Сучасні методологічні підходи до вивчення історії вітчизняної філософської думки епохи бароко

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасні методологічні підходи до вивчення історії вітчизняної філософської думки епохи бароко

Дослідження історії української філософської традиції залишається актуальним протягом останніх десятиліть. Вітчизняна наука виробила ряд методологічних підходів, що плідно застосовуються при вивченні історії української філософської думки. Разом з тим в українській історико-філософській науці, ще існує ряд проблемних питань, які потребують свого особливого підходу і, відповідно, розвитку методологічної бази досліджень. Зокрема, до кола «проблемних» належить питання щодо способів включення до історико-філософського дискурсу навколо-філософських джерел (проповіді, морально-богословські трактати, вірші і т. п.) за якими доводиться вивчати філософську думку домодерного та ранньомодерного періодів. Особливо це стосується філософської думки епохи бароко, коли закладалися не тільки основи української професійної філософії (яка щойно почала викладатися в навчальних закладах на теренах України), а й взагалі - національної ідентичності та неповторне обличчя української культури, які й досі несуть на собі відбиток «бароковості». Без ретельного дослідження цієї епохи, що потребує свого власного «ключа розуміння», вітчизняна історія філософської думки буде переобтяжена «білими плямами», що недопустимо при нагальній необхідності створити цілісну картину розвитку української духовної культури на тлі європейського культурного простору. Тож, розвиток методології досліджень історії української філософської думки та духовної культури залишається актуальним.

До методологічних проблем дослідження історії української філософської думки, в тій чи іншій мірі, звертався ряд вітчизняних дослідників: Д. Чижевський, В. Нічик, В. Горський, С Кримський, М. Ткачук, Я. Стратій, М. Кашуба, Л. Довга, С. Йосипенко та ін. Проте, згадані автори в основному з критичного аналізували попередні методологічні підходи та зосереджувались на обґрунтуванні власного бачення окремої проблеми свого дослідження, не звертаючись до комплексного аналізу всіх наявних підходів до історії вітчизняної філософської думки. Тож, згадані дослідники розкривали методологічне підґрунтя якоїсь специфічної сфери історико - філософської науки не вдаючись до її комплексного дослідження. Прикладом комплексного вивчення методологічних концепцій дослідження історії української філософії є праці С Руденка, в яких ґрунтовно розглядаються основні сучасні методологічні підходи до історії вітчизняної філософської думки.

Проте, на жаль в цих вагомих для вітчизняної історико-філософської науки дослідженнях не міститься вичерпної картини розвитку української історико-філософської методології. Зокрема, в них не враховано культурологічний та ціннісний підходи, що отримали розвиток порівняно недавно. В даній статті ми маємо намір порушити питання про основні методологічні перепони, що виникають перед дослідником вітчизняної історії філософської думки та намітити єдину систему сучасних методологічних підходів до вивчення історії української філософської традиції.

Метою нашого дослідження є огляд сучасних методологічних підходів до вивчення історії вітчизняної філософської думки. При досягненні даної мети ми намагатимемось реалізувати ряд завдань: проаналізувати методологічні труднощі, що виникають при вивченні історії вітчизняної філософської думки; розглянути основні підходи до дослідження історії української філософської думки; виокремити найбільш перспективний підхід з огляду можливості його застосування при вивченні філософської думки українського бароко.

При вивченні української філософської культури дослідникам доводиться враховувати ряд її особливостей. Серед таких особливостей, наприклад, тісний зв'язок з літературою, мистецтвом, релігією та іншими формами духовної культури, на що неодноразово вказували такі дослідники, як Д. Чижевський, В. Горський, С. Кримський та ін. При вивченні історії вітчизняної філософської традиції, врахування такого зв'язку допомагало створити загальну картину «українського способу філософствування» та розширити в ретроспективному напрямку межі його історичної тяглості.

Проблема визначення наукових підходів до українського філософського простору XVII ст. обтяжується специфікою джерельної бази, яка має здебільшого релігійний характер (проповіді, трактати для сповідників, полемічні твори…). Такі, не специфічно філософські джерела породжують ряд труднощів методологічного та концептуального характеру. Так, необхідність розмежування богословських і філософсько-значущих ідей ставить вимогу обізнаності дослідника не лише у філософському процесі, але й у богословських «тонкощах». Також, необхідним є врахування широкого контексту створення цих джерел, які носять здебільшого компілятивний характер. До того ж, історик вітчизняної філософії епохи бароко вже на початковому етапі стикається з проблемою легітимізації своїх досліджень, адже за релігійною оболонкою досить важко буває розгледіти філософську складову.

Ця обставина породила певні стереотипи щодо тлумачення й підходу до вивчення історії української філософії. З часом ці уявлення породили ряд загальних трактувань феномену українського філософського процесу епохи бароко.

До таких шаблонів, насамперед, належить уявлення про певну «незрілість» української філософії, особливо в до модерний чи ранньомодерний період. Хоча, тісний зв'язок філософії та релігії не суперечить загальноєвропейському контексту філософського процесу (в цей час продовжує розвиватися «друга схоластика»), на що вже справедливо вказував ряд дослідників [1]. Проте, через загальну звичку бачити у XVII столітті епоху Декарта, Спінози, Бекона., «київський візантинізм» виглядає на цьому тлі доволі «блідо». Як наслідок, рядом дослідників було здійснено намагання представити цей факт як певну «самобутню» особливість (існування її як «любомудрія» чи філософської думки) (В. Горський, С. Кримський). Таке тлумачення міцно увійшло у вітчизняну історико-філософську науку та й досі залишається концептуальною основою багатьох досліджень.

Іншим підходом є, відкидання (звісно, із певними застереженнями) існування в Україні національної філософії як такої або філософії в її «чистому» вигляді, принаймні до часів Григорія Сковороди чи академічної філософії ХІХ ст. Хоча, остання точка зору, стверджуючи відсутність професійної національної філософії, не заперечує наявність певних паростків філософського мислення та обмеженого функціонування філософії у вигляді академічних курсів, що були вітчизняною обробкою «чужого» досвіду.

Останнім часом було здійснено ряд спроб класифікувати основні підходи до вивчення історії української філософії. До таких спроб належить дослідження С. Руденка. На думку автора, сучасні методологічні підходи до вивчення історії української філософії можна поділити на п'ять основних напрямів: описова (дискриптивна) модель; історико-філософське українознавство (В. Горський, М. Ткачук, В. Гусєв, Я. Стратій); тематично-персональна концепція історії філософії України (В. Лісовий, М. Русин, І. Огородник, Н. Мозгова, В. Нічик, Я. Стратій, С. Бондар та ін.); «історіографія історії філософії» (Ю. Кушаков, В. Горський, В. Табачковський, І. Фицик та ін); «філософія історії української філософії» (С. Йосипенко) [2: 53]. Сам С. Руденко пропонує як основний підхід до вивчення історії української філософії метод раціональної реконструкції (до якого тяжіють всі недискриптивні напрямки) доповнений методом реконструктивної рефлексії.

Ці підходи, на нашу думку, не суперечать погляду на феномен української філософії епохи бароко, як на частину духовної культури. Це дозволяє нам говорити не тільки про філософію чи філософську думку, а й про філософську культуру. Підхід до вивчення історії вітчизняної філософії через призму поняття філософської культури може нам допомогти врахувати всю динаміку філософського процесу та різні його прояви, навіть ті, що не зовсім відповідають сучасним академічним уявленням про філософствування. В українській філософській науці помітний внесок у розробку культурологічного підходу до вивчення філософських проблем та історії філософської думки зробили В. Горський [3], М. Ткачук [4] та ін. В їх дослідженнях даний підхід вже довів свою наукову цінність. Проте в цій царині присутній ряд проблемних моментів, що потребують уточнення.

Складність цього явища полягає насамперед в тому, що філософська культура формується під впливом цілого комплексу явищ, які мають, як філософський, так і суспільний, економічний, політичний та інший характер. Так, на формування філософської культури впливають: стан розвитку філософії (традиція, школи, філософська спільнота), зовнішні філософські впливи, перелік доступних та санкціонованих традицією філософських джерел тощо. Також важливими є «поза філософські» фактори соціокультурного характеру: інституціональні (наприклад, наявність закладів освіти з викладанням курсу філософії, підтримка держави, меценатів, церкви); економічні (матеріальна база функціонування філософського процесу, наявність та швидкість шляхів сполучення, стан друкарської справи, вартість та доступність літератури); соціальні (наявність суспільної потреби у філософії, престижність статусу «філософа»); політичні (стан війни або миру, політика держави у царині освіти та науки, цензура); особистісні (суб'єктивно-психологічні, біографічні особливості учасників філософського процесу) та міжособистісні (наявність/відсутність комунікації між філософами і школами, її інтенсивність); інші фактори дотичні до функціонування філософії.

Також, немає єдиного визначення самого поняття філософська культура, яка залежно від контексту може трактуватися в декількох значеннях. В історико-філософській науці поняття філософської культури належить до широковживаних.

Увагу на поняття філософської культури та різні аспекти його тлумачення звертають Г. Тульчинський [5], М. Фоміна [6], А. Івін [7], В. Чернікова [8]. Саме ж вивчення філософської культури розвивається в межах філософії, проте носить міждисциплінарний характер, тісно переплітаючись зі сферами культурології, психології, лінгвістики тощо. Досить широко дане поняття використовується у сучасній компаративістиці, що включає в себе вивчення механізмів взаємодії різних типів філософських культур через діалог та співробітництво [8].

Відповідно до культурологічного підходу філософія є інтегратором культури, у якому відображається процес пристосування культури до змін, що відбуваються в суспільстві, водночас філософія не може задовольнятись якимось одним способом освоєння дійсності [6].

Як справедливо зазначає Г. Тульчинський, «Філософія, подібно до Протея, здатна приймати найрізноманітніші, несхожі одне на одне обличчя. Вона настільки ж різноманітна, як і шляхи людського самовизначення… Тому навряд чи обґрунтованими є претензії якогось одного способу філософствування на виключність та загальну значимість. До такого висновку призводить розгляд навіть суто зовнішніх форм побутування філософії…» [5: 75].

Такий філософсько-культурологічний підхід дозволяє нам розглядати з точки зору історико - філософського дослідження не тільки джерела, що мають відношення до професійної філософії, але й широкий спектр неспецифічно філософських джерел, якими в основному й представлена українська думка епохи бароко. Адже філософська культура обіймає не тільки високий академічний рівень філософських дискусій або лекційних курсів, але й відображення філософського знання, ідей, понять у богословських працях, живописі, поезії та на рівні публічного простору (нормативних актах, листах, проповідях тощо). При чому, такий підхід не виводить нашу увагу поза спектр філософського мислення, адже «при всій різноманітності своїх форм філософія - на рідкість цілісна нормативно-ціннісна система культури» [5: 71]. Тобто вивчаючи відображення філософської культури на матеріалах нефілософських джерел, ми залишаємось в царині філософії, адже досліджуємо її невід'ємну складову та потужний фактор розвитку самої філософії - філософську культуру доби.

Головним в цьому дослідженні є не статус джерела, а філософська значимість ідей та понять, що в ньому представлені. Також таке дослідження здатне дати нам уявлення про особливості функціонування елементів філософської культури поза академічним середовищем на масовому рівні культури. Адже, незважаючи на всю елітарність філософського світогляду, його здобутки проявляються в усіх сферах культури, так чи інакше стаючи надбанням мас.

Історико-філософський статус такого дослідження підсилюється історичним аспектом самого поняття філософська культура. Адже культура, як і філософія носить історичний характер. Через це, як зазначає М. Фоміна, «говорити про філософську культуру необхідно лише з позиції часу. Вона акумулює, аналізує, осмислює досягнуте. Тому історичні досягнення філософської думки попередніх епох складають світоглядне ядро філософської культури, що дає підґрунтя говорити про історико - філософський аспект філософської культури» [6]. Тобто, ми можемо говорити про різні історичні типи філософської культури, що зміняли одне-одне в процесі розвитку філософії. Кожна епоха визначає рівень культури філософствування, через що оцінювати філософський процес минулого виключно через призму сучасного навряд чи є коректним. Адже те, що зараз здається нефілософським, могло мати таке значення для філософської культури минулого.

Як зазначає А.А. Івін, «кожна історична епоха дивиться на світ своїми очима. Вона намагається, при цьому, відкрити своє нове розуміння та осмислення цього світу, користуючись специфічною системою інтелектуальних координат. Стиль мислення являє собою складну, ієрархічно впорядковану систему прихованих домінант, зразків, принципів, форм та категорій теоретичного осягнення світу» [7]. Тож і тут ми спостерігаємо уявлення про філософську культуру в її історичному аспекті, як про модель мислення притаманну певній епосі, перелік проблемних питань, способів відповіді на них, форм вираження філософського знання тощо.

Проте, у поняття філософська культура присутній ще один вагомий аспект - індивідуалістичний, адже філософська культура завжди має своїх носіїв - мислителів-інтелектуалів, які творять в межах цієї культури будучи одночасно її продуктом та творцями і виразниками. На думку М. Фоміної, філософська культура особистості передбачає засвоєння філософських знань, оволодіння досвідом філософського осягнення дійсності, філософським мисленням (однією з рис якого є діалогічність), а також набуття вміння філософського вираження, тобто філософської мови [6]. Останній аспект індивідуальної філософської культури (володіння та вживання філософської мови) є, на нашу думку, головним маркером причетності інтелектуала до філософського процесу через систему освіти, філософські дискусії, читання філософських текстів, що було б неможливим без обізнаності у спеціальних філософських поняттях та термінах.

Таким чином, ми можемо говорити про філософську культуру, як про різновид духовної культури, конкретно-історичний стиль філософського життя певної епохи (з усіма формами функціонування філософії) та особистісну приналежність до філософської спільноти й процесу філософствування, головними ознаками якої є наявність елементів філософського мислення, знань та філософської мови у текстах мислителя-інтелектуала. В свою чергу, статус філософської культури, як складової філософії, філософського процесу та вагомого чинника його протікання, вводить дослідження її історії до поля зору історико-філософської науки.

Цей підхід, має бути доволі плідним при дослідженні спадщини інтелектуалів, статус яких як філософів є невизначеним, проте у писемній спадщині яких наявна потужна філософська складова яка потребує свого дослідження.

Окремої уваги, заслуговує ціннісний підхід до вивчення історії української філософії епохи бароко, а також тісно пов'язана з ним історія філософських понять, що як жанр розвивалася за Заході Г. Гадамером [9], а останнім часом апробується в галузі досліджень історії української філософії (зокрема в дослідженнях Л. Довгої [10]). У цих дослідженнях, які «розташовані на межі філософії, історії культури та лінгвістики, йдеться про те, аби мову, якою писали свої тексти українські інтелектуали ранньо - модерної доби, витлумачити (розкрити) не в сучасних категоріях, а згідно із смислами, притаманними певним словам / поняттям/термінам саме у XVII-XVIII ст.».

Даний підхід досить сильно перекликається з культурологічним, який, як вже було зазначено, надає вагоме значення філософському лексикону, як елементу філософської культури епохи та особистості інтелектуала. Тож обидва згадані підходи можуть бути інтегрованими при вивченні історії вітчизняної філософської культури.

Таким чином, до головних проблемних питань методологічного характеру, що виникають при дослідженні української філософської думки належать: врахування характерних рис розвитку вітчизняної філософської традиції (зв'язок з релігією, літературою, мистецтвом та ін.); великий корпус навколо-філософських джерел, за якими вивчається вітчизняна філософська думка; певні застарілі стереотипи щодо вітчизняної філософської культури які наразі сприймаються багатьма дослідниками як самоочевидні істини, проте, скоріше, створюють перепони для глибшого пізнання української філософської думки ніж сприяють розумінню проблеми.

Вітчизняна історико-філософська наука виробила низку методологічних підходів, що враховують різні аспекти, важливі при дослідженні історії розвитку української філософської думки. Одним з найперспективніших, на нашу думку, підходів є культурологічний, що розглядає історію вітчизняної філософської думки як частину розвитку духовної культури. Цей підхід оперує поняттям філософська культура, яке враховує різні способі функціонування філософського знання й форми протікання процесу філософствування. Такий погляд може бути продуктивним при вивченні української філософської традиції до модерної та ранньомодерної епох для яких є характерним брак специфічно-філософських джерел. Філософсько-культурологічний підхід дозволяє вивчати філософську культуру на основі таких, на перший погляд, «нефілософських» джерел, як церковна проповідь, трактати з морального богослов'я, поетичні твори тощо. Тож, досліджувана у статті проблематика є досить перспективною і потребує подальшого розгляду.

Список використаних джерел та літератури

філософський бароко культура

1. Йосипенко С.Л. До витоків української модерності. Українська ранньомодерна духовна культура в європейському контексті / С.Л. Йосипенко. - К.: Український Центр духовної культури, 2008. - 392 с.

2. Руденко С.В. Сучасні методологічні концепції дослідження історії української філософії: [монографія] / С.В. Руденко. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2012. - 279 с.

3. Горський В.С. Нариси з історії філософської культури Київської Русі: (середина XII-середина

XIII ст.) / В.С. Горський. - К.: Наукова думка, 1993. - 161 с.

4. Ткачук М.Л. Історія філософії в культурологічному вимірі (з досвіду київських істориків філософії ХІХ - початку ХХ ст.) / М.Л. Ткачук // Наукові записки НаУКМА. - Т. 20. Філософія та релігієзнавство. - К., 2002. - С. 19-29.

5. Тульчинский Г.Л. Философская культура и способы философствования / Г.Л. Тульчинский // Философские науки. - 2011. - №11. - С. 65-76.

6. Фомина М.Н. Философская культура: мировоззренческий аспект [Электронный ресурс] / М.Н. Фомина // Электронный журнал Кредо. - Режим доступа: http://credonew.ru/content/view/121/24. - 24.01.2017.

7. Ивин А.А. Философия истории / А.А. Ивин. - М.: Владос, 2000. - 526 с.

8. Черникова В.Е. Философская культура: к вопросу об интерпретации понятия [Электронный ресурс] /

В.Е. Черникова. - Режим доступа: sociokosmos.ru/anthropotopos/Article/2_June/11_Chemikova.rtf. - 25.01.2017.

9. Гадамер Г. История понятий как философия / Г. Гадамер // Гадамер Г. Актуальность прекрасного / Г. Гадамер. - М.: Искусство, 1991. - С. 26-43.

Размещено на Allbest.ru