Соціальна структура і аномія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальна структура і аномія

У соціологічній теорії існує помітна й наполеглива тенденція відносити незадовільне функціонування соціальної структури в першу чергу на рахунок властивих людині наказових біологічних потягів, які недостатньо стримуються соціальним контролем. З цієї точки зору соціальний порядок - всього лише інструмент для "регулювання імпульсивних дій", "соціальної переробки" напруги. Слід зазначити, що ці імпульсивні дії, що прориваються крізь соціальний контроль, розглядаються як прояви біологічно обумовлених потягів. Передбачається, що стремління до непокори корениться в самій природі людини¹¹ E. Jones, Social Aspects of Psyhoanalysis, 28, London, 1924. Якщо теорія Фрейда являє собою варіант концепції «первородного гріха», то тлумачення, що дається в даній роботі, може бути названо доктриною «соціально породженого гріха».. Підпорядкування, таким чином, являє собою результат або практичного розрахунку, або механічного кондиціонування. Ця точка зору, не кажучи вже про її інші недоліки, явно не дає відповіді на одне питання. Вона не дає основи для визначення тих умов небіологічного характеру, які стимулюють відхилення від запропонованого типу поведінки. У цій роботі ми виходимо з припущення, що певні фази соціальної структури породжують обставини, при яких порушення соціального кодексу являє собою "нормальну" відповідь на ситуацію, що склалася «Нормальний» в тому сенсі, що ця відповідь відповідає основній характеристиці даної культури, навіть якщо вона не схвалюється нею. Цим не відкидається значення біологічних та індивідуальних відмінностей, які можуть грати важливу роль при розподілі проявів поведінки відхиленої від норми. Однак наша увага зосереджена на соціальній і культурній основі такої поведінки; тому ми абстрагуємося від інших факторів. Я вважаю, що саме в цьому сенсі Джеймс С. Плант говорить про «нормальну реакцію нормальних людей на ненормальні умови». Див. D.S. Р1ant, Personality and the Cultural Pattern, New-York, 1937, 248.. Принципова схема, яку слід розробити, має забезпечити послідовний систематичний підхід до вивчення соціально-культурних джерел поведінки, яка відхиляється від норми. Ми маємо намір в першу чергу показати, як деякі соціальні структури чинять певний тиск на окремих членів суспільства, штовхаючи їх скоріше на шлях непокори, ніж на шлях узгодженої із загальноприйнятими правилами поведінки. Багато питань, пов'язані з цією схемою, ми не зможемо обговорити; нерідко нам доведеться обмежуватися простим згадуванням проблем без докладного їх аналізу.

Серед елементів соціальної та культурної структури особливу важливість для нас мають два елементи. Аналітично вони роздільні, хоча в конкретних ситуаціях неподільно переплітаються. Перший елемент складається з цілей, намірів і інтересів, що визначаються даною культурою. Вони становлять сферу устремлінь (намагань). Указані цілі більш-менш інтегровані й містять у собі різні ступені престижу та емоцій. Вони становлять основний, але не єдиний компонент того, що Лінтон вдало назвав "схемою групового існування". Деякі з цих обумовлених культурою устремлінь мають відношення до первинних потягів людини, однак вони не визначаються ними. Друга фаза соціальної структури визначає, регулює і контролює прийнятні способи досягнення цих цілей. Кожна соціальна група обов'язково поєднує свою шкалу бажаних цілей з моральним або інституційним³³ Від institution - встановлення. Звідси інституційний, інституалізовані і т. д. - вхідний, включений у систему установлений. - Прим. ред.. регулюванням припустимих і необхідних способів досягнення цих цілей. Цього роду регулятивні норми та моральні імперативи не обов'язково збігаються з нормами, що визначають технічну доцільність або ефективність цих способів. Багато способів, які окремим особам представляються найбільш ефективними для досягнення бажаних цінностей, також як незаконні операції з акціями нафтових компаній, крадіжка, шахрайство, виключені з інституційної сфери дозволеної поведінки. Вибір відповідних способів обмежений інституційними нормами.

Коли ми говоримо, що ці два елементи - обумовлені культурою мета та інституційні норми діють спільно, ми не маємо на увазі при цьому, що співвідношення між альтернативними способами поведінки і цілями є незмінно постійним. Значимість певних цілей може змінюватися незалежно від ступеня значимості інституційних засобів. Можуть мати місце випадки непропорційної, іноді по суті виключно підкресленої цінності певних цілей у поєднанні із порівняно малою стурбованістю щодо інституційно схвалюваних засобів їх досягнення. Свого крайнього вираження подібна ситуація досягає в тому випадку, коли вибір альтернативних способів обмежується тільки технічними, а не інституційними міркуваннями. У такого роду гіпотетичному полярному випадку були б дозволені всі й будь-які засоби, що здатні забезпечити досягнення виключно важливих цілей⁴. Такий один із типів неузгодженості елементів культури. Другий полярний випадок виявляється в тих групах, де діяльність, що спочатку задумана як засіб досягнення мети, стає самоціллю. У таких групах початкові цілі забуті й ритуалістична прихильність до інституційно запропонованої поведінки набуває характеру справжньої одержимості⁵.⁴ Було висловлено думку, що сучасна американська культура має тенденцію розвитку в цьому напрямку. Див A. Siegfried, America Comes of Age, New York, 1927, p. 26-37. Передбачуване виключне (?) значення, що надається досягненню грошового успіху і матеріального благополуччя, має своїм результатом переважний інтерес до технологічних і соціальних засобів, призначених для досягнення бажаного, тоді як інституційні способи контролю набувають другорядного значення. У такого роду ситуації створюються все нові засоби, оскільки вибір засобів, що застосовуються для досягнення мети, розширюється. Отже, у відомому сенсі, тут відбувається парадоксальне явище: «ідеалістична» орієнтація породжує «матеріалістів». Порівняно з проведеним Дюркгеймом аналізом умов культури, що орієнтують на злочини і нововведення, причому в тому й іншому випадках заради досягнення ефективності, а не заради дотримання норм моралі. Дюркгейм був першим з тих, хто помітив, що «всупереч поширеному уявленню, злочинець не відноситься до числа рішуче асоціальних, паразитичних елементів, не є чужорідним, непіддатливим асиміляції тілом, уведеним в суспільний організм; він являє собою звичайний елемент соціального життя». Див. «Les Regies de la Methode Sociologique», Paris, 1927, p. 86-89. ⁵ Ритуалізм такого роду може з'єднуватися з міфологією, раціоналізує ці дії таким чином, що вони зберігають видимість статусу засобів, однак головні зусилля робляться у напрямку суворого підпорядкування ритуалу, незалежно від раціоналізації. У цьому сенсі ритуал особливо охороняється в разі, коли така раціоналізація зовсім не має місця.Приймаються широкі заходи до забезпечення стабільності, в той час як до змін ставляться зневажливо. Вибір альтернативних способів поведінки суворо обмежується. Розвивається обмежене традиціями священне суспільство, що характеризується неофобіями⁶⁶ Боязнь новизни. - Прим. перекл.. Службовий психоз бюрократа може служити тут прикладом. Нарешті, є групи проміжного типу, в яких існує рівновага між цілями, визначеними культурою, і інституційними засобами. Ці групи характеризуються значною інтеграцією і відносною стабільністю, яка не перешкоджає змінам.

Ефективна рівновага між двома зазначеними фазами соціальної структури досягається доти, поки особи, що підкоряються обмеженням обох типів, отримують задоволення; йдеться про задоволення від досягнення певних цілей і про задоволення, що безпосередньо виникає від використання інституційно схвалюваних засобів досягнення цих цілей. Успіх у подібних урівноважених випадках складається з двох моментів. Успіх тут оцінюється в термінах результату і в термінах процесу, у термінах кінцевого виходу і в термінах діяльності. Постійне задоволення має протікати від участі самої по собі в конкурентному порядку та з випередження конкурента, оскільки зберігається конкурентний порядок. Випадкові жертви, пов'язані з інституціоналізованою поведінкою, повинні компенсуватися соціально апробованою винагородою. Розподіл статусів і ролей через змагання повинні організовуватися таким чином, щоб для будь-якої позиції в рамках установленого розподілом порядку існував позитивний фактор, який стимулює відповідність кожного своїй ролі і виконання зобов'язань, пов'язаних зі статусом. Тому що поведінка, котра відхиляється від норми може бути розцінена як симптом неузгодженості між обумовленими культурою устремліннями та соціально організованими засобами їх задоволення. соціальний поведінка суспільство культура

З типів груп, що формуються в результаті незалежних змін у співвідношенні двох фаз соціальної структури, нас цікавлять головним чином групи першого типу, саме ті, в яких непропорційно великий акцент ставиться на цілі. Це положення слід переформулювати в належній перспективі. Немає таких груп, в яких були б відсутні кодекси, що регулюють поведінку, однак існують розходження в ступені, в якому звичай, вдачі та інституційний контроль ефективно сполучаються з менш чітко визначеними цілями, які складають частину культурної основи суспільства. Емоційні переконання можуть групуватися навколо комплексу визнаних суспільством цілей, позбавляючи одночасно своєї підтримки визначені даною культурою засоби їх досягнення. Як ми побачимо далі, певні аспекти соціальної структури можуть породити протиправну і антисоціальну поведінку саме внаслідок розхожості, що надається значенню цілей і норм, які врегульовують їх досягнення. У крайніх випадках ці останні можуть бути настільки підірвані надмірним акцентом на цілях, що вибір способів поведінки буде обмежуватися тільки міркуваннями технічної доцільності. Внаслідок цього єдиним питанням, що має значення, стає питання про те, наскільки ефективні наявні засоби оволодіння соціально апробованими цінностями⁷⁷ У цьому зв'язку доречно згадати слова Елтона Мейо, перефразувавши назву добре відомої книги Тонн: «Насправді проблема полягає не в хворобі користолюбного суспільства; вона полягає в корисливості хворого суспільства» («Human Problems of an Industrial Civilization», New York, 1933, p. 153).

Мейо розглядає процес, за допомогою якого багатство стає символом соціального просування. Він вважає, що це є результатом соціальної аномії. Ми розглядаємо мету досягнення грошового успіху, роз'єднану із засобами її досягнення, в якості одного з елементів, що породжують аномію. Повний аналіз мав би включити в себе дослідження обох фаз цієї системи взаємозалежних змінних.. Спосіб, найбільш практичний з технічної точки зору, незалежно від того, законний він чи ні, отримує перевагу перед інституційно запропонованою поведінкою. Але в міру розвитку цього процесу інтеграція суспільства слабшає й розвивається аномія.

Так, якщо мова йде про атлетичне змагання, коли стремління до перемоги звільнене від дотримання інституційних правил і успіх оцінюється в термінах "виграшу", а не "виграш визначеним способом", використання незаконних, але технічно ефективних засобів одержує мовчазну санкцію. Кращому гравцеві футбольної команди супротивника нишком наноситься удар, борець, непомітно застосовуючи митецький, але незаконний прийом, виводить свого партнера з ладу; навчальні заклади, що потайки субсидують "студентів", чиї таланти майже цілком обмежені галуззю спорту⁸⁸ Малоймовірно, щоб вкорінені в індивідуальній свідомості норми повністю перестали існувати. У тій мірі, в якій вони продовжують бути присутніми, вони служать причиною внутрішніх напружень і конфліктів. Цей процес включає в себе певну ступінь урівноваження. Відкрита відмова від дотримання інституційних норм супроводжується прихованим збереженням їх емоційних корелятів. «Почуття провини», «свідомість гріха», «каяття совісті» представляють собою явні прояви цієї не знятої напруженості; символічна прихильність до номінально заперечуваних цінностей або прагнення до раціоналізації складають більш тонкий різновид зняття напруги..

Таким є мікрокосмічне відображення соціального макрокосмосу.

Зрозуміло, цей процес не обмежується сферою спорту. Процес, що своїм результатом має перебільшення значення мети, породжує справжню деморалізацію, тобто деінституціоналізацію засобів, притаманний багатьом групам⁹⁹ З причин, зазначених вище, «багатьом», але не всім тим групам, де відсутня інтеграція. Ті групи, де основна перевага віддається інституційованим засобам, тобто де вибір альтернатив вельми обмежений, характеризуються не аномією, а ритуалізмом., у яких відсутній досить високий ступінь інтеграції цих двох фаз соціальної структури. Надзвичайне значення в нашому суспільстві надається накопиченню багатства як символу успіху¹¹⁰ Гроші мають деякі особливості, що зумовлюють їх особливу придатність для того, щоб відігравати роль символу престижу, незалежного від інституційного контролю. Як підкреслює Саммел, гроші - річ надзвичайно абстрактна і безособова. Якби вони не були придбані - в результаті обману або інституційними засобами, - їх можна використовувати для купівлі тих же самих товарів і послуг. Анонімний характер культури великих міст, поєднуючись з цією особливістю грошей» призводить до того, що багатство, джерела якого можуть бути невідомі громаді, в якій живе плутократ, слугує символом суспільного становища.⁰, перешкоджає встановлення повністю ефективного контролю над використанням інституційно врегульованих способів придбання стану¹¹¹ Надання багатству значення символу успіху відбивається, можливо, у використанні поняття «фортуна» для позначення багатства. У цьому сенсі слово стало загальновживаним у кінці XVI століття (Спенсер і Шекспір). Подібне ж використання латинського fortuna стало помітним в першому столітті до нашої ери. Обидва ці періоди були відзначені просуванням до престижу і влади «буржуазії».¹. Обман, корупція, аморальність, злочинність, коротше кажучи, весь набір заборонених засобів стає все більш звичайним, коли значення, що надається стимульованій даною культурою меті досягнення успіху розходиться з інституційно координованим значенням засобів. Це положення має вирішальне теоретичне значення при аналізі доктрини, згідно з якою найчастіше антисоціальна поведінка виникає через біологічні потяги, що прориваються крізь обмеження накладені на людину суспільством. Різниця між цими двома концепціями - це різниця між вузько утилітарним тлумаченням, котре вважає, що людина ставить перед собою випадкові цілі, і аналізом, що виявляє обумовленість цих цілей характером основних цінностей даної культури¹¹² К. Davis, Mental Hygiene and the Class Structure, Psychiatry, 1, 1928, 62--63; Т. Раrsоns, The Structure of Social Action, New York, 1937, p. 59-60.². Навряд чи ми можемо зупинитися у цьому пункті. Якщо ми хочемо розглянути питання про соціальну ґенезу різних коефіцієнтів і типів поведінки, що відхиляється від норми, характерної для різних суспільств, ми повинні звернутися до інших аспектів соціальної структури. До цих пір ми змалювали три ідеальних типи соціального порядку, утворених різними типами зв'язку між обумовленими культурою цілями та засобами їх досягнення. Виходячи з цих типів обумовлених культурою зв'язків, ми виявляємо п'ять логічно можливих, альтернативних способів пристосування або адаптації індивіда до умов, що існують у суспільстві або групі-носії даної культури¹¹³ На цьому рівні відбувається взаємодія між двома розрізнюваними Едвардом Сапіром планами, а саме між обумовленими даною культурою типами поведінки і особистими навичками індивідуума. Див. його «Contribution of Psychiatry to an Understanding of Behavior in Society, American Journal of Sociology, 42, 1937, p. 862-870.³. Вони схематично показані у наступній таблиці, де (+), означає "прийняття", (-) - "усунення" і (±) - "відмова і заміна новими цілями та стандартами".

Таблиця.1

Перш ніж приступити до обговорення питання про зв'язок між цими альтернативними реакціями й іншими фазами соціальної структури, слід вказати, що особи можуть переходити від однієї альтернативи до іншої в міру залучення їх до різних видів соціальної діяльності. Ці категорії стосуються адаптації особистості до певної ролі за специфічних умов, а не до особистості в цілому. Аналіз розвитку цього процесу в різних сферах поведінки ускладнив би проблему настільки, що ми не змогли б розглянути її в рамках даної роботи. У зв'язку з цим ми зосередимо нашу увагу насамперед на економічній діяльності у широкому сенсі, на "виробництві, обміні, розподілі та споживанні товарів і послуг" в нашому конкурентному суспільстві, в якому багатство набуло символічного значення найвищого ступеню. Наше завдання полягає в тому, щоб розкрити деякі фактори, які мають вплив на індивіда, з тим щоб змусити його вдаватися до деяких із цих логічно можливих альтернативних реакцій. Вибір цих реакцій, як ми побачимо, далеко не випадковий. У будь-якому суспільстві пристосування типу I (підпорядкування, обумовлене культурою, цілями і засобам) є найбільш звичайним і поширеним. Якби справа йшла інакше, було б неможливо підтримувати стабільність і спадкоємність суспільства. Складна конфігурація устремлінь, як складова основа кожного соціального порядку, знаходить своє зовнішнє вираження в модальному поводженні членів цього суспільства, які підпадають під першу з наведених категорій. Поведінка в рамках загальновизнаної ролі, орієнтована на досягнення основних цінностей групи, є швидше правилом, а не винятком. Вже цей факт сам по собі дозволяє нам говорити про сукупність людей як про групу або суспільство.

Навпаки, пристосування типу IV (заперечення цілей і засобів) зустрічається найрідше. Люди, які "пристосовані" (або не пристосовані) у цьому сенсі, перебувають, чітко кажучи, в суспільстві, однак вони не належать до нього. У соціологічному сенсі вони є справжніми "чужинцями". Не поділяючи загальну орієнтацію, вони можуть бути віднесені до числа членів даного суспільства чисто фіктивно. Під цю категорію підпадають деякі види активності психопатів, психоневротиків, осіб, які страждають хронічними психічними розладами, вираженими у відході від реального світу у внутрішній світ хворобливих переживань, паріїв, відщепенців, гультіпак, бурлак, хронічних алкоголіків і наркоманів¹¹⁵ Звісно, що це положення носить еліптичний [що неповністю обхоплює явище. - Ред.] характер. Цього роду особи можуть мати деяку орієнтацію відносно цінностей своїх особливих диференційованих угруповань у межах більш широкого загалу або, частково, суспільства, що дотримується загальновизнаних цінностей. У тій мірі, в якій це відбувається, їх поведінка не може бути віднесено до типу IV («пасивного заперечення»). Наприклад, даний Нельсом Андерсоном опис поведінки і установок гультіпаки нероби може бути легко перебудовано в термінах нашої аналітичної схеми. Див. «The Hobo», et passim, Chicago, 1923, p. 93-98.⁵. Ці особи в деяких сферах діяльності відмовляються від заданих культурою цілей, доходячи в полярному випадку до повного заперечення цілеспрямованої діяльності, а їх пристосування не узгоджується з інституційними нормами. Це не означає, що в деяких випадках джерелом їх поведінкового пристосування не є частково та сама соціальна структура, яку вони по суті справи відкинули, а також що їх існування в межах соціальної зони саме по собі не складає проблем для населення, орієнтованого на загальновизнані цінності.

Подібного роду "пристосування" має місце, оскільки йдеться про структурні джерела, у разі, коли цілі культури і інституційналізовані засоби їх досягнення повністю засвоєні особою й отримують з її боку позитивну емоційну й високу соціальну оцінку, однак інституціоналізовані способи, що дають відому можливість досягнення цих цілей, недоступні для цієї особи. У подібних ситуаціях виникає психологічний конфлікт двоякого роду, оскільки моральний обов'язок дотримання інституційних засобів вступає в протиріччя з тиском, що змушує вдатися до незаконних засобів (здатних забезпечити досягнення мети), і з огляду на те, що особа не має можливості використовувати законні і ефективні засоби. Конкурентний порядок підтверджується, проте індивідуум, що зазнав невдачі і постав перед непереборною перешкодою, якщо не може справитися з цим порядком, випадає з нього. Поразництво, квієтизм і самоусунення проявляються в психологічних механізмах втечі від дійсності, і неминуче ведуть до "втечі" від пред'явлених суспільством вимог. Це результат постійних невдач у прагненні досягти мети законними засобами і нездатності вдатися до незаконних способів внаслідок наявності внутрішньої заборони і інституціоналізованого примусу, причому в ході цього процесу вища цінність успіху як мети ще не відкинута. Конфлікт вирішується шляхом усунення обох елементів впливу - як цілей, так і засобів. Втечу завершено, конфлікт усунутий, індивідуум пристосувався до вимог суспільства.

Слід зауважити, що у випадках, коли невдача пов'язана з недоступністю ефективних інституційних засобів досягнення економічного або якого-небудь іншого високо цінного "успіху", можливі також пристосування типу II, III і V (нововведення, ритуалізм і заколот). Результат буде визначатися конкретними рисами особистості і тим самим конкретної культурної характеристики. Неадекватне пристосування особи до вимог суспільства може мати своїм результатом реакцію типу інновації, через яку конфлікт і переживання, пов'язані з невдачею у досягненні мети, усуваються шляхом відмови від інституційних засобів і збереження прагнення до досягнення успіху; крайня ступінь засвоєння інституційних вимог веде до ритуалізму, за якого мета відкидається, якщо знаходиться за межами досягнення, однак підпорядкування звичаям продовжує підтримуватися; заколот має місце у випадку, коли результатом невдачі або обмеженості перспектив є звільнення від пануючих стандартів, що веде до спроби ввести "новий соціальний порядок".

Предметом нашої уваги в даному випадку є незаконне пристосування. Воно пов'язане з використанням загальновизнаних, заборонених, але часто ефективних засобів досягнення щонайменше видимості обумовленого культурою успіху - багатства, влади і тому подібного. Як ми вже бачили, такого роду пристосування зустрічається у випадку, коли особа сприйняла визначені культурою акценти на цілі досягнення успіху, при цьому не засвоїла в повній мірі приписувані мораллю норми, котрі скеровують вибір засобів досягнення цього успіху, У зв'язку з цим постає питання: які фази нашої соціальної культури зумовлюють вибір особою подібного способу пристосування? Ми можемо досліджувати конкретний приклад, плідно проаналізований Ломаному¹¹⁶ J.D.Lоhmаn, The Participant Observer in Community Studies, American Sociological Review, 2, 1937, p. 890--898.⁶; в ньому міститься ключ до вирішення цього питання. Ломан показав, що спеціалізована зона пороку¹¹⁷ Мається на увазі район публічних, гральних будинків, і т. п. - Прим. ред.⁷ в північному предмісті Чикаго являє собою, "нормальну" реакцію на ситуацію, за якої засвоєний обумовлений культурою акцент на досягнення грошового успіху, але дуже мала можливість використовувати для досягнення цього успіху загальновизнані й узаконені засоби. Для проживаючих у цій зоні осіб, можливість вибору занять майже повністю обмежена областю фізичної праці. Якщо врахувати презирство, з яким у системі нашої культури відносяться до фізичної праці, і його корелят - престижу інтелігентної праці, стане ясно, що результатом такої ситуації є прагнення до інновації. Обмеження можливостей областю некваліфікованої праці і пов'язаний з цим низький дохід не можуть конкурувати в рамках загальновизнаних стандартів досягнення успіху з високим доходом, пов'язаним з експлуатацією організованого пороку.

У цій ситуації є два важливих моменти.

По-перше, така антисоціальна поведінка у відомому сенсі "викликається до життя" деякими загальновизнаними цінностями культури й класовою структурою, сполученою з різним доступом до законних можливостей, що додає престижу досягненню обумовлених культурою цілей. Відсутність високого ступеня інтеграції між засобами і цілями, як елементами культури" і дана класова структура, взяті разом, сприяють більшій частоті проявів антисоціальної поведінки в таких групах. Не менше значення має і друге положення. Звернення до першої з можливих реакцій, а саме до використання законних зусиль, обмежується тим фактом, що реальне просування у бік досягнення символів успіху по загальновизнаних каналах всупереч обстоюваній нами ідеології відкритих класів¹¹⁸ Змінювана в ході історії роль цієї ідеології є корисним об'єктом вивчення. Колись стереотип «кожен посильний може стати президентом» більш-менш узгоджувався з фактами. Такого роду вертикальна мобільність була тоді, ймовірно, більш звичною, ніж тепер, коли класова структура стала більш жорсткою див., прикл. I на стор 309.)! Але і тепер ця ідеологія продовжує існувати, можливо, тому, що вона все ще виконує корисну роль для збереження status quo. У тій мірі, в якій вона приймається «масами», вона являє собою корисну приманку для тих, хто, якби була віднята ця втішна надія, міг би збунтуватися проти всієї існуючої структури. Нині ця ідеологія використовується для зменшення ймовірності пристосування типу V. Коротше кажучи, роль цієї ідеї змінилася: з більш-менш правильної емпіричної теореми вона перетворилася на ідеологію в тому сенсі, як її розуміє Маннгейм.⁸, є відносно рідкісним і скрутним для тих, кому заважає недостатня формальна освіта і мізерні економічні ресурси. Домінуючий вплив існуючих у групі стандартів успіху приводить, внаслідок цього, до поступового витіснення законних, однак часто-густо неефективних спроб його досягнення і до все більшого використання незаконних, але більш-менш ефективних засобів аморального і злочинного характеру. Вимоги культури, які пред'являються до особи в подібному випадку, несумісні між собою. З одного боку, від неї вимагають, щоб вона орієнтувала свою поведінку в напрямку накопичення багатства, з іншого - їй майже не дають можливості зробити це інституційним способом.

Результатом такої структурної непослідовності є формування психопатичної особистості і (або) антисоціальна поведінка, і (або) революційна діяльність. Рівновага між обумовленими культурою засобами і цілями стає досить нестійкою у міру того, як посилюється акцент на досягненні цілей будь-якими засобами, що має значення для престижу. У цьому контексті Каноні втілює тріумф аморального інтелекту над запропонованим нормами моралі "банкрутством", коли канали вертикальної мобільності закриті або звужені¹¹⁹ Є все більше доказів того (хоча жодне з них не є остаточним), що наша класова структура стає більш жорсткою, а вертикальна мобільність зменшується. Тоссіг і Джослін дійшли висновку, що керівники американського бізнесу все в більшій мірі рекрутуються з вищих верств суспільства. Лінди також встановили, що для представників робочого класу в Міддлтауні «зменшилися шанси на просування». Очевидно, що ці об'єктивні зміни важливі не тільки самі по собі; суб'єктивна оцінка ситуації особою є головним з факторів, що визначають реакції. Поки що важко сказати, якою мірою класи, що знаходяться в найбільш несприятливих умовах, усвідомили ці зміни у сфері соціальної мобільності, однак Лінди представили показовий в цьому відношенні матеріал. Автор цих рядків вважає доречним нагадати в цьому зв'язку про те, що все частіше з'являються карикатури, котрі розповідають в трагікомічному тоні про те, що «мій старий каже, що не кожен може бути президентом. Він каже, що знайти постійну роботу на три дні на тиждень теж непогано».⁹ в суспільстві, яке високо оцінює економічне процвітання і соціальний поступ для всіх своїх членів²²⁰ У цьому відношенні значний теоретичний інтерес становить роль негрів. Деякі елементи негритянського населення засвоїли такі цінності домінуючої касти, як грошовий успіх і соціальне висування, проте вони також усвідомлюють, що в даний час соціальне просування для них майже повністю обмежене рамками їх власної касти. Тиск, який чиниться на негрів, який в іншому випадку виникав би від згадуваних нами структурних неузгодженостей, не є, отже, ідентичним з тим, який здійснюється на нижчі класи білого населення. См. К. Davis, op. cit, p. 63; J. D про 1-lard, Caste and Class in a Southern Town, New Haven, 1936, p. 66 ff; D. Young, American Minority Peoples, New York, 1932, p. 581.⁰.

Це останнє положення має першорядну важливість. З нього випливає, що якщо ми хочемо зрозуміти соціальні причини антисоціальної поведінки, то поряд з особливим акцентом на грошовому успіху, слід враховувати й інші фази соціальної структури. Багато випадків поведінки, що відхиляється від норми, породжуються не просто відсутністю можливостей або перебільшеним підкресленням значення грошового успіху. Порівняльна жорсткість класової структури, феодальний або кастовий порядок можуть обмежувати можливості подібного роду далеко за межами того, що має місце в американському суспільстві сьогодні. Антисоціальна поведінка набуває значні масштаби тільки тоді, коли система культурних цінностей звеличує, фактично вище всього, визначені символи успіху, загальні для населення в цілому, в той час як соціальна структура суспільства жорстко обмежує або повністю усуває доступ до апробованих засобів оволодіння цими символами для більшої частини того ж самого населення. Іншими словами, наша ідеологія рівності по суті справи спростовується існуванням груп і індивідуумів, котрі не беруть участь у конкуренції для досягнення грошового успіху. Одні й ті ж символи успіху розглядаються в якості бажаних для всіх. Вважається, що ці цілі перекривають класові відмінності, не обмежені ними, проте насправді соціальна організація обумовлює існування класових відмінностей у ступені доступності цих загальних для всіх символів успіху. Невдачі й подавлені устремління ведуть до пошуків шляхів для втечі з культурно обумовленої нестерпної ситуації; або бажання" не отримавши ролі задоволення, можуть знайти вираження в незаконних спробах опанувати домінуючими цінностями²²¹ Психічні координати цих процесів почасти встановлені експериментальними даними, що стосуються Anspruchsniveaus [рівнів намірів. - Ред.] і рівнів виконання. Див К-Lewin, Vorsatz, Wille und Bedurfnis, Berlin, 1926; N.F. Иоppe, Erfolg und Misserfolg, PsycHot. Forschung, 14, 1930, p. 1-63; J.D.Frank, Individual Differences in Certain Aspects of the Level of Aspiration, American Journal of Psychology, 47, 1935, p. 119-128,¹. Характерне для Америки надання надзвичайного значення грошовому успіху і культивування честолюбства у всіх приводять таким чином до виникнення перебільшених тривог, ворожості, неврозів і антисоціальної поведінки.

Цей теоретичний аналіз можна поширити на пояснення мінливих співвідношень між злочинністю і бідністю²²² Стандартні підручники кримінології містять підсумовані дані з цього питання. Наша аналітична схема може служити для пояснення деяких теоретичних протиріч, зазначених П. Сорокіним. Наприклад, «не завжди і не скрізь рівень злочинності високий серед бідняків ... у багатьох бідних країнах рівень злочинності нижче, ніж у багатих країнах. Економічне зростання, що мало місце в другій половині XIX і на початку XX століть, не супроводжувалося зниженням злочинності». Див P. A. Sогоkin, Contemporary Sociological Theories, New York, 1928, p. 560-561. Вирішальним є, однак, та обставина, що в умовах різних соціальних структур бідність, як ми побачимо, має різну соціальну значимість. Отже, було б невірно очікувати на лінійну кореляцію між злочинністю і бідністю.².

Бідність не являє собою ізольованої змінної. Вона включена в комплекс взаємозалежних змінних соціального та культурного характеру. Розглянута в такому контексті, бідність представляється у зовсім іншому аспекті. Бідність як така і супутнє їй обмеження можливостей самі по собі недостатні для того, щоб зумовити помітне підвищення коефіцієнта злочинної поведінки. Навіть часто згадувана "бідність серед достатку" не веде з необхідністю до такого результату. Тільки в тій мірі, в якій убогість і пов'язані з нею негаразди в конкурентній боротьбі за оволодіння цінностями, схваленими культурою для всіх членів даного суспільства, пов'язані з сприйняттям обумовленого культурою акценту на значення грошових накопичень як символу успіху, антисоціальна поведінка представляє собою "нормальний" результат. Так, з бідністю в набагато меншому ступені пов'язана злочинністю в південно-східній Європі, ніж у Сполучених Штатах. Можливості вертикальної мобільності в цих зонах Європи, очевидно, нижчі, ніж у нашій країні, так що ні бідність сама по собі, ні її поєднання з обмеженістю можливостей не достатні для пояснення відмінностей у кореляціях. Тільки в тому випадку, якщо ми будемо розглядати всю конфігурацію, утворену бідністю та обмеженістю можливостей, а також загальну для всіх систему символів успіху, ми зможемо пояснити, чому кореляція між бідністю і злочинністю в нашому суспільстві вища, ніж в інших суспільствах, де жорстка класова структура поєднується з різними для кожного класу символами просування.

Таким чином, у суспільствах, подібних нашому, тиск, здійснюваний прагненням до успіху, пов'язаному із завоюванням престижу, призводить до усунення ефективних соціальних обмежень у виборі заходів, застосовуваних для досягнення цієї мети. Доктрина "мета виправдовує засоби" стає провідним принципом діяльності у разі, коли структура культури зайво перевищує мету, а соціальна організація зайво обмежує можливий доступ до апробованих засобів її досягнення. Іншими словами, положення такого роду і пов'язана з ним поведінка відображає недостатність координації, існуючої в системі культури. Результати недостатньої інтеграції в цій області очевидні в сфері міжнародних відносин. Акцент на національній могутності не сполучається належним чином з незадовільною організацією законних, тобто певних і прийнятих в міжнародному масштабі засобів досягнення цієї мети. Результатом цього є тенденція до анулювання міжнародного права; договори стають клаптем паперу, "неоголошена війна" служить технічною плутаниною, бомбардування цивільного населення отримує раціональне обґрунтування²²³ Див. M.W. Royse. Aerial Bombardment and the International Regulation of War. New York, 1928.³ абсолютно так само, як в подібній же ситуації у суспільстві розширюється застосування незаконних засобів у взаєминах між окремими особами.

Описаний нами соціальний порядок з неминучістю породжує це "прагнення до розпаду". Тиск, який чиниться цим порядком, діє в напрямку випередження конкурентів. Вибір засобів у межах інституційного контролю продовжує існувати доти, поки емоції, що підтримують систему конкуренції, тобто виникають з усвідомлення можливості випередити свого конкурента і тим самим викликати сприятливу реакцію з боку інших, поширюються на всі галузі людської діяльності, а не зосереджені виключно на досягненні кінцевого результату. Для підтримки стабільності соціальної структури необхідний рівномірний розподіл емоцій у відношенні складових її частин. Коли відбувається зрушення від задоволення самим процесом змагання убік стурбованості майже виключно успіхом у цьому змаганні, виникає напруга, що призводить до виходу з ладу регулюючої структури²²⁴ Оскільки предметом нашого розгляду є соціально-культурні аспекти цієї проблеми, психологічні кореляти порушені у статті лише побічно. Про психологічних аспектах цього процесу див.: K. Horney. The Neurotic Personality of Our Time, New York, 1937.⁴. Разом з применшенням в результаті цього ролі інституційних імперативів виникає ситуація, схожа на ту, яку утилітаристи помилково вважають типовою для суспільства в цілому, коли розрахунок на очікувану вигоду і страх перед покаранням є єдиними результатами. У такого роду ситуації, як зауважив Гоббс²²⁵ Гоббс - английский философ (1588 -- 1679).-- Прим. ред.⁵, насильство і обман стають єдиними чеснотами зважаючи на їх відносну ефективність для досягнення цілей, які для нього, звичайно, не виникали з системи культури,

Слід мати на увазі, що подані вище міркування викладені не в плані моралізації. Які б не були почуття автора або читача відносно етично бажаної координації цілей і засобів, як фаз соціальної структури, слід погодитися з тим, що недостатність такої координації веде до аномії. Оскільки однією з найбільш загальних функцій соціальної організації є створення основи для прогнозованого та регулювання поведінки людей, ефективність цієї функції все більше обмежується в міру того, як роз'єднуються зазначені елементи соціальної структури. У крайніх випадках прогнозованість повністю зникає і настає те, що з повною підставою можна назвати культурним хаосом або аномією.

Наш виклад, будучи коротким, разом з тим є і неповним. У нього не включено вичерпний розгляд різних структурних елементів, що привертають особу до тієї, а не до іншої альтернативних реакцій з числа можливих; не відкидаючи значення, ми залишили без розгляду фактори, що визначають конкретний розподіл цих реакцій; тут не були перераховані різні конкретні реакції, утворені комбінаціями специфічних величин, аналітичних змінних; ми опустили або лише побічно торкнулися питання про соціальні функції незаконних реакцій; ми не використали повною мірою "пояснювальні можливості" нашої аналітичної схеми шляхом дослідження більшого числа змінних, котрі показують у різних групах частоту поведінки, що відхиляється від норми і підкоряється правилам; в статті не було приділено достатньої уваги бунтівній поведінці, яка прагне до радикальної зміни соціального устрою; тут не було досліджено значення, яке конфлікт між нормами різних культур має для аналізу роз'єднання між обумовленими культурою цілями і інституційними засобами. Ми вважаємо, однак, що ці та інші суміжні проблеми можуть бути, піддані плідному аналізу на основі цієї схеми.

Література

1. (Мертон Р. Социальная структура и аномия // Социология преступности (Современные буржуазные теории) Москва, 1966. Перев. с франц. Е. А. Самарской. Редактор перевода М.Н. Грецкий. Изд-во "Прогресс".)

2. Джерело доступу: http://conflictology.nm.ru/books/the_concept_of_anomy_merton.html

Размещено на Allbest.ru