Утопія як досвід системного передбачення соціального майбутнього

Размещено на http://www.allbest.ru/

Утопія як досвід системного передбачення соціального майбутнього

Романенко О. Я.,

кандидат філософських наук, перший проректор, Київський Інститут Бізнесу та Технологій (Україна, Київ),

Функціональний аспект соціального передбачення необхідним чином має бути доповнений аксіологічною складовою, адже як у сфері культури, так і в царині економіки чи політики ми маємо справу, перш за все, з відповідною системою цінностей, які обумовлюють їх існування. Статтю присвячено дослідженню аксіологічного виміру визначення соціального майбутнього на прикладі утопії. Було розглянуто нормативізм в якості методологічної основи поточного соціального пізнання та творення соціального майбутнього, а також здійснено аналіз ціннісних параметрів інтерпретації пріоритетів соціального розвитку.

Аналіз ціннісного виміру соціального передбачення необхідно розпочати, концентруючись на макрорівні дослідження, тобто шляхом виявлення найзагальніших аксіологічних настанов, які визначають соціальні трансформації у майбутньому в цілому. В цьому сенсі важливого значення набуває дослідження саме утопічної складової суспільного буття.

Утопічний твір є лише каталізатором, який через схоплення значущих тенденцій та протиріч суспільного буття, уможливлює розгортання дискусії щодо наявного стану речей в суспільстві, а в підсумку цієї останньої і стає можливим формування дійсного сенсу утопії як предмету соціально-- філософського осмислення, адже суспільний дискурс породжує альтернативну наявній систему ціннісних орієнтацій, формулювання яких пов'язано не з інтелектуальними зусиллями окремих авторів, а є продуктом комунікативної взаємодії багатьох членів суспільства, колективна згода яких і надає цьому альтернативному баченню суспільного ладу аксіологічного значення. нормативізм соціальний культура

Ключові слова: утопія, соціальне передбачення, соціальне майбутнє, нормативізм, абсолютна утопія, відновна утопія, цінності, функції.

Функціональний аспект соціального передбачення необхідним чином має бути доповнений аксіологічною складовою, що цілком закономірно, адже як у сфері культури, так і в царині економіки чи політики ми маємо справу, перш за все, з відповідною системою цінностей, які обумовлюють їх існування. В такому разі можна було б уточнити поняття фону передбачення, вказавши, що під ним ми розуміємо ціннісний контекст функціонування суспільства. Саме дослідженню аксіологічного виміру визначення соціального майбутнього на прикладі утопії присвячено цю статтю. Виходячи з цієї мети, перед нами з'являється цілий комплекс завдань, що полягає, перш за все, в необхідності дослідження утопії як досвіду системного передбачення майбутнього, крім того, варто розглянути нормативізм в якості методологічної основи поточного соціального пізнання та творення соціального майбутнього, а також здійснити аналіз ціннісних параметрів інтерпретації пріоритетів соціального розвитку. Лише таким чином тема ціннісного виміру соціального передбачення може бути досліджена в усій своїй повноті та багатогранності, уникаючи хвороби дослідницького редукціонізму та однобокості розгляду, що дозволить більш детально роз-крити магістральну для нашого дослідження тему умов можливості соціального передбачення майбутнього.

Аналіз ціннісного виміру соціального передбачення необхідно розпочати, концентруючись на макрорівні дослідження, тобто шляхом виявлення найзагальніших аксіологічних настанов, які визначають соціальні трансформації у майбутньому в цілому. В цьому сенсі важливого значення набуває дослідження саме утопічної складової суспільного буття. Водночас, звернення до теми утопії одразу вимагає здійснення деяких важливих попередніх уточнень щодо того в якому руслі ми розглядатимемо даний феномен, що дозволить закласти надійний фундамент для подальших міркувань, присвячених цій проблемі.

Достатньо часто утопію розглядають в якості особливого жанру літературної творчості, основною метою якого є опис ідеального суспільства. В цьому сенсі утопії «є умоглядними побудовами їх авторів» [4, с. 73], які концентруються на зображенні альтернативного наявному суспільного стану, постаючи принципово нереалізовною вигадкою письменника, основна мета якої зацікавити читача, змусити поринути його в цей альтернативний світ, при чому чим разючішою є відмінність від реальності, тим вищими є шанси на успіх автора цієї нездійсненної фантазії. Розглядати утопію під таким кутом зору означає говорити про неї в термінах естетики, що унеможливлює її соціально-філософське осмислення, адже на перший план тут виходить завдання актуалізації інтересу аудиторії та збереження її уваги в процесі подальшого розгортання сюжету твору, а критика наявного суспільного стану виявляється всього лише вдалим художнім прийомом, що забезпечує реалізацію цієї центральної мети.

Цілком можна погодитись з позицією П. Рікера, який вважає, що соціально-філософське осмислення цього феномену має виходити з того, що «утопія це дискурс групи, а не якийсь там літературний твір» [9, с. 332-333], займаючи таку дослідницьку позицію, нам одразу вдається відмежуватися від звинувачень утопії у беззмістовному фантазуванні, яке має значення лише для її автора та його захоплених читачів. В цьому сенсі не кожен літературний твір, який пропонує альтернативне наявному бачення суспільної дійсності, є утопією, адже лише за умови, коли він «вбирає в себе наявні у соціальному бутті тенденції та виражає їх, і якщо ці тенденції, відлиті у новій формі, повертаються у свідомість цілих соціальних верств і трансформуються в дії» [5, с. 224] можна говорити про утопію як літературний твір, що вказує на альтернативні шляхи суспільного розвитку. При чому в такому разі утопічний твір є лише каталізатором, який через схоплення значущих тенденцій та протиріч суспільного буття, уможливлює розгортання дискусії щодо наявного стану речей в суспільстві, а в підсумку цієї останньої і стає можливим формування дійсного сенсу утопії як предмету соціально-філософського осмислення, адже суспільний дискурс породжує альтернативну наявній систему ціннісних орієнтацій, формулювання яких пов'язано не з інтелектуальними зусиллями окремих авторів, а є продуктом комунікативної взаємодії багатьох членів суспільства, колективна згода яких і надає цьому альтернативному баченню суспільного ладу аксіологічного значення, як справедливо зауважує М. І. Бойченко [1]. При чому не слід розглядати такі альтернативні цінності в якості тотальних утворень, які необхідним чином мають бути усвідомлені та визнані в якості значущих всіма членами суспільства. Навпаки, можна говорити, що альтернативні ціннісні орієнтації здійснюють фрагментацію суспільства, уможливлюючи утворення різноманітних груп, способом самоідентифікації яких і постає визнання тих чи інших утопічних ідей. В цьому відношенні утопія є партикулярною системою ціннісних орієнтацій, неодмінним чином розпадаючись на певну кількість автономних один щодо одного аксіологічних регіонів, кожен з яких по-своєму визначає альтернативний шлях суспільного розвитку. Єдиною точкою дотику цих різноманітних аксіологічних версій є критика наявної, себто пануючої тут і тепер системи ціннісних засад суспільного буття.

Власне, суспільство здійснює своє функціонування в межах двох аксіологічних вимірів, один з яких виражає наявний стан, а інший вказує на сферу належного, лише за таких умов можливе збереження, з одного боку, стабільності даного стану системи, а з іншого забезпечення динаміки її трансформацій, яка і стає можливою завдяки альтернативним цінностям. Цілком можна погодитись з Х. Мараваллем, який вказує на те, що саме утопізм як неодмінний елемент мислення Західної цивілізації обумовив її принциповий динамізм, ставши іманентним чинником її функціонування, сприяючи тому, що «люди усвідомили свій світ як нестабільний та недосконалий й зрозуміли, що здатні змінити його» [6, с. 211]. Вже К. Мангайм надзвичайно тонко підмітив цю нерозривну єдність двох ціннісних систем, розглядаючи їх в термінах ідеології та утопії, вперше ставлячи їх в один ряд невідповідності [5]. Варто зазначити, що як ідеологія, так і утопія претендують на всеосяжний опис аксіологічних засновків суспільного буття, тобто вибудовують детальну модель соціального, здійснюючи свою функціоналізацію на макрорівні, однак така всеохопність зовсім не означає тотальності, адже, як ми говорили вище, вони не вимагають свого беззаперечного визнання всіма суспільними акторами, цілком уможливлюючи наявність концептуальних альтернатив. Різниця лише полягає в тому, що ідеологія по-різному вдало, тобто в межах відмінних ідеологічних доктрин здійснює обґрунтування наявного суспільного стану, в той час як утопія вимагає докорінних змін принципів суспільного буття.

В цьому відношенні утопію можна розглядати як важливий чинник самоорганізації суспільства, який вказує на те, що ці процеси відбуваються не лише у функціональній площині, про що вже йшлося у попередньому розгляді в контексті дослідження футурології та прогностики як важливих чинників вирішення проблеми ризику, але і в аксіологічному вимірі. Досить влучно зауважує Б. Франкел в даному контексті, вважаючи, що утопія в сучасному суспільстві виявляється тим феноменом, який забезпечує вираження процесам «зворотного зв'язку між об'єктами та поняттями, коли у суспільній практиці останні передують першим» [12, с. 7].

Якщо функціональні елементи соціального передбачення забезпечують лише функцію приховання невизначеності майбутнього, то аксіологічна складова, визначаючи ймовірні майбутні кроки розвитку суспільства, здійснює також і їх змістовне наповнення, адже перестає бути набором суто потенційних ймовірностей, іманентно включаючи в себе і актуальні шляхи їх реалізації. Визначаючи дещо в якості цілі майбутніх подій, утопія водночас створює цю ціль через акт її найменування, забезпечуючи набором онтологічних властивостей та вказуючи на шляхи досягнення даної мети. В такому разі вона набуває властивостей перформативного акту, в тому сенсі як це поняття розуміє Дж. Остін [8]. Ймовірність обрання тієї чи іншої версії майбутнього залежить від здатності цих альтернативних цінностей бути поширеними в суспільстві, тобто їх можливості забезпечувати конструювання відповідних їм об'єктів та принципів дії, що були визначені в контексті процесу цього аксіологічного конструювання, який відбувається, перш за все, на лінгвістичному рівні через приписування певним термінам відповідних властивостей, тобто перетворення їх на поняття.

В цьому сенсі проблему визначення ймовірності аксіологічних альтернатив майбутнього можна було б пояснити за допомогою поняття колективної інтенційності, яке застосовує Дж. Сьорль [13, с. 23], розглядаючи його в якості однієї з фундаментальних умов конструювання соціальної реальності. Варто зазначити, що саме поняття інтенційності цей дослідник запозичує з феноменологічної традиції, однак змінює його зміст, розглядаючи в якості принципово колективного утворення. Специфіка концепту колективної інтенційності, як зазначає М. Кравчук, полягає в тому, що він виявляється таким чинником «який обумовлює виникнення загальнозначущих інтенційних станів, які поділяються усіма членами суспільства» [3, с. 82], тобто є умовою визнання всіма його членами приписування певних функцій деяким природним об'єктам, що перетворює їх на об'єктивно існуючі (тобто такі, що не залежать від волі окремого індивіда) речі соціального світу. В цьому сенсі стовбур дерева може розглядатись в якості колоди, тобто певного типу будівельного матеріалу, лише у випадку приписування йому функції «бути будівельним матеріалом», а об'єктивність цієї функції забезпечується завдяки загальній згоді усіх членів спільноти про її значущість, тобто гарантується засобами колективної інтенційності.

Цілком зрозуміло, що сам Дж. Сьорль застосовує означене поняття для вирішення зовсім інших дослідницьких завдань, однак враховуючи наші цілі, за його допомогою ми вкотре прагнемо підкреслити, що ймовірність обрання певної версії майбутніх подій пов'язана з колективним визнанням тих ціннісних утворень, які їх обумовлюють, чи, принаймні, зростанням шансів на таке визнання. Власне, реалізуватись для однієї з версій соціального майбутнього означає бути легітимованою завдяки колективній інтенційності. Це означає, що функціональне передбачення майбутнього без врахування таких аксіологічних перспектив не може бути ефективним, адже його результати не отримують власного підтвердження, перетворюючись, таким чином, на науково обґрунтоване віщування про майбутнє, достатньо переконливе формально, однак цілком безсиле змістовно.

Таким чином, утопія як система альтернативних аксіологічних настанов більше не може розглядатися в якості принципово нереалізовного утворення, адже вона постає мотиваційним чинником соціальних дій тих груп індивідів, які прагнуть змінити соціальну дійсність відповідно до цих орієнтацій, а це означає, що пропоновані цінності вже реалізуються на рівні окремих соціальних груп, які висловлюють претензії на легітимацію перших в якості загальних суспільних принципів буття. Про цінності не говорять, ними живуть, тож «забуття» цінностей, їх декларативне застосування перетворює останні тільки на своєрідний символічний рудимент, апеляція до якого має лише риторичне значення.

В цьому відношенні утопія як система цінностей, значущість яких означає і забезпечення їх функціоналізації, завжди є реалізовною принаймні на рівні певних груп, власне самі «утопісти» як своєрідні маргінальні елементи наявного суспільного ладу обумовлюють часткову здійсненність утопії вже самим своїм визнанням того комплексу ідей, які входять до її складу. Тут ми маємо справу з чимось на кшталт парадоксу Мангайма протиріччя, яке свого часу помітив цей німецький дослідник в процесі аналізу ідеології, стверджуючи про те, що вже говорячи про ідеологію, ми здійснюємо акт її творення. В нашому ж випадку виявляється подібного роду протиріччя, яке вказує, що визнання утопії в якості значущої системи цінностей означає її реалізовність.

Однак, цей парадокс зовсім не означає перетворення належного в дійсне, тобто трансформацію утопії в ідеологію, тим самим вказуючи лише на ілюзорність першої, її неодмінну можливість лише в якості ідеології, адже утопія висловлює претензії на реалізацію відповідних їй цінностей на макрорівні, себто рівні суспільства загалом, тому визнання лише окремих груп не може бути аргументом на користь її здійснення в цілому, але вказує на потенційну таку можливість, саме тому, користуючись словником К. Мангайма, можна говорити про альтернативну систему суспільних цінностей в термінах відносної утопії [5, с. 214]. Такий теоретичний крок має важливе значення, адже, з одного боку, дозволяє вказати на те, що утопія завжди частково реалізовна завдяки її визнанню певною групою, а з іншого фіксує її можливість бути потенційно легітимованою і на макрорівні. Це значить, що вона реалізовна і її здійснення є питанням часу, тобто утопія, на відміну від того на що вказує сама етимологія даного терміну, знаходиться не в площині просторових координат, а отримує саме темпоральну перспективу, визначаючи вектор ціннісних трансформацій суспільства, «прагнучи продемонструвати нам ідеал» [10, с. 108] майбутнього його стану. В цьому сенсі відносна утопія завжди має шанс перетворитись на ідеологію, тобто змінити наявне суспільне буття відповідно до власної аксіологічної доктрини.

Дослідження утопії в термінах її реалізовності стикається з деякими методологічними труднощами, які стосуються комплексності суспільства, тобто його неоднорідності в сенсі соціальної диференціації окремих груп та прошарків, диспозиції яких обумовлюють відмінні інтереси та соціальні очікування індивідів, що входять до їх складу, породжуючи тим самим різноманітні партикулярні утопічні орієнтації. Це означає, що сама утопія, про що ми вже зауважували вище, не може розглядатися в якості монолітного явища, необхідним чином розпадаючись на цілу мережу альтернативних версій майбутнього.

Для збереження динаміки суспільних процесів така ситуація є важливою, про що ми вже вказували, забезпечуючи наявність великої кількості можливих альтернатив вибору щодо майбутніх шляхів розвитку, однак в такому разі ми опиняємось перед проблемою можливості теоретичного схоплення самого феномену утопії задля її аналізу в сенсі чинника суспільних змін. Тут виникає питання про те, яку з версій аксіологічних альтернатив вважати утопією, і чи взагалі можлива легітимація в таких термінах одних варіантів суспільного майбутнього і втрата можливості подібного роду обґрунтувань для інших, редукуючи тим самим останні до сфери звичайних фантазмів. Цілком очевидно, що відповідь буде негативною, адже з кожною версією майбутнього пов'язані очікування певної спільноти і позбавлення перших значущості означало б й ігнорацію останньої. В такому разі ми матимемо справу лише з тоталізацією інтересів певних груп, відмовляючи іншим спільнотам у значущості та нав'язуючи їм чужорідні аксіологічні очікування.

Така стратегія розгортання майбутнього характерна радше для антиутопії, яка прагне максимальної нівеляції відмінностей членів суспільства та соціальних груп, які вони обумовлюють, розглядаючи суспільство крізь призму одноманітності. Характерною ознакою антиутопії є не зображення негативної картини майбутнього, постаючи тим самим в якості «апокаліптичного» жанру [11, с. 86] досліджень, які здійснюють критику наявного способу суспільного буття через демонстрацію його майбутніх наслідків, а саме генералізація лише однієї аксіологічної версії майбутнього, що відповідає очікуванням певних суспільних груп, в якості єдиного можливого варіанту подальшого поступу. Саме нівеляція суспільного різноманіття і призводить до страхітливих картин майбутнього людства, однак вони виявляються лише вдалим художнім засобом для вказання на істинні причини занепаду суспільства, які криються у прагненні зробити його одномірним.

Це означає, що дослідження утопії як предмету соціально-філософського аналізу повинно ґрунтуватись на розгляді всіх утопічних версій в якості самодостатніх елементів аксіологічного конструювання майбутнього. Однак змістовне їх дослідження виявляється проблематичним, адже відмінні потреби спільнот уможливлюють формування й різноманітних, часто взаємопротилежних, версій утопій. Єдиним способом втримати утопію в певній концептуальній цілісності, яка убезпечила б від безперервного аналізу різноманітних версій першої, виявляється можливість розглядати її в якості рамкових умов майбутнього. Щодо універсального визначення таких умов ми посилаємося на класичне дослідження М. І. Бойченка [2, с. 19-29]. Саме таку стратегію дослідження утопії обирає також, незалежно від М. І. Бойченка і застосовно лише до утопії, Р. Нозік, зауважуючи, що «існує рамка для утопії та...конкретні спільноти в межах цієї рамки» [7, с. 404]. Подібного роду концептуальна перспектива погляду на утопію дозволяє одразу вирішити цілий комплекс проблемних питань. Перш за все, слід відмітити, що утопія як рамка зовсім не претендує на детальний опис майбутнього суспільства, обмежуючись лише накиданням його загальних рис, які можуть бути прийнятними для будь-якого індивіда, не зважаючи на його суспільні диспозиції.

В цьому сенсі рамка створює лише загальний контекст, в межах якого окремі спільноти здатні конструювати власні версії соціального майбутнього, максимально враховуючи свої потреби та інтереси. Фон, що його створює рамка утопії, дозволяє розглядати такі версії в якості однопорядкових утворень, адже всі вони відповідають мінімальним вимогам щодо альтернативних засад суспільного буття, водночас дозволяючи втілити їх з урахуванням конкретних регіональних особливостей соціального. Крім того, основні ціннісні настанови, що постають рамковими умовами утопії, дозволяють зберігати базові аксіологічні орієнтації під час переключення уваги суспільства на різноманітні партикулярні версії майбутнього, тим самим продовжуючи фокусування системи на перших, виокремлюючи їх в якості таких «незмінних» цілей суспільного розвитку, які приховують принципову ателеологічність системи.

Це важливий фактор, адже дозволяє в межах певного проміжку часу зберігати певний ціннісний інваріант суспільного поступу, перетворюючи ці проміжні переключення не на радикальну зміну напряму розвитку, а на всього-лише альтернативний спосіб реалізації заданого вектору функціонування.

Таким чином, концепція рамки як підстави ціннісного конструювання майбутнього уможливлює розгортання дослідження утопії в двох паралельних вимірах, які користуючись термінологією К. Мангайма, ми називатимемо абсолютним та відносним. Абсолютна утопія визначає векторне спрямування суспільного розвитку та загальний контекст, в якому можливе утворення різноманітних версій відносних утопій, а останні отримують шанс на більш чи менш вдалу свою реалізацію в процесі суспільних трансформацій, забезпечуючи не лише візуалізацію руху, але й здійснюючи дійсні перетворення. Цілком зрозуміло, що зосередження лише на одному з варіантів відносної утопії внаслідок її реалізації врешті мав би призвести до втрати подальших цілей для здійснення суспільної динаміки, переключення на інші версії дозволяє уникнути подібного роду ситуації, а їх зв'язок з рамкою вказує на тяглість та взаємозв'язок трансформаційних процесів відповідно до певної генеральної мети. В цьому сенсі утопічні очікування різноманітних спільнот виявляються лише окремими аспектами утопії як напряму руху суспільних перетворень, вони не лише не заважають йому, але й обумовлюють здійснення останнього максимально всеохопно, обумовлюючи в процесі макроперетворень врахування регіональних специфік окремих спільнот.

Отже, в даному пункті ми здійснили дослідження утопії в якості ціннісного виміру соціального передбачення, який здійснює свою функціоналізацію на макрорівні, що цілком закономірно, адже утопія як соціальний феномен висловлює претензії на зміну наявних способів соціального буття саме на цьому рівні узагальнення, а наше звернення до теми локальних спільнот було пов'язано з намаганням визначити умови можливості в контексті такої оптики майбутніх трансформацій врахування особливостей окремих регіонів суспільства, що дозволило б забезпечити перетворення суспільного буття, здійснюючи поправку на їх специфіку. В цьому сенсі спільноти також беруть участь у справі конструювання соціального майбутнього і їх вплив, як правило, настільки значний, що навіть глобальні суспільні зміни не можуть бути реалізовними без звернення до цих локальних версій. Винятком можуть бути лише тоталітарні та жорстко ієрархізовані суспільства, де функція конструювання соціального майбутнього належить певній спільноті, яка розглядається в якості виразника інтересів усього суспільства загалом.

Водночас, з точки зору погляду на суспільство як систему найбільш зручним концептуальним підходом щодо утопії, який дозволяє вдало поєднати переваги абсолютного та відносного вимірів цього феномену, на наш погляд, є теорія утопії як рамки Р. Нозіка, що дає можливість в якості рамкових умов визначити необхідний мінімальний набір аксіологічних орієнтацій, який виявляється загальним фоном для конструювання відносних утопій певними спільнотами, дозволяючи здійснювати переключення уваги на ці різноманітні локальні версії майбутнього, зберігаючи при цьому загальний вектор суспільного поступу.

Список використаних джерел

1. Бойченко М. І. Системне конструювання соціальної реальності як умова можливості майбутнього (передмова перекладача) / М. І. Бойченко // Луман Н. Час і системна раціональність. К.: Центр учбової літератури, 2011. С.5-6.

2. Бойченко М. І. Системний підхід у соціальному пізнанні: ціннісні і функціональні аспекти: [Монографія] / М. І. Бойченко. К.: ПРОМІНЬ, 2011. 320 с.

3. Кравчук М. О. Специфіка об'єкта соціально-наукового дослідження в контексті аналітичного підходу Дж. Сьорля /

M. О. Кравчук // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (27-28 вересня 2013 р.) [«Актуальні питання та проблеми розвитку сучасної цивілізації: історичні, соціологічні, політологічні аспекти»]. Хн.: Гельветика, 2013. С.81-85.

4. Людвиченко М. В. Роль утопії і футурології у формуванні соціального ідеалу / М. В. Людвиченко // Філософські проблеми гуманітарних наук. Альманах. 2010. №16. С.73-77.

5. Мангайм К. Ідеологія та утопія / К. Мангайм; [пер. з нім. В. Шведа]. К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2008. 370 с.

6. Маравалль Х. Утопия и реформизм / Х. Маравалль; [пер. с исп. О. Новиковой] // Утопия и утопическое мышление: антология зарубежной литературы. М.: Прогресс, 1991. С.210-233.

7. Нозик Р. Анархия, государство и утопия / Р. Нозик; [пер. с англ. Б. Пинскера под ред. Ю. Кузнецова и А. Кураева]. М.: ИРИСЭН, 2008. 424 с.

8. Остин Дж. Л. Перформативы констативы / Дж. Л. Остин; [пер. с англ. Г. Е. Крейдлина] // Философия языка. М.: Едиториал УРСС, 2010. С.23-34.

9. Рікер П. Ідеологія і утопія / П. Рікер; [пер. з англ. В. Верлока]. К.: Дух і літера, 2005. 386 с.

10. Петруччани А. Вымысел и поучение / А. Петруччани; [пер. с итал. А. Киселевой] // Утопия и утопическое мышление: антология зарубежной литературы. М.: Прогресс, 1991. С.98-112.

11. Російчук Т. Антиутопія інформаційного суспільства / Т. Російчук // Соціальна психологія. 2008. №1. С.85-95.

12. Франкел Б. Постіндустріальні утопісти / Б. Франкел; [пер. з англ. О. А. Юдін]. К.: Ніка-Центр, 2005. 304 с.

13. Searle J. R. The Construction of Social Reality / J. R. Searle. -

N. Y.: Simon & Schuster, 1995. 241 p.

References

1. Bojchenko M. I. Systemne konstrujuvannja social'noi' real'nosti jak umova mozhlyvosti majbutn'ogo (peredmova perekladacha) / M. I. Bojchenko // Luman N. Chas i systemna racional'nist'. K.: Centr uchbovoi' literatury, 2011. S.5-6.

2. Bojchenko M. I. Systemnyj pidhid u social'nomu piznanni: cinnisni i funkcional'ni aspekty: [Monografija] / M. I. Bojchenko. K.: PROMIN', 2011. 320 s.

3. Kravchuk M. O. Specyfika ob'jekta social'no-naukovogo doslidzhennja v konteksti analitychnogo pidhodu Dzh. S'orlja /

M. O. Kravchuk // Materialy mizhnarodnoi' naukovo-praktychnoi' konferencii' (27-28 veresnja 2013 r.) [«Aktual'ni pytannja ta problemy rozvytku suchasnoi' cyvilizacii': istorychni, sociologichni, politologichni aspekty»]. Hn.: Gel'vetyka, 2013. S.81-85.

4. Ljudvychenko M. V. Rol' utopii' i futurologii' u formuvanni social'nogo idealu / M. V. Ljudvychenko // Filosofs'ki problemy gumanitarnyh nauk. Al'manah. 2010. №16. S.73-77.

5. Mangajm K. Ideologija ta utopija / K. Mangajm; [per. z nim. V. Shveda]. K.: DUH I LITERA, 2008. 370 s.

6. Maravall' H. Utopija i reformizm / H. Maravall'; [per. s isp. O. Novikovoj] // Utopija i utopicheskoe myshlenie: antologija zarubezhnoj literatury. M.: Progress, 1991. S.210-233.

7. Nozik R. Anarhija, gosudarstvo i utopija / R. Nozik; [per. s angl. B. Pinskera pod red. Ju. Kuznecova i A. Kuraeva]. M.: IRISJeN, 2008. 424 s.

8. Ostin Dzh. L. Performativy konstativy / Dzh. L. Ostin; [per. s angl. G. E. Krejdlina] // Filosofija jazyka. M.: Editorial URSS, 2010. S.23-34.

9. Riker P Ideologija i utopija / P Riker; [per. z angl. V. Verloka]. K.: Duh i litera, 2005. 386 s.

10. Petruchchani A. Vymysel i pouchenie / A. Petruchchani; [per. s ital. A. Kiselevoj] // Utopija i utopicheskoe myshlenie: antologija zarubezhnoj literatury. M.: Progress, 1991. S.98-112.

11. Rosijchuk T. Antyutopija informacijnogo suspil'stva / T. Rosijchuk // Social'na psyhologija. 2008. №1. S.85-95.

12. Frankel B. Postindustrial'ni utopisty / B. Frankel; [per. z angl.

O. A. Judin]. K.: Nika-Centr, 2005. 304 s.

13. Searle J. R. The Construction of Social Reality / J. R. Searle. -

N. Y.: Simon & Schuster, 1995. 241

Размещено на Allbest.ru