Окремий індивід і спільнота в історичному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Окремий індивід і спільнота в історичному процесі. Критика І. Берліном «колективістської містики»

людина світ історія філософія

Основоположник класичної німецької філософії І. Кант (1724-1804 р.) став досліджувати творчу активність людини в сфері пізнання, у моралі і мистецтві. Розрізняють два періоди у філософській творчості Канта -- докритичний та критичний, що розпочався в 70-і роки. У докритичний період він цікавився проблемами природознавства, зокрема космології. У праці "Загальна природна історія і теорія неба" (1755) він висунув гіпотезу про виникнення Сонячної системи зі спочатку диффузної речовини в результаті дії механічних сил притягання і відштовхування. Ця гіпотеза зробила перший пролом у метафізичному світогляді, внесла ідею розвитку в космологію.

У критичний період Кант бачить призначення філософії в дослідженні людської проблематики, вона повинна визначити останні цілі людського розуму: "Сферу філософії в цьому всесвітньо-громадянському значенні можна підвести під такі питання: 1. Що я можу знати? 2. Що я повинен робити? 3. На що я повинен сподіватися? 4. Що таке людина? На перше питання відповідає метафізика, на друге -- мораль, на третє -- релігія і на четверте -- антропологія. Але по суті все це можна було б звести до антропології, тому що три перших питання відносяться до останнього". На останнє питання Кант остаточної відповіді не дає, однак у дослідженні питань теорії пізнання, теорії моралі, теорії мистецтва він виступив як новатор, його ідеї визначили подальший розвиток європейської філософії як у плані розвитку його вихідних положень, так і в плані їхнього критичного подолання.

За зізнанням самого Канта, у філософії він зробив "Коперниканський переворот", став досліджувати умови, можливості і межі людського розуму і в теоретичній, і в практичній діяльності. У докантівській теорії пізнання суб'єктом пізнавальної діяльності визнавався окремий людський індивід з даними йому (від природи чи Бога) пізнавальними здібностями - почуттями і розумом. Залежно від того, якій здатності надавалася вирішальна роль, у філософії склалися два гносеологічних підходи - емпіризм, що визнавав пріоритет чуттєвого досвіду, і раціоналізм, що відводив ключову роль розуму. І в тім і іншому випадку суб'єкт повинен узгоджуватися з зовнішнім предметом, пізнання розумілося як копіювання дійсності. Відомо, що конкретні люди розрізняються гостротою почуттів, проникливістю розуму, а тим часом метою пізнання є досягнення об'єктивного, загального і необхідного знання. При такому підході не уникнути психологізації пізнавального процесу, його механічного трактування. Кант вчиняє інакше, він вважає, що не знання повинні узгоджуватися з предметом, а навпаки, предмети повинні узд жуватися з нашим пізнанням, тобто він бере за вихідне творчу активність суб'єкта. Світ, за Кантом, визначається фактом пізнання, людина має справу не зі світом самим по собі, а зі знаним світом.

Намагаючись синтезувати емпіризм і раціоналізм, Кант перетлумачує саме поняття суб'єкта пізнання, таким є не емпіричний індивід, а трансцендентальний суб'єкт -- загальнолюдські пізнавальні здібності: чуттєвість і розум як такі. Кожна з цих здібностей має апріорні, тобто які не виводяться з досвіду, форми. Апріорними формами чуттєвості чи споглядання виступають простір і час.

Найповніше пояснення суті людини з історичної точки зору в філософії Нового часу дає Гегель (1770-1831 р.). Розуміння людини як істоти суспільної було вже в Аристотеля, Віко і Гердера, але тільки Гегель піднявся до усвідомлення суспільно-історичної природи людини.

Гегель -- творець системи об'єктивного, абсолютного ідеалізму, у якій він прагнув виразити в єдиному діалектичному процесі світ природного, соціального і духовного буття. Відповідно до вихідного принципу своєї ідеалістичної системи -- принципу тотожності мислення і буття -- природний світ Гегель розглядає як несамостійний, вторинний, похідний від ідеї. Природа -- інобуття, відчуження ідеї. У силу свого ідеалізму Гегель не погоджується з ідеями органічної еволюції, що висловлювалися вже в його час (Ламарк). У "Філософії природи" він частково приділяє увагу проблемам еволюції, але не порушує питання про природну еволюцію людини. "Природа повинна бути розглянута як система стадій, кожна з яких необхідно випливає з іншої і є найближчою істиною тої, з якої вона виникала, причому, однак, тут немає природного процесу породження, а є лише породження в лоні внутрішньої ідеї, що складає основу природи". Природна своєрідність людини визначається тим, що вона -- "знаряддя духу" і як така є найдосконалішим організмом природи. Якщо у філософських концепціях суспільного життя, що будувалися на понятті природи людини, соціальність зводилася до природності, то в Гегеля відношення перевертається: сама природа взагалі і природа людини, зокрема, зводяться до духовності.

Разом з тим у рамках ідеалізму Гегель, як ніхто з попередніх філософів, зумів наблизитися до правильного розуміння специфіки суспільної діяльності людини, своєрідності соціального світу. Зробити це Гегелю вдається тому, що він піддає спеціальному аналізу предметну людську діяльність -- працю. На цій підставі, у рамках, допустимих ідеалістичними вихідними принципами, Гегель уперше розкриває діалектику індивідуального і соціального, специфіку суспільного життя, діалектику причинності і доцільності.

Окремий індивід, за Гегелем, в жодному разі не є основою історичного процесу. Кожен індивід включається в суспільну діяльність лише після того, як він завершить процес становлення як людського індивіда - процес засвоєння історично вироблених до нього знань, культури, духовності. Створення індивіда Гегель зводить до розвитку його індивідуальної свідомості, оскільки для нього взагалі сутність людини закладена в її самосвідомості. У цьому процесі індивід проходить усі ті стадії розвитку, що в історичному процесі були етапами саморозвитку духу.

У суспільну діяльність кожен індивід включається як приватна особа, що переслідує свої приватні інтереси. Розгул своєкорисливості індивідів, стихію зіткнення приватних інтересів філософи французького Просвітництва намагалися регулювати принципом розумного егоїзму, що повинен враховувати не тільки особисті інтереси, але й інтереси іншого; Кант і Фіхте наполягали на пріоритеті спільних інтересів і наділяли індивідів необхідністю керуватися принципом обов'язку. Гегель тверезо і реалістично дивиться на буржуазне громадянське суспільство. Він визнає правомірність і законність приватних, окремих інтересів, цілей і мотивів багатьох індивідуумів. Основна проблема гегелівської філософії історії, спрямованої на з'ясування специфіки соціального буття людини, полягає в з'ясуванні діалектики суб'єктивності устремлінь окремих індивідів і об'єктивності, закономірності, створеної самими людьми системи суспільних відносин і опосередкувань. Хоча Гегель і надає історичному процесу своєрідного носія -- дух, йому вдається зобразити процес людської історії через здійснення людської практики. Історична необхідність виникає з діяльності людей, їхніх устремлінь і пристрастей^. Ці окремі і різноманітні індивідуальні дії у своїй суперечливій сукупності і породжують історичну необхідність. Розуміння соціальності як результату масової дії індивідів дозволяє Гегелю вловити таку особливість історичного процесу: хоча процес цей і складається з безлічі свідомих окремих діянь індивідів, все-таки врешті-решт він незалежний від волі і свідомості останніх. "У всесвітній історії завдяки діям людей взагалі виходять і трохи інші результати, ніж ті, до яких вони прагнули і яких вони досягають, ніж ті результати, про які вони безпосередньо знають і яких вони бажають; вони прагнуть задоволення своїх інтересів, але завдяки цьому здійснюється ще і щось подальше, щось таке, що приховано міститься в них, але не усвідомлювалося ними і не входило в їхні наміри". Гегель ясно усвідомлював розбіжність чи неадекватний збіг цілей і результатів людської діяльності в історичному процесі і робить з цього факту принципові висновки.

Гегель розуміє історичний світ як самостійну онтологічну дійсність, що не зводиться до безлічі індивідів і їхніх окремих дій. Він наблизився до відкриття таємниці провіденціалістських концепцій всесвітньої історії, оскільки чітко усвідомив причини розбіжності особистих цілей індивідів і масового результату їхньої сукупної дії. Але перебороти провіденціалізм не вдається і йому. Відкритий ним механізм складання об'єктивної історичної необхідності він вважає свідченням того, що у всесвітній історії справжнім провідником народів є дух, його розумна і необхідна воля. Він вдається до поняття хитрості світового розуму, що чинить історію за допомогою діяльності людей.

Діалектична концепція співвідношення людини і світу, розроблена в гегелівській філософії, несла на собі відбиток ідеалізму і незабаром була відкинута Людвігом Фейєрбахом (1804-1872 р.). Фейєрбах переборює гегелівське зведення сутності людини до самосвідомості, історичного процесу -- до саморуху духу, що використовує для реалізації своїх всесвітньо-історичних цілей діяння людей. Філософська думка знову повертається до твердження про природну, чуттєву основу людської сутності. Антропологічний принцип у філософії, прийнятий Фейєрбахом, припускає, що своєрідність людської діяльності й історичний розвиток людини виводиться з природності самої людини. Він робить крок вперед порівняно з просвітительськими концепціями суспільного життя, що будувалися на понятті природи людини -- для Фейєрбаха людська сутність не закладена в окремій індивідуальності. Сутнісні сили людини -- воля, мислення, чуттєвість -- це її родові, тобто суспільні, діяльні здібності. Фейєрбах наближається до розуміння сутності людини як зумовленої соціальними зв'язками: "Окрема людина як щось відособлене не містить людської сутності в собі ніяк в істоті моральній, ні як у мислячій. Людська сутність наявна тільки в спілкуванні, у єдності людини з людиною, у єдності, що спирається на реальність розходження між Я і Ти"30. Історичний процес здійснюється не під керуванням світового духу. Етапи людської історії відрізняються, за Фейєрбахом, лише змінами в релігійній і моральній свідомості людства. Саме ж релігійне почуття Фейєрбах вважає властивим людині від природи, тобто природженим. Ось тут і виявляється обмеженість антропологізму. Правильно підкреслюючи лише одну сторону справи -- природність людини, Фейєрбах прагне пояснити і соціальні зв'язки, суспільні відносини людей як суто природні узи, що поєднують індивідів. Субстанціальною основою спілкування, у якому тільки і виявляється людська сутність, є чуттєві відносини людей (любов). Фейєрбах не розглядає практичну діяльність людини в її всесвітньо-історичному масштабі, і тому в нього суспільний зв'язок має не історичну, а природну основу.

Щоб теоретично виразити специфіку соціального буття людини, генетичну і діалектичну єдність природного і соціального, природного і суспільного, матеріального і духовного, необхідно вдатися до теоретичного аналізу дійсної субстанціальної основи суспільного життя -- предметно-практичної, матеріальної діяльності -- праці. Такий аналіз відкриває нові перспективи в тлумаченні сутності людини і її взаємозв'язку зі світом. Такий аналіз і був здійснений у марксистській філософії. [1]

2. Суть емпіричного підходу до історії; підходи, що йому протистоять

Якщо Р. Декарт є основоположником раціоналізму Нового часу, який бачить підстави науки в розумі і зразком науки вважає математику, то Френсіс Бекон (1561-1626) і Джон Локк (1632- 1704) є засновниками емпіризму, що протистоїть раціоналізму.

Бекон, так само як античні філософи і Декарт, визнає, що "почуття неминуче обманюють", але якщо раціоналісти в якості подолання цього обману пропонують звернутися безпосередньо до "світла розуму", то Бекон для цієї мети пропонує використовувати досвід, вважаючи, що "тонкість дослідів набагато перевершує тонкість самих почуттів "і" в союзі з активною діяльністю людини вони можуть давати нам цілком достатні знання; і це досягається ... завдяки експериментам, здатним об'єкти, не доступні нашим органам почуттів, зводити до чуттєво сприйманим об'єктам ... " У цій опорі пізнання на досвід і полягає суть емпіризму.

У своєму "Новому органоне" Бекон проголосив, що нова наука повинна виходити з досвіду, а не з умоглядів, але цей "світлоносний" (тобто провідний до нових знань, а не до умінь) досвід далі повинен бути відповідним чином оброблений з метою отримання загальних "аксіом" (так Бекон називав теоретичні твердження), з яких можна вивести багато наслідків, включаючи нові "плодоносні" досліди, тобто такі, які можуть бути з користю застосовані людьми у повсякденному житті: "Бо хоча ми найбільше спрямовуємося в практиці до дієвої частини наук, - говорить Бекон, - проте ми вичікуємо час жнив ... Адже ми добре знаємо, що правильно знайдені аксіоми тягнуть за собою цілі вервечки практичних додатків і показують їх не поодинці, а цілою масою ". Центральну ідею беконовського емпіризму дуже добре передає Беконовська метафора бджоли: "Ті, хто займалися науками, були або емпіриками, або догматиками. Емпірики, подібно мурашки, тільки збирають і задовольняються зібраним. Раціоналісти, подібно павукам, виробляють тканину із самих себе. Бджола ж обирає середній спосіб: вона витягує матеріал з садових і польових квітів, але розташовує і змінює його по своєму вмінню. Чи не відрізняється від цього і справжнє справа філософії, яке полягає у "мистецтві вказівки". "Це мистецтво вказівки ... може вести або від експериментів до експериментів, або від експериментів до аксіом, які в свою чергу самі вказують шлях до нових експериментів. Першу частину ми називатимемо науковим досвідом ... другу - тлумаченням природи або Новим Органон. .. (маючи на увазі правильний метод для дослідження природи. - А. Л.)». Суть останньої становив метод тлумачення, або наведення, тобто індукції, який сьогодні називають методом емпіричної індукції. [2]

3. Суб'єктивність і об'єктивність в описах історичного процесу

Об'єктивність - незалежність суджень, думок, уявлень від об'єкта, його поглядів, інтересів, смаків, уподобань (протилежність - суб'єктивність).

Об'єктивність означає здатність неупереджено і без забобонів вникати в зміст справи, представляти об'єкт так, як він існує сам по собі, незалежно від суб'єкта. Під суб'єктом розуміється як індивід, так і консолідована група осіб (наприклад наукове співтовариство, церква тощо), суспільство, цілісна культура, людство. Об'єктивність передбачає звільнення від "спостерігача", виносить судження про світ і завжди виходить з певної "точки зору".

Абсолютна об'єктивність недосяжна ні в одній області, включаючи наукове пізнання. Проте ідеал об'єктивного знання - одна з найбільш фундаментальних цінностей науки.

Об'єктивність історична: думки, які представлялися об'єктивними в один час, можуть виявитися суб'єктивними в інший.

Наприклад, астрономи більше двох тисяч років вважали цілком об'єктивною геоцентричну картину світу. Знадобилося кілька століть і зусиль видатних учених і філософів (Н. Коперник, Дж. Бруно, Г. Галілей та ін.), щоб показати, що більш об'єктивна є геліоцентрична картина.

Хоча наука постійно прагне до об'єктивності, об'єктивне і суб'єктивне, знання і віра переплетені в ній істотним чином і нерідко взаємно підтримують один одного. Знання завжди підкріплюється інтелектуальним почуттям суб'єкта, і припущення не стають частиною науки доти, поки щось не змусить в них повірити. Суб'єктивна віра стоїть не тільки за окремими твердженнями, але й за цілісними концепціями або теоріями.

Суб'єктивність як протилежність об'єктивності - це залежність суджень, думок, уявлень від суб'єкта, його поглядів, інтересів, смаків, уподобань і т.д.

Під суб'єктом може розумітися не тільки індивід, а й група осіб, суспільство, культура чи цивілізація і навіть людство в цілому. Суб'єктивність була характерна, наприклад, для поширеної колись впевненості в існуванні загробного життя, в безсмертя людської душі і т.п. Суб'єктивним було і пануюче в недавньому минулому в деяких суспільствах переконання в можливості побудови в осяжному майбутньому суспільства, що виключає приватну власність, важкий, монотонна праця і нерівність людей.

Можна виділити різні рівні суб'єктивності: залежність від особистих, індивідуальних уподобань; залежність від групових пристрастей (наприклад залежність від упереджень, поділених в певний час науковим співтовариством); залежність від пристрастей суспільства в цілому; залежність від однобічності і упередженості культури або навіть епохи.

Кожна історична епоха виробляє свій власний стиль мислення, в силу чого вона дивиться на світ своїми очима, користується своєю специфічною системою розумових координат. Вплив стилю мислення позначається на всіх аспектах теоретизування, так що все сказане в певну епоху носить на собі її відбиток. Залежність суджень людини від тієї епохи, в яку вона живе, може розглядатися як один із проявів стилю її мислення.

Само "справжнє", в яке занурений кожен дослідник, диктує своєрідну суб'єктивність в тлумаченні їм як минулого, так і майбутнього. Людина не може вийти з історії і з свого 'часу ". Вона завжди розглядає минуле з певної, а тому односторонньої позиції.

Взаємна непроникність і принципова нез'ясовність культур один для одного, на якій наполягали О. Шпенглер, М. Хайдеггер, Л. Вітгенштейн та ін., може розглядатися як наслідок суб'єктивності, властивої кожній культурі. Залежність поглядів від суспільства, культури та епохи можна назвати, використовуючи вираз Е. Гуссерля, "непсихологічно зрозумілою суб'єктивністю". Такого роду залежність означає, що всяка система поглядів, включаючи і наукові теорії, є певною мірою суб'єктивною і що повна об'єктивність являє собою тільки ідеал, що вимагає для свого досягнення виходу з історії.

Універсальність суб'єктивності не означає відмови від вимоги максимальної об'єктивності в тих областях, де остання представляється (як, скажімо, в науці) основоположною цінністю.

Людина не повинна суб'єктивувати все підряд, інакше "істина буття" перестане відчуватися їм, і вона опиниться в хиткому світі власної рефлексії і фантазії. Разом з тим людина не може не діяти і, значить, не може не оцінювати і не руйнувати об'єктивне. Думки, що йдуть наперекір цінностям, вона постійно протиставляє мисленню в цінностях.

Проблема не у виключенні одного з цих протилежно спрямованих рухів думки, а в їх зрівноважуванні, в такому поєднанні об'єктивації і суб'єктивації світу, яке потрібно історично конкретними умовами людського існування. [3]

4. Сутність історії за Шеллінгом; теорія та історія

Одним з основних представників класичної німецької філософії -- Фрідріх Вільгельм Йосиф Шеллінг -- не залишив по собі окремих праць, які були б присвячені спеціально системному аналізові саме (і тільки) філософсько-історичних проблем. Незважаючи на це, у його творчій спадщині є оригінальні філософсько-історичні ідеї, що, безперечно, представляють новий феномен у поступі не тільки класичної німецької, а й світової філософсько-історичної думки.

У філософії Шеллінга ідея особливої ролі свободи в людській історії набуває подальшої конкретизації. Шеллінг, однак, фокусує увагу вже не на свободі, взятій самій по собі, а на взаємоперетворенні й поєднанні свободи та необхідності, які він витлумачує як умову та основну особливість історичного процесу, а необхідність -- як несвідому складову історії. Несвідоме ж філософ вважав не лише неодмінною, а й вкрай важливою компонентою. Адже, зазначав він, навіть найцілеспрямованіша індивідуальна діяльність залишає поза полем свідомості більшість взаємин і дій інших людей, а отже, -- й наслідків не лише "чужих", а й власних взаємин та дій. Через це прагнення людини виявити й реалізувати свою особистісну неповторність, свободу обертається протилежністю -- гнітом безособового начала, відчуженням. Подібна взаємоперетворюваність свідомого та несвідомого, свободи й відчуження відбувається, як вважав мислитель, не тільки у сфері практичної життєдіяльності людей, а й на рівні взаємодії теорії та історії. "Теорія та історія, -- твердив він, -- повністю протилежні одна одній. Людина лише тому входить в історію, що ніщо з її майбутніх вчинків не може бути враховане наперед на основі тієї чи іншої теорії".

Історичний процес Шеллінг поділяє на три основні стадії, виходячи з переконання в існуванні двох видів правління світом: прихованого (побіжного) та відкритого (прямого). Перша -- трагічна, бо стихійна, незряча доля нищить величні держави стародавнього світу. Друга стадія охоплює, за твердженням мислителя, часи об'єднання народів під дією природних закономірностей. І, нарешті, третя, майбутня, характеризуватиметься тим, що сила долі, яка панувала на першій, і закономірна сила природи "перетворяться на провидіння - тоді прийде Бог". Досконале суспільство Шеллінг не шукав ні в минулому, ні в майбутньому. Він розглядав таке суспільство не як досяжну бажану й можливу реальність, а як спрямовуючу й стимулюючу мету, здійсненність якої є такою ж спірною, як і її нездійсненність. "Остаточна ж досяжність цієї мети, -- зазначав філософ, -- не може бути ні доведеною теоретично апріорі, ні отримати своє підтвердження у досвіді, як він досі мав звичай перебігати: на віки вічні це залишиться сповіданням віри для людини діючої й працюючої"". Такий, доволі виважений, позбавлений крайнощів утопізму, з одного боку, історичного скептицизму -- з іншого, підхід до розгляду історичного процесу в наступному розвитку філософсько-історичної думки набув значення одного з магістральних. [4]

5. Історія і прогрес

Проблема прогресу являє собою одну з найбільш складних проблем філософії. Прогрес визначається як необоротна якісна зміна, пов'язана з підвищенням рівня організації об'єкта. Це трактування зберігається і у випадку з суспільством. Філософські інтерпретації ідеї прогресу в значній мірі пов'язані з ціннісними уподобаннями філософів, тому в історії філософії можна виявити протилежні думки щодо як змісту і характеру прогресу, так і умов його можливості.

Ідея прогресу з'явилася ще в античній філософії. Греки говорили про можливість прогресу в інтелектуальній сфері та пов'язували його з приростом знань. Прогрес в думці і пізнанні повинен з неминучістю супроводжуватися прогресом моральним. У той же час в античності з'явилися концепції, які заперечують прогрес у суспільстві. Так, наприклад, історик Гесіод представляв історію як рух по низхідній: золотий вік, де царювали благочестя і висока мораль, на жаль, залишився позаду. Потім настав срібний вік, в якому почалося падіння моралі та благочестя. Зараз час залізного століття - час повного розвалу моральності.

Ідея лінійного розвитку суспільства не відтворена в філософії античності. Грецькі філософи розглядали час космосу як циклічне, тому розвиток історії - прогресивне або регресивне - мислилося ними в рамках замкнутого космічного циклу, який повинен був неминуче змінитися новим, відповідно, і історія мала розпочатися знову.

Ідея лінійного розвитку історії та можливість прогресивного розвитку суспільства вперше явно виражені в середньовічній філософії. Згідно з християнським світоглядом, історія являє собою лінію, початок якої - гріхопадіння перших людей, а кінець - друге пришестя Христа, Страшний суд і наступ царства Божого на землі. Одержала широке поширення в західноєвропейській філософії ідея прогресу, яка ґрунтується на середньовічному християнському уявленні про лінійності історичного процесу.

Просвітництво стверджувало віру в прогрес на кшталт віри в Бога. Більшість філософів цього часу позитивно оцінювали прогрес і пов'язували його з розвитком розуму. У світогляді просвітителів, так само як і в середньовічному погляді на історію, розвиток суспільства має свій вінець - тільки тепер це не наступ царства Божого, а створення царства Розуму. Різниця між ними полягає в тому, що досягнення царства Божого можливо завдяки праведного життя, тоді як царство Розуму приходить в результаті освіти.

У кінці XIX ст. посилюється критика ідеї прогресу. Все більша кількість філософів схиляються до думки про ілюзорність прогресу і безглуздість цієї ідеї. У XVIII-XIX ст. в прогресі техніки і науки бачили єдиний шлях до кращого майбутнього, однак ці ілюзії досить швидко розвіялися. Сучасне розчарування у прогресі пов'язано в першу чергу з розчаруванням у можливостях науки і техніки, за допомогою яких не вдалося вирішити гуманітарні проблеми людства.

Розчарування в прогресі сприяло появі у філософії нелінійних концепцій суспільного розвитку. Так, наприклад, Ф. Ніцше наполягав на хибності самої ідеї прогресу. Прогрес - ілюзія, омана розуму: історія не може розвиватися лінійно, оскільки її мета - не в кінці, вона - в найкращих зразках. Для пояснення характеру історичного процесу Ф. Ніцше запропонував ідею вічного повернення.

О. Шпенглер також заперечує поняття історичного прогресу і пропонує циклічну концепцію історії. Ідею історичної закономірності він замінює ідеєю долі, а ідею прогресу - ідеєю кругообігу. Історія не розвивається лінійно, а являє собою ряд незалежних, неповторних і замкнутих культур. Кожна культура - організм, що має індивідуальну долю і душу, що переживає періоди виникнення, розквіту і вмирання. Душа культури виражається в символах, завдяки яким цю культуру можна осягнути. На думку О. Шпенглера, існувало вісім незалежних і непорівнянних один з одним культур: арабська, Майя, вавилонська, індійська, єгипетська, антична, китайська, західноєвропейська.

А. Тойнбі у своїй концепції історичного коловороту виділяє вже не вісім, а двадцять одну культурно-історичну одиницю. У сучасності, на його думку, співіснують індійська, китайська, ісламська, російська і західна цивілізації. Кожна з них являє собою цілісну систему, всі елементи якої пов'язані між собою. Цивілізація проходить етапи виникнення, надлому, розкладання і загибелі, а потім змінюється іншою. Та ж доля чекає і всі сучасні цивілізації. На думку А. Тойнбі, цивілізація - це виклик, кинутий божественним голосом різним народам; відповіді на ці виклики визначають зміст історичного процесу.

Тим не менш, незважаючи на критику, в сучасній філософії зберігаються теорії, прихильні ідеї прогресу. Наприклад, К. Ясперс дотримується лінійної концепції історії, яка розвивається швидше прогресивно. Він робить акцент на єдності людства. Головним історичним питанням, згідно К. Ясперса, є питання про те, чи можлива єдина для всіх народів віра. Такої об'єднуючої вірою, на думку німецького філософа, повинна стати філософська віра.

Кожна історична епоха унікальна завдяки своїй специфічній ситуації. Проте в різних культурах, на думку К. Ясперса, можливе формування близьких за духом ситуацій, які виступають в якості передумов східних історичних процесів. Так, приблизно в 800-х рр. до н. е. одночасно в Індії, Китаї, Греції та Персії формуються духовні рухи, що визначили вигляд сучасного людства. У цей час виникла філософія, а разом з нею - і феномен філософської віри. Цей історичний момент К. Ясперс називає "осьовою епохою". Після осьової епохи історія людства знаходить єдність, а локальні культури вливаються в єдиний історичний процес.

В рамках концепцій, що відстоюють прогресивний характер історичного процесу, однією з головних є тема критеріїв прогресу. Одне і те ж суспільство в залежності від обраного критерію може розглядатися як прогресивне або регресивне. Так, наприклад, Ж.-Ж. Руссо висунув тезу про те, що прогрес наук і мистецтв завдає непоправної шкоди людині, руйнуючи гармонійність і цілісність його природного існування. Тим самим французький філософ зазначив суперечливий характер прогресу. К. Ясперс також стверджував, що прогрес науки, техніки і виробництва не веде до прогресу самої людини.

Товариство являє собою складну систему, що включає безліч елементів, тому для визначення прогресивності або регресивності суспільного розвитку доречно використовувати комплексний критерій. Кожна з громадських підсистем вимагає власного критерію. Так, в економічній сфері застосовується критерій рівня розвитку продуктивних сил; в політичній - ступінь зростання та реалізації людської свободи; в соціальній - рівень гармонізації відносин людини і суспільства, ступінь узгодженості їх інтересів; в духовній - рівень можливостей самореалізації людини, ступінь духовності та гуманістичності суспільства. Жоден з названих критеріїв не може розглядатися як самодостатній. Прогресивний розвиток однієї з підсистем суспільства не гарантує аналогічної зміни іншої. При з'ясуванні прогресивності або регресивності історичної динаміки необхідно брати до уваги складність суспільної системи і різноманіття зв'язків, що впливають на життя людей.[5]

Джерела інформації

1. http://pidruchniki.com/15800119/filosofiya/klasichna_nimetska_filosofiya

2. http://stud.com.ua/41652/filosofiya/empirizm

3. http://stud.com.ua/26004/filosofiya/obyektivnist

4. http://westudents.com.ua/glavy/95488-3233-shellng-storya-yak-dnst-svobodi-ta-neobhdnost.html

5. http://stud.com.ua/50101/filosofiya/liniyni_tsiklichni_kontseptsiyi_istoriyi_suspilniy_progres

Размещено на Allbest.ru