Від єресі до догми: передісторія категорії "світогляд"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Від єресі до догми: передісторія категорії «світогляд»

В.Ю. Попов

Анотація

У статті розкриваються особливості тлумачення термінів «єресь (аїрєогс)» та «догма (Soyua)» у контексті динаміки європейської філософсько-теологічної думки у епоху пізньої античності та початку середньовіччя. Встановлюється співвідношення їх змістів з категорією «світогляд». Визначаються докорінні вербально-змістовні метаморфози їх інтерпретації в давньогрецькій філософії та вченнях отців церкви.

Ключові слова: єресь, догма, догматика, світогляд, «космотеорія», теологія, християнство, філософія.

У своїх знаменитих Марбурських лекціях 1927 року Мартин Гайдеггер звертаючись до історії поняття Weltanschauung, яке було перекладене більшістю європейських мов як «світогляд», з притаманним йому пафосом проголошує: «Це слово - не є перекладом з грецької або, скажімо, латини. Немає такого виразу як космотеорія. Навпаки, це слово власно німецького чекану, й воно було викарбовано саме в філософії». Тобто фактично знаменитий німецький філософ стверджує, що поняття «світогляд» і відповідне йому слово сформувалося лише в німецькій філософії кінця XVIII сторіччя (він приписує його винайдення І. Канту) й попередня філософія не оперувала подібним поняттям і в інших мовах ми не знайдемо йому аналогів (у греків «немає такого виразу як космотеорія (кoapo0sюp^a)» [1, с.5].

Разом з тим у російському перекладі «Трьох книг «Пірронівських основоположень» Секста Емпірика ми зустрічаємо: «Таким же чином у нас полягає справа з питанням, чи є у скептика світогляд ^рєоц)» [2, с.210]. Так може давні греки мали інше словесне відображення поняття «світогляд», позначаючи його не як «космотеорію», а як єресь ^рєац)? Чи мали взагалі давні греки в своєму концептуальному арсеналі таку категорію як «світогляд»? Чи вони, маючи певний світогляд й гадки не мали, що це є насправді й лише німецька філософія розкрила нам очі на його існування у кожної людини? Вирішення цих проблемних питань й становить мету нашої статті.

Чи мали давні греки свій особливий «світогляд»? Відповідь на це питання залежить від того змісту, який ми будемо вкладати в це поняття. Зазвичай світогляд визначають як «систему... узагальнених поглядів і уявлень про дійсність, систему таких переконань і ідеалів, які розкривають практичне і теоретичне відношення людини до світу, її засіб бачення і оцінки оточуючої дійсності, засіб усвідомлення себе як конкретно-історичного суб'єкту пізнання і практики» [3, с.7]. Зрозуміло, що більшість вільних еллінів (не кажучи вже про рабів та метеків) мали в своїх головах усталену «систему» узагальнених поглядів і уявлень про дійсність. Але якщо термін «світогляд» не розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ (в чому можна вбачати лише споглядальне, просвітницьке тлумачення цього поняття), а як активне самовизначення людини в світі, систему її переконань, то тут щодо греків-громадян полісів виникають великі застереження. Відстоюючи свої позиції на народних зборах, суді й інших публічних сферах давній грек був вимушений обґрунтувати свою думку посиланням на певні ціннісні засади. Невід'ємною складовою полісної демократії виступала nrnSsia - своєрідна давньогрецька система освіти та виховання, яка повинна була закласти підвалини певної системи «світоглядних» цінностей у юних еллінів. Першими за цю справу взялися софісти, потім її продовжили й їх «конкуренти» - представники різних сократичних шкіл, особливо прибічники Платона. Тобто саме філософи створюють своєрідну «світоглядну» матрицю давньогрецької культури. А оскільки ця культура з самого свого початку мала агональний (змагальний) характер, філософія пропонує не єдину «космотеорію», а на вибір багаточисельні аїрєац (єресі) - напрямки або школи.

Давньогрецьке слово «аірвац», яке не зовсім точно перекладене Н.В. Брюлловою- Шаскольською (1913) в творі Секста Емпірика як «світогляд» Цей переклад відтворюється й у двотомному виданні творів Секста Емпірика, не зважаючи на вказання на іншого перекладача (Секст Эмпирик. Сочинения в двух томах. - Т.2. / Секст Эмпирик; вступит. ст. и пер. с древнегреч. А.Ф. Лосева - М.: Мысль, 1976.), походить від дієслова «аірєю» - «брати, хватати, обирати». Як і більшість слів у давньогрецькій мові слово «аїрєац» мало досить широкий спектр значень: від завоювання до вибору або прагнення. Воно широко використовувалося Геродотом, Платоном, Плутархом. Полібієм й багатьма іншими грецькими мислителями. Похідним від нього є слово з додаванням префіксу про- - «л;роа^рsaц», що означало прагнення, бажання людини. Філософським поняттям «л;роa^рsaц» стає, завдяки творам Аристотеля, який у Нікомаховій етиці (1113а10-14) визначає його як «здатне приймати рішення прагнення (Рои^єитікр 5рє2,ц) до того, що залежить від нас» [4, с.67]. Ми вибираємо з доступного, але не все бажане доступно. Згідно з Аристотелем, «л;роa^рsaц» здійснюється людиною постійно, відображаючи не те, що вона є, але те, як вона діє, особливо її моральні діяння, поступово формують її як моральну істоту. Згодом це поняття широко використовували Епіктет та неоплатоніки Ямвліх та Прокл. Починаючи з апологетів (зокрема Юстина- мученика), терміни «aipsaig» та «л;роa^рsaц» знаходять своє тлумачення у християнських текстах. Вони інтерпретуються як «вільний вибір душі» та «свобода вибору» й «свобода волі». В подальшому ними користуються Григорій Ниський та інші каппадокійці. «Класично- патристичного», догматичного тлумачення набуває поняття «лроa^рsolg» у творах Максима Сповідника та Йоанна Дамаскіна. Проa^рsaц розуміється ними як вольовий вибір того чи іншого вчинку, що має певні наслідки, як вибір способу дії, що полягає в послухі або непослухі (що веде до гріха) волі Божій. Слово ж «aipsaig» (єресь) на той час вже набуло дещо іншого значення, про що мова піде далі.

У нехристиянській філософській літературі з ІІ сторіччі нашої ери за словом «aipsaig» остаточно закріплюється головне значення: філософського напрямку, обраного шляхом особистого вибору. Саме в цьому сенсі використовує його Секст Емпірик, коли пише про «аї трд фЛоаофІад aipsasig» (філософські школи або партії). В тому ж сенсі використовує це слово відомий логогоф та один з засновників філософської доксографії Гіппобот, який назвав свій головний твір «Шрі Aipsasrav» (буквально «Про єресі»), хоча в ньому він характеризує різноманітні філософські школи. На той час остаточно сформувалися чотири найвідоміші філософські «єресі» - EmKoupsiog aipsaig (епікурейська школа), Етюїкр aipsaig (школа стоїків), АкаЗррта (платонівська Академія, що на довгий час підпала під вплив скептицизму) та Auksiov (аристотелівський Лікей, з яким пов'язувалося й вчення так званих «фізіологів»). Домінуючою серед цих шкіл довгий час була Стоя, яка найбільш конкурувала з епікурейцями. Згодом її місце займуть різні школи неоплатонізму, що будуть змагатися у «ловлі людських душ» з християнством. Кожна з цих «єресей» пропонувала на вибір своє філософське вчення, що обумовлювало певний спосіб життя.

Чи було поняття єресь (aipsaig) тотожнім за змістом поняттю «світогляд»? Якщо розуміти світогляд у дусі сталінської формули «Діалектичний матеріалізм є світоглядом марксистсько- ленінської партії», наведеній у «канонічному» нарисі «Про діалектичний та історичний матеріалізм», то, з певними застереженнями, ми можемо сказати, наприклад, так: «Неоплаплатонізм школи Ямвліха був єрессю (світоглядом) імператора Юліана Відступника та його прибічників». Але й у цьому випадку ми спотворюємо історичні реалії. Поняття єресь за змістом ближче до понять «філософська / релігійна доктрина», «вчення», навіть «ідеологія» тощо. Якщо ж ми розуміємо «світогляд» ширше, як певне ментальне утворення, загальний погляд на світ, притаманний народу, певному поколінню або соціальному прошарку (наближаючи його до поняття «ментальність»), то тут скоріш ми можемо казати на вплив того чи іншого світогляду на формування певної «єресі», або, навпаки, про вплив її на світобачення певної епохи.

Треба також зазначити, що слово «єресь (aipsaig)» в жодному сенсі на той час не мало якогось образливого або негативного значення. Більш того належність до якоїсь «єресі» була певним обов'язком будь-якої освіченої та соціально-активної людини, цим пишалися як патриції, так і пересічні громадяни та піддані імперії. Російський церковний історик В.В. Болотов вважав, що негативний, «фатальний вплив» на вживання слова a^psaц мало використання його різними гностичними сектами, які наслідуючи елліністичним філософським школам, також іменували себе «єресями» [5, с.125]. Зважаючи, що на той час християнство було досить наближеним до загальногностичних «єресей» й достатньо негативне ставлення до нього (втім як і до власно гностицизму) з боку тодішніх «інтелектуалів - вчителів мудрості», то зрозумілим стає чому з ІІ сторіччя слово <^psaig» стало вважатися чимось низьким, неприйнятним для освіченої більшості, єрессю в сучасному розумінні слова.

Aipsaig було перекладене на латину як слово «secta», яке походить від латинського дієслова sequor (sequi), який означає «йти слідом», «слідувати за». класичною латиною слово секта означало спосіб мислення або тип життя, вчення, групу людей і, в більш конкретному змісті, означало філософську школу або політичну партію. В останньому спеціальному значенні римські письменники писали про політичних прихильників римського політика Антонія як про секту. Тацит сектами іменував філософські школи стоїків (stoicae sectae) і кініків (cynican sectam).

Слово «secta (mpsaig)» в той час могло означати й релігійне вчення. Вказуючи на свої єврейські корені, ап. Павло промовляв на суді: «...я жив за найсуворішою сектою (aipsaiv) нашої віри - фарисеєм» (Діян. 26: 5) Святе письмо (Біблія) у всій статті цитується за виданням [6].. Релігійна партія, що сповідувала те чи інше вчення, також могла називатися єрессю (наприклад «фарисейська секта» - Діян. 15: 5, «саддукейска єресь» - Діян. 5: 17). У колах, опозиційно налаштованих до християнства, воно називалося «назорейскою сектою» і як партія (Діян. 24: 5), і як вчення: «...про цю секту (aipsasrag) нам відомо, що їй спротивляються всюди» (Діян 28. 22).

У грецькому оригіналі Нового заповіту слово <^psaig» зустрічається в дев'яти випадках - шість разів у «Діяннях апостолів» (15:5; 5:17; 24:5; 26:5; 28:22.) і три рази у «Посланнях» (2 Пет.2:1; 1 Кор.11:19; Гал.5:20.). Цікаво, що у перекладі І. Хоменка у перших 6 випадках ( у «Діяннях...») воно перекладене як «секта», а в трьох останніх (у «Посланнях») як «єресь».

Втім, і слово «aipsaig» не набуло тоді ще негативної конотації. Більш того, християнство вважалося однією з цих «єресей», хоч, зрозуміло, «правильною та всезагальною». Так, отець церковної історії Євсевій Кесарійській вкладає в уста імператорові Констянтинові такий вираз стосовно християнства: «aipsaig р каВоАгкр, р ауштатр (єресь кафолічеська, свята)» [7, с.22].

«Семантичний переворот» щодо слів «aipsaig» та «secta» відбувається лише з початком повного домінування ортодоксального християнства у духовному житті імперії, а церкви - у давньоримсьму суспільстві, тобто після Халкідонського собору Втім передумови до такого перевороту були й у попередній історії церкви. У виключно негативному сенсі проти єресей виловлювався, наприклад невтомний борець проти гностицизму Іриней Ліонський. В своїй книзі «Adversus Haereses» («Проти єресей»), яка збереглася лише в латинській версії, він розуміє під «rapsot^ (haeresis)» виключно відхилення від вчення Церкви (хоча можливо подібна інтерпретація була надана його перекладачами та пізнішими коментаторами). Цікаво, що у латинській християнській літературі, починаючи саме з Іринея (точніше від перекладачів його творів на латину) поряд з поняттям «secta» з'являється й латинізований грецький термін єресь (haeresis), стосовно до всіх так званих «лжевчень».. Цим словам надається виключно негативне значення, а ортодоксальна «єресь», що перемогла у столітніх суперечках, набуває статусу єдино правильної «догми».

Давньогрецьке слово «5оура», яке як калька перекочувало в латину (dogma), було взяте на озброєння християнськими теологами з словника античної філософії та римського права. Воно походить від дієслова «5окєю» - вважати, гадати, думати, але на відміну від наближеного до нього за походженням слова «5оЈ,а» (гадка, припущення, думка), означало вже не думка (гадку), а кінцевий результат - тверде переконання, положення або постанову чи наказ, що стали загальновизнаними або релігійну істину, що стала предметом безсумнівної віри. Саме в цьому сенсі воно вживалося істориком Ксенофонтом, філософом Платоном та римським політичним діячом Ціцероном.

Так, Платон у діалозі «Тімей» закликає звернутися до бога, «...щоб він вказав щасливий шлях від дивного і незвичайного оповідання до вірогідного висновку (єЈ атолои каі ар0ои^ Svqyqosrag лрод то t&v sixoxrav 8оура)», розуміючи під «Зоура», остаточний вирік (вірогідний висновок) [8, с.438]. Аристотель називає незаписані промови свого вчителя Платона «аурафа Зоурата» (тобто неписані догмати). В цьому ж сенсі використовує слово «догмат» й християнський теолог Ісідор щодо вчень Сократа, Платона та стоїків, називаючи їх «аттичними догматами».

Взагалі слово «Зоура» потрапляє в християнські писання з Септуагінти. В біблійних книгах Естер, Макавеїв і пророка Даниїла воно позначає царські укази і закони, обов'язкові для всіх підданих. У Новому Завіті з'являються й інші значення цього терміну. Якщо в Євангелії від Луки догмою називається кесарів наказ про перепис населення, то в посланнях апостола Павла до Ефесян і Колосян - декалог Мойсея. У Діяннях слово «Зоура» вперше стала позначати церковні визначення, що мають незаперечний авторитет: «Якже проходили через міста, передавали їм, щоб берегти ті постанови (та Зоурата), що їх були схвалили апостоли і старші в Єрусалимі» (Діян. 24: 5). Тобто апостол Павло та Сила закликали єдиновірців дотримуватися рішень (догматів) Апостольського собору, що стосувалися віровчення та приписів щодо поведінки.

Остаточно сучасного значення поняття «догма» набуває в епоху перших Вселенських соборів (IV ст.). Слова «догма» та «догмат» стали вживатися лише до головних принципів віровчення, які схвалювалися на соборах, але, як правило, затверджувалися й відповідними імператорськими постановами. Вони вважалися безсумнівними та незаперечними засадами нового світогляду. Відомий теолог того часу Вікентій Лерінський з цього приводу писав: «Догматам небесної філософії не властиво піддаватися яким-небудь змінам, відсіканням або нівеченням, подібно настановам земним, які можуть удосконалюватися тільки безперервними поправками». Саме йому належить своєрідний «критерій істинності» щодо догматів віри: треба дотримуватися того, в що «quod ubique, quod semper, quod ab omnibus creditum est (вірили всюди, вірили завжди, у що вірили всі) [9, с.365]. Таким чином, загальновизнаність, давнина та згода є необхідними умовами для визнання істинності тих чи інших постулатів. Втім щодо останньої вимоги він робить характерне застереження («яких трималися всі, або, принаймні, майже всі пастирі і вчителі») [9, с.365].

Застереження вельми показове саме для IV сторіччя, на протязі якого точилися безперервні догматичні суперечки, які мали характер «світоглядного» визначення окремих груп християн і цілих народів. Найвитонченіші церковні догмати (наприклад знаменитий спір про ороопоюд (єдиносутність) та ороюиоюд (подібносутність)) стають предметом загального обговорення та основою самовизначення.

В епоху Вселенських соборів відбувається цікава метаморфоза з термінами «Зоура / dogva» та «aipsoi^ / haeresis». Перший з них став означати основи загальноприйнятого у християнській спільноті, санкціонованого Церквою й тому «правильного» світогляду, другий став синонімом несанкціонованого, дисидентського й «неправильного», «ворожого» та «зрадницького» світогляду, який несе загрозу ментальній безпеці церковній спільноті й державі. Боротьба догми з єрессю проходить через усю історію середньовіччя, при чому вони могли взаємно з часом перетворюватися одна в іншу (наприклад історія з іконоборством та іконовшануванням у Візантії), бути для одних догмою, для інших - єрессю (православні й монофізити), бути лише формальним приводом для переслідування політичних суперників тощо.

Звичайно, що ні в античній, ні в схоластичній філософії поняття «світогляд» не існувало, хоча давні греки, давні римляни, мешканці середньовічної Європи та Візантії мали певні, хоча й не завжди систематизовані погляди на світ, релігійні й політичні переконання та уявлення про правильний спосіб життя. Ці погляди, переконання та уявлення рефлексувалися різними філософськими школами та напрямками, які створювали певні концептуальні конструкції, що мали зворотній вплив на способи сприйняття, осмислення та корекцію поведінки пересічних мешканців полісів Давньої Греції та Римської держави. Ці концептуальні конструкції, що були справою вільного вибору кожної особи, отримали назву єресь рєац). Ця назва була розповсюджена також і на певні релігійні та містичні течії, тим більш, що в епоху пізньої античності чіткого розмежування між філософією, релігією та містикою не існувало. Як одна з таких «єресей» розглядалося й примордіальне християнство. Але згодом, коли християнство поступово завойовує домінуючі ідеологічні й соціальні позиції в римському суспільстві слово «єресь» набуває негативної денотації, ним позначають всі інші ( а згодом - ворожі) філософські та релігійні ідеологічні конструкції. Для позначення ж свого єдино правильного віровчення отці Церкви обирають слово «догма (5оуря)» - тверде переконання, положення або постанова. Втім, і «догма», і «єресь» були до цього нейтральними за значенням й досить розповсюдженими термінами з професійного тезауруса античної філософії, які зазнали дещо несподіваного переосмислення. Перший з них став означати основи ортодоксального віровчення, другий став синонімом негативного та ворожого світогляду. Зазначимо також, що у майбутньому в епоху європейського просвітництва таке ж негативне переосмислення чекає й на термін «догма». Жоден з цих термінів не збігався за змістом з сучасним поняттям «світогляд», що сформувалося лише в німецькій класичній філософії, але вони відбивали історичні форми тодішньої філософсько-теологічної рефлексії на людське світосприйняття та самовизначення.

єресь догма метаморфоза церква

Список використаної літератури

1. Хайдеггер М. Основные проблемы феноменологии. / М. Хайдеггер; перевод с нем. А.Г. Чернякова. - СПб: Высшая религиозно-философская школа, 2001. - 445 с.

2. Секст Эмпирик. Три книги Пирроновых положений // Сочинения в двух томах. - Т.2. / Секст Эмпирик; вступит. ст. и пер. с древнегреч. А.Ф. Лосева - М.: Мысль, 1976. - С. 207-380.

3. Черноволенко В.Ф. Мировоззрение и научное познание / В.Ф. Черноволенко. - К.: Изд. Киевского ун-та, 1970. - 171 с.

4. Арістотель. Нікомахова етика / Арістотель; [пер., коментарі В. Ставнюк]. - К.: Аквілон-Плюс, 2002. - 256 с.

5. Болотов В.В. История Церкви в период вселенских соборов. / В.В. Болотов - М.: Поколение, 2007. - 720 с.

6. Святе Письмо Старого та Нового Завіту. Повний переклад, здійснений за орігинальними єврейськими, арамейськими та грецькими текстами. - Ukrainian Bible 63 DC: United Bible Societies, 1991. - 1394 с.

7. Евсевий Памфил. Жизнь блаженного василевса Константина. / Евсевий Памфил; Пер. СПбДА под ред. А.А. Калинина - М. Лабарум. 1998. - 351 с.

8. Платон. Тимей // Платон. Собрание сочинений в 4 т.: Т.3 / Платон; Пер. с древнегреч.; Общ. ред. А.Ф. Лосева, В.Ф. Асмуса, А.А. Тахо-Годи; Авт. вступит. ст. и ст. в примеч. А.Ф. Лосев; Примеч. А.А. Тахо-Годи. - М.: Мысль, 1994. - (Философское наследие) - С. 421 - 500.

9. Викентий Лиринский, преп. О Священном Предании Церкви / преп. Викентий Лиринский. - СПб.: Свиток, 2000. - 540 с.

Размещено на Allbest.ru