"Сродність" Григорія Сковороди і національний образ буття: до актуалізації гуманістичних ідей

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Сродність" Григорія Сковороди і національний образ буття: до актуалізації гуманістичних ідей

Коломієць А. І.,

аспірантка, Національний університет біоресурсів і природокористування України (Україна, Київ),

Наголошується, що «сродність» як схильність до визначеного виду трудової діяльності стосується кожного, має всезагальне значення, зманіфестовуючи також особливості укоріненості в національно-культурних та природно-історичних умовах життя людини та буття суспільства. Принципом «сродності» трансформовані посутні ознаки національного образу буття, що, зокрема, і віддзеркалюють особливості життєздійснення української людини у творчості Г. С. Сковороди, природність проявів та задоволення її «нужностей». Реалізація покликаної спрямовувати життєдіяльність людини на досягнення щастя «сродної праці» ґрунтується на результатах самопізнання.

Істотну роль в сучасних історико-філософських, історичних та культурологічних дослідженнях виконує концепт національного образу буття, його трансформацій у творчості вітчизняних мислителів, як способу актуалізації важливих аспектів філософських ідей. У світлі завдань освоєння філософської спадщини Г. С. Сковороди зазначена проблема, тією чи іншою мірою, порушувалась у дослідженнях С. Є. Єфремова, В. Петрова, В. Шинкарука, В. Євдокименка, І. Бичка, А. Бичко, В. Горського, О. Мишанича, Д. Кирика, І. Іваньо, Л. Ушкалова, М. Поповича, С. Кримського, В Табачковського та ін. Основою філософських зацікавлень також у визначеному ракурсі послужив антропоцентризм пошуків українського мислителя, його прагнення дослідити питання смислу життя та можливостей досягнення щастя, спираючись на своє розуміння людини як вільних проявів своєї природи, що й визначалося ним як непроминальне для кожного завдання. Але що, отже, свідчить про істотні відмінності розуміння відношення «людина-світ» порівняно із представленими у відомих на той час філософських системах. Г. С. Сковорода не сприймає, а піддає критиці існуючий світ. «Поняття про світ як морально неприйнятну, згубну для людини дійсність набуває у Г. С. Сковороди філософського значення. На відміну від І. Канта, який також вважав, що світ «лежить у злі», Г. Сковорода джерелом цього зла оголошує не природу людини, а, навпаки, невідповідність природі, прагненню до справжнього щастя. Світ зла - це певний спосіб життя, який підлягає моральному засудженню, від якого потрібно відвернути, врятувати людей» [9, с. 25; див. також: 10]. Прояви властивостей та відносин сущого трансформовані історичними умовами, формують національний образ буття, який і синтезує тенденції розвитку та утвердження етноспільноти. Тому, враховуючи особливості філософського знання, ми можемо констатувати, що у кожному національному образі, залежно від характеру впливу історичних та культурних процесів розвитку, задіяні та відповідним чином перетворені «першоелементи» буття-землі, води, повітря, вогню, а також тих «сил», що ними зумовлено взаємозв'язок цих елементів (у давньогрецькому світорозумінні - любові та ворожнечі)» [6, с. 46]. Так, зазначає В. Г. Табачковський, «творчість Григорія Сковороди ... є переконливим доказом .... відповідності українського національного образу буття ... системі уявлень про «першоелементи» і чинники їх взаємодії. У філософії Г. С. Сковороди «чітко протиставлено доброродство» («вдячна воля = джерело «світлого смислу») «недоброродству» [6, с. 46]. Для національного образу буття українців характерні у першу чергу мотиви хліборобства, як історичних витоків етногенези, що визначали усі аспекти життя, духовного розвитку української людини. «Чи не звідсіль - ідея «сродності» (з буттям) у світосприйнятті Г. С. Сковороди, в якого «землеробство ... ніби скарб неоціненний в нашому домі всередині нас закопано», його ж буттєва філософія «весілля душі» й непохитного щастя існування, його зосередженість на чистому й високому, всупереч незрідка неприхильній або й ворожій реальності?» [6, с. 47].

Принцип «сродності» особливо значуще зманіфестовує роль хліборобства у суспільстві із врахуванням, зокрема, світоглядово-духовних засад «природженості до землеробства», на чому й акцентував увагу Г. С. Сковорода. Так, висловлену у діалозі «Розмова, названа алфавіт, або буквар миру» співрозмовниками думку, що він «народжений до землеробства», Афанасій сприймає доброзичливо, відкрито наголошуючи, що «за природою своєю любить сади, поля, ліси, але справжній землероб - мій батько» [4, с. 438]. Тим самим артикулюється думка про історичну тяглість хліборобського способу життя - української людини і суспільства в цілому. Зокрема, Логвин при цьому поглиблює висловлені положення про природженісь до хліборобства. «Слава Богу! Ти до цього народився тому, що інші до іншого, а вони до іншого народжені тому, що ти до цього. Це Боже Царство: не сперечайся» [4, с. 438]. Бо, зрештою, принцип «сродної праці» поширюється на все суспільство, позаяк, дійсно, щастя здобувається завдяки поєднанню «сродного» кожному приватної должності із загальною, це - «істинне життя» людини. Ідея «сродності» спрямована на, завдяки самопізнанню, виявлення індивідуальних можливостей кожного, на реалізацію яких очікує вітчизна. «Берися орати землю, заготовлювати харч для людей і худоби, водити череди чи бджоли, чи що звелить тобі твій Господь. Не бійся, праця в самому своєму діянні буде тобі солодша, ніж запашне повітря, чисті потоки вод, пташиний спів, ніж навіть і самі плоди праці твоєї. Цього чекає від тебе твоя вітчизна» [4, с. 438]. У такому Божому Царстві і запанує «рівна рівність».

Відтак ідеї Г. С. Сковороди позначені високою гідністю зманіфестування принципів громадянського гуманізму та духовності, у першу чергу вони звернені до кожного індивіда, пізнати себе, свого Бога та відповідним чином життєдіяти закликає український мислитель. Так, у цьому зв'язку В. І. Шинкарук зазначав: «На відміну від французьких просвітників XVIII ст., за якими встановлення розумного суспільного ладу означає приведення суспільних відносин у відповідність з природою людини взагалі, у Сковороди це «приведення» ускладнюється диференціацією природи людини на «сродності». Його вимога «пізнай себе» стосується не людини взагалі, а кожного індивіда, бо кожен повинен знайти своє покликання» [9, с. 31]. А пошук цей проходить шляхом внутрішнього зростання, духовного «подвигу піднесення» [3]. У філософії Г. С. Сковороди, зазначає В. Храмова, якраз споглядально-рефлективна постанова виконує визначальну роль у висвітленні основних філософсько-світоглядних проблем. У першу чергу йдеться про таку проблему людського існування як «щастя конкретної людини, що розв'язується лише подвигом самопізнання, через який виявляється «внутрішня», «сердечна», «єдина» людина. Тільки таким чином ми осягаємо «петру» (камінь) як духовне осердя, центр та підвалину бентежного і пристрасного душевного життя» [8, с. 15]. «Сродна праця», як ствердження у максимально сприятливий спосіб освоєних завдяки самопізнанню людських внутрішніх якостей, є і гідною демонстрацією свободи морально відповідальної людської індивідуальності, по суті, за виразом С. Б. Кримського,її «спорідненості зусім сущим» [1, с. 107], як проявами національно-культурного буття. Г. С. Сковорода розробляє філософію серця під кутом зору «внутрішньої людини», того боку мікросвіту, який є здатним втілювати символічне буття. А це символічне буття схоплює не тільки біблійну мудрість, а й знаковий менталітет української нації» [1, с. 308]. Духовність - не одного разу здобутий рівень, отримана «властивість», це стан неперервного здобування прагнення до доброствердження спосіб постійної зверненості до свого внутрішнього світу, як до поля» культивування духовних якостей. Адже дійсно, постава людини, коли обробіток поля селянином означав «турбуватися й доглядати» [7, с. 226] - споконвічно властива саме українцям. Вона може й повинна трансформуватись у своєрідну «спільну поставу» соціального суб'єкта, у відповідний спосіб, спрямування функціонування духовно-культурних якостей української людини. За нинішніх умов загострення економічної, екологічної кризи, переоцінки духовно-моральних цінностей, норм, вимог, а точніше - втрати сенсу цих цінностей, особливо відчутна стурбованість про загальне «поле» існування українців, консолідовуваних і поглиблиними засвоєннями традиційних національних духовно- моральних цінностей. «Розрізняти «споріднений» тип діяльності можна лише на підставі споглядальної саморефлексії, яка, до того ж сьогодні, як ніколи, актуалізується у соціально-політичному та соціально- педагогічному сенсах» [8, с. 16]. Але ж для українського мислителя, важливо постійно акцентувати, «вихідною» є конкретна людина, рівень її внутрішньої розвиненості, самопізнання, як передумова для нових умов і суспільного буття.

Хоча, тим не менше, притаманні конкретним людським спільнотам відмінності національного буття, природно не можуть не об'єднувати окремих представників цінностями, що, сакралізуючись, успадковуються, як своєрідні духовні утворення, у смисловій атмосфері яких продукуються також філософські концепти. Відтак на першому плані чинники «сакральної духовності», «культурних цінностей», «гуманістики» та «національного буття». «Сакральна духовність тематизується концептами: віра- надія-любов; культурні цінності - ідеями істини, добра, краси; гуманістика позначається ідеалами особистості, долі, духу. А екзистенціал національного буття розкривається через життєве наповнення концептів: Дім-Поле-Храм» [1, с. 291]. С. Кримський, зокрема, привертає увагу до деяких архетипів що, безперечно, виходять за історичні межі існування таких об'єднань як нації, але демонструють найістотніші риси національної ментальності, визначаючи, разом з тим, основні аспекти культурного буття спільноти. Це «Дім - Поле - Храм» [1, с. 292]. Родина й Домівка - споконвічні українські цінності. Упродовж тисячоліть український народ відтворював, оберігав, особливо глибоко усвідомлюючи та поціновуючи життєву значимість сімейного життя, домашнього вогнища. Як ніколи в історії українці не зазіхали на чужі землі, а всю силу, енергію вкладали у обробіток своєї, так і в кожному індивідуальному житті неодмінною нормою, щонайпершою вимогою доброчинного, добростверджувального життя була турбота про сім'ю, дітей, пристарілих, піклування про домашній затишок. Шлюб для українця відзначався святістю. «Дерево міцне корінням, людина - родиною». Хліборобський спосіб життя всіляко сприяв збереженню родини, відтворенню, примноженню родинно-побутової культури. Про це, зокрема, засвідчує органічне взаємопереплетення хліборобської та побутової родинної обрядовості українців. Життєві цінності, стереотипи свідомості, погляди, настрої, почуття, що відображалися у хліборобській обрядовості, водночас були неодмінним складовим чинником родинно- побутової культури. А родинне життя, весь побут українців відтворювалися, розвивалися у контексті та на основі трудових хліборобських традицій. «Коли хто щось обожнює, то себе в те перетворює» [5, с. 120] - говорить Вдячний Еродій Г. Сковороди. Хліборобська культура - це надзвичайно високе духовно-моральне поцінування хліборобської праці на землі. Серед складових же хліборобської ментальності також ідея родючості, коли Жінка і Земля ототожнювалися. Для українців споконвічно притаманне рівною мірою шанобливе ставлення до землі, хліба та Жінки - Матері. Ненька- Земля, Ненька-Україна рідна Ненька споконвічно святі поняття для української людини.

Шлюб, родина, домівка, діти, дружина - для українця і було тим світом, у визначеностях якого він жив, формувався, переживав радості й горе, повсякчас трудився на землі заради добробуту та щастя своєї родини, своїх дітей. Родина й домівка - вища життєва визначеність українського хлібороба, вища «відзнака» його у житті, визначальна передумова добростверджувального життя у чистоті помислів та дій; життя, що було не зживанням, а, навпаки, постійною акумуляцією життєвих сил та можливостей. «Не віддаємо Богові безумства, дбанням не ледачі, духом горимо, на Бога працюємо, упованням радіючи, скорботи терплячи, в молитвах перебуваючи, за все дякуючи, завжди радіючи» [5, с. 117], - ось життєві цінності Вдячного Еродія. Органічне поєднання родинно-побутового життя українців із рідною землею, природою здетермінувало відповідну специфіку утривалення роду, сімейного виховання. «Слідувати за природою», а не насильницьким чином перевлаштовувати її - ось основний принцип виховання. Людина, її внутрішній світ тут природно, поступово формуються, збагачуються, розвиваються. І в цьому також висока життєва цінність Родини та Домівки для українця: тут - єдиний, неповторний, рідний і довіку незабутній затишок. Тут не метушливо, а природно зростає, формується людина - у відповідності з її нахилами, здібностями, уподобаннями, з її власного природою. Людина формується, виховується, зростає ніби «розгортаючись» «від її природи», розквітаючи рисами доброзичливості, щирості, взаєморозуміння, взаємоповаги, пошанування, чим відзначалося ставлення українців до жінки. «Від її природи», тобто «без перепон» людина формується, зреалізовує свою життєдіяльність. Родина ж і домівка служать тією найбільш адекватною, сприятливою, життєдайною, найближчою для людини сферою «без перепон», у якій здійснюється «розгортання», заповнення своєї «долі» у «просторі-часі». У родину й домівку ніби «вливається», розквітаючи та створюючи свій прекрасний неповторний інтимний світ природа людини - вливається, проростаючи прекрасними життєдайними якостями, «доброродна природа». Родина й домівка це і є та конкретно визначена рідними та близькими - батьками, своїми дітьми та дружиною, рідною хатою, землею, від якої весь родинний добробут та благополуччя - «доля» у просторі та часі спільноти, у якій людина існує. Доля людини, яка поступово, відповідно добростверджуюче, розгортається її життєвим шляхом. Бо на цьому шляху добростверджувальна людина із собою завжди має своє «домашнє добро» - «Господь Бог і Дух, що у її серці» (Г. Сковорода): якщо є Родина й Домівка, то є і серце, з його вічним «домашнім добром» - Богом та Духом. І саме у цьому - «добра природа людини». Добра за її природою - людина, яка відповідає своїй споконвічно поціновуваній природі, коли вона своєю працею у єдності із оточуючою природою і поставала людиною. «Осіла людина» (В'яч. Липинський) український хлібороб - людина, природа якої витворена, виплекана Родиною й Домівкою. Тут вона народжується й зростає доброю, у родині й домівці відкривається природа людини.

Таким чином, «консервативний по-своєму» (М. Попович), Г. С. Сковорода, стурбований долею людини, «гостро відчуває ускладнення життя, суспільних механізмів і людських потреб» [2, с. 288]. Але він глибоко переконаний, що споконвічні духовно- культурні цінності української людини як, за виразом О. Гончара, «геніального хлібороба» є і можуть бути умовою вироблення «спільної постави» українців, спроможних вийти на шлях щастя. Тому і для сучасного українця, і для поколінь прийдешніх зустріч з творчістю Григорія Сковороди - це завжди душевне піднесення та сердечна радість.

сродность сковорода трудовий людина

Список використаних джерел

Кримський С. Б. Під сигнатурою Софії / С. Кримський. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. - 367 с.

Попович М. Нарис історії культури України / М. Попович. - К.: «Артек», 1998.-728с.

Сковорода Г. С. Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе (Переклад М. Кашуби) / Г. Сковорода // Твори: У2-хт. -Т. 1.-К.: «Обереги», 1994. - С.193-262.

Сковорода Г. С. Розмова, названа алфавіт, або Буквар миру / Г. Сковорода // Твори: У 2-х т. - Т.2. - С.413-463.

Сковорода Г. С. Вдячний Еродій / Г. Сковорода П Твори: У 2-хт.-Т.2.-С.103-123.

Табаковський В. Г. Філософські образи буття в історії культури / В. Табачковський // Філософія. - К.: Либідь, 2002. - С.32-49.

Хайдеггер М. Время и бытие / М. Хайдеггер. - М.: Республика, 1992. - 447 с.

Храмова В. До проблеми української ментальності. Замість передмови / В. Хромова // Українська душа. - К.: «Фенікс», 1992. -С.3-35. Шинкарук В. І. Великий селянський просвітитель /

Шинкарук II Філософська думка. -1972.- №5. - С.24-34.

Шинкарук В. І. Методологічні засади філософських учень про людину / В. Шинкарук // Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми. - К.: «Педагогічна думка», 2000. - 8-49.

References

Kryms'kyj S. В. Pid sygnaturoju Sofii'/ S. Kryms'kyj. -K.: Vyd. dim «Kyjevo-Mogyljans'ka akademija», 2008. - 367 s.

Popovych M. Narys istorii' kul'tury Ukrai'ny / M. Popovych. - K.:«Artek», 1998. - 728 s.

Skovoroda G. S. Symfonija, nazvanaknygaAshan', propiznannja samogo sebe (Pereklad M. Kashuby) / G. Skovoroda // Tvory: U 2-h t. - T.l. -K.: «Oberegy», 1994. - S.193-262.

Skovoroda G. S. Rozmova, nazvana alfavit, abo Bukvar myru / G. Skovoroda H Tvory: U 2-h t. - T.2. - S.413-463.

Skovoroda G. S. Vdjachnyj Erodij / G. Skovoroda // Tvory: U 2-ht.-T.2.-S.103-123.

Tabakovs'kyj V. G. Filosofs'ki obrazy buttja v istorii' kul'tury / V. Tabachkovs'kyj H Filosofija. - K.: Fybid', 2002. - S.32-49.

Hajdegger M. Vremja і bytie / M. Hajdegger. - M.: Respublika, 1992. - 447 s.

Hramova V. Do problemy ukrai'ns'koi' mental'nosti. Zamist' peredmovy / V. Hromova // Ukrai'ns'ka dusha. - K.: «Feniks», 1992. -S.3-35.

Shynkaruk V. I. Velykyj seljans'kyj prosvitytel' / V. Shynkaruk // Filosofs'ka dumka. - 1972. - №5. - S.24-34.

Shynkaruk V. I. Metodologichni zasady filosofs'kyh uchen' pro ljudynu / V. Shynkaruk // Filosofs'ka antropologija: ekzystencial'ni problemy. - K.: «Pedagogichna dumka», 2000. - S.8-49.

Размещено на Allbest.ru