Український феміністичний дискурс другої половини XIX - початку XX століття актуалізував тенденції і явища в загальнокультурному значенні, коли змістом жіночих питань «промовляли» ідеали духовності та гуманізму, що могли й повинні були синтезувати прояви жіночого буття. Але це, у свою чергу, потребувало узгодження цих світів віднаходженням, зміцненням та практичним привнесенням життєстверджуючого, по-людськи прийнятного смислу, зокрема, і з ще панівним у суспільстві маскулінним духом, узвичаєними переважно чоловічими цінностями та способами поведінки. Тому вимоги рівноправності жінки із чоловіком могли й повинні були розглядатися в контексті більш змістовного і глибокого вирішення в цілому жіночого питання. Започатковані М. П. Драгомановим [3], І. Франком [9; 11] ідеї жіночої емансипації, в останні десятиліття XIX ст. трансформувалися новими підходами у діяльності й творчості У. Кравченко, О. Кобилянської, Н. Кобринської, Є. Ярошинської, зокрема, обстоюванням права жінок вільно визначати свою долю, збагачення своєї індивідуальності, людських якостей, отримуючи відповідного рівня освіту, вільно засвоюючи і збагачуючи національно-культурні цінності. «Живи для ідей, працюй кривавим трудом, віддай усе, усе за рідний люд» - такий пролунав заклик серед галицького жіноцтва в 80-х рр., і найвизначальнішою, заступницею цього напряму була Н. Кобринська» [4, с. 514], - наголошує С. Єфремов.

Так, і у перші десятиліття XX століття пов'язані із жіночим питанням ідеї І. Франка, Лесі Українки, Олени Пчілки - відображали життєву необхідність перебудови, удосконалення соціальних інституцій та міжлюдських відносин як заснованих на нових морально-світоглядових принципах - відкритості, доброзичливості, гуманності, як відношення людей, що прагнуть до повноти життєздійснення «стихії статі» та подолання «стихії свавілля». Але доконечність вирішення жіночого питання, по суті справи, надихалася й заповітними мріями українських жінок, що духовно й культурно визрівали упродовж тривалого періоду в глибинах національного буття, прагненням розбудовувати міжособистісні, родинні відносини в атмосфері сердечності та взаєморозуміння. «Одним з теоретичних постулатів суспільних змін у XIX ст., та й врешті-решт і XX ст., став фемінізм, зосереджений головно на проблемах рівноправності жінок у соціально-правовій та освітній сферах» [11, с. 545]. Як на наш погляд, тому якраз в контексті кореляції із проблемами національно-ідейними українського жіночого питання увиразнюється його смисложиттєва спрямованість. Безперечно, слушно зазначається у спеціальних дослідженнях [12], актуальними були завдання піднесення жіночого буття до рівня потреб реалізації індивідуально-особистісних можливостей. На початку XX ст. сучасник Л. Українки В. В. Розанов зазначав: «Багато хто говорить, та вже й давно вирішили, що «так зване» жіноче питання є лише піною, котра піднімається внаслідок обмеженості суспільної думки... Але є, існує жіноче питання як відображення тенденції не «урівнюватися» з чоловіками, тенденції твердо й переконливо визначити якраз своє, жіноче, особливе «я» та вимагати, аби цивілізація, груба й занадто «загально» - людська, дещо призупинилась і замислилась, перш ніж зламати та остаточно забруднити це слабке й ніжне «я» [12, с. 229].

Як «зосереджене у собі самобуття», приховуючи жіночу утаємниченість, жіноче буття завжди є й залишається автономним, і лише такою мірою спроможним протистояти «загальникам» сучасної культури і цивілізації. Руйнація жіночої самовідданої автономії є наслідком самозабуття, самовтрати, вочевидь, неповторності жіночності, яка може існувати виключно у даному статусі індивідуальності жінки, кожного неповторного й таємничого жіночого обличчя. Тому визначальний лейтмотив вимог звільнення української жінки - утвердження умов вільного переживання свого життя, досягнення його повноти як «сповнення» індивідуальних задатків і здібностей у просторі національно-культурного розвитку: жіноче буття, здатне підносити, збагачуючи, індивідуальність жінки, означає «життя зі смаком», в атмосфері любові, переживання радості буття, на чому постійно наголошував Г. С. Сковорода. «Мудрість же й смак є одне й те ж. справжній смак при здоров'ї, а пряма мудрість при користі. Немає нічого кращого як справжня користь; і не має кращої користі, як користь душевна. Душевна користь - це ліки, пожива й здоров'я серцю. Здоров'я ж - веселість.

І що ж дорожче за це? Все суєта, крім цього. Приживи мені хоч цілий світ, усе суєта без радості» [14, с. 52]. Український мислитель, відтак, і закликає людину - і чоловіка, і жінку! - до духовної творчості - як внутрішнього духовного зростання, як непроминальної можливості самоздійснення, збагачення і утвердження своєї індивідуальності. Застерігаючи від спокуси «чинити беззаконня», він наголошує на доконечності для людини вимоги жити в законі. Жінка ж при цьому наділяється високими морально-етичними якостями, - як матір, дружина, порадниця [14]. Тому не може й не повинно ігноруватися, так би мовити, «внутрішнє» жіночого питання, а не просто вимога «позірного» урівнювання жінки і чоловіка. «Має місце жіноче питання, зініційоване тенденцією не «зрівнятися» з чоловіком, а твердо й виразно демонструвати якраз своє, жіноче і особливе «Я», та вимагати, аби цивілізація, досить груба й занадто «загально»- людська, дещо призупинилась і замислилась, перш ніж зруйнувати й остаточно засмітити це тендітне й ніжне «Я» [12, с. 229]. І повинна також усвідомлюватись потреба подальшої гуманізації суспільства, в такому ракурсі «не відійшло у минуле жіноче питання в смислі якраз «домашнього вогнища», збереження «жіночості», дотримання вічних у природі, але таких, що в умовах штучної цивілізації піддаються руйнації, рис - «материнства», «сім'янинки», «господарки» [12, с. 229].

Природно, мається на увазі не «вибірковість», так би мовити, цивілізаційно значущих зманіфестувань жіночого буття за зразком дольової участі жінок у тих чи інших сферах суспільства й культури. Але мовиться про доконечність посутньо нового відношення до можливостей особистісного життєздійснення індивідуальності. Вивільнення жінки, вирішення жіночого питання повинно здійснюватися і завдяки зростанню громадсько-політичної ролі жінок, і послідовному, змістовному, практично більш значущому, поширенню сучасних культурно-цивілізаційних норм та цінностей на жіноче буття [Див. також: 2; 4; 5; 9; 10; 11; 13].

Уявлення про фемінне начало в українському філософському дискурсі, як засвідчує аналіз спеціальних розвідок [1; 2; 5; 9], нерідко мають

«абстрактний», «метафоричний» характер, коли їхні автори обмежуються твердженнями про нього, як про «нерівне», несамостійне щодо начала маскулінного. А тому результат переосмислення та освоєння присвячених цим питанням філософських ідей минулого і покликані, на наш погляд, сприяти подоланню зазначених обмеженостей, виробленню більш змістовних підходів і способів їх вирішення.

Зародження феміністичного руху в Україні у другій половині XIX ст. зініційовувалося прагненням жінок звільнитися від усталених упередженостей, традицій та стереотипів стосовно жіночого буття, потребами оволодівати можливостями розвитку індивідуальних інтересів. І суспільна свідомість, тією чи іншою мірою, демонструвала, так би мовити, «пропедевтичні тенденції», коли найбільш прогресивні мислителі, митці та громадсько-політичні діячі намагалися піднімати питання відмінностей статей, необхідності нового підходу до ролі, призначення жінки в суспільстві, відмежовування від вимог жорсткого унормування її поведінки. Тому, на наш погляд, з метою об'єктивного аналізу та висвітлення зміст порушеної проблеми ідеології фемінізму повинен розглядатися в духовно-інтелектуальному контексті співвідношення важливих для життєздійснення людини норм, ідеалів та громадянських цінностей, зокрема, і під впливом західноєвропейських ідей, і з врахуванням істотних національних відмінностей у цьому питанні, на чому наголошувала Леся Українка [6]. Зрештою, в онтології єдності цих ідей на засадах відповідних світоглядово-філософських позицій актуалізувалися також проблеми природи, смислу життя людини, її суспільної ролі, питання реалізації громадянських цінностей, а відтак і підходи до статевих відмінностей та зманіфестування необхідності вивільнення жінки в усіх сферах суспільства.

Важливішою ж умовою гармонізації тендерних відносин українською громадсько-політичною думкою поціновувався розвиток, поглиблення такої риси особистісного життєздійснення жінки як самопізнання. До прикладу, у листі до Я. В. Бачинського від 14 травня 1896 р. В. Стефаник зазначав, сповіщаючи про стосунки із нареченою, що перш ніж наважитися здійснити такий відповідальний, доленосний крок, він мусить глибоко проаналізувати себе, «дошукатися в собі» того реального чоловіка, яким він буде у майбутньому подружньому житті, що і здійснював він «з дуже великої любові» до своєї дівчини. При цьому особливо пильно вивчалися такі «причини» формування кожної людини: по-перше, «самого чоловіка якого характер і так его», а «по-друге, - вплив зовнішніх обставин на його формування». З'ясувавши свої хиби та «добрі сторони», він мав намір щиро розповісти про це нареченій - «аби вона знала, з ким жити має. Того самого я би був зажадав і від неї - «я би єї так розпитував, щоби-м довідався за все». Щирість і відкритість - неодмінна умова відносин між чоловіком і жінкою [16, с. 259]. Але, наголошує В. Стефаник, знання позитивних рис свого характеру, «добрих боків» слід зміцнювати та поглиблювати. Не обходить увагою він також рівня освіченості жінок, - недостатня освіченість не може бути перешкодою, аби брати шлюб із коханою, адже, переконаний він, це проблема соціальна, пов'язана із вирішенням завдань національного звільнення та рівності людей у суспільстві, зокрема, рівності тендерної, допоки жінки не отримують університетської підготовки, до тих пір залишається недостатньою і їх освіченість. Але це демонструє, що особистісність життєвої активності корелюється із цілісністю її індивідуальності як у єдності репрезентованих і потенційних духовно-інтелектуальних, етико-естетичних, громадянських цінностей української жінки початку XX століття [Див. також: 8; 15].

В українській філософії, отже, питання жіночої емансипації розглядалися як процес внутрішнього духовного змужніння та утвердження індивідуальності жінки. Її духовний розвиток поціновувався на основі усвідомлення своїх обов'язків, навколо яких синтезувалися освітні та самоосвітні процеси, культурне збагачення та розуміння необхідності прилучення до політичного життя. Це - процес становлення індивідуальної особистості, котра собі за обов'язок покладає активне громадське життя, але їх практична реалізованість досягається мірою усвідомлення особистісної гідності. І тому першою прикметою внутрішнього світу української жінки у системі цінностей українського фемінізму початку XX ст. було реальне простування її до свободи, зокрема, у виборі і свого життєвого шляху, і царини докладання творчих зусиль [Див.: 8; 12]. Вищий життєсмисл, до прикладу, зманіфестовує у цьому плані повість О. Кобилянської «Людина». Увагу письменниці, зазначає Леся Українка, привертає у першу чергу внутрішній світ її героїнь, спроможність української жінки як особистості подолати у собі ті якості, що, як видавалося, могли проявлятися негативними наслідками у житті. Тому, переконана Леся Українка, і за задумом, і за виконанням роман «Царівна» досить вигідно відрізняється від подібних за тематикою італійських та німецьких творів, і що ця відмінність закорінена у беззаперечних перевагах героїнь української письменниці [6]: самостійність її жінки - здатність, що поступово оволодівається нею самостійно, по суті, процесом самооволодіння, поступовим пробудженням якостей і здатностей витримувати тиск довкілля та бути господарем своєї долі, коли, отже, вона має враховувати свої індивідуальні якості характеру, інтелектуальні і т.д. здібності, на шляху їх розвитку вона й утверджує свою самостійність.

Зманіфестування жіночої гідності було чи не найістотнішою особливістю українського фемінізму початку XX ст. У листі до А. Ю. Кримського від З листопада 1905 року Леся Українка, аналізуючи його повість «Андрій Лаговський», писала, що вона «зовсім серйозно» віднеслась до цього твору і зовсім серйозно страждала над ним» [7, с. 140]. Вона привертає увагу до необхідності врахування поєднаності «високого естетизму», «благородства» людини та цілісності проявів життєвих процесів і разом з тим відмінності між ними. Адже художньо-образна правда - річ надзвичайно делікатна, по великому рахунку, піддатна до відображення лише великим майстрам художньої творчості, спроможним, визначивши конкретну мету, чітко й послідовно її зреалізувати, зокрема, також її не «перевершуючи». Але ж, продовжує Леся Українка, повість А. Ю. Кримського спрямована на висвітлення, відображення і «підвалин» життєвих процесів, і зачіпає також «будову», що, цілком закономірно, потребувало б «довше й пильніше зайнятись рештою будови» [7, с. 141]. Зокрема, в повісті не розвинене «критичне почуття» у відносинах - намагання осуджувати чи виправдовувати вчинки приятеля Лаговського Володимира і в першу чергу стосовно поведінки однієї з героїнь повісті - Амалії. В цілому ж ми маємо справу із «сумним, зневаженим образом дівчинки», хоча автор, безперечно, приховав «якусь сатисфакцію сій безвинно загидженій людині» [7, с. 143]. Особливо різка інвектива з боку Лесі Українки проти, по суті, безпідставного, невиправданого зневажання жіночої гідності і честі героїні викликана тим, що це було здійснено «тільки ради ілюстрації» образу Володимира, особи егоїстичної і примітивної - «його масні жартики своїм убожеством змісту просто до розпачу доводять» [7, с. 143]. «Біологія» при цьому, у прямому смислі, «присутня», але ж - у просторі та вимірах обраного життєвого шляху гідної свого призначення особистості. Бо «фізіологія - що з неї візьмеш? Вона собі жінка проста і мало розуміється на ідеалах» [7, с. 144]. Але ж чи не є подібна «простота» найнадійнішим «гарантом» життєвості обраних ідеалів життєвого шляху? Характер відношення чоловіка до жінки може розглядатися як критерій загальної культури, вихованості, моральності, особистісних якостей чоловіка.

Таким чином, українські феміністки кінця XIX - початку XX ст. - особистості високої освіти, інтелектуальної культури та душевності, вони глибоко розуміли трагічний стан української нації, можливості й потреби розвитку української людини, зокрема, української жінки.

Але чи не найприкметнішою рисою їхньої інтелектуально-духовної розвиненості, громадянської активності і творчості зманіфестовувалась внутрішня цілісність життєвої позиції, органічної єдності високої людяності і відповідальності, потреба гуманних відносин міжособистісних і до тих суспільних, особливо актуальних на той час, проблем та завдань національного звільнення, коли жінка також отримувала можливості особистісного самоутвердження: своєрідною «перепусткою» до вищого світу національної еліти поціновувалась індивідуальність самоздійснення - не в егоїстичному смислі, а в ролі особистості - медіатора, покликаного синтезувати потреби й інтереси своєї нації, бути відповідальним за її подальші можливості історичного й культурного здійснення.

Фемінізація української філософської культури відповідно, спрямовувала її подальший розвиток. Образ жінки у творах українських філософів, письменників і поетів корелюється з образом матері та образом України і батьківщини [Див. напр.: 4]. Артикулювання художньо-образного та філософського дискурсу на жіночому питанні, доконечності завдань жіночої емансипації, набуваючи зростаючої актуальності наприкінці XIX - на початку XX століття, свідчило про їх поширення та утвердження в якості визначальних цінностей в суспільній, громадсько-політичній думці, як, разом з тим, і про духовну піднесеність самих творців цих ідей, їх історичну і національну відповідальність.

жіноче питання українська філософія

Список використаних джерел