науки виступає на перший план, а індивід та його діяльність стають основними дослідницькими питаннями. Значний внесок в ці дослідження зробили такі сучасні автори, як Е. Агацци, Т. Білоус, П. Гайденко, В. Лекторський, О. Огурцов, Л. Шашкова та інші, праці яких лягли в основу дослідження.

Соціальна історія науки наприкінці XX ст. змінила свої орієнтири в дослідженнях та намітили нові напрями дослідження. Слід зазначити, що ними стали антропологічні дослідження або «етнометодологія». Інакше кажучи, почала відбуватися трансформація дослідницьких напрямів соціальної історії науки, що і актуалізувало проблематику дослідження такого напряму соціальної історії науки як «етнометодологія». Водночас чітко формулюється розуміння того, що цей напрям допоможе ширше досліджувати явища, оскільки основним моментом даного напряму є те, що неможливо досліджувати явища не звертаючи увагу на їх контекст. Вагомий внесок у дослідження «етнометодології науки» зробили такі дослідники, як Д. Бенсон, С. Вулгар, Г. Гарфінкель, Е. Гуссерль, І. Давидова, Н. Деміна, Дж. Джефферсон, Л. Іонін, К. Кнорр-Цетін, Б. Латур, О. Огурцов, X. Сакс, Н. Смелзер, Р. Уотсон, П. Філмер, А. Шюц та інші.

Метою статті є розкриття основних ідей та специфіки впливу напряму «етнометодолгії» на розвиток соціальної історії науки та соціології знання.

О. Огурцов вважає, що «соціальна реконструкція історико-наукових досягнень звернулася до ряду нових методів і методик, перш за все соціологічних, психологічних і соціально-психологічних, що не застосовувалися раніше в історії науки. Крім того, слід підкреслити, що в різних напрямах соціальної історії науки акцент робиться на специфічних методах ....етнографії, культурної і соціальної антропології в історичній антропології науки і в етнографії науки. Кожний з цих напрямів висуває як ядро методологічної програми специфічні методи...» [5, с. 145]. Таким чином, ці зрушення дали змогу висунути на перший план нову проблематику. На ці зміни вплинули різноманітні чинники, а саме соціокультурні, психологічні, когнітивні, комунікаційні тощо.

Однак, серед основних напрямів соціальної історії науки, слід зупинитися на етнографії науки або «етнометодології». Поняття «етнометодологія» вперше було введено Г. Гарфінкелем для позначення досліджень організації повсякденного життя. Основним завдання напряму було дослідження соціальної дії індивіда.

Цей напрям виникає наприкінці XX ст., його основою виступає неможливості розуміння характеру будь-яких понять незалежно від контексту їх вираження. Так наприклад, вивчення «життєдіяльності племені вчених» методами етнографії описано в праці Б. Латура та С. Вулгара «Лабораторне життя: соціальне конструювання наукових фактів». Дослідники підкреслюють, що життя дослідницької лабораторії аналізується за допомогою методу включеного спостереження. Вся сукупність тверджень, зафіксованих дослідником або самими вченими, класифікується на 5 типів від довільних допущень до тверджень, що приймаються всіма членами лабораторії як щось зрозуміле й оцінюється як реальний факт; факт трактується як результат досягнення консенсусу в групі, а також щось сконструйоване в ході дослідження. Лабораторне життя, на думку Б. Латура та С. Вулгара, виявляється тим мікрокосмом, в якому діяльність вченого знаходить сенс і соціальну спрямованість. Отже, для того щоб побудувати всеохоплюючий аналіз, потрібно мати альтернативні уявлення. Єдиним методом, який являється допоміжним для етнографів, є польове дослідження. Цей термін широко використовується в науковій методології. Отже, польове дослідження це термін, що позначає первинний збір інформації дослідником, що відноситься до проблеми, яка постає перед ученими або науковцями.

Основне методологічне посилання «етнометодології» полягає в тому, що неможливо зрозуміти характер будь-яких явищ незалежно від контексту їх виразу. «Етнографія науки», на думку, К. Кнорр-Цетіни, є реалізацією конструктивістської програми вивчення науки, що підкреслює роль процедур конструювання і об'єктів знання, його форми, змісту, методів і операцій. Отже, для пояснення явища в розумінні учасників комунікації необхідно було вивчити організацію контекстів, в яких вони знаходились.

Слід зауважити, що «етнометодологія» це напрям, що прагне перетворити методи культурної чи соціальної антропології (етнографії) в загальний метод всіх гуманітарних і соціальних наук» [5, с. 82]. Отже, її предмет полягає в не рефлексивних механізмах соціальної комунікації між людьми, а комунікація, в свою чергу, зводиться до повсякденної мови. Суть цього напряму полягає в побудові соціокультурного дослідження на опір досліднику і досліджуваного об'єкту, опису мови, тобто метамови та об'єктивної мови. Спостерігач, в свою чергу, утворює одне ціле з об'єктом і включений в контекст опису, повсякденного спілкування і мови.

Першою ідеєю, яка отримала нову інтерпретацію у зв'язку зі зміною напряму дослідження на «етнометодологію», стала проблема науки та влади. Не останню роль в цьому відіграли ідеї М. Фуко, який з одного боку, протиставляв «технічне», «позитивне» розуміння влади «юридичному» і «негативному», а з іншого боку, розділив дві форми влади на ту, що пов'язана з державою і її соціальними інституціями, і ту, що представлена мережею владних відносин і пронизує все суспільство і всі його «сегменти», в тому числі науку. Мережа владних відносин незалежна від влади держави. Для М. Фуко, «знання сплетене з владою, воно лише тонка маска, накинута на структури панування» [9]. Інакше кажучи, наука та влада пов'язані між собою. Влада, в свою чергу, почала розумітися як феномен і як універсальна соціальна матриця пізнання, суб'єкту пізнання та дослідницької групи.

Наступною ідеєю, яка є актуальною в наш час, є проблема наукового дискурсу, яка, на думку О. Огурцова, починається з робіт постмодерністів. Головна увага приділена проблемі дискурсивних практик, дискурсу в цілому, що властиві культурі будь-якого проміжку часу. Поняття дискурсу отримує ширшу інтерпретацію, М. Фуко в «Археології знання» говорить навіть про «дискурсні формації», які включають об'єкти, різні по модальності вислову, стратегії, певний набір правил, і про безліч дискурсних практик [8]. Таким чином, дискурс виступає в ролі діяльності, що тематично може утворювати об'єкти, а головні завдання соціальної історії науки стосуються визначення функціональних співвідношень між дискурсивними практиками. Так, наприклад, М. Фуко, зазначає, що дискурс пронизаний волею до істини, сама ця воля безперервно стає глибшою, та починає заслуговувати все більшої уваги. Істинний дискурс, який обов'язковістю своєї форми позбавлений від бажання і звільнений від влади, не може розпізнати волю до істини, яка його пронизує; а воля до істини, в свою чергу, та, яка давно вже нам себе нав'язала, така, що істина, яку вона воліє, не може цю волю не затуляти [9, с. 57-58]. філософський соціальний етнометодологія

Не останнє місце займає поняття консенсусу та трактування істини, що може досягатися або бути відсутнім у дослідницькій групі. Розгляд та вирішення даної проблеми може викликати ряд наслідків. «Перш за все наукове знання трактується в цьому випадку як система переконань, підтримана членами якогось колективу і що характеризує світ природи в природних науках або соціальний світ у соціальних науках. Ці переконання нічим не відрізняються від ідеології. Вони набувають ідеологічного, пізнавального і інструментального значення, як і ідеологічні переконання. Наукові групи об'єднує не тільки прихильність канонам наукових методологічних процедур, але і прихильність щодо системи переконань, що засвоюються членами колективу і що реалізуються в їх діяльності» [5, с. 85]. Підсумовуючи, потрібно наголосити, що досягнення консенсусу та трактування істини, є досить важливим моментом, в науковому колективі, а також знанні в цілому. Оскільки, саме ці аспекти дослідження характеризують світ в різноманітних науках та наукових середовищах.

Не варто залишати поза увагою й те, що філософські концепції науки, що звертаються до аналізу ідеалів і норм наукової діяльності, були набагато складнішими, ніж ті, які залишали поза своїм полем уваги ідеали і норми науки. У працях В. Стьопіна в структуру наукової діяльності були включені такі компоненти, як ідеали і норми діяльності, онтологічні схеми, які були використані в ході наукового пошуку і побудови наукової теорії [6]. У подальших дослідженнях В. Стьопіна аналізується зв'язок ідеалів і норм наукової діяльності з універсаліями культури, які, за його словами, виконують трояку функцію: «По-перше, вони забезпечують своєрідну квантифікацію і сортування багатоманітного, історично мінливого соціального досвіду. По-друге, універсали культури виступають базисною структурою людської свідомості, їх сенси визначають категоріальний склад свідомості в кожну конкретну історичну епоху. Потретє, взаємозв'язок універсали утворює узагальнену картину людського світу, те, що прийнято називати світоглядом певної епохи» [6, с. 86]. Отже, наука це пізнавальна діяльність, яка регулюється певними ідеалами, цінностями та нормами, а дослідження «етнометодології» доповнює систему таких регулятивів.

Таким чином, поворот, який відбувся в соціальній історії науки, стосувався аналізу малих груп. Він призвів до зміни об'єктів дослідження, які до сих пір не були актуальними. Цими об'єктами почали виступати норми та ідеали науки. Інакше кажучи, об'єктом дослідження стають людиновимірні системи, в основі яких лежить дія або діяльність окремих індивідів, груп тощо. Важливим стає взаємозв'язок діяльності людини та її ціннісних орієнтацій, цілей. Зазвичай базою цих досліджень все ж таки залишається історичний аспект науки, тому одним із засобів вирішення поставлених завдань є звернення до історико-наукових матеріалів.

Не менш важливим є те, що історія науки дає в користування досліднику велику кількість матеріалу і не вчить, як йому потрібно обирати тему чи вирішувати дослідницькі завдання. Це є самостійний вибір кожного вченого і лише його свідомий підхід дозволяє вирішувати такі завдання. Отже, дослідження головних та другорядних питань соціальної науки, не можливе без історії науки. В цьому зв'язку задача вивчення історії науки вельми актуальна: «Спеціаліст повинен мати уявлення про шлях, що пройшла його наука від зародження перших її понять і методів до сучасного стану, тобто навчитися бачити її не в статиці, а в динаміці становлення» [5,с. 142]. Тому історія науки повинна стати складовою частиною повноцінної спеціальної освіти.

Звертаючись до наукового спадку В. І. Вернадського, знаходимо аналіз ролі науки в конкретній дослідницькій практиці. Знання історії науки допомагає будь-якому науковому працівнику, на думку В. І. Вернадського, правильно оцінити свої індивідуальні досягнення, дає йому об'єктивний критерій для оцінки того нового, що їм досягнуто, ступінь його важливості, наукової цінності, користі в практичному змісті й ступінь новизни. Тому лише шляхом постановки будь-якого наукового дослідження в історичні межі, можливо отримати невідоме раніше.

Не можна не зазначити те, що важливим аспектом етнометодології науки є наявність альтернативних точок зору. Оскільки різнобічне сприйняття науки та технологій дає можливість розробки нових дослідницьких програм тощо. Етнографічний метод (дослідження) у соціальній історії науки мав певні відмінності. Так, наприклад, деякі дослідники такі, як Т. Колінз, Т. Пінч вийшли за межі лабораторних досліджень і в результаті прийшли до методу інтерпретації, вважаючи головною проблемою етнографії досягнення розуміння між різними дисциплінарними культурами у соціальних науках та дослідницькою галуззю.

Наступні дослідники Б. Латур та С. Вулгар цікавилися риторичними аспектами процесу переконання, що зосереджувались на процесах запису. Таким чином, виникає ще одна проблема аборигенизації, тобто прийняття дослідником різних думок та висунення на перше місце важливості людини, яка не має відношення до дослідження. Поряд з цим відрізнялось розуміння уявлення про «конструювання». Прийшли нові терміни на заміну попередніх так, наприклад, «співконструювання», а дослідницькі методи почали спиратися на документальні джерела та інтерв'ю.

Важливим аспектом для «етнометодології» постало питання, як в соціотехнічних мережах не-людським сутностям делегуються можливості дії. Тут ми можемо прослідкувати вплив технології на діяльність людини, що залежить від місця дослідницького поля. Слід наголосити, що будь-яке загальноприйняте знання, є сукупністю та результатом соціальних факторів. Але тут є слабкі сторони оскільки не завжди уміння створювати доведення, а також маючи дозвіл використовувати ресурси, використання правильних методів не може гарантувати стовідсотковий результат. Тому що завжди є альтернативні доведення, аргументації тощо.

Значний вплив на етнографів науки відіграли такі методологічні принципи, як «сильна програма» Д. Блура. Прийняття «сильної програми» спричинило утвердження методологічних принципів, таких як: безпристрасність та симетрія. Ці зміни були викликані тим, що дані принципи призвели до конкретних пояснень емпіричного матеріалу, за допомогою соціальних та технічних аспектів. Слід зазначити, що дані принципи допомагають уникнути методологічних помилок. Важливий момент полягає в тому, що формування знання не заважає йому відображати світ. Наступним принципом є методологічно-культурний релятивізм, який відстоює позицію, що дослідження повинно відштовхуватися від поглядів інформаторів.

Отже, основними практичними положення «етнометодології» потрібно вважати наступні: 1) дослідник під час розгляду та вивчення предмету дослідження повинен раціонально підходити до ситуації, використовуючи не лише свої власні знання, а спираючись на знання соціальних груп, спільнот, тобто того знання яке насправді практично використовується та базується на здоровому глузді; 2) дослідник під час дослідження конкретної ситуації повинен виявити ті властивості, які можна описати, зафіксувати та вивчити; 3) дослідник повинен застосовувати ті методи при вивченні конкретних ситуацій, за допомогою яких вона буде прозорою, поступовою, спланованою, раціональною тощо; 4) дослідник повинен враховувати, що приписи, вирази, знання, які властиві даній ситуації або її описують, завжди матимуть структуру та можуть бути раціональними.

Література

1. Вернадский В.И. Труды по всеобщей истории науки / В.И. Вернадский; [Общ. ред. и вступ, ст. С. Р. Микулинский]. М.: Наука, 1988.-334 с.

2. Гарольд Гарфинкель «Исследования по этнометодологии» / Гарфинкель Гарольд. СПб.: Питер, ООО «Питер Пресс», 2007. -335 с.

3. Гуссерль Э. Логические исследования. Картезианские размышления. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология. Кризис европейского человечества и философии. Философия как строгая наука / Э. Гуссерль. Мн., М., 2000. 752 с.

4. Огурцов А.П. Наука: власть и коммуникация / А. П. Огурцов // «Вопросы философии». 1990. -№11.С.3-23.

5. Огурцов А.П. Социальная история науки: стратегии, направления, проблемы / А.П. Огурцов // Принципы историографии естествознания: XX век. СПб.: Университетская книга, 2001. 358 с.

6. Степин В.С. Теоретическое знание.

7. Уитли Р. Когнитивная и социальная институциализация научных специальностей и областей исследования / Р. Уитли // Научная деятельность: структура и институты. -М., 1980. С.218-257.

8. Фуко М. Археологія знання / Пер. з фр. В. Шовкун. -К.: Видво Соломії Павличко «Основи», 2003. 326 с.

9. Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет / М. Фуко; [Пер. с франц.]. М.: «Касталь», 1996. 448 с.

10. Latour В., Woolgar S. Laboratory Life. The constructions of scientific facts / B. Latour, S. Woolgar. Princeton, New Jersey, 1979. - 295 p.

11. Law J., French D. Normative and interpretative sociologies of science / J. Law, D. French // Sociological Review. 1974. Vol.22. P.581-595.

12. Whitley R. Sociology of scientific developments / R. Whitley // Perspectives in the sociology of science. Shiwester, 1977. P.21-50.

Размещено на Allbest.ru