Філософська експлікація любові та дружби у політичних трактатах Платона

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Актуальність теми цього дослідження обумовлена тим, що наразі в суспільстві спостерігаємо тенденції, які західними дослідниками йменуються як "хаос любові" (У. Бек), або "рідка любов" (З. Бауман). Ці процеси роблять виклик стосовно розуміння як фундаментальних етичних категорій, таких як любов, свобода, відповідальність, справедливість, так і людської природи загалом. Така ситуація спонукає звернутися до філософської думки як джерела глибинної мудрості про універсальні феномени буття особистості, у т. ч. і любові.

Однією зі знакових постатей в історико-філософському дискурсі в контексті осягнення ідеї любові, безперечно, є Платон. Саме він перший з європейських мислителів запропонував власну і чітко виражену концепцію любові, яка визначила подальшу долю багатьох розвідок та течій стосовно осягнення даного екзистенціалу. Однак варто зазначити, що дослідження стосовно експлікації любові в інших діалогах Платона (на відміну від "Федра" та "Бенкету" чи "Лісіда" 1) є за кількістю значно скромнішими. Хоча, на нашу думку, це не є обґрунтованим. У запропонованій статті ми спробуємо передусім окреслити специфіку розуміння любові в інших діалогах давньогрецького мислителя.

Загалом варто зазначити, що Платон у поглядах на любов у пізніх діалогах має зовсім іншу позицію. Якщо відкриємо діалог "Закони", один з найбільш значущих, який був написаний давньогрецьким філософом наприкінці життя, то виявляється, що в ньому він засуджує гомосексуалізм. Описуючи "культури любові" у різних в полісах Стародавньої Греції, Платон пише в вищеозначеній праці: "До того ж ймовірно, що ці заклади перекрутили існуючий не тільки у людей, але навіть і у тварин давній і природній закон, що стосується любовних насолод. І в цьому можна звинувачувати насамперед ваші держави, а також і ті з інших держав, де найбільше були розповсюджені гімназії. Як не дивитися на подібні речі, жартівливо або серйозно, доводиться зауважити, що насолода від з'єднання чоловічої природи з жіночої, що тягне за собою народження, дана нам від природи, з'єднання ж чоловіка з чоловіком і жінки з жінкою протиприродно і постало як зухвала спроба людей, які некеровані в задоволеннях."

Він каже, що єдиний тип сім'ї, який має підтримувати держава це біологічна одиниця, шлюб між "одним чоловіком і однією жінкою". Тому у третій книзі "Закони" він зазначає, що завдання держави виховувати громадян в тому, що треба любити, а що ненавидіти. У цьому контексті давньогрецький мислитель наголошує про соціальну значущість людських почуттів, про їх вплив на ті чи інші соціальні процеси та події. Для того щоб правильно наставляти, треба поєднувати розум та любов. Платон як і в молодості, так і на схилі років дотримується думки, що розум та любов не протилежні одне одному, але їх синтез здатен допомагати людям по життю.

Навчатися любити та ненавидіти треба через те, що варто розуміти про хибність надмірної любові до себе. Платон застерігає учнів та засуджуючи дивиться на даний прояв любові. Він у п'ятій книзі "Закони" пише: "зло це полягає ось у чому: кажуть, що кожна людина за своєю природою любить сама себе і що такою вона і повинна бути. Але воістину в кожному окремому випадку винуватцем усіх учинків людини виступає як раз її надмірне себелюбство. Бо той, хто любить сліпий щодо коханої, тому погано може судити, що справедливо, добре і прекрасно, і завжди схильний віддавати перевагу перед істиною тому, що їй притаманне. Хто має намір стати видатною людиною, той повинен любити не себе і свої якості, а справедливість, здійснювану ним самим або кимось іншим.

Через цю саму помилку виникає і те, що всім своє власне невігластво здається мудрістю. Тому ми і вважаємо, що знаємо все, тоді як ми не знаємо, можна сказати, нічого. Ми не дозволяємо іншим робити те, чого не вміємо, намагаємося все робити самі і неминуче помиляємося. Ось чому кожна людина повинна уникати надмірного себелюбства, завжди шукати тих, хто краще за неї і не соромитися ставити їх вище за себе".

Цікавою сентенцією Платона в цьому діалозі про три види дружби: "Отже, дружба, яка заснована на протилежностях, страшна, дика і тільки іноді приводить до спільності нас, людей. Дружба, яка заснована на схожості, лагідна і єдина все життя. У дружбі, що виникла через поєднання цих двох видів, передусім нелегко розпізнати, до чого прагне людина, яка відчуває цей третій вид потягу. Далі, стан такої людини важкий, оскільки ці два види почуття тягнуть його в протилежні боки: одне спонукає його торкнутися квітучої юності, інше йому це забороняє. Адже хто бажає тіла і жадає квітучої юності, немов дозрілого плоду, той прагне нею насититися; він зовсім не цінує душевних якостей предмета своєї любові".

Останній вид дружби передбачає те, що "друг це людина, з якою реальність загального досвіду стає для нас постійною. Він той, до кого ми природно і не замислюючись звертаємося не тільки в найбільш доленосні моменти свого життя у пошуках більш глибокого розуміння, прозріння і співпереживання, а й для того, щоб поділитися тривіальними подробицями наших буднів" [7, с. 185]. Такі друзі відчувають, що вони існують непоодиноку, а їхній досвід єдиний. Така ситуація обумовлює власний "словник" та секрети між друзями.

Один із сучасних теоретиків філософії дружби П. О'Каллаган зазначає з приводу цього: "секретність" полягає не стільки в конкретних речах, які бережуть друзі від усіх інших, а в унікальному характері спілкування. Це діалог, який не схожий на жоден інший, світ, де існують тільки ці друзі, що створюється особливими властивостями їх зв'язку одне з одним. Це може проявлятися в зрозумілих лише їм жартах, прізвиськах, евфемізмах та інших особливостях їх спілкування. Такі риси створюють власну мову дружби, що неминуче приховується від усякого зовнішнього впливу [7, с. 183].

Тому, "у кого прагнення до тіла є чимось другорядним, зауважує Платон, той швидше споглядає, ніж бажає, оскільки душею пристрасно прагне до душі іншого і вважає безперечною зухвалістю задовольняти свої бажання тілом коханого. Він сором'язливо шанує розсудливість, мужність, великодушність і розумність, і єдине його бажання це завжди зберігати чистоту разом з таким же чистим предметом любові. Такий цей третій вид потягу, поєднаний з тих двох; в якості третього виду ми його і розібрали. Якщо є стільки видів потягу, невже треба їх усі заборонити законом і від них відмовитися? Ні, зрозуміло, що ми хотіли б, щоб у державі нашій існував той вид потягу, який пов'язаний з чеснотою і змушує юнака прагнути до досягнення вищої досконалості. А інші два види потягу ми заборонили б, якщо тільки це можливо".

Якщо в основі дружби саме душевне, чеснота, то про таку дружбу можна сказати думкою Д. Форда: "є люди, які живуть в нас, належать самій серцевині нашого "домашнього життя" у собі. Ми завжди живемо в їх присутності, незалежно від їх фізичної наявності...Вони настільки всередині нас, наскільки і ззовні. Навіть якщо вони на іншому кінці світу або мертві, вони постійно перед нами і всередині нас".

Варто зазначити, що Платон критично дивиться на ті вияви міжособистісних взаємин, коли в центрі ставить виключно тілесне, тобто таке, що має тимчасовий, мінливий характер, але з повагою та похвалою до тих проявів дружби та любові, які в основі своїй мають душевне. Безумовно, у цьому трактаті давньогрецький мислитель як продовжує певною мірою деякі думки про любов, що лунали у "Бенкеті" та "Федрі", так і їм прямо і гостро опонує, що безпосередньо свідчить про еволюцію його поглядів на даний фундаментальний екзистенціал людського існування. Подібні думки до сентенцій із "Законів" можна угледіти і в іншому трактаті цього античного філософа, а саме в "Державі".

На думку західного амуролога І. Сінгера, у діалозі "Держава" погляд Платона на стать і любов перевершує за глибиною усе, що він говорить в "Бенкеті", в "Федрі" і навіть в "Законах". У "Державі" він стверджує, що ми всі створені для пошуку блага. І коли ми закохані, тіло використовується в цьому пошуку як інструмент інстинктивних репродуктивних сил. Фрейд назвав би їх лібідальним прагненням до гетеросексуальної любові, до злягання.

Згідно з поглядом Платона, усе це добре і природно, але не в цьому кінцева мета людства. Адже, на його думку: "І ось, коли ми зберемося, більшість з нас з печаллю згадають жадані задоволення юності любовні втіхи, пиятики, гулянки тощо і говорять, що тепер це для нас велика біда: ось тоді було життя, а це хіба життя! А деякі люди похилого віку скаржаться на родичів, які обмежують їхню волю і водночас кажуть, що старість заподіює їм безліч труднощів та випробувань. Як на мене, Сократ, вони марно її звинувачують: якби вона була причиною, то і я відчував би те ж саме, якщо вже я постарів, та й всі інші, хто мені ровесник". Відповідно до цього найважливіше подолати імператив тіла в пошуку блага, і це єдиний шлях, яким люди можуть наповнити своє духовне буття і знайти цінність і справжню красу в житті.

Як зробити цей перехід від сексуальних імпульсів юної істоти до інших, більш піднесених інтересів? Платон відповідає, що треба займатися гідними справами, а саме мистецтво і розуміння естетично прекрасного, створення гідного суспільства, пошук наукових істин і інші способи пізнання, що відкривають іншу реальність та котрі не зводяться просто до злягання. Правильною реакцією на сексуальний інстинкт Платон вважає різноманітність зв'язків. Нехай злягань буде стільки, скільки хочеться, настільки рано, як ви того забажаєте, і з тим, на кого, неважливо, хто це і якої статі. І ви виявите, що об'єкти вашої сексуальної активності усі однакові. Повністю випробувавши секс, ви потім його переросте пророкує Платон [9, с. 44].

Наприклад, хтось дуже любить певну їжу, чи то піцу, або м'ясо. Людина зазвичай виліковується від цього, якщо одного разу настільки цього наїсться, що апетит пропав. Після цього їй вже ніколи не буде хотіти цього так, як раніше, тому що вона саму себе нагодувала ним до нудоти. Те саме Платон говорить і щодо злягання насититися їм настільки, наскільки дозволяє суспільство, у ранньому віці. Таке ставлення дуже нагадує те, що зустрів антрополог Броніслав Маліновський на островах Тихого океану на початку ХХ століття. За його спостереженнями, молодь там могла робити все що завгодно, і батькам було все одно. Це просто секс. Йому не надавали особливого значення. Концепція Платона полягає в тому, що необхідно очиститися від фанатичної пристрасті, яка спровокована гормональними інстинктами, які присутні у людини в період дозрівання, щоб підготувати її до репродуктивних потребами виду варто отримати стільки, скільки можливо, і потреба в сексі перестане бути рушійною силою, і вже точно не буде головною мотивацією у житті [9, c. 44].

Як бачимо, Платон у цьому діалозі піднімає проблему розрізнення любові та бажання. "Об'єктом бажання, згідно філософської думки, є те, на що спрямовано свідому увагу суб'єкта, що усвідомлюється ним як "очевидна причина" його активності і "лежить на поверхні" мети його прагнень. Отримання об'єкта у володіння і володіння їм є виконання бажання, яке може супроводжуватися задоволенням або, навпаки, принести розчарування. Предмет це те, що тільки і може задовольнити бажання; це "об'єктивна" мета бажання, що задається самою його логікою і підкоряється закону задоволення. Предмет бажання за природою трансцендентальний. Збіг предмета і об'єкта бажання може бути позначено як щастя, блаженство, воно сприймається суб'єктом бажання як вище благо і створює задоволення. Жодне бажання не може бути задоволено абсолютно; "Матеріальним закінченням" бажання є "нова" особистість того, хто символічно вже володіє бажаним; "Ідеальним закінченням" бажання є набуття його суб'єктом шуканої справжньої нескінченності (ідеї змістовної свободи)" [5, с. 11].

Також варто зазначити, що з погляду філософії, є найбільш вагома і тонка причина розмежовувати любов і бажання. "Власне кажучи, як пише Х. Ортега-і-Гассет, бажати чогось це означає прагнути володіти ним, причому під володінням так чи інакше розуміється включення об'єкта в нашу життєву сферу і перетворення поступово в частину нас самих. Саме тому бажання вмирає негайно після того, як тобі дане; володіння для нього смерть. Навпаки, любов це вічна незадоволеність. Бажання пасивне, і бажаю я, по суті, одного щоб об'єкт бажання кинувся до мене. Я живу в надії на притягання до мене всього сущого. І навпаки, у любові, як ми ще переконаємося, усе перейнято активним початком. Замість того щоб об'єкт наближався до мене, саме я прагну до об'єкту і перебуваю в ньому" [6, с. 352].

Відповідно до цього і у "Тімеї" можемо зустріти наступну думку давньогрецького мислителя: "насправді любовна некерованість є недугою душі, що найчастіше народжується з вини однієї-єдиної речовини, яка сочиться крізь пори кісток і розливається по всьому тілу. Коли так звану нестримність в задоволеннях засуджують як добровільну ваду, це засудження майже завжди несправедливе: ніхто не поганий з доброї волі, але тільки погані властивості тіла або невдале виховання роблять лиху людину поганою, притому завжди до його ж нещастя і проти його волі".

Тому, на думку Платона, цілком є логічним те, що: "в старості виникає цілковитий спокій і звільнення від усіх цих речей; вщухає і припиняється напруженість (тілесних) потягів, повністю виникає таке самопочуття, як у Софокла [8], тобто почуття позбавлення від багатьох шаліючих владик. А їм і домашнім стражданням причина одна не старість, Сократ, а самий склад людини. Хто вів життя впорядковане і був людиною добродушною, тому і старість лише в міру важка. А хто не такою особистістю, тому, Сократ, і старість, і молодість буває в тягар".

Тому Платон у побудові ідеальної держави намагається встановити певні закони стосовно любовних практик: "У створюваній нами державі ти встановиш, щоб закоханий був другом своєму улюбленцю, разом з ним проводив час і ставився до нього як до сина в ім'я прекрасного, якщо той погодиться. А в усьому іншому нехай він так спілкується з тим, за ким доглядає, щоб ніколи не могло виникнути навіть припущення, що між ними є щось більше. В іншому випадку в його адресу буде докір в грубості і в нерозумінні прекрасного".

Що ж може представляти грубе в дискурсі любові? На думку класика естетичної думки Т. Адорно, грубе пов'язано з тим, що неоформлене, необроблене, сире [1, с. 419], іншими словами недосконале. Але чи може бути у любові щось недороблене, недосконале? Якщо виходити з того, що людина все ж недосконала істота, то все, що він відчуває в своєму житті, переживає, може мати також певні недосконалості.

Російська дослідниця В. Самохвалова у зв'язку з цим зазначає: "Можливо, розуміння потворного в його власному розумінні пов'язане з тим, що, як вважає, наприклад, Н.А. Бердяєв, потворне, як і зло, виникає внаслідок якогось спотворення первинного (божественного) "задуму про предмет" у процесі реалізації цього вихідного "проекту" у досить відсталій і інертній матеріальній формі, здатної, в силу своєї брутальності, відхилити земний зразок від ідеально заданої програми" [8, с. 36]. Отже, грубе в дискурсі любові це різного ґатунку недосконалості. Вони можуть виявлятися, як відразу (на початку), так і протягом всього розвитку історії кохання.

Також Платон каже, що розсудок (підкреслимо саме розсудок, а не любов) несумісний з любов'ю. Він зазначає, що розсудливість несумісна з любовними насолодами; схожу думку можна згадати і в діалозі Протагор. Загалом варто зазначити, що "Любов боїться розсудку; розсудок боїться любові. Одне наполегливо намагається обійтися без іншого. Але, коли це їм вдається, чекай біди. Такі, у найбільш короткому викладі, мінливості любові і розсудку. Відокремлення їх один від одного означає катастрофу. Але в їхньому діалозі, якщо він трапляється, тільки іноді народжується прийнятний modus vivendi (перемир'я між розсудком та любов'ю). Розсудок і любов говорять на різних мовах. Насправді любов і розсудок набагато рідше обмінюються думками, ніж просто намагаються перекричати один одного" [3, с. 205].

Тому логічною виступає думка давньогрецького мислителя про те, що, якщо людина любить по-справжньому, то це здійснюється прекрасно та скромно. Схожу думку про те, що можна любити лише прекрасне, маємо і в іншому діалозі, а саме у "Харміді". Так, насправді афінський мислитель усвідомлював, що "для душі, яка завантажена земними справами і яка втратила крила настільки, що їй уже не до снаги піднятися до вершин істинного, залишається один шлях, коли в неї знову почнеться рости крила і повернеться здатність літати. Це шлях любові та мистецтва, любові та прекрасного" [4, с. 279]. Тому саме почуття прекрасного, яке виникає тільки на шляху любові здатне людину зробити особистістю, позбавити всіляких тваринних інстинктів, надати їй людяність.

Якщо любов здійснюється прекрасно, то одним з її моментів є тотальність: Варто зазначити, що у трактаті "Держава" лунає думка і про всеохопність любові. Платон суворо говорить: "Чи треба нагадувати тобі, чи ти пам'ятаєш сам, що якщо, на наш погляд, людина щось любить, вона повинна, якщо тільки правильно про неї говорять, виявляти любов не тільки до якогось боку того, що вона любить, залишаючись байдужою до іншої, але, навпаки, їй повинно бути дорого все". На думку давньогрецького мислителя, любов передбачає специфічну рівність. Вона полягає в такому: якщо ми любимо певну якість, рису, чесноту, то любимо її не лише в рідних, близьких, але й усіх інших людях. Тому є хибними наші відчуття чи сприйняття, якщо у рідних ми ту чи іншу характеристику любимо, а в інших ні.

Таким чином, проаналізувавши в загальних рисах філософське розуміння любові та дружби у трактатах Платона "Держава" та "Закони", можемо зробити такі висновки:

1) Платон, на відміну від класичних "амурологічних" праць ("Бенкет", "Лісід", "Федр"), у політичних діапогах робить акцент саме на союзі між чоловіком та жінкою, який, на його думку, є єдино правильним проявом любові, а також акцентує на його фундаментальній значущості не лише в особистісному контексті, але й і у державному, суспільному.

2) Давньогрецький мислитель наголошує, що в основі дружби має бути не щось, що має в собі мінливий характер, але щось душевне, вічне та нездоланне, і цим, на погляд античного філософа, є та чи інша чеснота.

Література

1. Адорно А. Эстетическая теория / А. Адорно. М.: Республика, 1991. 527 с.

2. Барт Р. Фрагменти мови закоханого / Р. Барт. Л.: Незалежний культурологічний журнал "І", 2006. 320 с.

3. Бауман З. Индивидуализированное общество / З. Бауман. М.: Логос, 2002. 390 с.

4. Гадамер Г.Г. Актуальность прекрасного / Г.Г. Гадамер. М.: Искусство, 1991. 368 с.

5. Мальцева А.П. Феномен желания: философско-антропологический анализ: автореф. дис.... д-ра филос. наук: 09.00.13 религиоведение, философская антропология, философия культуры / А.П. Мальцева. Нижний Новгород, 2006. 40 с.

6. Ортега-и-Гассет Х. Философия культуры / Х. Ортега-и-Гассет. М.: Искусство, 1991. 588 с.

7. О'Каллаган П. Открытие дружбы / П.О `Каллаган // Дружба: ее формы, испытания и дары. К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2008. С. 178-186.

8. Самохвалова В.И. Безобразное: от феноменологии явления к методологии его идентификации / В.И. Самохвалова // Эстетика: Вчера. Сегодня. Всегда. 2010. № 4. С. 35-59.

9. Сингер И. Философия любви: промежуточный итог / И. Сингер, В. Кулагина Ярцева, Н. Кротовская // Философская антропология. 2015. № 2. Т. 1. С. 36-68.

10. Ford D. The Shape of Living: Spiritual Directions for Everyday Life / D. Ford. Baker Book House, Grand Rapids, MI, 1997. 201 p.

Размещено на Allbest.ru