Ісихастські аспекти "Книжиці" Василя Суразького

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Іван Гарат

У статті звернено увагу на ісихастські аспекти «Книжиці» (в шести розділах) Василя Суразького, що була створена в 1588 р. в середовищі Острозького культурного осередку. Показано, що Василь Суразький у цьому творі спирався на неоплатоністичні, зокрема ісихастські, традиції, які існували в Православній Церкві. Також у статті розглядається, як ці традиції знайшли відображення в зазначеному творі.

У «Книжиці» (в шести розділах) автор часто посилався на твори неоплатоніків - східних отців церкви. Серед них він ставив на перше місце Діонісія Ареопагіта. Цього автора Василь Суразький називав найвідо- мішим філософом. суразький православна церква філософія

Ключові слова: Василь Суразький, Острог, князь Василь-Костянтин Острозький, неоплатонізм, ісихазм, традиціоналізм.

The main focus in the book is drawn to the polemics with the Catholic authors. Vasyl Suraski rejected Catholic philosophy and theology and spoke about their inappropriateness. He suggested Neo-Platonism as an alternative to the Catholic theology.

Key words: Vasyl Suraski, Ostroh, Prince Konstiantyn Vasyl Ostrozky, neoplatonism, hesychasm, traditionalism.

Ключевые слова: Василий Суражский, Острог, князь Василий-Константин Острожский, неоплатонизм, исихазм, традиционизм.

Василь Суразький належить до найбільш освічених українських полемістів кінця XVI ст. Саме він заклав парадигму релігійного філософствування, яка утвердилася на українських землях у кінці XVI - на початку XVII ст. і потім давала знати про себе як в Україні, так і в інших східноєвропейських регіонах, де домінуючою була Православна Церква. Проте, незважаючи на значний інтелектуальний потенціал творчості Василя Суразького, йому помітно «не повезло» на фоні сучасних українських письменників-полемістів - Івана Вишенського, Герасима і Мелетія Смотрицьких, Клірика Острозь-кого, Стефана Зизанія, Христофора Філалета тощо. Однією з суттєвих причин цього була «зафілосо- фізованість» мови основного твору Василя Суразького - «Книжиці» (в шести розділах). Для філоло-гів та істориків (а переважно вони досліджували цей твір) «Книжиця» виявилася нецікавою. Історики філософії, які переважно знаходилися під впливом західноєвропейського філософствування, також не особливо звертали на нього увагу. Адже «Книжиця», заснована на східному християнському фі-лософствуванні, видавалася їм «малоцікавим».

Тому не дивно, що фігурі Василя Суразького присвячено небагато наукових студій. Зокрема, це роботи К. Копержинського [3], І. Мицька [6] й Б. Атаманенка [1], у яких переважно розглядалися життєвий шлях Василя Суразького й деякі аспекти його «Книжиці». Спроби розглянути погляди Василя Суразького в контексті православного традиціоналізму здійснили П. Кралюк та М. Якубович [4]. Проте питання про ісихастські аспекти «Книжиці» Василя Суразького не знайшло достатнього висвітлення.

У пропонованій статті звернено увагу саме на ці ісихастські аспекти зазначеного твору. Показано, що Василь Суразький у своїй «Книжиці» спирався на неоплатоністичні, зокрема ісихастські, тради-ції, які існували в Православній Церкві. Також у ній розглянено, як вони знайшли відображення в зазначеному творі.

Про Василя Суразького (саме так цього письменника-полеміста називали його сучасники - Іпатій Потій, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та Йосиф Кунцевич) відомо вкрай мало. Йому нале-жить твір, який часто фігурує під назвою «Про єдину істинну православну віру» [2]. Хоча ця назва фактично є назвою першої частини книги. Твір правильніше іменувати «Книжицею» чи «Книжкою». Подібні книжки (збірники) мали поширення в тогочасній українській літературі. До них входили розділи (частини), у яких обговорювалися ті чи інші богословські питання - переважно такі, які сто-сувалися полеміки з римо-католиками. Подібного типу «Книжиця» (в 10-ти розділах) була опублі-кована в Острозі в 1598 р. Свою «Книжку» підготував полеміст Іван Вишенський, на якого справив певний вплив Василь Суразький. Варто відзначити, що останній знав Івана Вишенського. Ці два діячі входили до кола острозьких книжників і належали до представників консервативного, традиціона- лістського напрямку. Твір Василя Суразького складався із 6-ти розділів. Тому його варто іменувати «Книжицею» (в 6-ти розділах).

Щодо особи автора зазначеної «Книжиці», то існує думка, ніби ним був Василь Андрійович Ма- люшицький. І. Мицько вважає, що батько останнього, Андрій Іванович Обринський, займав посади королівського секретаря, писаря литовського і підкормія новгородського [7, с. 100]. Останній воло-дів Суражем, а в 1580 р. продав цю маєтність князю Василю-Костянтину Острозькому. Гіпотеза про родинний зв'язок між Андрієм Івановичем Обринським та Василем Андрійовичем Малюшицьким не видається достатньо переконливою. Вона переважно будується на тому, що Василь Андрійович певний час (орієнтовно з 1594 по 1604 рр.) був суразьким намісником князя Острозького і «старшим строітелем і патроном острозького шпиталя». Радше, можемо говорити, що вказаний діяч належав до дрібного шляхетського роду Малюшицьких, котрі мали свої родові корені на теренах сучасної Біло-русі - у Новогородському повіті.

Вважається, що Василь Суразький народився десь у середині XVII ст. Помер у часі між 1604 та 1606 роками. Період його життя співпав із життям князя Василя-Костянтина Острозького, коли Ост-розьке князівство знаходилося на вершині могутності. Сам же Василь Суразький належав до близь-кого оточення князя, виконуючи його завдання.

Нам нічого не відомо, де навчався Василь Суразький і хто його навчав. Однак «Книжниця» (в шести розділах) свідчить про те, що її автор не лише засвоїв ази грамотності й писарського ремесла, а й був ознайомлений із різноманітною теологічною літературою. Письменник не лише досконало знав біблій-ні тексти, а й твори східних Отців Церкви, латинських середньовічних авторів. Орієнтувався і в сучас-ній йому богословській лектурі. Полемізує він католицькими теологами Петром Скаргою та Бенедик-том Гербестом [2, с. 726]. У певному сенсі, «Книжиця» Василя Суразького є відповіддю на їхні твори, передусім на твір Гербеста «Положення віри Римської Церкви», який побачив світ у Кракові в 1586 р.

На цей же Гербестовий твір готував полемічну відповідь Герасим Смотрицький. Ним у 1587 р. була написана й укладена книжка, яка стала відома під назвою «Ключ царства небесного». Хоча ця назва є назвою однієї із двох статей книги. За великим рахунком, твір Смотрицького «не тягнув» на достойну відповідь ні на згадану книгу, ні тим паче на трактат Петра Скарги «Про єдність Церк-ви Божої під єдиним пастирем...», перше видання якого побачило світ у 1577 р. Певно, це розумів В.-К. Острозький, який і замовив Смотрицькому «Ключ царства небесного». Але оскільки цей твір «не виправдав сподівань», князь замовив написати відповідь іншому інтелектуалу при своєму дворі. Ним став Василь Суразький, який у 1588 р. завершив свою «Книжицю».

Чи були Смотрицький і Суразький соратниками? Чи конкурентами? Нам видається більш відпо-відною реаліям є друга відповідь. На таку думку наштовхує те, що Василь Суразький у «Книжиці» використовує не видання Острозької Біблії, редаговане Смотрицьким, а якісь інші тексти - не ви-ключено, що це був переклад самого Василя Суразького [про це більш детальніше див.: 4, с. 23-25].

Немає ясності щодо того, чи «Ключ царства небесного» й «Книжиця» (в шести розділах) вийшли відповідно в роках 1587-му і 1588-му. Схоже, вони в той час не були опубліковані, а побачили світ аж через десять років.

Можна лише гадати, чому так сталося. Чи то В.-К. Острозький відмовився від різкого антикато- лицького курсу і пішов на порозуміння з католиками, тому й не захотів видавати ці твори? Хоча це видається малоймовірним. У цей період, наскільки можна судити, він не мав підстав для дружби з католиками. Радше, навпаки. Можна припустити, що в той час В.-К. Острозький не мав фінансових можливостей для видання «Ключа царства небесного» й «Книжиці». Правда, й така версія вигля-дає непереконливою - князь володів величезними коштами. Тому цілком міг виділити гроші на ці видання. Можлива ще така версія. Коли з'явився згаданий твір Смотрицького, Острозький, бачачи його невідповідність поставленому завданню і не бажаючи такий твір видавати, доручив Суразькому написати полемічну відповідь. Той і створив більш фундаментальний і об'ємний твір. Натомість, Смотрицький, який користувався при дворі В.-К. Острозького помітним впливом, міг заблокувати видання книги Суразького.

Є думка, ніби «Ключ царства небесного» побачив світ уже після смерті Смотрицького в 1596 чи 1597 рр. - і не в Острозі, а у Вільно. Принаймні видання «Ключа...» нагадує тогочасні віленські друки. Щодо «Книжиці» Суразького, то вона побачила світ у Острозі в 1598 р., коли після укладення Берестейської унії актуальності набула полемічна боротьба з католиками та адептами уніатства.

Складається враження, що в 90-их рр. XVI ст. Василь Суразький стає головним православним ідеологом при дворі В.-К. Острозького, відсуваючи на задній план Герасима Смотрицького. Так, є згадка про острозького богослова Василя, який близько 1590 р. вів диспут із єзуїтами. Враховуючи високу богословську освіченість письменника, можна припустити, що цим диспутантом був саме він.

Василь Суразький підготував до видання в Острозькій друкарні в 1598 р. «Псалтир з возслідуван- ням». Він там підписався «многогрішний і худший в християнех убогий Василій», як і в «Книжи-ці». Ймовірно, Суразький також підготував до видання в Острозькій друкарні в 1595 р. «Маргарит». Правда, тут проставив лише свої ініціали «В А». Варто вказати, що «Маргарит» є твором Іоанна Златоуста - автора, на якого посилався Василь Суразький у своїй «Книжиці».

Можливо, за свою інтелектуальну діяльність письменник отримав багату синекуру - керівництво Суразькою фундацією. Остання була створена В.-К. Острозьким і затверджена королем Стефаном Баторієм у 1585 р. Кошти від цієї фундації, до якої входило містечко Сураж і навколишні села, офі-ційно йшли на потреби шпиталю та Троїцької церкви в Острозі. Але, судячи з деяких документів, частина фундаційних грошей виділялася на потреби Острозької академії.

У другій половині 80-их рр. XVI ст. Василь Суразький ще не очолював Острозьку фундацію - у документах фігурують інші особи. Керував він нею, судячи з доступних нам свідчень, у 1594-1604 рр. Хоча до керівництва він міг прийти й раніше.

Призначення автора «Книжиці» керівником Суразької фундації видається цілком логічним. В.-К. Острозький розплачувався за культурну діяльність наданням маєтностей і відповідних грошо-витих посад. Так, наприклад, за таку діяльність отримали від нього маєтності Герасим Смотрицький, Христофор Філалет та інші.

У літературі можна зустріти думку, що Василь Суразький був священиком. Наприклад, у виданні «Русской исторической библиотеки», де був перевиданий його твір, він фігурує саме так [2, с. 601]. Правда, немає ніяких документів, котрі б підтверджували священицький сан Василя. Чи не єдиним доказом цього може бути висока «теологізованість» його «Книжиці».

Відомо, що Суразький був одружений (його дружина Гальшка згадується в 1594 р.). Він мав від неї дітей - трьох дочок. Тому вважати його представником чорного духовенства немає підстав. Схо-же, не належав він і до білого духовенства. Принаймні в книгах Суразький не вказував на свій свя- щеницький сан. У документах він теж не згадується як священик. Немає про нього згадок і серед представників духовенства тогочасної Острожчини.

Можливо, це виглядає парадоксально, але в той час в Україні можна було знайти швидше під-готовлених до теологічних дискусій людей у світському середовищі, ніж у середовищі духовенства. Саме до таких «світських теологів» і варто віднести Василя Суразького з його «Книжицею».

Характеризуючи вказаний твір, П. Кралюк та М. Якубович відзначають, що «це самобутній апо-логетичний проект кінця XVI ст., у якому, на відміну від багатьох творів того періоду, відчитується авторський стиль. Опираючись на найвагоміші досягнення християнського богослов'я, Василь Су- разький залишався вірним головному завданню своєї книги - показати принципову єдність, зрозумі-лість, раціональність та незмінність православ'я, що дозволяє називати автора представником право-славного традиціоналізму. На відміну від багатьох інших православних та католицьких полемістів, філософський світогляд Василя Суразького відзначався ще й значною незалежністю. Автор відстоює власну позицію з огляду на утвердженні догматичної та канонічної істини, пропонуючи при цьому високий стиль полеміки, який зазвичай був другорядним у включених до політичного протистояння міжконфесійних протиріччях» [4, с. 34-35].

«Книжиця» Василя Суразького є об'ємним твором, який має складну структуру. Окрім міркувань автора, тут зустрічаємо часті посилання на релігійних авторитетів і навіть включення окремих творів до складу «Книжиці». До таких належить «Послання Варлаама Калаврійськоого до якогось Фран- тишка, учителя Римської церкви, про першість папи» та «Скорочене сказання від літописця, сиріч від кройніки від латинян, які відступили від православних патріархів».

У «Книжиці» розглянуто широке коло питань, які стосувалися полеміки між православними й католиками. На початку автор намагається утвердити думку про істинність православної віри, яка пішла з правдивого джерела - Єрусалиму. Далі велика увага приділено основній догматичній від-мінності між православними й католиками - питанню про сходження Святого Духа. Також багато уваги звернуто на питання про першість римського папи. Йдеться в книзі і про чистилище. Певна увага приділена широкому колу обрядових питань - причастю, постам, датам християнських свят, шануванню ікон, храмів тощо. Хоча твір був зорієнтований переважно на дискусію з католиками, він мав також антиюдейські, антипротестантські і навіть антиісламські аспекти.

«Книжиця» була твором відверто традиціоналістським. Автор, захищаючи Православну Церкву, апелював до старини, традиції. Звідси певна ісихастська спрямованість «Книжиці» Василя Суразько-го. Адже ісихазм набуває поширення на українських землях ще в XV ст. Як на Сході, так і на теренах України він стає «ідеологічною зброєю», яка, консервуючи православ'я та ізолюючи його від руйнів-них зовнішніх впливів, дозволяє зберегти православну традицію.

Однак не варто розглядати «Книжицю» як суто ісихастський текст. Радше, можна говорити про помітні ісихастські аспекти цього твору. Передусім автор, як і представники ісихазму, апелює до ав-торитетної християнської неоплатоністичної літератури - творів Отців Церкви Василія Великого, Іо- анна Златоуста, Іоанна Дамаскіна та інших. Він міг знайомився з ними в перекладах Максима Грека.

Особливо багато уваги серед Отців Церкви Василь Суразький приділяє Псевдо-Діонісію Ареопа- гіту. Судячи з тексту «Книжиці», її автор ґрунтовно опрацював твори цього християнського мислите-ля, який користувався значною популярністю в ісихастському середовищі. У «Книжиці» знаходимо численні посилання на Псевдо-Діонісія Ареопагіта.

Творчість цього автора була достатньо відомою як у Візантії й Західній Європі, так і на Русі. Перші переклади його творів старослов'янською мовою були зроблені на Балканах у XIV ст., а на початку XV ст. вони з'явилися на руських, зокрема сучасних українських землях. Збереглися списки того періоду, зроблені київським митрополитом Кипріаном [4, с. 19].

Звичайно, Василь Суразький уважає твори, приписувані Діонісію Ареопагіту, такими, що поста-ли ще в апостольські часи, в І ст. Відповідно, вони мають велику цінність у християнській традиції. Правда, Василь Суразький знав про сумніви щодо авторства приписуваних Діонісію творів. Вказу-вав, що деякі католики заперечують це авторство [2, с. 727]. Як «доведення автентичності» творів цього християнського письменника, Василь Суразький наводить таке свідчення, що Діонісій у Фря- зях, тобто у Франції «костел будував» [2, с. 727]. Тут автор «Книжиці» ототожнює Діонісія Ареопагі- та з Діонісієм Паризьким, який жив у ІІІ ст. Але таке ототожнення було західною традицією. Взагалі варто відзначити, що «Книжиця», незважаючи на православний традиціоналізм автора, свідчить про його непогане знайомство з інтелектуальними традиціями латинського Заходу.

До Ареопагітиків, власне корпусу творів Псевдо-Діонісія, входить чотири трактати («Про божествен-ні імена», «Про небесну ієрархію», «Про церковну ієрархію», «Таємниче богослов'я») і десять листів. Точно невідомий час появи цих творів. Невідоме й ім'я автора. У сучасній історико-філософській літера-турі поширеною є думка, що Ареопагітики з'явилися в палестинсько-сірійському середовищі на рубежі V-VI ст. у зв'язку із дискусіями між православними ортодоксами й монофізитами [5, с. 74].

Ареопагітики є одним із кращих зразків християнського неоплатонізму. У цьому творі в центрі буття є Бог, від якого виходять на всі сторони, поступово спадаючи, божественні еманації (випромі-нювання). Останні проходять через світ ангелів, церкву і далі аж до звичайних людей і речей. Звідси своєрідний пантеїзм Ареопагітик - усе «небожественне», матеріальне ніби є часткою божественного. Звідси життєва активність християнських неоплатоніків, ісихастів зокрема.

Бог у Ареопагітиках не є пізнаваним, його не можна співставити з речами тварного світу. Звідси негативне, апофатичне богослов'я Ареопагітик.

Однак поряд із апофатичним Псевдо-Діонісій пропонує стверджувальне, катафатичне богослов'я. Суть його в тому, що богопізнання можна здійснювати за допомогою аналогій, символів, божествен-них імен. Із меншою адекватністю можна виразити Бога за допомогою таких понять, як «гарне», «краса», «любов», «благо», «доброта» і т.д., котрі відносяться до реальності, яку ми освоюємо за допомогою розуму. Люди й ангели, приймаючи від Бога норму свого спільного буття, здатні під-нятися до нього. Але зробити це можна лише спільно. Це спільне буття має базуватися на ієрархії. Тому одним із засадничих понять у Ареопагітиках - ієрархія (від грецького слова архе, що означає «начало», «першооснова»). Ієрархія - це відповідність усього онтологічно вторинного своєму на-чалу. Ієрархічною має бути церква як продовження ієрархії ангелів на землі. Ієрархічним має бути й суспільство. Саме ієрархічність дає можливість наближення до Бога, до незвіданого начала. А сам процес цього наближення має містичний характер, коли мисль стає немногословною, а в перспективі - безсловесною. Звідси ідея безмовності в неоплатонізмі, яка особливо дала знати про себе в ісихазмі.

Ареопагітики стали одним із найпопулярніших творів релігійно-філософської думки епохи серед-ньовіччя - як на сході Європи, так і на заході. Але якщо на сході, де переважав неоплатонізм, вони стають зразком для філософствування й богословствування, то на заході, де в період «розвинутого» середньовіччя домінуючою стала «раціоналістична» схоластика, базована на аристотелізмі, ситуація була іншою. Тут часто Ареопагітики, зокрема в період Ренесансу, використовувалися для боротьби із схоластичною філософією. Щось подібне бачимо й у Василя Суразького. Він використовує Аре-опагітики й твори східних Отців Церкви, протиставляючи їх аристотелізму, котрий трактується як «латинська» й «зовнішня» мудрість.

У цьому контексті варто відзначити, що Діонісію Аеропагіту Василь Суразький дає надзвичайно високу оцінку. Він уважав, що сам апостол Павло «таємно вчив священного Діонісія прихованого й невимовного про Всевишнє Божество» [2, с. 675]. А саме така «наука» і була притаманна ісихастам. Самого ж Діонісія Василь Суразький трактує як найвизначнішого християнського філософа, проти-ставляючи його «зовнішнім» філософам, тобто представникам класичної давньогрецької філософії [2, с. 679].

Узагалі в «Книжиці» автор демонструє неприйняття цієї «зовнішньої» філософії, яка широко ви-користовується латинянами, тобто адептами католицизму. Василь Суразький пише: «Побачиш у Італійських країнах серед нинішніх потомків Аристотеля й Платона, та інших, і тих, які коло них. І ніяке вчення, ні світське, ні богословське, в них не буде прийняте, якщо воно не буде стверджене Аристотелівськими силогізмами» [2, с. 671]. Такий підхід Василю Суразькому видається неприйнят-ним, оскільки божественна істина не пізнається за допомогою логіки (Аристотелівських силогізмів), а за допомогою внутрішнього чуття. Саме таке пізнання було притаманне Діонісію Аеропагіту й іншим Отцям Церкви.

Такий «антифілософізм», представлений Василем Суразьким, стає традицією в українській бого-словській консервативній літературі кінця XVI - початку XVII ст. Звісно, тут помітну роль відігра-вало неприйняття «латинської» мудрості, яка базувалася на логіці Аристотеля. «Антифілософізм» зустрічається не лише в тогочасних українських авторів консервативного спрямування, наприклад, у Івана Вишенського, але навіть у авторів, які стояли на поступових позиціях (анонімний автор «Пе-рестороги», Мелетій Смотрицький). Лише в 20-их рр. XVII ст. деякі українські автори починають робити спроби відійти від «антифілософізму» й визнати цінність античного філософського спадку. Зокрема, це простежується в «Палінодії» Захарії Копистенського й особливо у творчості Касіяна Саковича. Остаточне ж утвердження аристотелізму як головного напрямку філософствування від-булося в Києво-Могилянській академії.

На нашу думку, «антифілософізм» українських авторів обумовлювався не лише конфесійним про-тистоянням між православними й католиками, хоча, безперечно, цей момент був дуже важливий. Та не менш важливою була різна методика богословствування в західній схоластиці й ісихазмі, що став поширеним у східнохристиянській традиції. Саме ісихазм робив акцент на внутрішньому, «сердеч-ному» пізнанні, яке протистояло «раціональному», власне логічному, пізнанню.

Тут закономірно постає питання, чи викладалася філософія в Острозькій академії, до якої, схо-же, мав стосунок Василь Суразький. Судячи з усього, у класичному західноєвропейському варіанті тут ця дисципліна не викладалася. «Латинське» навчання філософії в українських православних на-вчальних закладах остаточно утвердилося лише в Києво-Могилянській академії. Проте це не значить, що філософія існувала поза стінами Острозької академії. Якщо проаналізувати «Книжицю» Василя Суразького, то бачимо, що в ній поняття філософія використовується в негативному контексті лише тоді, коли мова заходить про давньогрецьку філософію, якою послуговувалися католицькі теологи. Проте Василь Суразький, як бачимо, вважає «великим філософом» Діонісія Ареопагіта. Тобто для нього, окрім давньогрецької й пов'язано з нею католицької філософії, існує інша філософія - пра-вославна.

Поява «Книжиці» Василя Суразького, творів Клірика Острозького, який звертався до теологічної проблематики, деяких інших творів богословського характеру, що так чи інакше мали стосунок до Острозької академії та Острозького культурного осередку, свідчать, що тут культивувалася певна філософія. Але це була філософія неоплатоністична, співзвучна в багатьох моментах ісихазму. Саме така філософія поставала як альтернатива «латинському аристотелізму».

Складається враження, що Василь Суразький навіть намагається запозичити стиль філософству-вання у Псевдо-Діонісія Ареопагіта. Тут немає «раціоналістичної» схоластичної аргументації, а, рад-ше, бачимо апеляцію до «внутрішнього досвіду», який часто поєднується з посиланням на авторитет східних Отців Церкви, яким цей досвід «відкрився» і вони його висловили.

Якщо говорити про конкретне використання Василем Суразьким творів Псевдо-Діонісія, то пере-дусім бачимо, що він, посилаючись на цього авторитета, говорить про непізнаваність за допомогою розуму Бога, котрого варто вшановувати мовчанням. Щодо знань про божество, то воно було пере-дане Ісусом Христом і апостолами [2, с. 679]. Учнем апостола Павла якраз і був Діонісій Ареопагіт.

Посилається Василь Суразький і на Ареопагітове вчення про божественні імена. Ці імена він трактує як вияв еманації, божественні промені. Самому ж Богу в контексті неоплатоністичної теорії еманації дається таке визначення: «Єдиним бо від сущих є Бог, але він вище сущих, і від нього всі сущі» [2, с. 677]. Бог для Василя Суразького, як і для Псевдо-Діонісія, є «скритим і невимовним ви- щесуттєвим божеством» [2, с. 675]. Тому автор «Книжиці» відкидає богословствування, яке базоване на людських розмислах і є притаманним латинянам [2, с. 690].

Василь Суразький намагається використати вчення Псевдо-Діонісія під час розгляду догмату Трійці. Для нього Трійця є одним із божественних імен. Розглядаючи ж дискутоване між православ-ними й католиками вчення про сходження Святого Духа, мислитель апелює до ідеї єдності Божества. Відповідно, від Бога-Єдиного, іменем якого є Бог-Отець, і сходить Святий Дух [2, с. 674-675].

Окрім Діонісія Ареопагіта, Василь Суразький доволі часто посилається на Василія Великого. Останній намагався адаптувати неоплатонізм до християнського віровчення. Зокрема, використо-вуючи вчення неоплатоніків про Єдине, учив, що, незважаючи на різноманітність частин світу, всі вони поєднані нерозторгнутими законами дружби в єдину спільність і гармонію. Василій Великий приділяв чимало уваги догмату Трійці. Це ж питання було одним із центральних у «Книжиці» Ва-силя Суразького. У цьому питанні полеміст, власне, й апелює до Василія Великого [2, с. 683]. Та-кож у цьому питанні автор «Книжиці» звертається і до інших церковних авторитетів християнського Сходу - Іоанна Дамаскіна, Григорія Богослова тощо [2, с. 687].

Помітні ісихастські аспекти простежуються у вченні Василя Суразького про «єрусалимство», яке викладене на початку «Книжиці» і є для автора принципово важливим. «Видимий», власне «чуттє-вий» Єрусалим, тобто такий, що сприймається нашими чуттями, розглядається ним як основа хрис-тиянства. Він пише: «...ясно кожному правовірному, що ніде, а лише в Єрусалимі є істинне начало віри, свята непорочна Апостольської Церкви основа.» [2, с. 607].

Мало це вчення й церковно-політичні аспекти. У «єрусалимстві» нескладно побачити пошук аль-тернативи для католицького Риму, що було актуальним для православних українців того часу. Такою альтернативою складно було зробити Новий Рим - Константинополь, оскільки, по-перше, цей центр, де знаходилася кафедра «першого патріарха», з'явився «після Риму», а, по-друге, це місто в той час перебувало в руках мусульман.

Василь Суразький намагається утвердити думку, що саме із Єрусалиму беруть свій початок хрис-тиянські віра й наука. Єрусалим - місто, «багате для віруючих». Автор «Книжиці» говорить про різні сакральні події, що відбувалися в цьому місті. Це - події старозавітної та новозавітної історії. Осо-бливий акцент, звісно, робиться на подіях новозавітних - хрещенні Ісуса Христа, його преображен-ні, розп'ятті, воскресінні й вознесінні. Також говориться, що саме в Єрусалимі «першого єпископа, блаженного Якова сам Господь поставив і висвятив» [2, с. 609]. Тому з Єрусалиму бере свій початок Християнська Церква.

Єрусалим у Василя Суразького є центром істинного, власне християнського, світу. Це його мину-ле, сучасне і майбутнє. Тут не лише відбувалися знакові події біблійної історії, а зараз знаходяться головні християнські святині. Звідси має початися друге пришестя Ісуса Христа.

На перший погляд, у наведених розмірковуваннях Василя Суразького про Єрусалим та «єруса- лимство», тобто належність до істинної християнської спільноти, нічого принципово нового немає. Християни різних церков (як на Заході, так і на Сході) вважали Єрусалим своїм головним сакральним центром. Західні християни навіть здійснювали походи, щоб «визволити» з рук невірних мусульман Єрусалим та гроб Господній.

У вченні про «єрусалимство» ісихастські моменти простежено, зокрема, у тезі Василя Суразь- кого про «видимий» і «невидимий» Єрусалим. Описаний у Біблії Єрусалим, як і Єрусалим дня сьо-годнішнього зі своїми святинями, є видимим, таким, що сприймають люди своїми відчуттями. Це є також «божественний знак», який нам допомагає прилучитися до Єрусалима невидимого, тобто божественного. «Видимий» Єрусалим можна сприймати як «божественне ім'я». При чому це ім'я є одним із найважливіших. Через віру людина здатна від видимого, чуттєвого Єрусалиму прилучитися до мисленного, небесного Єрусалиму.

Незважаючи на такий містицизм, притаманний ісихазмові, це вчення мало практичну спрямова-ність. Ісихасти вдавалися до релігійних практик, які мали на меті утверджувати східну християнську віру. Ці практики, базовані на сильній вірі, що межувала з містицизмом, виявлялися достатньо ефек-тивними. Ісихасти могли програвати католиками в логічному, раціональному обґрунтуванні хрис-тиянських догматів, однак вони цьому «раціоналізму» протиставляли свій містичний ірраціоналізм, не відступаючи від своєї віри. Це дозволяло їм зберігати свої традиційні православні погляди, не піддаючись «спокусі латинства».

Василь Суразький наголошує на зв'язку між видимим, тобто матеріальним, яке сприймається на-шими чуттями, й духовним. При цьому посилається на приклади із релігійної практики. Зокрема, вважає, що людина, котра молиться «духом», але виявляє «тілом» лінь, обманює себе. Наприклад, той, хто звертається до жебрака з добрими словами, однак не дає йому милостині, не чинить добре [2, с. 661]. Тобто «духовна» дія, що не приносить користі, є самообманом.

Коли йдеться про «практицизм» Василя Суразького, то необхідно торкнутися питання про його «матеріалізм». Він уважає, що «все духовне від тілесного народжується» [2, с. 661]. Наприклад, гово-рячи про створення Адама, мислитель указує, що Бог спочатку створив його тіло, а потім вдихнув у нього душу. Відповідно, «так завжди тілесне випереджає духовне» [2, с. 661]. У плані практичному це, зокрема, виглядає так: щоб осягнути «небесний» Єрусалим, треба спочатку увірувати в чуттєвий, видимий, інакше кажучи, у Східну Християнську Церкву, що має свій початок у Єрусалимі.

Проте не варто перебільшувати «матеріалізм» Василя Суразького. Загалом він не виходить за межі християнського неоплатонізму, ісихазму зокрема. Мислитель дотримується думки, що тілесне «розкриває» духовне і є відображенням божественного. Воно сприймає «відбитки» вищого буття, перетворює «невидиме» у «видиме». А раз так, то тіло для Василя Суразького - це засіб для спа-сіння, пов'язаний із невидимим світом. Правда, в справі спасіння тіло звертається не до розуму, що характерним є для «неістинних» латинян, а до внутрішнього духовного досвіду, який загалом має містичний характер.

І все ж, говорячи про ісихастські аспекти «Книжиці» Василя Суразького, варто відзначити, що автор звертався і до неісихстських джерел, чи навіть антиісихастських творів. Уже говорилося, що в «Книжиці» повністю наводився такий твір, як «Послання Варлаама Калаврійськоого до якогось Франтишка, учителя Римської церкви, про першість папи». Він належав Варлааму Калабрійському (1290-1348), який був противником ісихастів і якого можна вважати одним із предтеч ренесансних гуманістів. Однак твір цього автора, що був опублікований Василем Суразьким, імпонував йому через те, що хоча в ньому й говорилося про першість Римської церкви, але ця першість ставилася на один рівень із церквами Єрусалимською, Олександрійською та іншими.

Загалом можна говорити, що Василь Суразький, спираючись на спадок східних Отців Церкви, які стояли на позиціях християнського неоплатонізму, намагався витворити власну парадигму фі-лософствування, а також філософську термінологію, використовуючи навіть елементи тодішньої української розмовної мови. Таке філософствування спиралося на давньоруські інтелектуальні тра-диції й, здавалося, мало непогану перспективу. У кінці XVI - на початку XVII ст. воно в Україні стало домінуючим. І в цьому велика заслуга Василя Суразького. Проте експансія на українські землі католицизму, який ніс «раціоналізовану» схоластику, базовану на аристотелізмі, похитнула позиції українських християнських неоплатоніків. Особливо сильним для них ударом стала діяльність Киє- во-Могилянської академії, де утвердився схоластичний аристотелізм. І все ж традиції християнсько-го неоплатонізму, адаптовані на українському ґрунті, виявилися достатньо живучими. Пізніше вони знайшли вияв у творчості Григорія Сковороди і в т.зв. «філософії серця».

Література

1. Атаманенко В. Василь Суразький // Острозькі просвітники XVI-XX ст. - Острог, 2000. - С. 98-107.

2. Василий, острожский священик. О единой вере // Русская историческая библиотека. - СПб, 1882. - Т 7. - С. 601-938.

3. Копержинський К. Український письменник XVI ст. Василь Суразький // Науковий збірник за рік 1926. Всеукраїнська Академія Наук. - К., 1926. - С. 38-72.

4. Кралюк П. М., Якубович М. М. Василь Суразький : апологія православної традиції. - Острог, 2011.

5. Культура Византии. IV - первак половина VII ст. - М., 1984.

6. Мицько І. З. Василий Суражский - сподвижник Ивана Федорова // Федоровские чтения, 1979. - М., 1982. - С. 18-23.

7. Мицько І. З. Острозька слов'яно-греко-латинська академія. - К., 1990.

Размещено на Allbest.ru