Декарт як засновник новочасної філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Декарт як засновник новочасної філософії

Місюра А.О., ст.3 курсу ФЕіП, Гаєвська С.Р., доцент (Національний

університет водного господарства та природокористування, м.Рівне)

Виходячи з відомої тези, що новочасна філософія починається з картезіанського сумніву, в статті розглядаються передумови та наслідки здійсненої Декартом радикальної концептуалізації нової реальності.

Р. Декарт був одним із творців науки Нового часу. Він зробив вагомий внесок в цілу низку наук. В алгебрі він запровадив буквенні символи, позначив буквами латинського алфавіту ( х,у,z) змінені величини, започаткував сучасне позначення ступеней, заклав основи теорії рівнянь. В геометрії ввів систему координат, заклав основи аналітичної геометрії. В оптиці відкрив закон заломлення світла. Декарт підкреслював необхідність реформування сучасного йому наукового мислення. І почати цю реформу повинна філософія з обґрунтування істинної методології наукового пізнання.

Зміна, яка відбулася в епоху Нового часу, стосується мислення, яке відтепер стало служителем діяння, так само як воно було у середньовіччі служителем теології, тобто спогляданням божественної істини, або служителем споглядання істини Буття в античній філософії.

Новочасна філософія починається з картезіанського сумніву. Але цей сумнів тлумачився не як властиве людському розумові розвінчання ілюзій мислення та ілюзій почуття, і не як скептицизм до формальної моралі та забобонів часу, і навіть не як критичний метод наукових досліджень.

У новочасній філософії та мисленні сумнів займає таку ж головну позицію, як у античності здивування. Саме Декарт вперше концептуалізував цей сумнів, після чого сумнів стає очевидною рушійною силою, що керує всім мисленням.

Як стверджує Г. Арендт: „Як концептуальна філософія від Платона і Арістотеля до новочасної доби в своїх найвеличніших та найавтентичніших виявах була артикуляцією подиву, так новочасна філософія з часів Декарта виявлялася в артикуляції сумніву та різних його виявів” [1: c.211].

Радикальність і універсальність картезіанського сумніву була відповіддю на появу нової дійсності, яка певний час була сферою лише обмеженого кола вчених та освідчених людей. Внаслідок відкриттів Галілея і Коперника мислителі збагнули, що ці відкриття є не просто викликом чуттєвому досвіду (видимості), і що вони не є просто результатом діяльності розуму. Адже, не розум, а телескоп, інструмент, який винайшла людина, змінив світовідчуття, і буття, не мислення, спостереження і обізнаність привели до нового знання, а практична діяльність і виробництво. До цього часу людина довіряючи тільки тому, що побачила сама на власні очі, відчула сама, перебувала в ілюзії, що дійсність та істина повинні відкривати себе її відчуттям та її розумові. Тоді як ані правда, ані дійсність не є даністю, бо вони не з'являються як такі, і що тільки втручання в процеси, які відбуваються, можуть забезпечити впевненість в істинності знання.

Якщо Буття і видимість не співпадають, що стало основним твердженням усієї новочасної науки (згадаймо, віру в те, що Сонце обертається навколо Землі), тоді все повинно підпорядковуватися сумніву, якого не можуть уникнути жодне мислення, жодний досвід. А будь-яке мислення завжди починається з того, що очевидне для мислителя і для всіх, тоді як ясність взагалі не є виявом істини для людського розуміння, бо здатність бачити не встановлює дійсності. Але картезіанський сумнів, це не просто втрата очевидності, а сумнів в тому, чи існує істина взагалі. Як доводить Декарт, традиційна концепція істини незалежно від того, чи вона грунтується на відчуттях органів сприйняття, чи на розумі, чи на вірі в божественне об'явлення, в дійсності засновується на твердженні, що все, що істинне, з'являється у власній добровільності, і людина здатна сприймати її. Новочасна філософія з великою пристрастю повстала проти традиційного уявлення, що істинна виявляє себе сама, бо видимість приховує і покриває справжнє Буття, яке завжди уникає людського погляду. І навіть, стверджується, що Буття має таку природу, що його виявлення повинно бути ілюзією, а висновки на основі виявів, повинні бути оманливими.

Як стверджує Г. Арендт, новочасна доба втратила не здатність до осягнення істини чи виміру віри в неминучість сприйняття чуттєвих даних та розуму, а певність, що їх супровджувала. У релігії це була віра в спасіння чи потойбічний світ, що миттєво зникли, як це відбулося у протестантських державах. Це в свою чергу привело до радикальної зміни моральних норм епохи, на яку вплинули потреби і ідеали найважливішої спільноти того часу - науковців і вчених. Тому основними чеснотами новочасної доби є досягнення науки, успіхи промисловості і істинність. Товариства інтелектуалів стали морально впливовими центрами, бо лише колективи змогли виконати величні завдання відкриття таємниць природи, що висувало відповідні правила поведінки та нові стандарти оцінювання.

Там, де раніше істина існувала лише у вигляді „теорії”, що з часів античної Греції означало мисленнєвий погляд очевидця, який зосереджений на дійності, відкритої перед ним, відбувається перевірка теорії на практиці. Теорія стала гіпотезою, а успіх гіпотези став істиною, який в свою чергу є проявом людської винахідливості.

Декарт переконаний, що „хоча наш розум не є мірилом речей чи істини, вік повинен, поза всіляким сумнівом, бути мірилом речей, які ми сприймаємо чи заперечуємо”[3: c.238]. А отже, якщо навіть немає істини, то людина може бути істинною. Тобто порятунок в самій людині, і це є розв'язанням проблем, які спричинив сумнів, а тому сумнів і є порятунком, бо він один є достовірним і дійсним („ніхто не може сумніватися в тому, чи сумнівається він чи не сумнівається”). А відоме декартівське cogito, ergo sum („Я мислю, отже я існую”) не походить від якоїсь самовпевненості мислення як такого, не потребує його звеличення. А воно походить від простої логічної певності, що через сумнівання в чомусь ми усвідомлюємо процес сумніву в нашій свідомості. Тому, за Декартом, процеси, що відбуваються в людському розумі, мають власну очевидність, і можуть стати об'єктом самоспостереження.

Отже, не рефлексія людського розуму над душевним і тілесним станом людини, а самоаналіз, суто когнітивне судження свідомості над її власним змістом, продукованим самим розумом, саме в цьому сутність картезіанського cogito. Завдяки сумніву Декарт знаходить найочевидніше і безсумнівне: самосвідомість. А самоусвідомлення суб'єкта - це той підмурівок, на якому Декарт прагне звести цілісну систему своєї філософії.

І якщо задовго до Декарта вчені задавалися питанням стосовно того, чи здатна людина сприймати, пізнавати і осягати щось іще, крім себе, то Декарт стверджує, що його новий метод самоаналізу забезпечує очевидність мислительних процесів, тобто реальність світу самосвідомості. Проте це Я залишилось би в пастці достовірності самоусвідомлення, якби не відновило зруйнованого сумнівами ставлення до зовнішнього світу. Декарт досягнув цього в межах неспростованих доказів існування Бога.

З ідеєю Бога зовнішній світ не має нічого спільного, оскільки він зовсім не може давати ясних уявлень. Свідомість також не може породити жодного уявлення про Бога, бо «хоч я і маю певне уявлення про субстанцію, бо й сам я субстанція, та воно не може бути уявленням про нескінченну субстанцію, оскільки сам я скінченний. Таке уявлення може породжуватися лише справді нескінченною субстанцією». Ідею Бога, як вроджену ідею, яка є однаковою у всіх, слід шукати у свідомості, незалежно від зовнішнього світу, і саме тому їй властива найбільша ясність і достовірність. А так як найдосконалішому буттю (Богу) найперше властива правдивість, бо обман і брехня походять від недосконалості, то прадивість Бога як вияв його досконалості гарантує достовірне й істинне пізнання існуючого світу. Тому, новочасний сумнів не поширюється на існування найвищого буття (Бога), а лише на його виявлення. Сумнів, що Біблія чи природа є божественним виявленням, є природним, оскільки виявлення як таке, тобто відкриття дійсності відчуттям та істини розумові не є їх гарантією. А людина повинна або змушена завжди розчаровуватися і таким чином переконуватися, що шлях Господній таки незбагненний. І чим більше людина дізнається про Всесвіт, то тим менше вона може розуміти цілі свого створення.

Розум (лат. ratio), якому Декарт надає вирішального значення, зумовлює назву і філософської системи і породженої нею традиції. За Декартом, істинним може бути тільки те, що пізнане ясно і чітко, з чого випливає, що істинним може бути тільки те, що пізнано логічно і раціонально. філософія декартівський пізнання істина

Декарт досліджує Я, що витримало сумнів, яке він називає мислячою річчю, і в ньому збігають дух, душа, розсудок. «Відповідно Я - реальність, яка сумнівається, усвідомлює, утверджує, заперечує, бажає, не бажає, уявляє в образах і відчуває». На противагу мислясчій речі зовнішній, фізичний світ володіє лише протяжністю, рухом, або первинними якостями, які є раціональними, осільки математично осяжні. Чуттєве осягнення вторинних якостей, які існують лише в уяві (смак, колір, запах) - це є уявлення. А метематичне осягнення вторинних якостей вважається розсудковим пізнанням (intellectio). І саме діяльність розсудку - єдиний гарант істини. Вродженою, все ж таки, Декарт вважає лише схильність до певних уявлень, отже здатність інтелекту породжувати їх.

В той же час для Декарта судження розсудку не є лише інтелектуальним рішенням, а є вольовим актом рішення, тому що справжнім рушієм судження є воля, яка або знахадоть істину або помиляється. Розум є здатністю, в першу чергу уявлення, а жодне уявлення і ідея не є саме по собі хибне. Помилка з'являється, коли здійснюється судження і людська воля виходить за межі тих підстав, які дає розум. З цим пов'язано вчення Декарта про афекти, яке мало велике значення в психології. На цьому грунтуєть і антропологія Декарта, по суті дуалістична (дуалізм тілесної і духовної субстанції), де лише Бог є гарантією гармонії двох субстанцій.

Декартівська філософія і його винахід методу самоаналізу набули величезного значення для духовного та інтелектуального розвитку доби Нового часу, відкривши процес перетворення об'єктивної дійсності в суб'єктивний стан розуму. Саме картезіанський сумнів став підгрунтям того висновку, що хоча людина не може осягнути істину, як щось дане, але принаймні людина може знати, що вона сама робить. Тому, як стверджує Вайтгед, картезіанський розум грунтується на очевидному припущенні, що розум може знати лише те, що він спродукував і що міститься в ньому [2: c. 20], що в свою чергу пояснює твердження, що найвищим ідеалом повинно бути математичне знання. Таким чином, Декарт розташував Архімедову точку опори у людському розумі. Але так як буття і видимість були розмежовані і відповідно істина не могла відкриватися споглядачеві, то не спостереження, а полювання за істиною, яка знаходилася за оманливою видимістю, характеризували пізнання. Тому, щоб бути певним, треба переконатися, а щоб знати треба діяти, тобто мислення стало підпорядковане діяльності.

Отже, радикальність змін, які відбулися в новочасну добу пов'язані з переосмисленням первісного (античного) розуміння пізнання як споглядання істини, як встановлення внутрішньої рівноваги завдяки якій істина виявляє себе людині. Адже Платон і Сократ розглядали процес діалогічного мислення як шлях приготування душі та людського розуму до споглядання істини поза думкою і мовленням. Таке споглядання втратило свою значущість.

Твердження, що об'єктивна істина не дається людині в готовому виглядіі що людина може знати лише те, що вона сама робить, не є результатом скептицизму, і це відкриття не призводить до відмови від активності чи розпачу. Те, що людина відкриває у сфері „Я” не є образом, який можна споглядати, а процесом, постійною діяльністю розуму - зусиллям, тому новочасна філософія є теорією пізнання і психологією пізнання. І там, де потенціал картезіанського методу самоаналізу реалізується вченнями Б.Паскаля, С.К'єркегора, Ф.Ніцше, там філософи експерементують з власним „Я” не менш радикально, ніж науковці експериментували з природою. Та саме після Декарта, філософські погляди якого грунтувалися на відкриттях Галілея, філософія в новочасному мисленні почала набувати другорядного значення, і приречена була слідувати за відкриттями науковців. А філософи стали гносеологами, що створюють універсальну теорію науки, або займаються концептуалізацією загального духу епохи (Гегель).

З точки зору відомого класика європейської філософії Людвіга Фейєрбаха істинний сенс і зміст філософії Рене Декарта в тому, що вона є філософією духу. Відомий вислів Р.Декарта:”Вищим принципом філософії є буття нашого духу”. Ставлячи питання про те, що ж є цей дух у Декарта, який повинен лише мислити, щоб переконатися у власному існування, Фейєрбах стверджує, що дух у Декарта має власне виявлення і власну дійсність в тому, що називаємо „самість”, або „Я”. Тобто наскільки достовірно існує „самість”, поскільки ж достовірно існує дух. При цьому дух, поскільки він відділяє себе від усього тілесного, виключає тілесно-чуттєве із себе як чуже, як таке, що не належить йому, тобто розділяючи мислить, а мислячи існує ( мислення - спосіб існування духу).

Мислення як усвідомлення власної достовірності є відношення до себе і відрізнення себе від усього тілесно-чуттєвого. „Під мисленням і розумію ніщо інше,,як усвідомлення”,- пише Р.Декарт. Тому Фейєрбах стверджує, що сенс тези „Я мислю, отже я існую” не в чому іншому, як в тому, що буття „Я” полягає у здатності відрізняти себе від тіла, що і означає мислити. І це моє саморозрізнення і є власне свідомість як впевненість в собі самому, що існую Я, а не дещо інше, не тіло. І Декарт вважає, що будь-яка людина в окресленому розмежуванні сприймає себе як дух, самість, „Я”, здійснюючи таке розмежування чи то практично чи то релігійно, чи філософськи. І якщо в реальності замість завжди обумовлюється в різноманітних зв'язках, то завдання філософії полягає саме в виокремленні сутності самості, що дозволяє визначити її істинний зміст, суть. Отже, вислів Декарта виражає ніщо інше, як сутність духу в його позитивному визначенні.

Але, як вважає Л.Фейербах, недолік філософії Декарта в тому, що він ототожнює самість з духом, тобто тлумачить дух лише у відношенні до самого себе (в суб'єктивності), і саме до цього зводить сутність духу. Л.Фейербах стверджує, що хоча по об'єму філософія духу Декарта є найменшою, але за змістом є самою важливою частиною вчення французького мислителя. Ця частина не була методично розвинена самим філософом до чіткого розуміння, і саме через це дух, який є впевненим в собі як такому, безпосередньо вмисленні, завдяки тому, що він усвідомлює себе, свою нематеріальність, свою свободу від тілесного, свою реальність, перетворився в абстрактний дуалізм тіла і духу.

В той же час для духу, який усвідомлює чуттєве, тіло, як таке, що не належить йому, і в цьому розрізненні пізнає себе як дух, природа постає самим цікавим об'єктом його пізнання. Природа як сутнісно інша реальність, як об'єкт притягує дух до себе, збуджує в ньому нездоланне бажання вивчати її. Така природа як предмет духу постає як субстанція, поняття, протяжність або матерія, осяжна лише математично, кількісно. „Тіла сприймаються, власне, не відчуттями чи уявою, але тільки інтелектом, розсудком, тобто істинно існуючим в них, істинно об'єктивним є тільки те, що осягається розсудком, що є його об'єктом і поскільки воно таким є „.

Але не слід забувати головне, що заслуга філософії Декарта в тому, що вона в часи деспотичної влади християнської віри, схоластики вселила людині знову довіру до самої себе, віру у власний розум. Адже Декарт вважав, що завжди є моменти в житті, коли необхідно зітерти всі записи минулого досвіду, і не покращувати, не доповнювати дещо, не ламати, наприклад будинок, в основі якого тріщина, а зводити його заново. Вчення Декарта з'явилося саме в таку епоху, коли не просто було необхідно нарощувати знання, а визріла потреба у переосмисленні засад і методології пізнання, яким мислитель слідував відомо і послідовно. Для Декарта вихідною проблемою його системи був метод, еталоном - математика, а метою - розв'язання метафізичних проблем. Свідомо обгрунтувавши орієнтири, Декарт здійснив титанічну працю по осмисленню накопиченого знання у відповідності з прийнятими принципами. В першу чергу Декарт поставив ціль - здійснити реформу науки, бо причину кризового стану наук вбачав у відсутності методу, який би не просто полегшив здобування знання, чого шукали вчені і до Декарта, але мислитель шукав метод, який би забезпечив надійність здобутого знання у всіх наукових сферах, тобто універсальний метод, завдяки якому в одній системі можна було б охопити знання про всесвіт. І досить простий хід думки Декарта призвів до справжнього перевороту: основу знання слід шукати не в зовнішньому світі, не в предметах, не в матерії, а в суб'єкті, в свідомому дусі, в людині.

Література

1. Арендт Г. Мислення і новочасний світогляд // Становище людини.- Львів., 1999.-с.211-223.

2. Мамардашвили М. Как я понимаю философию.- М.,1992.-с. 20-22.

3. Валери П. Мой Декарт // Вопросы философии., 2004. №5.

4. Декарт Р. Избранные произведения.- М.,1967.

Размещено на Allbest.ru