Людина в парадигмі "символічних форм" Е. Касірера

ЛЮДИНА В ПАРАДИГМІ «СИМВОЛІЧНИХ ФОРМ» Е. КАСІРЕРА

Key words: the subject of culture, symbol, integrity, symbolical human nature, sencecreativity, symbolical thinking.

Вступ

Постановка проблеми. Людину як духовну істоту традиційно розглядають як творця особливої, ціннісно-смислової реальності, і дослідження цієї реальності пов'язують з поняттям символу. Символотворчість як сутнісна риса людини протистоїть її «натуралізації», редукціонізму та знеособленню людини в сучасному світі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Е. Касірера називають «піонером філософії символізму» і останнім з німецьких гуманістів (С. Лангер). Найфундаментальнішим дослідженням філософії Е. Касірера є праці К. Свасьяна, де розкриваються джерела, творча ґенеза та самобутність системи мислителя в контексті західноєвропейської традиції. А також слід назвати праці О. Ф. Лосєва, Ю. М. Лотмана, А. С. Богомолова, В. С. Біблера, в яких розглядаються проблеми, дотичні до позиції філософа. Зокрема, природа і особливості символічного мислення в просторі буття культури та універсальність символічної свідомості. Е. Кассірер вважає символ ключем до розуміння природи людини, що допомагає осягнути її трансцендентність та відкритість до світу, долаючи новий «натуралізм» в антропології й окреслити людину як цілісну істоту. Саме ці проблеми досліджуються такими сучасними вченими як Г. С. Вдовіна, В. В. Бичков, Ф. І. Гіренок, А. А. Гусейнов, К. М. Долгов, С. С. Хоружий, Е. Ю. Соловйов.

Метою дослідження є виявлення евристичного потенціалу методології «символічних форм» Е. Касірера в осмисленні людини як трансцендуючої, творчої істоти, відкритої до нового і співпричетної до всього поля культурного буття людства.

символічний форма касірер філософія

Виклад основного матеріалу

Філософія Ернеста Касірера не тільки складна, відкрита усьому масиву історико-філософської спадщини, пронизана її мислиннєвими пошуками, але й мало розроблена в нашій літературі. Актуальність звернення до цієї системи розкривається, коли ми фіксуємо її появу в епоху поширення ірраціоналізму, і саме тоді мислитель свідомо протистоїть знеціненню «великої філософії філософів», ставлячи сакраментальне кантівське питання: «Як можлива культура?» (культура можлива як система символічних форм - обґрунтовує вчений). Філософ пройшов шлях від методології пізнання в кантіанському дусі («Пізнання і дійсність», 1919) до феноменології культури («Мова і міф», 1925), яка в першу чергу тісно пов'язана з неоплатонізмом, де символи - це образи, ейдоси, які є способами опанування світом чуттєвого досвіду, і пізнання здійснюється не тільки через науку, а й через мову, міф, мистецтво і релігію. О. Ф. Лосєв називає Е. Касірера першим дослідником, що розвинув теорію платонівських ідей в сучасних умовах, що особливо вплинуло на його аналіз мови і міфу, й визначило його концепцію символу [7, с. 342]. Важлива і роль філософії німецького романтизму (Ф. Шлегель, Ф. Новаліс) з її панестетизмом, домінуванням художнього світобачення, єдності людини і космосу, ідей органічності та індивідуалізму, а також її поняттям «внутрішньої форми», що надає єдність, цілісність багатоманітності відчуттів. Тому художник - це той, хто відкриває цю форму (міру), яка існує і є дієвою щодо будь-яких частин, і складає своєрідну універсальну граматику (тотожну для всіх мов, як у Гумбольдта).Таким чином кантівський критицизм був трансформований у критику культури, де на відміну від німецького філософа, мова, міф, релігія, мистецтво, визначають культуру не меншою мірою, ніж наука, а філософія зі «служниці науки» має стати «служницею культури». Е. Касірер цитує думку А. Швейцера в роботі «Есе про людину»: «Філософія є путівником і стражем розуму, вона повинна готувати нас до боротьби за ідеали, що лежать в основі культури» [3, с. 42]. А нести вахту означає шукати людину, яка є основою культури. Філософ має опанувати не тільки логікою і правилами мислення, а й ейдетикою, правилами мудрого споглядання.

Йдучи за Ф. Шеллінгом («Система трансцендентального ідеалізму»), для якого ідея органіцизму стала конститутивним принципом пояснення світу, і який є основою людського передчуття власної сутнісної цілісності, Ернест Касірер створює власну концепцію символічного, яка є ключем до розуміння інтелектуального життя людини, адже символ і значення створюють світ людського, а людина як «animal symbolicum», конструює світ у символічних образах. Тому, з точки зору мислителя, зрозуміти культуру означає зрозуміти сутність людини, а філософія символічних форм стає філософією людини. Філософія символічних форм стає філософською антропологією, яка прагне виявити ідею людини і подолати розпорошеність наук про людину, і як теорія творення культурних світів, з допомогою символічних конструктів вирішує визначальну проблему в дусі кантівської візії - як можлива культура - через символічну здатність свідомості. Адже заданість даного в мисленні - це те, що воно має створити як власний предмет, це кантівська традиція. Тому центральною проблемою є ідея суб'єктивності, яка формує світ культури, що постає як проблема виявлення єдності в розмаїтті, проблема буттюючого, що розглядає світ існуючого як проблему.

Символи чи «символічні форми» - це апріорні структури, завдяки яким певний духовно-смисловий зміст пов'язується з конкретним чуттєвим знаком і внутрішньо приписується цьому знакові [6, с. 87].

Символічні форми втілюють базові властивості духу (згідно з Кантом) - апріоризм, синтезувальність, структурування. Проблема символу як єдності змісту і форми - це і проблема, як він стає дійсністю в процесі культуротворення, де смисл розкривається в структуруванні, упорядкуванні символічних форм. Для Е. Касірера, символічні форми - це різні способи самооб'єктивації духу, вони є не щось приховане (як у Гуссерля), не є відкриттям реальності, а вони і є сама реальність [1, с. 212].

Е. Касірер розглядає свій спосіб дослідження як феноменологічний (в гегелівському тлумаченні), намагаючись осягнути розвиток форм культури і взагалі духовного не «ззовні», а «зсередини», виходячи із символізації як фундаментальної потреби людини, тому будь-яка людська діяльність має символічний характер, а будь-який свідомий досвід є досвід, що осягається символічно. І, як стверджує послідовниця вченого С. Лангер, мова чи мистецтво є так само природні людині, як дихання, як спів у птахів. Символ характеризується як чуттєве втілення смислу, він завжди феноменологічний, а можливість самих символічних форм висновується із загальної трансцендентальної символічної функції свідомості, як базової.

Символ завжди є символом чогось і в кінцевому рахунку виступає суб'єктом, принципом формотворення і створення культурної реальності, тому, над, мовні форми тлумачаться як сама реальність, адже поза мовою немає мислення, мова формує саму думку як реальність, так само можна сказати і про міф, мистецтво чи релігію. Отже, символізм як сутнісна риса людського мислення ідентичний формотворчій здатності, є конструктивною функцією структурування досвіду. Тому поняття розуму, згідно з Е. Касірером, не відповідає багатоманітності форм культурного життя людини (і тому людину розумну заміняє людина символотворча).

Концепцію Е. Касірера вважають однією з найвагоміших в осмисленні феномену культури у філософії ХХ ст., адже вона розкриває граматику культури. Тобто, щоб зрозуміти культуру (культурні форми як автономні, без редукції), необхідно змінити сам підхід. Наприклад, зрозуміти міф означає опанувати основними категоріями граматики міфу, без чого він залишається лише вигадкою, а не культурологічним досвідом, що здійснюється як дешифрування смислів. Міф - це символ, що ожив, він володіє повнотою втілення і вираження, і є завжди особистісним, тотожність символу і міфу є особистість (О. Ф. Лосєв). Міф рухомий, він говорить про події, які розвиваються і зникають, тому міф є історія, а історичність завжди особистісна, а особистість існує лише в часі, в історії. Тому міф завжди є особистісною реальністю, її образом, осягнутим через особистісне переживання часовості предметів і явищ. Сама історія як історія є самоусвідомленням фактів, таким чином виражає себе, і тоді історія стає образом (ликом) особистості, тобто міфом. Стає в словах даною особистісною історією [7, с. 226].

Міф як універсальна мова культури є прилученням до загальнолюдських базових цінностей, перший спосіб ідентифікації індивідуального Я з деяким універсальним символічним Я міфічного героя. Моделюючи реальність міфологічна свідомість подає її як справжню істинну реальність, є виявленням сутності подій в соціумі і звертаючись до цієї вищої (справжньої) реальності, життя набуває сенсу. Сама структура символу спрямована на те, щоб занурити кожне окремішнє явище в стихію «першопочатків» буття і надати через це явищу цілісний образ світу (С. С. Аверінцев) ,символізм є спосіб побудови цілісної картини світу, де значення речі не в її безпосередній функції, а в місці загалом.

Е. Касірер вбачає унікальність світобачення первісної людини у глибокому переконанні, яке розрізняє, розпізнає природні речі і явища, в наявності фундаментальної всеєдності життя, яка пов'язує всю багатоманітність одиничних форм. Смислова картина дійсності подає не світ сам по собі, а в його значенні для людини, тоді як філософська рефлексія спрямована на виявлення автентичної суб'єктивності та адекватних їй умов людського буття, актів її сутнісного самовизначення, суб'єктивного саморозуміння, світоусвідомлення. І дозволяє через досягнення онтології людського існування осмислити єдність людського буття в розмаїтті його проявів.

Таким чином, міф, мова, релігія, мистецтво осягаються іманентно, в процесі експлікації законів їх структурування [8, с. 226]. А розуміння феномена культури пов'язано з аналізом різноманітних культурних форм в генетичному і структурно-типологічному аспектах. Але аналітичний підхід потребує осягнення єдності культурної реальності в цілісному баченні (ейдосі), а інакше, осягнення зводиться до рубрикації артефактів без їх внутрішнього осмислення, що при бездоганному апараті може привести до втрати предметності, втрати самої культури як реальності. Це, за аналогією, можна розглядати як ствердження стандартів науковості щодо природи, яке привело до дегуманізації світу природи, тому самі стандарти мають бути витлумачені культурологічно (до чого й прямував Е. Гуссерль). Тому визначальним є те, що Е. Касірер виходить з розуміння культури як єдиного організму, який розкриває шлях людського самопізнання і самозвільнення в його злетах і падіннях.

Культура в цілому не просто сукупність частин і форм, але й організація цих елементів, це єдність, що передує частинам і надає їм смисл та виправдання. Без цієї єдності культура приречена на розпад на автономії: науку, мистецтво, релігію, міф, що супроводжується відчуженням, в першу чергу, між ними самими. Тому культура потребує цього інтегруючого початку, яким виступає сама суб'єктивність, людськість, що пронизує всі артефакти. Культура за сутністю - це людина в усьому її потенціалі, є культивуванням людськості, оформленням матеріалу до досягнення художнього втілення, образу (давнє - форма надає буття речам), лику людського, пошук якого є суть культуротворення. Людина творить себе, створюючи культуру - чи створює вона аналітичну геометрію, політичну економію чи періодичну таблицю елементів, створюючи при цьому риси людського образу. Людина не просто пізнає речі, а надає можливість речам виявитися, розкритися, тим самим завершує творення природне, а отже є художником, митцем, не за професією, а по самій своїй суті.

Якщо критика культури (в кантівському дусі) постає проясненням суб'єкта культури, то проблема, що є людина постає як проблема як можлива людина, і є особливо актуальною в наш час прогресу знань і втрати смислів, кризи самопізнання людини. Слід згадати, що Е. Касірер в полеміці з М. Гайдеггером (Давос, 1929) протиставив «закинутості» людського буття в світі людське життя в культурі, культурою і для культури. А символічні форми - «не різні способи, що відкривають духу дещо в собі дійсне,а є шляхи самоодкровення духу; а зрозуміти мистецтво і мову, міф і пізнання в такому сенсі означає виявити в них спільну проблему, яка приводить до загальної філософії гуманітарних наук» [5, с. 28].

Такою проблемою є символізм і природа символічного мислення, і саме з цієї точки зору, міф, мистецтво, мова, наука виступають «карбувальниками» буття, де в людському присутня, виявлена сама суть буття.

Специфіку людського знання Е. Касірер вбачає в розрізненні між знаком і символом, який не зводиться до знаку і належить світу лише людських значень. Якщо знак подає поняття, об'єктивне значення, то символ передає життєве, суб'єктивне значення, володіє суб'єктивною динамікою, яка впливає на самосвідомість індивіда, діючи як реалізатор і трансформатор духовної енергії, підносячи чуттєві враження на рівень духовного [8, с. 232]. Тому, над, кодекс Юстиніана - це не тільки сукупність правил і норм, що регулюють соціальні відносини, а як вияв культури подає певним чином організовану свідомість, зрозуміти яку можливо лише з'ясувавши цілісно-смислову структуру даної культури, або систему кодів, згідно з якими свідомість виробляє власні значення і смисли. Символізм виступає конституюванням свідомості культури, культурної реальності, а правила і норми, що задаються культурою, утворюють глибинну структуру самоздійснення суб'єкта культури, виступають моделями створення реальності, значущої для нього. Смислова реконструкція як основа розуміння тієї чи іншої культури, обумовлена семантичним потенціалом людського мислення, коли світ значень опосередковує людське відношення до предмета і його розуміння. Ціннісно-смислова реальність предмета визначається його включеністю в цілісність певної культури і виступає його об'єктивним смислом.

Семантичні схеми культурного мислення є формами самоорганізації життєдіяльності суб'єкта, тому породжують проблему неперекладності. Символ розглядається не тільки як знак, який позначає дещо інше, ніж є він сам, але виступає як частина цього іншого. Особливо це виявляється в межах міфологічної культури, де знак, символ, слово не просто подають річ чи відношення, а є своєрідною «душею» предмета, що надає владу над ним.

Тому таке семіотичне опанування реальністю визначало іншу суть пізнання: пізнати щось, означає назвати його власним іменем. З цієї точки зору, поетична творчість теж є видом пізнання, бо подає своє бачення реальності, створюючи певні смислові розпізнавачі властивостей предметів, надаючи певне значення речам з т. з. ціннісно-смислової сітки, і таким чином поет робить видимими їх.

Саме з ціннісно-смисловими формами пов'язана цілісність людського існування, де людина живе згідно не тільки з конкретною чуттєвою ситуацією, а в першу чергу зі світом смислів, що закладаються культурою. Тому життя як культурний процес є не просто біологічний процес народження, життєдіяльності і смерті, а життя індивіда постає як відтворення уявлень про життя (чи як ланцюга перероджень, чи життя душі).

Механізм цілісності культури як життєвої системи втілюється в ритуалізації форм поведінки (хоча вона є вже в біосвіті), але в людини це пов'язано зі становленням символізації, і є формою відмежування культури від природи. А опанування символами даної семіотичної моделі дозволяє зрозуміти, чи є дане слово, жест тощо, знаком чи зовсім чимось випадковим.

Відношення між знаком і значенням втілюється у формі їх зв'язку - в коді; завдяки якому знаку надається певне значення, а виявлення умов, при яких повідомлення може бути передано і зрозуміле, складає предмет теорії кодів (наприклад, У. Еко). Так, в міфології структурна будова поселення і соціальні відносини регулюються одним кодовим механізмом, або загальним кодом осмислення реальності, і для багатьох традиційних культур схема «світового дерева» окреслює загальний простір мислення архаїчної людини. Високий рівень культурного мислення приходить до числових кодів осмислення дійсності з його містикою чисел і геометричною символікою, наприклад, співвідношення вимірів і співвідношень сторін піраміди бачиться як модель всесвіту, а міфологізована геометрія і геометрія Піфагора задає мову опису справжньої дійсності. І без такої ціннісно-смислової єдності як картини світу, яка впорядковує всі людські враження, людина була б беззахисна, не могла б діяти цілеспрямовано і не мала б точки опори і відліку.

Така ціннісно-смислова модель світу витлумачується як мова певної культури, як система правил організації і перетворення смислових відношень, як комунікативна єдність, і в свою чергу, може реалізуватися в різних видах людської діяльності (соціальних інституціях, текстах...).

З допомогою ціннісно-смислових моделей реальності людина семантизує світ, надаючи йому осмисленість, що дозволяє їй не просто реагувати на конкретну ситуацію, а діяти цілеспрямовано. Людина в культурі знаходиться в світі знаків, які необхідно розшифрувати, витлумачити, зрозуміти.

Людину не можна осягнути ні зводячи її до метафізичної сутності, ні розглядаючи її якості і властивості, тому, що суть людини збігається з діяльністю, яка конституює мову, міф, релігію, мистецтво, історію, а смислотворчість є справжньою суттю людини. Особлива роль символу в поєднанні зовнішнього і внутрішнього в процесі актуалізації трансцендентного. Без поняття символу неможливо осягнути цілісність людського існування, модуси людського буття. Символізація, як сутнісна риса, протистоїть «натуралізації» людини і втраті духовності через редукціонізм, протистоїть процесам знеособлення, і сприяє пошуку міри людського у зв'язку з відкритістю до нескінчених перетворень, сприяє збереженню людської ідентичності. Заперечення символічної природи людини веде до формування типу особистості з розщепленою свідомістю, що нагадує колаж ієрархічно-неупорядкованих фрагментів, і скоро на місце символу приходить симулякр (ніби існуюче). Тобто веде до «збіднення концепції людини і людської практики. ...Замість усебічно розвинутої людини просвітників, людини, що просякнута тягою до самовдосконалення і освіти, ми отримуємо тотальне падіння статусу знання і повну байдужість до культурних здобутків людства. Замість величної і пафосної постаті «надлюдини» ми отримуємо потужну індустрію елементарних (тваринних) розваг і тіннейджерів, котрі підпалюють автомобілі і трощать все на навколо себе, керуючись темними і неартикульованими афектами. Світле майбутнє людини обертається монотонною буденністю істоти, котра не розуміє саму себе» [2, с. 497].

Висновок

Евристичний потенціал парадигми «символічної людини» спрямований на виявлення ідеї людини як подолання розпорошеності наук про людину, що об'єднує її з усією класичною традицією осмислення людини. І стверджує при цьому, що суть людини збігається з діяльністю, яка конституює мову, міф, релігію, мистецтво, науку, де смислотворчість є справжньою сутністю людини, а філософське їх осмислення і є справжньою філософією людини. Тобто філософія Е. Касірера є не просто продовженням класичної традиції, а її творчою актуалізацією в контексті нових соціокультурних запитів.

Список використаної літератури