До осмислення ідей сучасної гуманістики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут міжнародних відносин

Національного авіаційного університету

УДК 165.74.94

До осмислення ідей сучасної гуманістики

А.М. Фоменко,

канд. філос. наук, доцент

В контексті історико-філософського аналізу концепцій гуманізму доби Модерну актуалізується проблематика сучасної гуманістики,

Ключові слова: Модерн, Постмодерн, людина, особистість, деконструкція, гуманізм, антигуманізм, текст, дискурс.

А.Н. Фоменко

В статье на основе анализа западноевропейских философских концепций выявляются специфические черты дискурса гуманизма Постмодерна

А.Fomenko

The article describes the specific features of Postmodern humanistic discourse on the basis of analysis of Western European Philosophy concepts.

В історії розвитку філософської думки можна простежити і певну спорідненість, і певну розбіжність ідей гуманізму. З моменту свого зародження і дотепер гуманізм як філософське вчення і культурне явище не раз змінював своє обличчя, виступав і виступає у різних формах. Втім поняття «гуманізм», як підкреслює М. Гайдеггер, «означає те філософське витлумачення, за яким суще в цілому інтерпретується, оцінюється від людини і відповідно людиною»[1,51]. Саме таке розуміння гуманізму об'єднує найрізноманітніші концепції і версії гуманізму в єдиний теоретичний феномен «філософська гуманістика». Воно дає можливість визначити головні етапи генезису й еволюції гуманістичної проблематики, з'ясувати його інваріанти. Сьогодні - в епоху глобалізації - як ніколи є актуальною проблема визначення людського в людині. Отже проаналізуємо специфіку дискурсу гуманізму періоду Постмодерну.

Основна проблема в дослідженнях рецепції Постмодерном ідей гуманізму полягає у відповіді на питання: чому філософи Постмодерну надали перевагу антигуманізму?

Починаючи з проголошеної М. Фуко «смерті людини» в «Порядку речей» і закінчуючи словами Ж. Лакана в праці «Дослідження Фройда», де він говорить про те, що «справжній центр людського буття вже не знаходиться там, де йому було приписано бути цілою гуманістичною традицією», постмодерністи дотримуються думки - автономія суб'єкта, про яку говорили гуманісти минулого, є ілюзією. Так, у своїй праці «Археологія знання» М. Фуко зазначає: «Починаючи з антропологічної думки, яка організовує всі ці дослідження, пов'язані з питанням буття людини, і яка дозволяє уникнути аналізу конкретних практик, ця криза супроводжує всі гуманістичні ідеології і, врешті-решт, зумовлюється статусом суб'єкта. Все це - суперечки, які б ви хотіли приховати і від яких сподіваєтесь, як мені здається, відволікти увагу, переслідуючи кумедні взаємодії становлень і системи, синхронії, становлення відносин і причини, структури й історії. Але чи впевнені ви, що не практикуєте теоретичного матезису?» [2,200].

Ж. Дерріда йде ще далі і наголошує на потребі «перебудувати гуманізм», що дозволить елімінувати «тіні гуманістичної метафізики»[3,117]. Отже, Ж. Дерріда пов'язує гуманізм та метафізику. Більш того, Ж. Дерріда закликає навіть до радикального нівелювання значення гуманізму, навіть у гайдеггерівському розумінні.

М. Гайдеггер, палким прихильником якого був Ж. Дерріда, у своїй праці «Лист про гуманізм» наполягає на «новому гуманізмі», який, на відміну від «старого гуманізму», ще вище піднесе людину. «Чи може думка намагатися відкрито протиставити себе «гуманізму», ризикнути і стати предметом суперечки, щоб, можливо, ця humanitas споконвічного homo humaus разом із її обґрунтування викликала, зрештою, якусь настороженість? Тоді, можливо, все ж таки прокинулося б - якщо вже сам момент світової історії до цього не підштовхує - розуміння не тільки людини, але й «природи» людини, і не тільки до природи, але й того виміру, у якому укорінена, як у своє середовище, сутність людини, що визначається самим Буттям. Чи не слід піти на те, щоб ще впродовж певного часу терпіти, даючи їм потроху перемелювати самих себе, ті непорозуміння, яких не можна уникнути, які до цих пір переслідують думку, що йде своїм шляхом у стихії буття та часу?»[4].

На думку Ж. Дерріди, саме через те, що М. Гайдеггер не зміг у певний час переступити через «старий» гуманізм і раціоналізм, він і прийшов до нацизму. Як зазначає дослідник творчості М. Гайдеггера А. Стайнер, «інший різновид відгуків, представлений Деррідою та його послідовниками, загалом визнає, що з філософією Гайдеггера було щось не те, коли вже вона дозволила реалізуватися йому у нацизмі. Однак Дерріда намагається побити Фаріаса його ж зброєю і стверджує, що кінцевою причиною звернення М. Гайдеггера до нацизму було те, що він сам до 1933 року не зміг позбавитися «гайдеггерівського» способу мислення, передусім, від раціоналізму і гуманізму. Коли М.Гайдеггер після свого «повороту» 1935 року зміг звільнитися від метафізики, тоді, за логікою Дерріди, його філософія стала найкращою формою антинацизму»[3 ]. Як зазначає А. Стайнер, таке розуміння гайдеггерівської атракції до нацизму призводить Ж. Дерріду і його послідовників до радикального переосмислення терміна «гуманізм».

Ф. Лаку-Лабарт - один з учнів Ж. Дерріди, згодом доводить, що «нацизм є гуманізмом». На його думку, філософські засади, на які спиралася просвітницька традиція гуманізму, мали своїм наслідком домінацію людської основи, яка була поставлена на службу універсальному тоталітаризму.

Отже, просвітницька версія гуманізму остаточно піддавалася критиці і водночас наголошувалося, що творчість М. Гайдеггера після 1935 р., навпаки, допоможе глибше зрозуміти сутність людини. Тому не дивно, що Ж. Дерріда й інші представники Постмодерну рішуче відкидають просвітницький гуманізм, адже, на їхню думку, саме така «версія» гуманізму призводить згодом до нацизму.

Відтак низка мислителів Постмодерну, а саме - Ж. Дерріда,
Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Лакан, Ж. Дельоз займають відверто антигуманістичні позиції. І справді, й М. Гоше зауважує, що в той час зріс інтерес до прав людини - теми, яка ще десятиліття тому була виключена з філософського дискурсу саме постмодерністами. М. Гоше пише: «Тільки уявіть, з якою співчутливою посмішкою на Вас дивилися б, якби Ви порушили цю тему три чи чотири роки тому. Термін «право», так само як і термін «людський» (human), здався б незграбним для добре налаштованої до Вас людини або б мракобісним для підозрілої… З початку шістдесятих антигуманізм аксіоматично був позитивним підсумком кульмінаційної фази структуралізму як найбільш вишуканої сучасної думки від Лакана до Фуко через Альтюссера»[6,15]. Таке ставлення представників Постмодерну до просвітницького гуманізму, на думку за П. Куртцом, і має зумовити занепад цієї філософської парадигми, адже «її пророцтва є самогубними, адже вона не пропонує людству жодного соціального і морального проекту емансипації і самореалізації»[7,33-34]. Таке твердження, на нашу думку, є не менш тенденційним, аніж твердження постмодерних філософів про гуманізм. Проблема останніх полягала в тому, що вони намагалися побудувати, за їхніми словами, неметафізичний гуманізм. Адже, починаючи з Ж. Дерріда, постмодерністи приймають гайдеггерівську максиму про потребу відмовитися від метафізики задля повернення людини до сущого, до буття, «повернення людині (homo) людяності (humanitas)», що і є метою нового гуманізму.

Описуючи неметафізичний гуманізм, А. Рено зазначає: «У зіставленні з метафізикою, історія якої могла б бути повністю зрозумілою в разі, якби на неї вказали як на еру монадологій, проблема неметафізичного гуманізму в дійсності полягала не тільки в тому, як зберегти сенс в ідеї суб'єкта, але й у тому, як усередині суб'єкта, тобто в рамках автономії, можна припустити обмеження індивідуальності, що здатне надати початок спілкуванню та інтерсуб'єктивності. У цьому сенсі неметафізичний гуманізм повинен розумітися також (а не тільки) як гуманізм неіндивідуалістичний»[8,78].

Ж. Дерріда бере до уваги онтологію М. Гайдеггера, роблячи акцент на максимі: «Мова - дім буття». А оскільки людина, згідно за М. Гайдеггером, закинута в буття, то й саме усвідомлення цього, повернення до буття неможливе без ретельної деконструкції людської мови.

Деконструкція - найбільш радикальний метод філософської критики, для якої попередня філософія - це писемність. Постмодерніст Р. Сальдівар говорить про те, що тільки те, що написано, дає йому існування, бо воно називає саме його. Сенс деконструкції як специфічної методології дослідження філософського (літературного) тексту полягає у виявленні його внутрішньої суперечності, у прихованих і непомітних для самого автора «залишкових сенсів», що дісталися у спадок від мовних, інакше - дискурсивних, практик минулого. Вони «закріплені» в мові у формі неусвідомлених стереотипів, які так само несвідомо й незалежно від автора тексту трансформуються під впливом мовних кліше його епохи.

Усе це й призводить до виникнення в тексті так званих «нероз'язуваностей», тобто внутрішньо логічних заперечень, немовби спочатку властивих природі мовного тексту, коли його автор гадає, що відстоює одне, а насправді виходить щось зовсім інше. Виявити ці «невирішуваності», зробити їх предметом ретельного аналізу і є завданням критика-деконструктивіста.

Постмодернізм критикує розум (раціоналізм) за інструменталізм і недостатню комунікативність. «Новий» філософський розум, на відміну від раціонального, стверджує парадигму лінгвістичної поведінки (Р. Рорті), для якої характерною є загальна установка на «розмивання контурів», «переломи, отвори, вирізи, краї, тріщини, обриви». Нова раціональність - це сформований на основі інформаційної культури ірраціоналізм, який виріс із визнання символічних і віртуальних реальностей третім, поряд із матеріальним та ідеальним типом реальності. На відміну від проекту Модерну, який включає вектор трансцендентності (метафізики, ідеалу вічного гармонійного буття), Постмодерн реалізував «пейзаж без неба» (Ф. Ніцше). Для Постмодерну таїна (суть) речей постає в тому, що в них немає сутності.

Постмодерністський текст характеризується такими ознаками: інтертекстуальність, іронія, метамовна гра, «переказ у квадраті». Ж. Дерріда і Ж.-Ф. Ліотар утворюють «країну дискурсів», яка є суцільною метафоризацією та інтерпретацією тексту, що спричиняє втрату тієї межі, котра відокремлює серйозну теоретичну роботу від естетично екстравагантних мовних ігор. Мова філософії наближається до естетичної мови, знищує міф про категоріальний центр і формує багатовимірний смисловий простір - «текст без меж».

Але чому текст був для Постмодерну настільки важливим, зокрема й у такому питанні, як гуманізм? Варто згадати, що і для постмодерністів, і для сучасних дослідників гуманізм постає саме з комунікації. «Гуманізм можна визначити як дружнє спілкування за допомогою письма», - пише російській дослідник Б. Марков[9,105].

Відтак еволюція комунікації призводить до трансформації самого терміна «гуманізм». Інший дослідник, А. Рено, зазначає: «Гуманізм насправді - це концепція й оцінка людської природи як здатності до автономії, я хочу сказати, ніяк не претендуючи тут на оригінальність, що модерністським є твердження про людину, як про джерело своїх уявлень і вчинків, як про їхній суб'єкт або як про їхнього автора. Тому, до речі, загальна антигуманістична пристрасть буде закінчуватися критикою поняття автора»[8,65-66]. Звідси стає зрозумілою критика постмодерністами єдиного суб'єкта (автора) та розкриття гуманістичних проблем через проблему письма.

Постмодернізм заперечує будь-які абсолюти; у багатоманітності життєвих явищ він шукає не те, що їх об'єднує, а те, що їх роз'єднує. Для нього все цінне своєю самістю, інакшістю і позасистемністю, оскільки, на його думку, будь-який порядок є ілюзорним, будучи лише породженням людського уявлення чи розуму.

В епоху Нового часу філософський твір завжди чітко структурований, підкреслено науковий. Можна стверджувати, що зміст такого твору підпорядкований формі, пристосовується до неї.

Постмодерністи протиставляють «замкненій формі» «відкриту антиформу». Відбувається деканонізація тексту. Оскільки постмодернізм стверджує неможливість прочитати текст однозначно, а текст може набувати сенсів незалежно від автора, оскільки на противагу єдиній раціональності тепер протиставлена можливість множини дискурсів, то тепер філософський текст губить свою цілісність. Втрачає сенс прагнення зробити текст наукоподібним.

Вимоги до прочитання тексту в постмодернізмі виражає деконструкція. Деконструкція як особливий метод є настановою на роботу з текстом, текстами. Будь-яке знання є текстуальним і тому складається не з понять, а зі слів. На думку Ж. Дерріди, «нічого не існує поза текстом».³⁸

Постмодерністський текст характеризують імпресіонізм, неверифікованість, елімінація (виключення) суб'єкт-об'єктних відношень. Позбавлення онтологічного статусу світу знань і знань про світ приводить постмодерністів до деконструкції істини й об'єктивності. Істина для постмодерніста - «реліктовий принцип», здоровий глузд - «вегетеріанство» (Р.Рорті), тому немає «привілейованих дискурсів», дискурси завжди є мультикультурними. Це означає, що кожне суспільство відповідно до стану розвитку його культури та історії виробляє своє розуміння істини, свою парадигму. Те, що є істинним для Заходу, неістинне для Сходу.

Звідси необмежений плюралізм, тотальний лібералізм у виробництві і виборі дискурсів з установкою на оригінальність, свободу, новизну, свободу вибору особистості, свободу «бути собою!». Ця світоглядна платформа спрямована проти універсалізму наукового знання.

Постмодерністський дискурс є принципово антифундаментальним, його цікавлять не субстанційні єдності і граничні (метафізичні) причини, а децентровані, розсіяні множини - відмінності.

Під «загальною роботою законів» постмодернізм шукає і знаходить «гру особливостей». Інакше кажучи, в основу буття постмодернізм кладе відмінності. Єдність, тотожність у нього стосується відмінного. Відмінності - остання реальність, за ними вже нічого немає. За словами Ж.-Ф. Ліотара, постмодернізм оголошує війну Цілому.

Відтак, він оголошує війну і просвітницькому гуманізму, який є невід'ємною частиною модерної парадигми.

Ж. Дельоз ставить запитання про те, як можливо помислити сутність, а точніше, як наблизитися до буття, якщо людина мислить тільки розрізнені сутності. Думка не може онтологічно осягати розгортання речей засобом попереднього встановлення певних рамок, у яких сутності могли б розділятися так, щоб за допомогою послідовного поділу вдалося вичленити Буття із сутності. Таку процедуру, проти якої він виступав у всіх своїх роботах, Ж. Дельоз називає «осідлим номосом», або аналогією, і в ній можна розпізнати як платонівський метод поділу надвоє («Софіст»), так і гегелівську діалектику, у якій кожен тип сутності має своє місце і приходить у свій час у впорядкованому розвитку абсолютної ідеї.

Спроба помислити буття, дотримуючись незмінного і нерівноправного розподілу його форм, має як засіб те, що Ж. Дельоз називає категоріями. Категорія - це ім'я, властиве деякій сфері Буття (наприклад, матерія, форма, субстанція чи акциденція та ін.), або, так само, одному зі значень Буття, тому що будь-яка незмінність онтологічного поділу спричиняє руйнування однозначності. Той, хто мислить категоріями, тим самим стверджує, що «Буття» говориться в декількох значеннях («Буття» говориться відповідно до сутності або відповідно до існування, як ідея або як симулякр, тощо). І, навпаки, якщо «Буття» говориться лише в одному значенні, категоріями мислити неможливо.

Ж. Дельоз забороняє собі ставати на цей шлях: «Можна скільки завгодно «відкривати» список категорій або надавати уявленню нескінченності: відповідно до категорій Буття продовжує виражатися в багатьох змістах, і виражене завжди визначається відмінностями «взагалі»».⁴¹ Справжній філософський метод повинен цілком забороняти собі всякий розподіл значення Буття за допомогою категорійних розподілів, будь-яке наближення до його руху за допомогою попередніх формальних розчленовувань, якими б тонкими вони не були. Варто мислити однозначність Буття і неоднозначність сутностей «разом» (оскільки друга є лише іманентним продуктом першої) без посередництва родів чи видів, типів або ярликів, словом, без категорій.

Уся модерна гносеологія (епістемологія) будувалася навколо певного інваріантного мислячого «Я» в орієнтації на єдиного і неподільного суб'єкта. Картезіанське cogitо, кантівська трансцендентальна єдність апперцепції - наочні тому підтвердження. Постмодернізм децентрує і тим самим убиває суб'єкта пізнання, перетворюючи його на місце, топос, перетин різних дискурсивних практик, на неосяжне поле персональної ідентичності, на «концептуальний персонаж», що шукає насолоди по різних життєвих текстах.

Ситуація постмодернізму орієнтує на подолання етики антропоцентризму з його ставленням до навколишнього світу як до засобу самоствердження в ньому людини-господаря, абсолютного володаря та повелителя. За нових обставин стає зрозумілим, що загадка людини полягає не в тому, у який бік вона змінюється, а в тому, що вона взагалі не змінюється. І саме внаслідок цієї незмінності загальний стан світу стає дедалі гіршим. Водночас постмодернізм дає сучасній людині шанс залишити Універсум і нарешті знайти спокій для себе, інтуїтивно орієнтуючись у подальшому на «ієрархію допустимого» як на найменше зло.

Розуміння місця і ролі людини в сучасному світі постмодернізм формує не тільки в контексті наукової революції і внутрішньої форми культури. Постмодерністська антропологія є самосвідомістю сучасної цивілізації, її реалією став людський індивід у своєрідності його свавільного емоційного «Я». У постмодерні будь-яка спільність, не виправдана внутрішньо таким (свавільним) індивідом, будь-яка колективна норма і правило виступають стосовно нього як насилля, репресія, від яких він повинен звільнитися. На філософському рівні такими репресивними силами визнаються логіка і раціональність. Самовідчуття індивіда, невловимі стани, культура повсякденності - предмети постійної уваги постмодернізму. Через це в людині цікавим є тільки неповторно індивідуальне, нездійснене, неоформлене, більш людське, ніж структура.

Постмодернізм руйнує антропологічну доктрину Модерну - великого часу звільнення людства, зосереджуючи увагу на «профанному гуманізмі», на самовдоволеності розуму, на розкладі цілісної людини релігійних епох. Але з часом виникла і друга ідея - недостатності розкладання первісної цілісності людини. У постмодернізмі ця ідея виражається в заміні інтерпретацією (деконструкцією) реальної людини у світі. Через це свобода людини Постмодерну - це свобода дискурсу, тексту, інтерпретації; до цього її приводить принциповий плюралізм.

Створення інтегральної антропологічної картини, до чого завжди прагнула філософія, є питанням збереження основи розуміння світу й адекватної відповіді людини на виклики світу. Постмодернізм відмовляється від цього завдання, оскільки не може зібрати воєдино світ, що «вислизає» скріпити його смисловим стрижнем і цілісною системою цінностей.

Людина Постмодерну є нескінченно плюральною (множинною); відсутність єдиної системи цінностей веде до такої множини позицій, яка не здатна стати єдністю. Несубстанційна, «густа» людина має тільки один вектор - гру і рух образів, які перетворюють її на подобу симулякра. Антропологічний тип, на який орієнтований постмодернізм, - це космополіт, вільний від догматів будь-яких традицій і норм, який чудово розуміє їх умовність. Це абсолютно щирий стосовно своїх природних інстинктів «шизоїд» (Ж. Дельоз), який цінує насамперед споживання. Це інтелектуал, який володіє правилами будь-якої мовної гри і так само легко звільняється від них.

Головну увагу своєї критики постмодерністи спрямовують проти свідомості, оскільки філософія свідомості репрезентує її як особливий феномен внутрішнього світу суб'єкта. Відмова від «внутрішнього» - головне у філософії свідомості постмодернізму. Тим самим базова установка філософії - свідомість - змінюється на «віру у свідомість», а сутність людини - на лінгвальнц поведінку організмів, яким приписується свідомість. У постмодернізмі інший підхід до свідомості: він будується за допомогою комп'ютерних аналогій. Картина свідомості в цьому випадку постає у вигляді інтегрованої системи психологічних станів індивіда, кожен елемент якої співвідноситься з іншими елементами, а введення нової інформації - з інформацією, одержаною в минулому. У результаті приймається методологічна передумова, що людина - це деперсоналізований індивід (зомбі), «обернений» шизофренік, а сама шизофренія оголошується «творчою нормою» суспільного життя людей. Мова йде про шизофренію як різновид деконструктивізму в антропології.

Творчість у концептах постмодернізму передбачає базове співвідношення «автор-реципієнт», що знаходить своє відображення, зокрема, у працях Р. Барта. Значення «Автора», на його думку, пов'язане передусім з культом картезіанського самоусвідомлювального суб'єкта і загалом є анахронізмом, успадкованим від Нового часу. «Автор» досі є основним у свідомості як літераторів, так і читача. Але в самому письмі знищується будь-яке поняття «про голос, про джерело». Письмо - це та сфера невизначеності, де втрачається суб'єктивність і насамперед знищується тілесна тотожність того, хто пише.

Постмодерністська парадигма принесла не лише інтерпретації. Епоха Постмодерну є, по суті, продовженням започаткованого ірраціоналістами ХІХ ст. пошуку свободи від стереотипів, заданих наявною традицією. Боротьба за руйнування полотна, книги, класики стала своєрідним протестом проти «маленької людини» (у розумінні Ф. Ніцше). Якщо раніше йшлося про відчуження від людини реальності, речей, творчості, то тепер, навпаки, людина розриває звичну реальність і намагається вийти за її межі. Іде боротьба з найбільш глибинними стереотипами: навіть шлях «народження-життя-смерть» вже не приймається.

Свого часу модерністи надзвичайно ускладнили стосунки між автором і його персонажами. Сюрреалісти проголосили можливість не тільки автоматичного письма, але й письма безособового, групового. Постмодерністи сподівалися, що зможуть зробити свій внесок у справу «десакралізації Автора», зазначаючи: «народження читача доводиться оплачувати смертю автора» (Р. Барт). Сприйняття створеного визнається особливим креативним актом, а тому здобутком постмодернізму можна вважати нову роль реципієнта в процесі творчості.

Постмодернізм переносить центр уваги з логоцентризму на тілоцентризм. Заслуга останнього полягає в тому, що він зафіксував важливий момент - відхід свободи і відповідальності за межі психосоматичної цілісності особистості. Ідеться не стільки про дегуманізацію, скільки про перспективи нового гуманізму. Постмодерністські рефлексії не створюють і не відтворюють гармонії. У них подвоюються, потроюються і множаться без потреби сутності, забиваючи свідомість відтворенням шаблонів і штампів, які вже відомі.

Так само, як зло є більшим добром, тому що вказує на наявність й потребу його пошуку, так і Постмодернізм вказує на помилки і необхідність відповідальної роботи розуму і душі. Значення Постмодернізму, насамперед, виявляється у створенні нової постановки проблеми свободи і відповідальності. Деконструкція як деперсоналізація стає передумовою нової філософії моральності особистості.

Структуралізм усвідомлював себе як продовження і розвиток, новий етап європейської культури, філософії, створюваної ними моделі світу. Специфіка ж постмодернізму виявляється в тому, що в ньому відбувається радикальний розрив з цією традицією. Заперечення всього, що напрацьовано дотепер, до структурно-лінгво-семіотичної - інформаційної революції. Тому що дотепер була історія предметного світу. А починається історія інформаційної реальності. Але постмодернізм не хоче бути відображенням тільки нового штучного світу, він розгортається як ідеологія всього людського мислення, прагнучи поставити свій погляд на все, що існує й існувало коли-небудь на Землі. Він хоче бути парадигмою, епістемою і єдиним світоглядом сучасності, включаючи в неї минуле, роблячи його заручником сьогодення.

Подібно до захоплень символічного універсуму, перебудова і заміна його змісту можливі, якщо для цього буде звільнене відповідне місце. Але місце зайняте, причому грандіозними, з тисячолітньою історією духовними конструкціями - культурою, зокрема мистецтвом, релігією, філософією. Сьогодні вони втрачають свій статус, хоча й по-різному. Їхня доля є сумною, хоча по-різному. Якщо велике реалістичне і навіть модерністське мистецтво, що існують і тепер, оголошуються традицією, відсуваються в минуле, вважаються застарілими, але зберігають право на існування, принаймні як матеріал для цитат; якщо релігія відкидається, але їй виділяється анклав, резервація, необхідні для користування частиною суспільства, то історична філософія як метафізичне вчення про буття підлягає повному структурному демонтажу, а іноді й детальному «зачищенню», деконструкції до блоків, а іноді й деструкції (руйнування) матеріалу. Якщо залишаються цитати, то для критики або для перетворення на щось протилежне. Не випадково власне філософський постмодернізм, особливо його початковий, розвинутий основоположниками етап, кваліфікується як деконструкція. Постмодерністське філософування і деконструкція - майже синоніми. Це, принаймні поки що, - перше слово філософії постмодернізму.

Не менш відомим є й «метод живців і щеплень» Ж. Дерріди. Беручи якого-небудь автора, він, ігноруючи загальну спрямованість тексту, знаходить придушений у ньому маргінальний сенс і, спираючись на нього, заперечує центральну ідею цього автора, змушуючи говорити його найчастіше прямо протилежне до того, що той хотів сказати. Так, Ж.-Ж. Руссо - символ, знакова фігура критики цивілізації, прихильник природності й борець за збереження природи - «прочитується» як її ворог і стає апологетом штучного. Традиційно відомо, що Ф. де Соссюр дотримувався уявлень про первинність живого мовлення порівняно з мовою. Ж. Дерріда, «прищеплюючи» до основного змісту його тексту свій «живець», вирощує на солодкій вишні гірку горобину, калину чи що завгодно. І стверджує, що роботи Ф. де Соссюра дають підставу для доказу первинності мови. А якщо захотіти, то можна довести, що Ф. де Соссюр був найвизначнішим представником «письма». Головне - захотіти і перейти до діяльності, до проектування й обробки реальності відповідно до поставленої мети.

Такий оригінальний методологічний підхід заслужено приніс Ж. Дельозу, Ж. Дерріді й іншим «деконструктивістам» славу віртуозів у трактуванні будь-яких явищ і подій, тим більше - історичних. Щоб уникнути головного болю з усіма наслідками, що звідси випливають, постмодерністські роботи не слід уживати без розшифрування і демістифікації. Постмодернізм допускає, навіть припускає, перетворення інших авторів і тим більше читачів на певний матеріал, сировину, об'єкт маніпулювання під час продуктування власних текстів. Завершальним етапом деконструювання є «означування» - вкладання нового, часто протилежного змісту в текст чи вчинок Іншого. Постмодерністський автор поводиться як «зозуленя, що виросло й вигодуване у чужому гнізді» - викидає його справжніх господарів. Це (де)конструктивно-діяльнісна настанова, принципом функціонування якої є не істина, а досягнення поставленої мети.

Зазначимо, що основною відмінністю в розумінні тексту постмодерністами і представниками філософії модерну є відмова перших визнавати текст централізованим і автономним. Гуманізм постмодерну постає зокрема і в тому, що текст бачиться як поліцентричне утворення, яке до того ж твориться не тільки автором, а й читачем. Саме сприйняття Іншого як однієї з засад рецепції тексту як інтерсуб'єктивної комунікації відрізняє постмодернізм від модерну. Поняття тексту є вкрай важливим для постмодерністів, які редукують до нього все попереднє філософське надбання. Постмодерністи наголошують на деконструкції тексту, яка полягає в руйнації стереотипу щодо незмінності тексту та відстороненості його від читача та включення тексту в новий контекст, його полісемантичність. Окремо зауважують постмодерністи і про відчуження тексту від автора, акцентуючи увагу на втраті письмом інструменталістської функції. Все це, на думку представників філософії постмодернізму, сприяє міжособистісній інтеракції індивідів, яка має позбутися своєї ієрархічної структури. Отже, постмодерністи позбуваючись централізації тексту, водночас намагаються уникнути централізації суспільства, перетворення суспільних інститутів на репресивні, подібні до в'язниці чи армії.

Отже гуманістична думка Постмодерну переживає важкий період. У її ситуації - невизначеність і кризові моменти мають відразу подвійний характер: вони охоплюють і її предмет, гуманістичну реальність, і розуміння цього предмету. Для нас принциповим є розуміння сутності «кризи предмету» не стільки в нових деструктивних явищах, скільки у опри явищ величезній нестабільності людини, можливості будь-яких радикальних змін в її бутті, в її залежності від динаміки, що проходить в світі. Сутність же «кризи розуміння» в тому, що всі наявні філософсько-гуманістичні, антропологічні концепції і теорії не можуть пояснити виникаючих явищ і процесів, в яких відбуваються кардинальні зміни людини. Проголошення «презумпції нерозуміння» (Ж. Дельоз, Ж. Дерріда) утворило специфічний стиль філософування, більше призначений для приховання, чим для розкриття смислу. Крім того, непридатними виявляються самі базові поняття, на яких будувалися гуманістичні, антропологічні та екзистенціальні теорії. В першу чергу, фундаментальні концепти «суттєвості людини» і людини - «суб'єкта», що знаходиться в основі європейського розуміння людини. Внаслідок цього непридатним виявляється як методологія аналізу розглянутої проблеми, так і мова, якою виражається дане розуміння: дискурс класичної європейської метафізики. Ця проблема досліджувалася, як ми вже зазначали, М. Гайдеггером. Він вважав, що «нове життя» для гуманізму почнеться після перегляду концепції метафізичного суб'єкта. Людина є «пастир Буття», вона повинна відповісти на його поклик, перебувати в його «світлі» і розуміти його «мову».

Гуманізм Постмодерну це ще й екзистенціальна тривога, побоювання, страх за майбутнє «умов існування» людської істоти, «дому його буття». Саме це усвідомлення тендітності, нестабільності, негарантованості «дому буття людської істоти» переміщує в самий центр сучасного дискурсу про гуманізм такі питання: Що являє собою цей «дім»? Яким було, є, має стати ставлення людської істоти до нього? Різноманітні людські співтовариства (мовні, конфесійні, професійні тощо) є не тільки творцями цього «дому», але і його користувачами. Як прихильники гуманізму, всі вони одностайні в тому, що турбота про нього, про його максимально тривале збереження у Всесвіті, підтримання його стабільності є священним обов'язком кожної людської істоти, кожного співтовариства. Проте залежно від мети того або того співтовариства, «дім», про охорону якого піклуються всі, може бути використаний кожним співтовариством не тільки за прямим його призначенням, а й прикриттям своїх махінацій. А це означає, що кожне людське співтовариство розуміє гуманізм по-своєму. З цієї ж причини колись єдиний «європейський гуманізм» немовби розщеплюється на безліч неогуманізмів, які протистоять один одному.

Як наголошує сучасний прихильник традиції просвітницького гуманізму П. Куртц, «постмодерна парадигма скептично налаштована щодо розуму, науки, гуманізму і прав людини. Вона відкидає більшість ідеалів Просвітництва».³¹

гуманізм філософський модерн постмодерн

Список літератури

1. Фуко М. Археология знания. - К.: 1996.- С. 200.

2. Derrida J. The Ends of man // Margins of philosophy. - 1982. - P. 117.

3. Хайдеггер М. Письмо о гуманизме

4. Куртц П. Гуманизм и скептицизм - парадигмы культуры третьего тысячелетия / П. Куртц // Возможность невозможного: Планетарный гуманизм для России и мира. - С. 33-34.

5. Gaucher M. Les Droits de l'homme ne sont pas une politique /
M. Gaucher. - Le Dйbat, July-Aug. - 1980. - Р.15.

6. Куртц П. Гуманизм и скептицизм - Парадигмы культуры третьего тысячелетия. С. 33-34.

7. Рено А. Эра индивида. К истории субъективности / А. Рено. - СПб.: Владимир Даль, 2002. - С. 78.

8. Марков Б. Человек и глобализация мира / Б. В. Марков // Отчуждение человека в перспективе глобализации мира: сб. статей. - Вып. I / под ред. Б. В. Маркова, Ю. Н. Солонина, В. В. Парцвания. - СПб., 2001. - С. 105.

Размещено на Allbest.ru