Філософсько-методологічні проблеми військово-соціального управління: Гегель про місце насильства у суспільному розвитку

Розглядаючи необхідність та моральний момент війни, Г. Гегель попереджав, що вони є філософською ідеєю, тоді як реальні війни потребують більш конкретного розгляду. У твердженні про необхідність війни Г. Гегель як об'єктивний та послідовний мислитель фіксував наявний історичний зв'язок, а не висував імператив, що нерідко йому приписують. У філософії Г. Гегеля мовиться про “невипадковість”, закономірність та укоріненість війни в історичному розвитку.

На відміну від поширених концепцій, які тлумачили війну через людську природу або через недосконалість людства, Г. Гегель наполягав, що війну “не слід розглядати як абсолютне зло та суто зовнішню випадковість, яка може мати свою випадкову основу в будь-чому - в пристрастях можновладців або народів, в несправедливості тощо. Загалом в тому, чого не може бути”. Війни відбуваються там і тоді, коли і де це зумовлене об'єктивною необхідністю, яка приховується за плином одиничних явищ, випадкових подій та невимушених дій. Г. Гегель підкреслював, що “війни виникають там, де вони лежать в природі речей; посіви знов дають сходи, і порожня балаканина стихає перед серйозними повтореннями історії”.

Війна, таким чином, проявляє своє позитивне моральне значення у зміцненні національної єдності та держави: в мирні часи суспільство розширяється, освоюючи все нові і нові сфери, громадяни суцільно віддаються своїм приватним і корпоративним справам та інтересам, втрачаючи перед собою образ та відчуття цілого, тоді як завдяки війні індивіди долають обмежені визначення (як власники, як члени корпорації тощо) та відчувають себе передусім громадянами, підносяться до сфери загального. Відтак, відновлюється моральна єдність народу та пріоритет державного інтересу перед приватним, його ціннісна перевага.

Гарантією незалежності держави та її суверенітету, на думку Г. Гегеля, є постійна армія. Зважаючи на існуючі погляди, він зазначає, що для того, щоб належно оцінити її значення, потрібен державницький підхід та розуміння сутності питання. Якщо ж розглядати необхідність утримання власної постійної армії з погляду приватних інтересів пересічних індивідів, переважатиме позиція “економії витрат”, а це надзвичайно шкідливе явище для будь-якої держави.

Називаючи військовиків “станом хоробрості”, Г. Гегель акцентує увагу на тому, що моральні чесноти військовиків “сучасних культурних народів” характеризуються саме відданим служінням державі. На відміну від хоробрості розбійника, хоробрості під час захисту честі, лицарської хоробрості, справжня хоробрість полягає в готовності жертвувати собою на користь державі, коли індивід є лише одним з багатьох. І при цьому важливим є “не особиста мужність, а вступ до рядів загального”. Ця вища форма хоробрості, що вивищується над особистими мотивами, є безособовою, орієнтується на підтримання єдності та спрямована не проти окремої особи, а проти ворожого цілого. Г. Гегель зазначав, що зміни, які відбулися у змісті ведення збройної боротьби і вимагають “безособової” хоробрості, детерміновані винаходом вогнепальної зброї, “яка перетворила суто особистісний характер хоробрості в характер більш абстрактний”.

Специфіка ставлення Г. Гегеля до ідеї правового регулювання війни пояснюється його розумінням реальних підстав відносин між суверенами. Зовнішнє державне право, на думку Г. Гегеля, охоплює сферу відносин між державами. Міжнародне право не є реальним правом, яким є внутрішнє національне право, у тому значенні, що воно є лише зобов'язальним та тримається на домовленостях між державами. Яким буде виконання цих зобов'язань та чи будуть дотримуватися угод, залежить від суверенних воль різних держав.

Відтак, Г. Гегель спростовує ідею “вічного миру”, посилаючись на те, що держави виступають одна стосовно іншої як такі, що перебувають у природному стані. З цього витікає, що відносини між ними не є правовими або моральними. Реальність права держав полягає у їхній приватній волі, а інтерес кожної держави є її власним вищим законом. Так само не може існувати контрасту між мораллю та політикою, оскільки держави не підпорядковуються звичайним моральним законам.

Держави - не приватні особи, а суцільно самостійні тотальності в собі. Тому їхні відносини складаються по-іншому, аніж суто моральні приватноправові відносини між індивідами. В історії нерідко прагнули розглядати державу з погляду приватного права та моральності, але становище приватних осіб таке, що над ними стоїть суд, який реалізує те, чим право є самим у собі. Безперечно, відносини між державами повинні бути правовими. При цьому право неминуче буде лише зобов'язальним. Благо держави має зовсім інше виправдання, ніж благо окремої особи. Воно полягає в реалізації всезагальної волі на зміцнення власного суверенітету (внутрішнього та зовнішнього).

Проте Г. Гегель вважав, що твердження про перебування держав у природному стані не заперечує міжнародного права, договірних відносин між державами, які повинні визнавати суверенітет, не втручатися до внутрішніх справ інших держав, взаємно поважати одна одну. Навіть у стані війни, який є станом безправ'я та насильства, не припиняють діяти такі принципи, як взаємне визнання держав, конечний характер війни та можливість миру. “Війна загалом, - як зазначав німецький мислитель, - ведеться не проти внутрішніх інститутів і мирного родинного та приватного життя, не проти приватних осіб”.

Відтак, з погляду Г. Гегеля кантівська ідея “вічного миру” ґрунтується на хибному перенесенні моральних та приватноправових оцінок, чинних щодо індивідів, на загальну понадособову цілісність держави, яка не є персоною.

Кантівська ідея не вказує на ту дійсну силу, яка забезпечила б чинність угоди про вічний мир та утримала суверенні держави у антивоєнному союзі. “Вічний мир” обмежує суверенітет окремих держав псевдозагальною волею спілки націй. Тому кантівський проект ігнорує об'єктивні закономірності людської історії та абсолютність переваги негативного моменту розвитку над позитивним, консервативним.

Суто в гераклітівському дусі Г. Гегель приходить до висновку, що прагнення до “вічного миру” аналогічне прагненню до завершення історії. “Війна, - зазначав він, - оберігає народи від загнивання, що неодмінно стало б наслідком тривалого, і тим паче “вічного миру”. При цьому доречно відзначити, що Г. Гегель високо оцінював діалектику Геракліта, яку був готовий включити до змісту своєї філософії.

Г. Гегель допускав, що декілька держав можуть створювати об'єднання на зразок Священного союзу і перебирати на себе роль арбітра стосовно інших держав, але ці “союзи завжди лише відносні та обмежені, подібно до вічного миру”. Єдиним абсолютним суддею, який завжди виступає проти особливих держав, є дух всесвітньої історії. А тим третім, що має силу стосовно двох держав, є світова історія, яку Г. Гегель разом з Ф. Шиллером називає справжнім судом над державами, над духом окремих народів.

3. "Реабілітація" ідей Г. Гегеля

Аналізуючи філософський та політичний доробок М. Гегеля, необхідно звернути увагу на застереження В. Нерсесянца у зв'язку з поширеними в західній літературі (Б. Рассел, К. Поппер та ін.) “оцінками гегелівської позиції як тоталітарної”. На його думку, обґрунтований німецьким філософом своєрідний правовий етатизм є протилежністю тоталітаризму, який помилково та тенденційно приписують йому, оскільки тоталітаризм ХХ ст., що розглядається з позиції гегелівської філософії держави й права, - це антиправова та антидержавна форма організації політичної влади, модернізований деспотизм.

На відміну від обвинувачів Гегеля в тоталітаризмі прихильники реабілітації гегелівського навчання стали тлумачити його в дусі західних ліберальних цінностей.

У представників цього напрямку - при всіх їхніх розбіжностях між собою - мова йде про нову переоцінку гегелівського навчання, про ідеї «реабілітованого» Гегеля й про «реабілітовані» ідеї Гегеля. При цьому найчастіше мова йде про «реабілітацію» гегелівських ідей від обвинувачень їх у близькості й зв'язку з ідеологією й практикою як фашизму, так і соціалізму.

Саме собою зрозуміло, що післявоєнне й сучасне політико-правове гегелеведення не зводиться лише до антитези «прогресивний - реакційний» Гегель, «тоталитарист - ліберал» і т.п., але торкається більш широкої теоретично й політично значимої тематики при висвітленні зазначених проблем, відправних при оцінці навчання Гегеля.

Першою роботою на Заході, що взяла навчання Гегеля під захист від негегельянських його викривлень і всякого роду зближень із ідеологією й політичною практикою фашизму й націонал-соціалізму, була, що з'явився в 1941 р. у США книга Г. Маркузе «Розум і революція. Гегель і піднесення соціальної теорії». Це не було першим звертанням Маркузе до Гегеля. Ще до змушеної при Гітлеру еміграції в Америку він видав у Франкфурті в 1932 р. роботу «Онтологія Гегеля й підстава теорії історичності». Однак якщо ця перша робота про Гегеля залишилася, скоріше, непоміченої, те друга робота закріпила за ним у західній літературі реноме «знавця Гегеля».

Головна увага в роботі «Розум і революція» звернене на обґрунтування тези про те, що «основні концепції Гегеля ворожі тенденціям фашистської теорії й практики». У цих цілях Маркузе приводить ряд аргументів по декільком лініям аналізу навчання Гегеля: а) вираження в гегелівській філософії права в остаточному підсумку ідей французької революції; б) Гегель - як прихильник «правління права», а гегелівська доктрина - як «продукт либералістської ери й втілення її традиційних принципів»; в) викривлення гегелівського навчання при його інтерпретаціях у дусі авторитаризму й тоталітаризму (старогегельянцями, неогегельянцями і т.д.); г) непримиренні протилежності між гегелівськими ідеями й нацистською ідеологією й політичною дійсністю й т.п.

Основна розбіжність між навчанням Гегеля й фашистською ідеологією Маркузе формулює в такий спосіб: « Громадянське суспільство при фашизмі править державою; гегелівська держава править громадянським суспільством. І від чийого імені це правління? Згідно з Гегелем, від імені вільного індивіда і його справжнього інтересу».

Гегелівська концепція відрізняється від тоталітарною не зміною місця суспільства й держави в механізмі правління, а тим, що Гегель у принципі визнавав і відстоював сферу приватного життя й приватних інтересів, і його громадянське суспільство на відміну від політичної держави є по суті сфера неполітична, область життя приватних інтересів, які хоча й підпорядковані державному закону, але в рамках правопорядку й законності автономні від прямого підпорядкування політичної влади. Подібні ідеї Гегеля були неприйнятні для фашистського, нацистського й більшовицького тоталітаризму, що заперечує вся частка, відособлена й незалежне.

У ряді істотних моментів з інтерпретацією Маркузе схожий і підхід Т. Адорно до Гегеля, пронизаний ідеєю « негативної діалектики». Гегель, по оцінці Адорно, акцептував ліберальну економічну теорію капіталістичного суспільства, яку й розвив у своєму вченні про громадянське суспільство.

Джерела обвинувачень гегелівської філософії права в пособництві німецькому імперіалізму й фашизму Адорно бачить у тому, що Гегель розвив вчення про буржуазне суспільство як антагоністичної цілісності, як тотальності. І саме таке розуміння суспільства й невирішеності його конфліктів через їхній саморух і привело Гегеля, по Адорно, до концепції держави, розвитому в «Філософії права». Тому, зауважує Адорно, не слід применшувати принциповий зміст гегелівського обожнювання держави, покликаного удержати антагоністичне суспільство, і трактувати цей зміст Як «емпіричне відхилення й несуттєву домішку» у гегелівській доктрині. Гегелівську філософію держави, що прагне зняти протиріччя громадянського суспільства, Адорно кваліфікує як «акт насильства», оскільки, відзначає він, тим самим припиняється діалектика. Таким чином, гегелівське обожнювання держави, піднесення держави над суспільством і індивідом і т.п. у трактуванні Адорно має насамперед той зміст, що Гегель недостатньо диалектичен.

У політичних відносинах Гегель, по Адорно, не був філософом Прусської держави. Його ідея зв'язку розуму й волі розбудовувала спадщину Освіти. Хоча індивід виступає в Гегеля як простий агент суспільного процесу виробництва, однак принцип буржуазного суб'єктивізму присутній у гегелівськім навчанні. Відкидаючи критикові Шопенгауэра й Кьеркегора на адресу Гегеля, Адорно підкреслює, що Гегель не був ні конформістом, ні апологетом суспільства.

3.2 Виправдання концепції війни

На противагу критикам «реакційного» Гегеля, що вбачають у його ідеях про війну «мілітаризм» і «експансіонізм», прихильники «реабілітації» гегелівського навчання від обвинувачень його в тоталітаризмі, мілітаризмі, експансіонізмі й т.п. уживають зусилля в напрямку «прогресивної» переінтерпретації також і гегелівської концепції війни.

Ця остання лінія інтерпретації гегелівських ідей про війну найбільш розгорнуте представлена в роботах Ш. Авінері й Ж. Донта Гегель, по оцінках Авінері, не націоналіст, не мілітарист і не апологет війни. Війна для Гегеля, зауважує Авінері в суперечці з Поппером, це необхідно виникаюче явище, вона не пов'язана з якою-небудь метою це - свого роду удар долі. У цілому своє розуміння гегелівських поглядів на війну Авінері резюмує в такий спосіб Гегель звеличує філософське поняття війни без підтримки якої-небудь історично конкретної війни, гегелівське відношення до війни порівнянне, по Авінері, із християнським відношенням до гріха.

У своїй інтерпретації поглядів Гегеля Ж. Донт акцентує увагу на конкретно-історичних джерелах, характері й змісті гегелівського вчення про війну. Як у юнацьких, так і в пізніх роботах Гегеля мова йде, на думку Донта, про «національну, цивільної, революційної» війні. Така війна ( у тому числі - національна) у трактуванні Донта являє собою боротьбу за визнання й не спрямована на задоволення великодержавно-націоналістичних устремлінь. І в «Філософії права», по Донту, Гегель говорить про той тип воєн (війні революційної, війні за національну незалежність), який ніяк не міг улаштувати ні російського царя, ні Меттерніха, ні Фрідріха-Вільгельма III. Визнаючи корисність війни для свого часу, Гегель, на думку Донта, розраховував на війну як на засіб прогресивної еволюції..

Лінія аргументації Донта, спрямована на змістовно-історичну конкретизацію загальнофілософських положень Гегеля про війну, не позбавлена значного резону. У пошуках конкретно-історичного значення гегелівських філософських положень про воїна правомірно також, на наш погляд, говорити про вплив революційних воєн Французької республіки на погляди Гегеля.

Однак, зводити значення гегелівської філософської концепції війни лише до виправдання по суті слушних воєн ( як це робить Донт) так само в принципі, теоретично й методично невірно, як і виправдовувати цю концепцію повним запереченням її зв'язки з конкретними війнами ( як це робить Авінері). І в тому, і в іншому випадку має місце невірна вистава про зміст і характер зв'язки теоретичного й конкретно-історичного аспектів гегелівського навчання.

Будучи теоретично коректним при оцінці гегелівської концепції війни, її не можна зводити до виправдання обмеженого типу конкретних минулих воєн, ні взагалі заперечувати резюмування в ній певним чином військового досвіду минулого й правомірність апеляцій до неї при наступних обґрунтуваннях конкретних воєн. Це обумовлене основними принципами гегелівського навчання взагалі, його діалектико-філософським трактуванням війни, зокрема.

За змістом гегелівської концепції, усі реальні, конкретно-історичні війни, як втім і взагалі всі історичні дії, обумовлені історичними закономірностями й потребують конкретно-історичного розгляду. І щодо цього його філософська концепція війни не є ні безпосереднє виправдання якої-небудь конкретної війни, ні обґрунтування, а тим більше заклик до конкретних майбутніх воєн. Але війна взагалі, війна як війна, одержує свою логіко-діалектичну легітимацію як момент моральності. Тому те, що Гегель називає « філософською ідеєю» і «моральним моментом війни», ставиться в принципі до всіх воєн. У гегелівськім вченні про війну можна знайти аргументи як на користь слушних (Донт), так і несправедливих воєн (неогегельянцы), оскільки воно має на увазі й ті, і інші. Лише з позицій пацифізму можна повністю відкинути гегелівську філософську концепцію війни. Гегель і сам атакував пацифізм, викривши його в ідеї «вічного миру». Так що сама гегелівська концепція війни не є підходящою основою, з якої можна послідовно критикувати й відкидати мілітаризм і виправдання війни.

Разом з тим ясно, що гегелівська критика «вічного миру» велася не з позицій «апологетики війни». У цьому зв'язку досить повчально зіставити гегелівський підхід з поглядами Ф. Ніцше по даній проблематиці. При такім порівнянні стає очевидним, що позиція Гегеля принципово відрізняється від тих дифірамбів, які співає війні Ф. Ніцше. Для демонстрації відмінності цих двох позицій приведемо, зокрема, що випливає типове для Ніцше судження: «Ви говорите, що блага мета освячує навіть війну? Я ж говорю, що благо війни освячує всяку мету».

До характеристики гегелівської концепції війни можна підійти й із трохи іншого кута зору, а саме: якою мірою вона теоретично й політично поглиблювала розуміння феномена «війна», проясняла й просвіщала цю тему? Цей її прояснюючо-пізнавальний потенціал, треба визнати, досить значний. Особливо виразне висвітлення Гегелем внутрішньополітичного змісту війни - того аспекту, приховання якого від публічної гласності й суспільної думки є саме собою, що розуміє завданням бюрократично організованої політики і її функціонерів.

Хіба ефективна боротьба за мир припускає невідання щодо тих аспектів (внутрішніх і зовнішніх) війни, які так глибоко, змістовно і яскраво висвітлюються Гегелем? І хіба те знання й розуміння війни, яке філософськи сформульоване їм і чого немає в численних трактатах про вічний світ, автоматично перетворює миролюбця в агресора й мілітариста? Тут, очевидно, доречно згадати, що незнання - не аргумент.

Досить характерним прикладом упередженості й ігнорування пізнавального аспекту попередніх філософських трактувань війни, у тому числі й гегелівської концепції, є позиція представника соціологічного напрямку полемології (вчення про війну) французького соціолога Гастона Бутуля. Його апеляції до вільного від політико-ідеологічного впливу пізнання війни виглядають уявними вже у світлі оцінки їм гегелівського навчання як джерела «цілого ряду доктрин, одна військовіше іншої: расизму, класової боротьби, імперіалізму, націоналізму».

Примітно, що, відкидаючи пізнавально більш глибокі вистави про війну, Бутуль і його колеги конструюють свій «полемологічний барометр» за допомогою еклектичної комбінації якісно різнорідних факторів (біологічного феномена, геополітичних факторів, агресивності духовної структури й т.п.). Прихильникам подібного звертання з навчаннями минулого, очевидно, здається, що гегелівську «реакційну» концепцію війни можна спростувати за допомогою більш «прогресивного» і більш «морального», але менш вірного судження. На ділі ж прогрес вдач без прогресу знання або неможливий, або мало що значить. гегель суспільний фашизм

Висновок